пʼятниця, 17 січня 2014 р.

Одна з яскравих сторінок нашого життєпису

У нього в дитинстві, як і у кожного з нас, було чимало захоплень. Завдяки трофейному батьковому акордеону,  маминим співочим талантам та дружбі з родиною знаних музикантів Мілієнків бавила юного Володю Шуневича музика, і він здобув початкову музичну освіту у радомишльській музшколі. Відвідуючи гурток авіамоделізму в Будинку піонерів, захопився хлопець повітроплаванням.
Та врешті пересилили таки батьківські гени. І коли після закінчення другої міської десятирічки настала пора вибирати подальший життєвий шлях, Володимир обрав учительську професію  і філологічний фах, вступивши до Київського педінституту. Після закінчення вишу навіть деякий час учителював. Але гору взяло прагнення творити та огранювати слово самому, і юнак обрав журналістику. Бо на ту пору вже почав подавати свої перші проби пера до газет.
Однією з них стала для Володі наша «Зоря Полісся», з якою він відтоді плідно й віддано співпрацює, а одного з корифеїв місцевого газетярства Анатолія Пилипенка, котрий (пухом йому земля!) нещодавно скінчив свій земний шлях, вважає своїм учителем і наставником, бо ж недарма приїхав на похорон востаннє йому вклонитися…
Газетярську стежину почав Володимир Шуневич топтати з багатотиражки Київського авіазаводу, що певною мірою змогла втілити в реальність його дитячі літакобудувальні мрії. Затим Володя працював у таких знаних столичних виданнях, як «Прапор комунізму» («Київський вісник»), «Правда України», співробітничав з «Комсомольськім знамєнєм».
«Правду написати не дадуть, а брехати не хочу», - розповідав згодом про ті часи в інтерв’ю з ним один з його тодішніх колег. Тому надто цінувалося вміння доносити до читача потрібну думку навіть поміж рядками.
Та попри чітко окреслені ідеологічні шори й недремне око цензури, робота у компартійних виданнях стала для молодого журналіста не лише чудовою школою журналістської майстерності, а й газетярської пильності.
Він часто нині згадує, як чергуючи у газеті, ретельно стежив за тим, щоби раптом не потрапили на газетні шпальти після помилок набірників ляпсуси на зразок «Леонід Брехнєв», «нескорений Сталінгад», «історичні (замість «істеричні») промови Гітлера» та їм подібні. Та одного разу все ж ледь не вляпався. Вже коли майже третину тиражу нового номеру «Прапора…» було надруковано, черговий редактор Шуневич раптом помітив, що в публікації матеріалу про гончарів іде заголовок «Поезія глини і говню». Друкарську машину довелося зупиняти, а наклад друкувати спочатку, уже з «вогнем».
Сьогодні це сприймається зі сміхом, тоді ж подібний «жартик» у газеті міг мати найсерйозніші наслідки.
З розвалом комуністичної імперії наказали довго жити більшість провідних газет радянської епохи і сповідувані ними принципи. Їм на зміну прийшли сучасні, вільні, розкуті. Одним з лідерів українського газетного тепер уже ринку стали в лихі 1990-ті «Київські відомості», де було зібрано тодішній цвіт столичної журналістики. Запросили до роботи у виданні й Володимира Шуневича.
Як зазначав Володя, особливо перебудовуватися потреби для нього не було, бо завжди тримав, кажучи журналістським штампом,  руку на пульсі часу, писав про цікаві події, цікавих людей, намагаючись у будь-якому явищі,  у людині побачити щось таке, чого інші не помічають. Бо саме це зрештою виходить цікавим для читача. Визнанням творчої майстерності стала премія журналістської спільноти «Золоте перо».  І ця його здатність повсякчас підтверджувалась у «Відомостях…» та додатку до них «Сільське життя», а затим у «Фактах і коментарях», куди він перейшов після розколу колишньої провідної газети і де працює донині.
З-під пера журналіста Володимира Шуневича вийшли тисячі газетних публікацій, розповідей, репортажів, досліджень. Він побував у багатьох «гарячих» точках і просто куточках колишнього СРСР, України та за їх межами. Не раз бував у горнилі чорнобильського лиха у 1986-му і в наступні роки, продовжуючи висвітлювати «чорнобильську» тему й досі. Володимир працював поруч з нині такими відомими метрами журналістики як Олег Ситник, Віктор Безкоровайний, Володимир і Юлія Мостові, Микола Луків, Володимир Кулеба, Іван Коваль, Євген Якунов, Юрій Хлистун, Сергій Доценко, Олександр Швець, багато з яких ставали для нього не лише колегами по перу, а й друзями.
Героями його розповідей були провідні діячі і відомі особистості сучасності: політики, військові, космонавти, вчені, господарники, митці, з якими Володимир не лише спілкувався особисто, а й підтримував потому дружні зв’язки. Серед них - Павло Попович і Віталій Жолобов, Михайло Калашников і Олексій Маресьєв, Володимир Дурдинець і Валентина Шевченко, Борис Патон і Олег Антонов, Микола Касьян і Руслан Аушев, Микола Олялін і Вадим Ільєнко.
Проте, якими б світами не водила його журналістська стежина, він повсякчас тримав зв’язок з рідною Радомишльщиною. І тоді, коли живі були батьки, і дотепер. Володимир залюбки приїздить до місць свого дитинства і юності, гідно пропагує рідну землю на всеукраїнському рівні. У його творчому доробку  - опубліковані у центральній пресі розповіді про подвиги земляків-героїв, про танкістів-кантемирівців під Заньками (до речі, одним з ініціаторів і натхненників встановлення танка-пам’ятника в селі була його мама Зінаїда Іванівна), про звитяжні сторінки життя Івана Хитриченка, Петра Жудри і Миколи Крепченка, Петра Шкідченка, Івана Туркенича і Валентини Прушківської, авіаінженера Михайла Березюка, про творчі злети Риви Балясної та Ніни Матвієнко.
У свої 60 він, як мовиться, не збавляє темпу і охоче співпрацює з обласною газетою «Ехо», яку очолює знайомий йому ще зі шкільних лав Володимир Яцкевич, і, звісно, із «Зорею Полісся», оповідаючи про батьків, рідних, друзів, вчителів, наставників. Брав Володимир участь у творенні чотирьох томів книги «Незгасний вогонь пам’яті».
- Наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що писати про них журналістам і дослідникам вистачить ще на багато років, - зазначав з цього приводу В.Шуневич.


В одній з останніх своїх публікацій у нашій газеті Володя відкрив землякам свого батька Петра Івановича, шанованого фронтовика і педагога, ще й як літописця Радомишльщини, що залишив у спадок землякам чимало цікавих і унікальних, зроблених ним піввіку тому світлин з краєвидами рідного краю. Власне, творчий доробок самого Володимира теж є вагомою спадщиною для краян.
Захоплюють читачів його розповіді про минуле Радомишля і рідної Потіївки, де народився 17 січня 1954-го. У краєзнавчих публікаціях журналіста – дослідження місцевих переказів, легенд, топонімів, версій їх походження. Приміром, повідав він свого часу власне тлумачення назви Радомишля,  вважаючи її похідною від котрогось знаного місцевого можновладця.
«Кожен з нас – це сторінка в історії Радомишля, з яких складається велика книга його життєпису», - написав свого часу В.Шуневич в одній зі своїх журналістських публікацій. Життєвий і творчий шлях Володимира – це, безумовно, одна з яскравих таких сторінок.

«Зоря Полісся»,  17 січня 2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар