Ламати – не будувати…

Років надцять тому якогось дня я зустрів на вулиці Олександра Пирогова, знаного радомишлянам своїм краєзнавчим подвижництвом, що кудись поспішав з фотоапаратом.

— Та ось хочу встигнути сфотографувати магазин «Кооператор», який розвалюють. Для історії потрібно...— пояснив він мету свого маршруту.

Так, від «Кооператора» вже давно не залишилося й сліду. Тож нові покоління городян й не здогадуватимуться, що перед сучасним будинком управління юстиції стояв колись популярний у місті магазин.

...Свого часу його називали «Ривиним магазином» за іменем продавчині, що торгувала тут. Ця назва побутувала серед радомишлян довго, навіть коли славнозвісна Рива вже там і не працювала. У 50-60-х роках магазин той вважався центральним гастрономом у місті, поки не збудовано було новий у будинку, де нині ресторан у сусідстві з банками. Але традиції забезпечувати покупців всім необхідним у «Ривиному магазині» збереглися. Хоча й змінював він кілька разів свою підпорядкованість, як змінювались і його працівники.

Рива навпроти свого магазину.

 Тепер це в минулому, бо не вписався той торговельний заклад у сучасний вже краєвид центру міста. Хоча міг стояти ще не один рік. Коли розбирали магазин, робітники, що робили ту справу, приказували: «Гарне ще дерево...» Але яким би той будинок не був, його долю було вирішено ще в серпні 1992 року, коли міське споживче товариство уклало угоду з банком «Україна» про знесення своїх будівель для будівництва нового приміщення банку.

Цей приклад, на жаль, типовий для Радомишля, де міська влада й досі не має чіткої позиції стосовно старих будівель. А тому вони є власністю установ, організацій, відомств, приватних осіб врешті, які чинять з ними що їм заманеться.

Ривин магазин з чергою за хлібом у перебудовчі роки.

Знесений магазин, звісно, ніякої архітектурної цінності не являв. Але як безжально, приміром, обійшлася райлікарня з будинком Горенштейна (адмінприміщення ТМО), де зруйновано унікальні грубки, зафарбовано чудернацький розпис на стелях.

Свого часу краєзнавча громадськість била на сполох через те, що зник візерунчатий старовинний піддашок з будинку №55 по вулиці Малій Житомирський А інший такий же так і не прилаштували навіть за наполяганням міського керівництва на нинішньому будинку податкової інспекції, звідки його зняли під час реконструкції.

Ще один оригінальний будиночок того ж підприємця Горенштейна, де свого часу були райвно, музей, дитяча консультація, СЮТ, теж зрівняли із землею, збудувавши архітектурний витвір у вигляді кафе «Вітерець» (нині — «Стимул»).

Так руйнували колишню «керосинку» - гасову лавку, що врешті таки псувала вигляд скверу Шевченка. Але колись тут вона усе ж була…

До речі, якось у столиці мав реконструюватися житловий квартал в районі вулиці Горького із типовою житловою забудовою початку ХІХ-го століття. Його, зокрема, пропонували знести, аби не морочитися, і збудувати натомість щось нове і грандіозне. Однак перемогла інша позиція: ремонтувати, зберігши архітектурний стиль, а всередині будинки тільки благоустроїти, проте знову ж таки не за рахунок зміни колишнього планування квартир. Відтак Києву у цьому місці вдалося зберегло своє обличчя.

А яке обличчя має Радомишль? І чи має взагалі? Вчора одне, сьогодні інше, завтра ще бозна-яке... Певно, недарма ті, хто приїздять до рідного міста через багато років, зізнаються: «Я не впізнаю Радомишля. ..»

Їхні почуття цілком стали мені зрозумілими, коли, скажімо, переглядав кінофільм «Гомони, містечко» (ще до Першої світової війни окремі його епізоди знімалися у нашому місті). Принаймні неможливо було вгадати на старих кінокадрах сучасні радомишльські вулиці чи ототожнити з ними відзняті на кінострічку будиночки. Від них не зосталося і сліду. Чимало зруйнувала війна, інше доруйнували владні «временщики».

Мала Київська вулиця (нині провулок Шкільний) вже колишня і за назвою, і за виглядом.

Так, з'явилося багато нових сучасних будівель і споруд, але ж майже не залишилося нічого, що було притаманне місту в минулому. І мало хто нині знає, що колись центр Радомисля являв собою суцільну забудову, тобто, один будинок був упритул із сусіднім. Так, як це притаманне саме містам. Ще на початку шістдесятих залишки такої забудови зберігалися на відрізку вулиці Ломоносова від сучасного побуткомбінату до вулиці Міськради. Та, щоб не обтяжуватися ремонтами, все там потроху порозбирали, збудувавши той же побуткомбінат, аптеку, «тимчасовий» молочний магазин, або й взагалі залишивши пустир, де свого часу містилась автостанція, а нині збудовано ще одну торговельну «времянку».

Таким був центр міста півстоліття тому.

А скільки понівечено стародавніх будівель і спотворено їх зовнішній вигляд недолугими перебудовами і прибудовами. Адже більшість із них використовується нині не за тим призначенням, за яким ті будинки будувалися і мали б слугувати людям. Яскравий приклад — будівля колишньої кірхи. Спробуйте-но впізнати її тепер, зусибіч обліплену верандами.

Стародавня Кірха та її теперішній вигляд.

І чого тоді дивуватися, що новітні городяни не знають минулого свого міста і не цікавляться ним. Адже вони призвичаєні до того, що міське довкілля практично нічого не розповідає їм про це, змінивши первісні назви вулиць на догоду чиїмось примхам або безжально зруйнувавши стародавні будівлі. Якими б гарними не були фотографії, вони, проте, вже ніколи не повернуть того, з чим зустрічався щодня і що ставало часткою життя.

А отак прибудовами змінили до невпізнання будівлю колишнього дворянського училища (цій споруді, до речі, вже більше двох століть), що на розі Старокиївської та Великої Житомирської.

Газета «Зоря Полісся», 5 квітня 1995 р. 

«Знаєте, яким він хлопцем був…»

10 лютого 1995 року інформаційні агентства передали трагічну звістку про катастрофу під час випробувального польоту українського літака АН-70. Це сталося під Бородянкою, на висоті 3100 метрів. За висновками експертів аварія виникла через зіткнення лайнера з літаком супроводу. АН-70 втратив хвостове оперення, загорівся у повітрі і стрімко та майже вертикально врізався у землю.

Жодному із сімох членів екіпажу врятуватися не вдалося. Серед загиблих був і провідний інженер І класу АНТК імені О.К.Антонова Михайло БЕРЕЗЮК, уродженець Радомишля.

… ХОЧА ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ і похорону загиблих минуло вже чимало часу, Валентина Миколаївна Калініченко, сестра Михайла, час від часу в ході розмови витирає хустинкою сльози, що навертаються на очі. Згадуючи ту чи іншу деталь із життя брата, голос жінки починає тремтіти:

– Це настільки вразило всіх нас… Він же був найменший у сім’ї, а тому його щиро любили всі. І він віддячував тим же, немов прагнув віддати кожному часточку себе...

Ми гортаємо сімейний аль­бом Березюків, де з фотографій дивиться усміхнений і привітний Михайло: в родинному колі, серед друзів дитинства і юності, вже дорослим зі своєю родиною.

Він народився і виріс у Радомишлі. Тут, по вулиці Леніна (Мала Житомирська) після смерті матері (вона померла за рік до загибелі Михайла) йому дісталась невелика спадщина – частина батьківського дому. У ньому він зростав, мужнів. Тут сидів над книжками і зошитами.

– Це був дуже дружний клас, – ділиться спогадами про випускників 1968 року школи №2 класний керівник Л.Ф.Малюшицька. — Проблем з ними не було: самостійні, ініціативні, наполегливі. Разом готували всі шкільні заходи, вечори.

Лариса Федорівна згадує однокласників Михайла Березюка: Володя Криворук, Наташа Зарудна, Олександра Духнич, Люда Мірошниченко, Тетяна Ляшенко, Марія Уницька, Петя Зубленко, Слава Оладько (теж трагічно загинув)...

– Михайло був серед них, я б сказала, совістю класу. Горнув до себе друзів своєю щедрістю і щирістю, товариською вдачею, добрий, привітний…

Ці риси характеру були притаманні йому і в подальшому – дорослому житті. До речі, один з колег по роботі в авіаоб’єднанні так охарактеризував Березюка:

– Знаєте, з ним просто неможливо було посваритися. Трапляється ж у житті, що іноді хочеться спересердя просто злість зігнати. Михайло у таких випадках обеззброював усіх своєю світлою посмішкою.

ЙОМУ легко давалося навчання в школі. Мабуть, тому й не мав особливих проблем із вибором подальшого шляху в житті після закінчення школи. Чому обрав інститут інженерів цивільної авіації? Стосовно цього кроку ніхто нині конкретних пояснень не пригадає. Бо не марив Михайло Березюк небом, як узвичаєно писати в таких випадках, хоча хто з нас у дитинстві не мріяв бути льотчиком чи космонавтом… Мабуть, то стало для нього своєрідним випробуванням сил. Адже КІІЦА вважався дуже престижним навчальним закладом із досить високим конкурсом, витримати який вдавалося далеко не всім.

А ще чомусь зринула й така аналогія. Навесні 1968-го, коли Михайло та його однокласники обдумували свій подальший шлях у житті, в авіакатастрофі загинув кумир усіх дітлахів того покоління Юрій Гагарін. Вплинуло це тоді на Михайлів вибір чи ні, хто зна. Але пішов він шляхом першопроходця космосу, зробивши через 27 років такий же крок у безсмертя ...

Восени 1992-го сталась катастрофа з літаком «Руслан». Тоді теж загинули члени екіпажу, що залишились на борту (за наказом командира інженер-дослідник вистрибнув з парашутом і приземлився біля Хомівки, щоправда невдало: зачепився за дерево і при падінні тяжко ушкодився). Відтак та аварія також торкнулась нашої радомишльської землі, бо впав літак у лісі на межі Київської та Житомирської областей біля станції Буян. Бачили його останній лет чимало жителів району. Про Михайла Березюка казали, що уродився він у сорочці. Бо мав бути тоді в польоті, та щось завадило, відклавши його останній рейс на два роки.

Колишній учень другої міської, нині столичний журналіст Володимир Шуневич, молодший від Березюка на триріччя, ділиться сумними спогадами про побачення з Михайлом на похороні загиблого екіпажу «Руслана»:

– Березюк стояв неподалік крайньої могили з портретом командира Сергія Горбика. Я підійшов до нього. Постояли мовчки, потім домовилися зустрітися в спокійній обстановці. Але, як завжди, мене закрутили справи. І ми з Мишею зустрілися через півтора року знову на цвинтарі. Його могилу викопали на тому самому місці, де він стояв, проводжаючи Горбика.

... ПЕВНО по праву молодшого в сім’ї він чи не найбільше піклувався про маму. Коли була вона ще жива, постійно телефонував, часто навідувався. Його радомишльські знайомі і друзі зазначали, що, вітаючись з ними під час чергового приїзду до рідного міста, Михайло пояснював мету відвідин так: «Ось, приїхав маму перевідати».

Він готувався до річних поминок по своїй неньці, постійно тримаючи зв’язок із сестрами. Та приїхати на те побачення вже не судилося. Відбулося воно у вічності. Бо з небес Михайло зійшов у землю.

Після смерті батьків, як згадувала Валентина Миколаївна, у розмовах про них брат казав, що вони йому ніколи чомусь не снились. А вже після трагедії десятого лютого його молодший син зізнався, що напередодні фатального польоту батькові наснилась бабуся: вона вийшла з палаючого будинку і ніби намагалась від чогось застерегти…

АН-70 вважався надією українського літакобудування. Його називали «повітряним богатирем двадцять першого століття». Адже ця літаюча машина за своїми конструктивними характеристиками не має аналогів у світі серед літаків такого класу. Михайло Миколайович Березюк був одним із розробників цієї моделі. Тому й перебував на борту в перших експериментальних польотах нового літака, як був і в цьому – четвертому і трагічному.

Його дітищем було серце крилатого велетня – двигун, бортове обладнання. Власне, працюючи над цим літаком, він обіймав посаду ведучого інженера з льотних випробувань, тобто – керівника усіх випробувальних програм з контролю параметрів: визначення показників приладів швидкості, висоти, скоропідйомності, вантажопідйомності, льотних характеристик, надійності електрорадіопристроїв тощо, аж до сертифікації машини. Один з авторитетних літакобудівників Росії Шаталов дуже високо оцінював роботу Березюка. АН-70, за його словами, мав стати для Михайла зоряним часом. На жаль, став недоспіваною лебединою піснею.

ВІН НІКОЛИ не афішував своєї роботи та особливостей професії. На питання рідних і друзів про те, чим займається, відповідав з притаманною йому скромністю:

— Робимо літак…

Так було і цього разу, і раніше, коли виходили з АНТК нові диво-машини, що захоплювали світ. З ними він побував у багатьох країнах, на різних континентах. Але ті поїздки були для нього просто роботою. Тож дехто дивувався, що не мав Михайло від тих відряджень ніяких матеріальних благ. Адже нерідко, буваючи за кордоном, навіть не залишав межі аеропортів.

За відгуками всіх, хто знав інженера Березюка, його скромність вражала і водночас вабила до себе щирістю й відкритістю душі. До речі, лише за кілька років до трагедії родина Березюків отримала більш-менш пристойне житло. Притому будував його Михайло, як кажуть, власноруч, перейшовши на період будівництва житлового будинку до будівельного підрозділу авіазаводу.

Загиблий екіпаж в АНТК вважався кращим. Ця чудова сімка була улюбленцем «антонівців». Певно, недарма кажуть, що невблаганна смерть завжди забирає найкращих.

Рідні пригадують, що якось ще мама запитала Михайла: мабуть, небезпечні оті випробувальні польоти?

– Не хвилюйся, рідна, ми ж маємо парашути, так що на крайній випадок зможу врятуватися.

У крайньому випадку 10 лютого 1995-го скористатися парашутами екіпаж просто не встиг, настільки раптово все сталося.

… Ховали їх усіх разом на київському кладовищі у Берковцях, яке вже стало немов меморіалом для усіх загиблих льотчиків. Звучали традиційні слова про мужність, пам’ять, останні військові почесті — залпи, кружляла над цвинтарем їх рідна «Аннушка».

До родини Михайла Березюка потім підійшла лікарка підрозділу, яка завжди оглядала членів екіпажу до і після польотів:

– Я називала його Мишенькою, бо він для нас був дійсно улюбленцем, душею колективу. Завжди для всіх знаходив час, аби прийти на допомогу…

А хтось іще додав, що це була надзвичайно скромна, інтелігентна Людина. Людина з XXI століття, як і його недовершений витвір. Тому, певно, й пішов він із життя, бо випереджав час, що ще для нього не настав.

Хтозна, можливо, у цьому новому столітті і тисячолітті й справді і земля буде кращою, і люди чистішими. Цього так прагнув Михайло Березюк. Хай же оберігає ненька-земля його вічний спокій, і береже світлий образ людини й авіабудівника для нащадків людська пам’ять.

Газета «Зоря Полісся», 18 березня 1995 р.

Про М.Березюка - у Вікіпедії

Знахідки на околиці Радомишля

Це сталося далекого вже 1956 року. Одного жовтневого осіннього дня учні міської школи №1, надаючи допомогу місцевому колгоспові, копали в полі на північ від Радомишля, неподалік Глухова Другого, траншеї для кагатування овочів. Раптом під черговим знятим шаром грунту з’явилися купи кістя, а також якісь кам’яні речі. Завдяки втручанню вчителів роботи припинили, а про знахідку було негайно повідомлено Інститут археології АН України і Житомирський краєзнавчий музей. Їх представники, що прибули на місце, визначили знайдене, як кістки мамонта і крем’яні знаряддя праці первісної людини…

Так, як це найчастіше трапляється в науці, цілком випадково була відкрита Радомишльська стоянка доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць. Повідомлення про знахідку було надруковане у багатьох виданнях різних країн світу. А для вчених – археологів, істориків – Радомишль став асоціюватися передовсім саме з Радомишльською стоянкою.

І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). У розкопках брали участь археологи і вчені Н.П.Амбургер, Н.Л.Корнієць, В.О.Місяць, М.Ф.Петриченко, Г.С.Руденко, В.Я.Брязкун, В.С.Драчук, Є.В.Яковенко. Консультантами експедицій (а досліджувалося місце стоянки ще по тому у 1959 та 1963-1965 роках) були члени-кореспонденти Академії Наук І.Г Підоплічко і С.М.Бібіков. На наведеному тут знімку якраз і видно моменти тих досліджень.

Уже перші з них підтвердили значимість зробленого відкриття. Знахідки засвідчили свою належність до доби пізнього періоду стародавнього кам’яного віку, який у науці іменується пізнім палеолітом (від грецьких слів «палайос» – стародавній і «літос» – камінь), що окреслюється 40-15 тисячоліттями тому.

На розкопках Радомишльської стоянки.

Доти відомі викопні експонати того періоду охоплювали значні межі розселення первісних людей на території сучасної України. Зокрема, ще в 1920-х роках була відкрита пізньопалеолітична стоянка в Овруцькому районі, згодом там же відкрили і дослідили ще одну. Характерною ознакою цих та подібних стоянок було те, що залягали вони в шарі жовтого суглинку — лесу. Через те археологи називали такі стоянки лесовими. Виходячи з цього, вважалося, що на нашому Поліссі, де відклади лесу відсутні (овруцька місцевість тут виняток), такі стоянки зустрічатись не можуть. До того ж і донині наші досить понижені і заболочені місця рахувалися непридатними для проживання в прадавні часи.

Але Радомишльська стоянка спростувала ці уявлення. До речі, розташована вона на курганоподібному узвишші на правому березі стародавньої балки, якою до Тетерева тече рівчак. Ймовірно, в далекому минулому це була річка. Місце дуже вигідне для розташування житла первісних людей. Що ж являло собою це поселення, точний вік якого вчені віднесли до початку оріньяко-солютрейської пори (33000-15000 роки до н.е.)?

Культурні залишки стоянки обійняли ділянку в більш як 500 квадратних метрів. На глибині 60-80 сантиметрів від сучасної поверхні в шарі темно-коричневої валунної глини (моренів) було виявлено шість овальних чумоподібних жител, розташованих по колу (в середньому розмір кожного «чуму» становив 3 на 4 метри). Посередині була яма-сховище, завалена кістками тварин: кінцівки, лопатки, тазові кістки, черепи мамонтів, що використовувались як будівельні матеріали при спорудженні житла. Дерево та шкіри мамонтів, які тоді також застосовувались із цією метою, під впливом часу стліли. Крім того виявлені були кістки північного оленя, дикого коня, на яких полювали мешканці, використовуючи шкіри для одягу і утеплення жител. Збереглися залишки вогнищ, місць обробки кременю.

Схема розташування Радомишльської стоянки.

    На стоянці було зібрано більше 10 тисяч розколотих людиною кременів. З цього каменю виготовлялися знаряддя праці, зброя. Чимало крем’яних виробів дослідники стоянки знайшли, як мовиться, цілком придатними для використання. Серед них – різноманітні гостроконечники і вістря для мисливської зброї, скребла, проколки для обробки шкір і дерева, кісток, пошиття одягу, нуклеуси (заготовки) та інше. Дерев’яні та кісткові частки цих знарядь (рукоятки ножів, списів тощо) не збереглися. Однак на кам’яних виробах виявлені були залишки їх слідів.
   Ці знахідки і зроблені дослідження підтвердили, що основним заняттям і засобом існування для жителів стоянки було полювання. І, судячи за зразками тодішньої зброї та розмірами і повадками тогочасних тварин, вполювати їх було справою непростою, нерідко з ризиком для життя. Здобич у раціоні доповнювали дикоростучі плоди, ягоди, річкові молюски, риба. Існування первісної людини (а в ту пору це вже були люди сучасного фізичного типу – грімальдійці, що жили матріархально-родовим ладом) ускладнювалося доволі суворими кліматичними умовами, значно холоднішим кліматом, ніж зараз — десь на теперішньому рівні скандинавських країн.

Відносна близькість Радомишльської стоянки до подібних стоянок Словаччини, Тернопілля (Кременецька стоянка) дала археологам підстави вважати, що її мешканці (або їх предки) дісталися на Полісся з Південного Заходу (з-за Карпат), вказуючи на напрямок давнього заселення нашого краю первісними людьми.

І залишається лише гадати, що змусило мешканців стоянки залишити її, адже слідів людини не виявлено. А характер знахідок (незавершеність багатьох знарядь, руйнування жител скоріше від часу, а не навмисне) вказує, що вчинено те мало бути з якихось неординарних причин. Можна лишень припускати, що то могла бути лісова пожежа, полон, загроза підтоплення, той же клімат і т. ін. Розгадки ж цьому, звісно, вже не знайти.

Проте й без цього наукове значення Радомишльської стоянки неоціненне. Вона вважається найдавнішою з пізньо-палеолітичних стоянок на теренах колишнього СРСР, невипадково привернувши до себе увагу вчених. Дала вона поштовх до історико-краєзнавчих досліджень і в нашому районі. Саме тоді в ентузіастів пошукової роботи виник задум створити музей. І першими його експонатами стали якраз передані археологами деякі знахідки із стоянки.

А на місці розкопок 29 вересня 1963 року було встановлено пам’ятний знак. Його відкриття стало в Радомишлі урочистою подією. Пам’ятник являв собою викладений з цегли чотирикутний пілон, загострений угорі.

Пам'ятний знак на місці Радомишльської стоянки.

Світлина 1963 р.

На ньому — виготовлена радомишльськими машинобудівниками чавунна плита з написом: «30-35 тисяч років тому тут була стоянка первісної людини. Розкопки проведені Академією Наук УРСР в 1957 році». Навколо пам’ятки було зроблено декоративну огорожу.

Проте з роками про це місце просто забули. Знак почав поступово руйнуватися, запустівало й місце довкола нього. Хоча час від часу сюди навідувалися дітлахи: для екскурсії, чи просто так, з цікавості. В останні десятиріччя минулого століття пам’ятка виглядала вкрай занедбаною і напівзруйнованою.

Світлина 1992 р.

Врешті зловмисники навіть викрали металеву табличку. Відтак випадковому подорожньому взагалі важко було зрозуміти, що то за руїна стоїть посеред поля.

У січні 2005 року стараннями міського ритуального підприємства «Пам’ять» на місці стоянки встановили новий пам’ятний знак. Примітно, що виготовили його з каменю, символічно підкреслюючи, що це пам’ятка саме кам’яного віку. Щоправда, чомусь надто поспішали з новим відкриттям. Наразі не встигли повністю відтворити колишній напис з таблички. Тож він так і зостався недовершеним.

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 1994 р.

Пам’ятка на околиці Радомишля 

Почему до сих пор не переименовали?

Был случай…

История эта легендарно-анекдотическая и сродни знаменитому царскому пальцу, приложенному к линейке, от которого на плане, а затем и в реальности осталась на железнодорожной магистрали Москва – Петербург извилина. Речь об имени нашего города – Радомышля, в названии которого буква «ш» появилась с 1946 года на месте бывшей «с». Когда я спросил одного городского старожила о причинах такой замены, он многозначительно произнес:

- Сталин приказал!

По его словам, дело было так. 26 декабря 1943 года Радомысль в числе других населенных пунктов Житомирщины был освобожден от немецко-фашистских захватчиков. Об этом, как полагается, сообщило Совинформбюро. Прослушав сообщение, Верховный главнокомандующий страшно возмутися:

- Как так? Почему до сих пор не переименовали?

А суть в том, что настоящая фамилия у Зиновьева, злейшего оппонента Иосифа Виссарионовича, была Радомысльский. Естественно, допустить существование города, который хотя бы косвенно намекал на расстрелянного оппозиционера, вождь всех народов никак не мог. Поэтому и произвели вскоре замену неугодной буквы.

И хотя переименование осуществлялось скорее всего по другим причинам, эта городская легенда, думаю, заслуживает внимания и интереса. Хотя бы потому, что показывает, какая неожиданная связь может раскрыться между фамилией и географическим названием.

Газета «Киевские ведомости», 8 лютого 1995 р.

В пам’ять про героїв Крут

29 січня 2003 року у Радомишлі вперше було вшановано пам’ять героїв Крутянського бою.

Ініціаторами жалобного заходу стали активісти міського осередку Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, що утворилося й почало свою діяльність у липні 2002-го.

А вже до наступної річниці Крутянської трагедії у Радомишлі біля пам’ятника Кобзареві було закладено меморіальну гранітну плиту «Борцям за волю України» зі сподіваннями на спорудження на цьому місці обеліска чи іншого пам’ятного знака.

Пам’ятний знак борцям за волю України.

Таким побачив майбутній меморіал архітектор Юрій Молодико.

Відтак цей сквер став місцем ушанування усіх величних та трагічних подій боротьби українців за свою волю та незалежність, ушанування звитяжців і жертв цієї боротьби, у числі яких і Герої Крутів.

Коли мова заходить про обставини трагічного бою під Крутами, нерідко доводиться чути, що, мовляв, безвусих юнаків кинули на поталу добре озброєному й вишколеному ворогові, що мав до того ж значну чисельну перевагу. Але промовисті аналогії із сучасністю переконливо проглядаються хоча б з огляду на події Помаранчевої революції. Адже головною рушійною силою Помаранчевого Майдану теж була молодь – ровесники героїв Крут, яких ніхто на Майдан силоміць не відправляв. Навпаки, і це я можу підтвердити, як батько трьох синів, котрі з власної волі, з власного сумління самотужки вирушали і добиралися до буремного столичного Майдану. І коли лунали запопадливі виголошування, як можна дітей посилати на Майдан у холод і через небезпеку провокацій, мій син, чуючи таке, відказував: «Коли брати до армії і давати до рук вісімнадцятирічних юнаків зброю, - то ми не діти,  а тут чомусь за нас так турбуються…»

Мабуть, такими ж патріотичними почуттями й поривами керувалися юні гімназисти та студенти, що у січні 1918-го стали на захист проголошеної української державності  від російсько-більшовицького агресора на станції Крути. Холодної зимової пори, яка так само лютувала й під час Майдану. Бо, як це не парадоксально, але на відміну від старших,  котрі, здавалося б, уже, нібито, й пожили на цьому світі вдосталь і можуть менше триматися за життя, молодь завдяки юнацькому максималізмові більше здатна до самопожертви. Це довели герої Крутів, це доводять сучасні юнаки та дівчата на революційних Майданах.

Слава нашій молоді і слава Україні!

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 27 січня 2005 р.

                       КРУТИ

                              (триптих)

Як триста воїнів-спартанців,

Проти ворожої орди

Їх кілька сотень стало вранці

Закрити Київ від біди.

Хоч сили все ж були нерівні,

У ту пекельну круговерть

Не думали про славу й гривні,

Стояли мужньо і на смерть.

А ворог шаленів від люті,

І тисячами сунув й пер.

І гинули герої Крутів

В бою. А хто від ран помер.

Когось добили тут багнетом,

Коли почули, що ожив.

А хтось упав під кулеметом,

Що без жалю дітей косив.

Були вони безвусі й юні,

В думках летіли до матусь,

Та обірвались серця струни,

І кожен другий не вернувсь.

Полите кров’ю поле бою...

Їм доля випала така.

Про подвиг молодих героїв

Нам пам’ятать крізь всі віка!

                *   *   *

Зрозумійте мене, моя нене,

І пишайтеся сином своїм:

В бій я йду, молодий і зелений,

За Вкраїну і рідний свій дім.

Що б не сталося, матінко, знаю:

Треба ворога нам зупинить.

Я до Вас у думках поринаю,

Може, в мене й остання ця мить...

Ви пробачте мені, мамо моя,

Що віщує Вам доля біду.

Не залишу я це поле бою,

Хоч і голову тут покладу.

Ви простіть мене, мила матусю,

Що зоставлю Вам біль і журу.

Я додому вже не повернуся,

У бою – чи загину, чи вмру.

Пам’ятайте мене, моя рідна,

Бо нащадків у мене нема.

Та лишаю на світі слід гідний –

Я за волю поліг не дарма!..

                *   *   *

Як осягнуть і як збагнути

Крізь морок лжі і забуття,

У чому ваша драма, Крути,

І в чому приклад для життя?

Одвічне: бути чи не бути,

В січневий холод й заметіль...

То в чому ваша слава, Крути,

І в чому ваш нестерпний біль?

Сьогодні вже гримлять салюти

І вояки карбують крок.

Так в чому ваша велич, Крути,

І в чому ваш гіркий урок?

Ні, неможливо це забути,

Як гинуть хлопці молоді.

Бо символ волі й честі – Крути,

І в сьогоденні, і тоді.

Запам’ятають хай нащадки

Не задля величі й краси:

Свободу треба захищати

У всі віки і всі часи!

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2012 р.