середа, 15 квітня 2015 р.

Верлоцькі писанки – в унікальній музейній колекції


   Під час виборчої парламентської кампанії 2006 року мою увагу привернув барвистий настінний календар, розповсюджуваний агітаторами «Народного блоку Литвина». Під відомим закличним шевченковим гаслом «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» на ньому було надруковано унікальні зразки писанкарства з різних куточків української землі: від Слобожанщини й Причорномор’я – до Карпат і Сумщини, що промовисто символізували єдність прадавніх народних традицій усіх регіонів України.
  Центральне Полісся було представлене писанкою з села Верлок Житомирської області. Ясна річ, йшлося про Верлок, що на Радомишльщині. Проте коли цікавився у сучасних верлочан, хто той самобутній майстер (або майстриня), чиє писанкарське мистецтво увічнене на календарі, ніхто не дав жодного пояснення чи хоча б натяку.
  І ось нарешті відгадка віднайшлась після прочитання публікації рівненського історика А.Климчука про унікальну стародавню колекцію писанок з приватного краєзнавчо-енографічного музею Катерини Скаржинської, представниці давнього дворянського роду, що був створений нею на Полтавщині у маєтку на хуторі Круглику поблизу Лубен (газета «Зоря Полісся» від 10 квітня 2015 р.). Саме з тієї колекції писанок й походила ота загадкова верлоцька, що була надрукована на агітці.
   Втім загалом у музеї К.Скаржинської експонувалась 31 писанка з Верлока (у ХІХ столітті назва села офіційно писалась Вирлоок). Докладно про них розповідається в «Описании коллекции народных писанок», який склав один зі збирачів колекції - дійсний член Російського географічного товариства Сергій Кулжинський. Цей каталог, примірник якого зберігається в книгофонді Національної парламентської бібліотеки України, було видано у 1899 році, і поряд з розповідями про українське писанкарське мистецтво, описом власне самої колекції та її класифікацією (упорядники сортували писанки за формою «головних ліній» - таких собі «яєчних меридіанів»), його чи не найголовнішою цінністю є представлені малюнки писанок, значна частина їх навіть виконана у кольорі.
   Верлоцькі писанки подано в каталозі за номерами з 667-го до 697-го. Вісім їх зображень вміщено на кольорових таблицях, 23 – на чорно-білих. Деякі писанки означені за назвами: «Бокова ружа» (дві писанки з такою назвою – №№ 667 і 668), «Дубове листя» (669, 672), «Квітки»(670), «Безкінечник» (671, 687), «Ружа» (674, 675), «Гачки» (677), «Сорок гілок» (679), «Хрести» (680,681), «Три листки»(684), «Баранячі роги» (685), решта назв не мають.



   Вочевидь поголос про захоплення К.Скаржинської писанками та про її унікальний музей сприяв тому, що колекціонерці повсякчас надходили візерунчасті великодні дарунки з різних регіонів. Верлоцькі зразки передав до музею п.Гіжицький, зазначається в описі колекції.
   На жаль, виданий опис – то єдине, що від неї лишилося. Власне, музейники збирали передусім справжні писанки, тобто розфарбовані яйця. Лише згодом навчилися їх «випотрошувати», зберігаючи лише зміцнену оболонку – шкаралупу. Тож ранні екземпляри просто зіпсувалися. А вже у пору лихоліть громадянської та Другої світової воєн майже всі «живі» експонати музею були знищені.
   Принагідно варто зауважити, що згаданий у каталозі «п.Гіжицький» - верлоцький поміщик Лев Миколайович Гіжицький. На межі ХІХ-ХХ століть він володів присілком Бистріївка, де йому належала 571 десятина землеволодінь. Його брати Костянтин і Андрій мали маєтності у селах  Волчкове і Городище Радомисльського повіту. Городище (нині – Малинський район) у ХІХ ст. було родовим маєтком Гіжицьких. Тож завдяки одному з представників цього роду Леву писанки з Верлока й потрапили до унікальної колекції, вписавши давнє і славне поліське село до скрижалей українських культурних надбань.
   Слід зазначити й те, що Бистріївка приписана була до парафії Верлоцької Свято-Миколаївської церкви, де священиками на межі ХІХ-ХХ століть служили зокрема Г.Раставецький, А.Барилович, В.Дурдуківський, Г.Біляшевський, А.Грищинський, котрі теж залишили свій помітний слід в історії села, сприяючи розвитку в ньому освіти й культури.




Могила А.Грищинського у Верлоці.

   А от імена самобутніх верлоцьких писанкарів загубилися в глибинах десятиліть, адже в епоху церковних та національних гонінь не було місця й таким прадавнім традиціям як писанкарство. Часи, одначе, змінилися, відтак віриться, що відродяться згодом і традиції.
   Тим часом завдяки описові колекції, яка залишилась єдиним джерелом інформації про унікальну збірку писанок, є можливість відтворити зібрання К.Скаржинської. Наразі роботу над його відновленням почали провідні писанкарі сучасної України.




Немає коментарів:

Дописати коментар