Радіоприймач з бабусиної скрині

 

Серед згадок про перебування в дитячі роки у своєї чудинської бабусі Лисавети закарбувався в пам’яті радіоприймач, яким у 1950 роки її, як передову колгоспницю, нагородили за участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Це був один з найкращих за дизайном радянських приймачів «Звєзда-54» (цифри якраз  означають рік початку його виробництва), що значно перевершував своїм зовнішнім виглядом поширені тоді «Рекорди», «Дніпри», «Урали» та їм подібні. Втім, як тепер відомо, цю модель, як і багато інших, СРСР просто «скопіював» з французького аналога.

Бабусин приймач, одначе, не працював, бо був захований у скрині. З одного боку – будинок у ті роки просто ще не був електрифікований. Хоча ще у квітні 1952 року Радомишльська райгазета повідомляла, що електрику вели у Чудин з Кримка, де діяла колгоспна гідроелектростанція. Але – прийшло це благо тільки в оселі артільних керівників, а до помешкань рядових колгоспників не дісталось. А з іншого – кожен наявний у користуванні радіоприймач, як, до речі, і телевізор, потребував реєстрації у Радомишльській райконторі зв’язку та внесення щорічної абонплати. І була вона немалою: за користування подібним індивідуальним хатнім ламповим приймачем, що належав до так званої першої категорії, слід було сплачувати 36 рублів. 

 

Оголошення з Радомишльскої газети «Соціалістична перемога», 1952 р. 

Притому «живих» грошей колгоспники тоді не отримували («заробіток» їм нараховувався «трудоднями»). До того ж, ухилення від реєстрації та оплати каралося штрафом і навіть кримінальною відповідальністю. А ще – заохочувалися у цій каральній системі й такі собі «стукачі»: кожен, хто повідомляв про незареєстровану «в сусіда» радіоустановку, отримував винагороду в розмірі 20 відсотків від штрафної суми. Такий порядок діяв у Радянському Союзі ще з 1924 року, відколи почалися регулярні радіопередачі.

Існували «радіообмеження» і в роки Другої Світової. Вже на третій день німецького вторгнення Раднарком СРСР видав постанову про здачу всіх радіопередавальних і приймальних пристроїв в найближче поштове відділення у п'ятиденний строк «з метою недопущення використання засобів радіозв'язку ворожими елементами». Такі заходи діяли до 1945 року (потім в неокупованих районах приймачі власникам повертали).  Подібну практику продовжили й гітлерівці: одним з перших наказів окупаційна влада зобов’язала населення здати у фельдкомендатуру всі наявні радіоприймачі, гучномовці таі інші радіочастини. Адже й радянська, і німецька пропагандистські машини прагнули позбавити громадян отримання іншої інформації, крім офіційной, тобто – процензурованої.

По війні, до речі, з такою ж «благородною» метою в СРСР запровадили «глушіння» «ворожих голосів». Але про що сповіщали різного роду «Америки», «Свободи», «Бі-бі-сі» та інші «голоси», котрі мовили на «коротких» хвилях, розібрати було можна. І добре пам’ятаю, як дядько Микола, що проживав разом з бабусею, на пару з дідом Петрунькою (чоловіком бабиної сестри) жадібно вслухалися в зарубіжні повідомлення та коментарі з приводу вбивства американського президента Кеннеді.

На ту пору приймач та його хвильове радіо у родині вже офіційно ввели у дію, бо й світло з’явилося, і в 1962-му скасували абонплату. Але вона таки стягувалась, але іншим порядком.

Попервах відбулося одноразове подорожчання в торговельних мережах радіо і телеприймачів на 15 та 20 відсотків відповідно. А потім платню за трансляцію додавали вже до «заводської» вартості приймачів, перераховуючи її трансляторам радійних  та телепрограм.

Стосовно ж абонплати, то вона сплачувалась за користування радіоточками дротового радіомовлення (50 коп. на місяць), котрі були чи не в кожному помешканні, переважно на кухні. Мабуть, через те й називали їх «кухонними брехунцями», адже транслювалась ними перша програма радіо, що вважалась обов’язковою для всіх громадян.

До того ж, проводові мережі слугували доволі надійною системою оповіщення на випадок надзвичайних ситуацій. Втім вони усе ж віджили своє, і у 2010-му українські радіотранслятори офіційно оголосили їх про згортання. А вже наступного року в Радомишлі припинили мовлення редакції міського та районного радіо.

Позаяк ті, хто в радянську пору хотів «вільного» вибору, і хто й дотепер не втратив інтерес до радіопередач, послуговувалися й досі користуються хвильовими приймачами, що вдосконалювалися та поліпшувалися услід за технічним прогресом. Нині відпадає потреба і в них, адже радіомовлення стало складовою повсюдної та всеохоплюючої інтернетної павутини. Тимчасом приймачі «зі скрині», такі, скажімо, як бабусин чи подібний, викликають неабиякий інтерес у любителів антикваріату, адже стали справжніми раритетами.