25 квітня 1943 року жителі захованої в притетерівських
лісах Хомівки традиційними віншуваннями «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!»
щиро вітали одне одного з Великоднем. Дарма що вже майже два роки село
перебувало під окупацією гітлерівської Німеччини, традиційних християнських
святкувань хомівчани дотримувалися. Більше того, за окупаційної влади селян за
віру вже не переслідували. Притому в селі, де споконвіку дружно сусідували і
католики, і православні, шанували свята, так би мовити, і свої, й сусідові. У 1943-му, до речі, пасхалія обох конфесій збіглась у даті.
Так само усіх хомівських вірян вже на другий святковий
пасхальний день спіткала біда. Зранку в село в’їхала величезна валка підвід, а
Хомівку зусібіч оточили вартові.
Зігнавши усіх без винятку мешканців на сільський майдан,
карателі «за співпрацю і зв’язок з партизанами» привселюдно розстріляли
працівника місцевого лісопильного заводу Петра Мариношенка, а селянам
оголосили, що відсьогодні їхнього населеного пункту не існуватиме. За
постановою гебітскомісаріату в Хомівці скасовувалась утворена ще на початку
окупації німецька управа (їх, між тим, було в районі лише декілька), а на селян
чекає суворе покарання. І на підтвердження оголошеного вироку село скорим часом
цілковито було охоплене вогнем.
Петро Ничипорович Мариношенко.
Така каральна акція була викликана нападом напередодні
партизанського загону саме біля Хомівки на німецьку автоколону, що рухалась з
Кримка.
У протидії з диверсійними вилазками підпільників та
партизанів гітлерівці цілком наслідували запроваджений більшовиками ще за часів
української національно-визвольної боротьби 1918-1922 років принцип
«отвєтчіков», коли за ту чи іншу протидію «новому міру» радянська влада без
розбору нещадно карала десятками й сотнями навмання обраних заручників із
ближніх сіл.
А в роки Другої Світової у сумнозвісній білоруській
Хатині нацисти вбили та спалили живцем 149 жителів села, у тому числі 75 дітей, помстившись у такий жахливий спосіб за засідку, яку тут влаштували
партизани поліційному охоронному батальйону. В тій збройній сутичці загинув
улюбленець Гітлера олімпійський чемпіон Г.Вельке.
Ще жахливішою і найбільшою за
кількістю подібних безневинних жертв стала інша березнева трагедія 1943-го –
Корюківська. У цьому райцентрі на Чернігівщині окупанти за партизанський наскок
вимістили свою лють теж на місцевих жителів. Каральною акцією усіх корюківчан
(біля семи тисяч!) було знищено, а саме містечко майже повністю спалили.
Чи потрібні були ці локальні й аж ніяк непідвладні ходові
війни «перемоги», що оберталися такою кількістю жертв серед мирного населення?
Та, як зазначав, оповідаючи зокрема про звитягу партизан
М.Наумова під Хомівкою, у своїх мемуарах Іван Хитриченко, командир
партизанського з’єднання, що діяло в радомишльських лісах, у такий спосіб партизани
давали зрозуміти окупантам, що вони аж ніяк не господарі на нашій землі. Проте
ні він, ні інші партизанські проводирі, як не прикро, не згадували, у який
жахливий спосіб мстилися за їхні вилазки гітлерівці місцевим жителям.
Втім крилате «ми за ценой нє постоїм» з’явилося не саме
по собі. І свого презирливого ставлення до тих, хто просто собі жив під
окупантом, радянська влада не приховувала. Усі повоєнні роки, аж до розпаду
СРСР, у будь-яких анкетах чи автобіографіях громадяни мали неодмінно вказувати
на факт свого перебування (або ж батьків) на окупованих територіях. Дехто із
земляків, що пережили війну, часом згадують, що їм нерідко дорікали, нібито,
мовляв, жирували тут при німцях. Розповідали про подібне презирство і ті з
фронтовиків, які були мобілізовані вже після приходу Червоної Армії, коли їх
кидали беззбройними в бій на вірну смерть «спокутувати свою провину за працю на
Гітлера».
У Хомівці, на щастя, карателі спрямували гнів лише на
будинки і підпалили їх, спопеливши усе
село. Не уникли цієї участі й лісопильний та смолокурний заводи, що діяли ще з
часів господарювання на цих землях знаної графині Браницької.
Людей тимчасом посадовили на підводи і повезли в
Радомишль, а над довколишнім лісом у пошуках партизанів кілька днів кружляли
німецькі літаки.
Марта Мариношенко, що враз стала удовою, міцно притискала
до себе осиротілих доньок – Віру, якій ішов лише четвертий рочок, та на два
роки молодшу Ларису. Ці трагічні миті назавжди закарбувалися у Віриній пам’яті
(нині вона Ліпіін).
– Нас привезли у Радомишль, – з болем згадує жінка, – і взяли під варту в
поліційному управлінні. Воно містилось у колишньому приміщенні міліції, що на
Присутственій, і було зусібіч огороджене високим плотом – до лікарні і до садиб
на вулиці Горького. Усіх працездатних німці почали відправляти на примусові
роботи до Рейху. А на таких, як мати з двома малятами, особливої уваги не
звертали. Скориставшись цим, одного дня мама взяла нас на руки і сказала
вартовому, що веде до вбиральні. У лікарні на ту пору саме лікувалась родичка,
яка передавала нам дещо з харчів. В обумовленому місті вона зробила в плоті
невеликий лаз, через який ми непомітно вибрались на волю. Мабуть, нас ніхто й
не шукав, бо благополучно дісталися до маминої тітки в Чудин і у тій гостинній
родині прожили декілька літ.
А вже після вигнання окупантів ті з хомівчан, що вижили
чи поверталися з фронтів, почали потроху тулитись до рідного села і
відбудовувати рідні оселі. Позаяк дехто з односельців-чоловіків, як згодом
з’ясувалося, постійно працював на смолокурному заводі, що діяв поблизу
Радомишля, тож, перебуваючи на «вахті», як кажуть тепер, трагічної облави
уникнув. Дорогою в Німеччину теж вдалося втекти і повернутися додому кільком
сельчанам, що вбереглись від лихої долі «остарбайтерів».
Родині Мариношенків допомогли спорудити такий собі
«курінь» довкола печища ті ж чудинські родичі. А згодом уже й хатину поступово
звели.
Будувалися здебільшого усім миром, переважно у вихідні, й
справді артільно, адже відновила по війні свою діяльність місцева промислова
лісопильна артіль, де, як і в лісгоспі, здебільшого й працювало більшість
місцевих жителів. Тож, як могли, допомагали ці підприємства і місцева влада
хомівським погорільцям пило- та іншими місцевими будматеріалами...
Офіційні повоєнні зведення
засвідчують, що перед війною в селі налічувалося 45 будинків, які всі були
спалені. 67 жителів села окупанти вивезли на роботи в Німеччину.
Хомівчани старшого віку у дні пасхальних свят з року в
рік неодмінно згадують трагічний для села Великдень 1943-го, що змінив життя та
долі й самого села, і багатьох його мешканців.
Газета
«Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар