Будинок на розі

 

Коли мене років 50 з гаком тому увічнив фотооб'єктив на звісному радомишльському перехресті, й на гадці не малося, що обраний ним ракурс для міста слід вважати класичним. Адже повторює він відому світлину зі стародавньої фотолистівки – одну з тих, що були зроблені в повітовому Радомислі на початку ХХ століття і увічнили тогочасні міські краєвиди.

Нині в інтернет-мережах поширюються 23 таких листівки. З-поміж них і та, що зображує вулицю Присутствену.

До речі, за узвичаєними правилами української орфографії пишеться таке слово якраз без подвоєння літери «н», позаяк практично в усіх адресах та реєстрах розташовані на Присутственій сучасні місцеві домовласники, фопи та юрособи чомусь всякчас вказують її назву за російським стандартом з подвоєним «н».

Одначе за радянської пори обидві перехресні вулиці носили й інші наймення: Присутствена у часи «моєї» світлини наречена була іменем ХІХ партз’їзду (надзвичайно милозвучно, чи не так?), а перетинала її в ту пору вулиця Леніна (тепер і від своїх першопочатків – Мала Житомирська).

А в іншому особливої різниці за перші півстоліття фотовідбитки не зареєстрували. Наявний на обох знімках примітний будинок на розі, як і інші, що вишикувалися за ним.

Між тим, саме в цій будівлі й було видрукувано оті давні радомисльські поштові картки. Адже містилась тут відома в місті та за його межами друкарня підприємливого місцевого єврея Елі Заєздного. При ній діяли також книгарня та бібліотека.

Втім усі зазначені заклади тут започаткувало подружжя потомствених дворян Шиманських, що походили з Васильківщини. У 1885 році Павла Федоровича, що певний час служив приставом у Бердичівському повіті, перевели до Радомисля на посаду помічника повітового справника. Проте через кілька років він залишив чиновницьку службу зі сподіваннями досягти успіхів на комерційному поприщі.

І вже у реєстрах 1892 року в місті означено друкарню, що належала Євфросинії Шиманській, та бібліотеку-читальню й книжкову лавку її чоловіка Павла.

Одначе комерція, схоже, не належала до переваг Шиманських. Відтак вони поступово збули згаданому Заєздному і друкарню, і книжне місце на розі. Тимчасом у переписних реєстрах 1897 року місцем проживання подружжя вказано будинок по вулиці Лікарняній (тепер – Міськради), що належав… тому ж таки Елі. Хоча мали Шиманські в Радомислі й власне помешкання на Чорнобильській вулиці, де оселився їхній син Андрій – мировий посередник Радомисльського повіту.

Натомість Шиманський у 1912 році став компаньйоном Заєздного, коли той започаткував першу міську комерційну газету «Радомисльскій Лісток об’явлєній Взаімная Польза». Виходила вона раз на два тижні  і друкувалась, звісно, в друкарні Елі Йосиповича, а її редактором був Павло Федорович. Втім проіснувало те рекламне видання недовго, бо його витіснило інше, що набуло куди більшої популярності – повітова газета «Радомислянін», заснована також 1912-го присяжним повіреним Хуною Фельдманом.

Та бізнес Заєздного залишався запитаним і доходним. Відомо, що друкувалися тут книжкові видання (недарма ж свого часу починав розкручуватися майбутній власник друкарні з палітурної справи), до книжкової додалась торгівля канцелярським крамом.

А у буремному 1917-му друкарня Заєздного отримала надзвичайно важливе і вигідне замовлення від повітової управи Української Народної Республіки: у ній друкувалися такі собі «радомишльські гроші» – контрмарки під державні виплати дружинам і сиротам вояків Великої війни (Першої світової) різного номіналу на загальну суму в мільйон рублів. Щоправда, ця справа виявилась надзвичайно відповідальною та ризикованою, і, поки не видрукували останню купюру, друкарня перебувала під суворим наглядом та військовою охороною. Але замовник із цим впорався…

Нині від будинку вже не лишилося й сліду. У 1980-ті його знесли «за ветхістю». Спочатку на тому місці влаштували міську Дошку пошани, затим уже в незалежній Україні встановили пам’ятний знак жертвам голодоморів. Згодом  з відкриттям відділення банку «Аваль» тут просто обладнано такий собі впорядкований куточок.

А от у радянський час у колишньому книжково-бібліотечному приміщенні працював популярний серед містян магазин коопзаготпрому, який називали «угловим»  (подеколи дехто означав його ближче до української вимови «вугловим»). Тут часто-густо продавалися продовольчі товари, що їх заготівельники закуповували в різних регіонах СРСР, зокрема в Середній Азії. Відтак для багатьох моїх ровесників він запам’ятався передусім смаколиками, що їх годі було шукати в інших торговельних закладах міста, – тахіновою та арахісовою халвою, нугою, пастилою та іншими подібними східними солодощами, драже з родзинками, тим же арахісом чи лісовим горішком, а також брикетиками розчинних концентратів кави та какао з молоком (такі собі попередники теперішніх «капучино», «3 в 1» тощо), що їх дітвора полюбляла просто гризти як цукерку. Дорослі навідувалися сюди за соліннями, свіжими овочами-фруктами, часом екзотичними, що іноді завозилися заготівельниками зі Сходу «справи тонкої», часто-густо ловили нагоду надибати в продажу дефіцитну заморожену рибу, оселедці та ін.

А ще ліворуч від входу в магазин зазвичай торгувала ятка з морозивом, що вироблялося на місцевому маслозаводі. Можливо, саме бажання поласувати ним і привело мене тоді на це перехрестя, що його й зафіксувала світлина. На згадку та на пошуки і роздуми…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.