Бурхливий вир Михайла Чайковського

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина

Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу».

Певно, тому й знаний він під різними іменами, що їх йому надавали у таборах тих, кому служив: Садик-паша, Міхал, Міхель, Михайло. А от прізвище Чайковський, успадковане його пращурами від козака-січовика Чайки, цілком засвідчувало український родовід, до якого додалося й польського гонору. Мати до того ж була правнучкою гетьмана І.Брюховецького, котрий, щоправда, зганьбив себе перед українцями запроданством Московії.  

Вочевидь своїм бунтівним норовом Михайло Чайковський удався в діда по матері - Михайла,  що походив із Глембоцьких та мав лиху славу і серед поляків, і серед козаків, притому закликав нащадків найбільше остерігатися російського підступу. Подібні козацько-шляхетські вільнолюбні погляди сповідував й дядько, теж Михайло Глембоцький, котрий опікувався хлопцем після передчасної смерті його батька Станіслава, городничого Київського воєводства. Опікун зокрема рішуче відхилив запропоновану племінникові заманливу посаду при дворі російського імператора після закінчення ним престижного Бердичівського ліцею Джона Уолсея.

Наразі цілком закономірно Михайло Чайковський пристав до польського повстання 1831 року. Він, між тим, дав вільну своїм кріпакам, запропонувавши натомість увійти до повстанського загону, був до того ж ад’ютантом одного з проводирів повсталих – свого тестя Кароля Ружицького.

Після придушення заколоту бунтівник спочатку хотів податися до козацької Задунайської Січі, однак опинився у Парижі і став таємним французьким агентом на розбурханих Балканах, потрапивши вже у немилість до польських патріотів. Попервах балканська місія була доволі успішною. Адже йому вдалося організувати військовий переворот у Сербії.

Коли ж 1851 року зазнала провалу його спроба підняти повстання болгар проти турків, Чайковський несподівано перекинувся служити турецькому султанові, змінивши до того ж католицьку віру на мусульманство. У Туреччині він створює козацькі загони, що об’єднали подібних йому найманців та вигнанців з усіх усюд. Втім під час Східної війни 1853-56 рр. козацьке військо Садик-паші (так його нарекли турецькі володарі укупі з наданим генеральським званням) на передовій не перебувало, обмежившись, так би мовити, прикриттям тилу. Хтозна, що вони могли утнути, опинившись на українській землі. Бо перед втечею до Порти Чайковський уже намагався сколихнути українське повстання.

Коли бойові дії скінчились підписанням не зовсім зрозумілого миру і не так, як напевне хотілося Чайковському, бунтівна кров підбурила його підняти заколот уже проти самого султана, аби посадити на престол його сина. Проте козацьке військо виявилося розпорошеним і небоєздатним, до того ж сам вірогідний спадкоємець престолу не виказав щонайменшого бажання посунути у такий  спосіб чинного правителя.

Наразі бунтівника мали заарештувати, одначе він у черговий раз вислизнув і виринув знову при французькому дворі. Тут Михайло Чайковський намагався умовити Наполеона Третього почати війну проти Росії, але той не тільки не пристав на цю авантюру, а й звелів «радникові» залишити Францію. Відмовилося підкорятися Чайковському і його козацьке військо.

«Недруг мого недруга – мій друг» - мабуть, такою логікою керувався новий російський самодержець Олександр ІІ, несподівано пригрівши опального відчайдуху на своїх теренах. 69-літнього Чайковського, який навернувся тепер уже до православ’я, обдарували чималим пенсіоном і маєтком на Чернігівщині, ощасливили одруженням (п’ятим на віку) з 19-літньою государевою хрещеницею. Найдивовижніше, що своє фінансове забезпечення збіглому надала й Туреччина.

Здавалося б, у його житті мали запанувати спокій та лад. І попервах так воно й було. Умиротворений Михайло Чайковський цілком поринув у своє давнє захоплення письменництвом. З під-його пера виходять твори про події, учасником яких він був сам, мемуарні спогади.

Популярністю свого часу користувалися «Повісті козацькі і гавенди», написані Чайковським на українську тематику. Приміром, дія його гавенди (так звався популярний у давнину розповідний жанр, у якому події висвітлюються від першої особи) «Старокияни. 1809» відбувається в Радомисльському повіті у селі Веприні, власниками якого свого часу були добре знайомі письменникові Галецькі. Власне, Чайковський сповна знав аристократичну верхівку Радомишльщини початку ХІХ століття, тож зробив дійовими особами твору власників Ставецького маєтку Дуніних-Вонсовичів, Борщівського – Третяків, своїх прямих родичів Глембоцьких та Чайковських, присутні в оповіді відомі на наших теренах Олізари, Вороничі, Пеньківські, Прушинські.

Згадані ці особистості й у мемуарних спогадах і роздумах Михайла Чайковського, що були надруковані у «Київській старовині». Мемуари, щоправда, вийшли вже після смерті автора та були процензуровані від пропагованих ним ідей федерального устрою слов’янських народів. Водночас цей твір привертає увагу тим, що докладно розповідається в ньому про родовід письменника, який, слід зазначити, дуже тісно переплетений з Радомишльщиною.

Герб роду Чайковських.

Зокрема дідові Михайлові Глембоцькому свого часу належали в Радомисльському повіті села Видибор і Жадьки.

На межі  XVIII-ХІХ століть Криштоф Чайковський, дядько Михайла (рідний брат батька), був маршалком, тобто - предводителем дворянського зібрання Радомисльського повіту. У Минійках він тримав маєток, до якого входили також Березівка, Журавлинка, Переміжжя, Березівська Слобідка (це село магнат назвав за іменем своєї другої дружини Євандорфом). Після його смерті маєтності перейшли до брата Каетана.

Каетан Чайковський додав до цього переліку засноване ним і наречене своїм ім’ям село Кайтанівку. Володів він також маєтком у Ходорах.

Якраз поїздку до Ходорів описує Михайло Чайковський у своїх «Записках». 1827 року величезне сімейство Чайковських (було там усіх 38 душ) вирушило туди до дядька, який покликав їх до себе перед своєю кончиною. Каетан Чайковський був бездітним. Відтак дітям уже спочилих у Бозі своїх братів і сестер дідуган, що відміряв 90 з гаком років, мав оголосити свій заповіт.

Ходори запам’яталися Михайлові закинутим поліським сільцем, загубленим поміж лісів і боліт. Тож діставалися туди з величезними труднощами, дорогою довелося ремонтувати зламані колеса, міняти травмованих коней.

А ще оповідача вразила убогість і мало не жебрацький вигляд маєтку дядька, котрий був неабияким скупердяєм та скнарою, хоча мав мільйонні статки. Окрім значних землеволодінь на Київщині й Волині, староста бахтинський і підкоморій венденський (такими були його спадкові титули) володів кількома прибутковими руднями, склозаводом. Проте в будинку не виявилося жодного заскленого вікна (вони затулялися допотопними пухирями і проолієним папером), примітивне умеблювання було грубої сокирної роботи. Помираючий лежав не в ліжку, а на якійсь дерев’яній лаві, на сіннику без будь-якої постільної білизни.

Врешті, попри нетривалий опір слуги господаря, гості швидко знайшли у коморах і постіль, щоб розміститися на ночівлю, і їстівні припаси, аби зорганізувати хоч якусь трапезу.

Привезений Михайлом з Коростишева лікар зазначив, що стан хворого безнадійний. І надвечір той відійшов. Перед тим було оголошено заповіт Каетана Чайковського. Спадок небіжчика розподілили на чотири рівних частини – нащадкам трьох братів і сестер (останнім - одна доля на двох).

Михайло Чайковський, як син наймолодшого брата, мав право вибору частки. Відтак обрав більш привабливі маєтності за межами Радомишльщини – у Чуднівському ключі. Слід зазначити, що порядкував він там надзвичайно ефективно, а запроваджені деякі господарські новації мали гарний поголос.

Отримавши успадковану частку, міцно осів у Минійках двоюрідний брат Прот. Згодом він очолював повітове дворянство, дістав чин камер-юнкера двору його імператорської величності.

Потому родовід Чайковських на радомисльських теренах переплівся зі згаданими вище Вонсовичами (Прот одружився на їхній доньці Кордулі), Третяками (кузина Феодосія була дружиною повітового предводителя Целестина Третяка), вдруге – з Глембоцькими, до яких у якості приданого доньки Криштофа наразі перейшли Березівка, Кайтанівка, Журавлинка.

Ходори дісталися братові Прота Симфоріану, марнотратові й гультяю. За кілька місяців той розтринькав усі набуті статки, наробив купу боргів і у відчаї застрелився у якійсь придорожній корчмі.

Так само несподівано й гучно через шість десятиліть по тому скінчив свій земний шлях і сам Михайло Чайковський, підвівши риску такому ж розбурханому й мінливому власному життю.

Зрада та втеча молодої дружини, несподівана смерть прийомного сина вкупі з немилістю новокоронованого Олександра ІІІ, опалою і забуттям донедавніх друзів підштовхнули самотнього й нікому вже непотрібного такого собі «Джеймса Бонда» ХІХ століття до самогубства. Михайло Чайковський пустив собі кулю в скроню, коли життєпис вже й так ішов під завісу: йому тоді минуло 82. Тож своїм пострілом наостанок він ще раз таки привернув до себе увагу.

Газета «Зоря Полісся», 13 березня 2015 р.

Зброярська кузня Сергія Гусовського

Російська військова агресія в Україну нині знову зробила наших співгромадян обізнаними з різноманітними видами озброєнь, переліками яких рясніють повідомлення з зони бойових дій на Донбасі. Поруч із сучасними смертоносними системами залпового вогню несуть небезпечну загрозу і воїнам, і мирним мешканцям й інші не менш страшні зразки важкої зброї. З-поміж них - міномети, балістичні й стрілецькі характеристики яких, поєднані з високою точністю й потужністю стрільби, зробили їх незамінними для ураження цілей, що в силу рельєфу місцевості чи інших природних або штучних перешкод є невразливими для прямих обстрілів.

Значний внесок у виробництво цих «гармат для навісної стрільби», що з’явилися на початку ХХ століття й, удосконалюючись, знайшли широке застосування у пору Першої і Другої світових та інших локальних воєн, зробив радомишлянин Сергій ГУСОВСЬКИЙ – знаний інженер і організатор виробництва.

У 1908 році у Радомислі відкрилась чоловіча гімназія, що стала провідним навчальним закладом і міста, і повіту.

Як згадував випускник гімназії 1919 року Микола Осадчий, у 1914 році в гімназії з’явилась посада інспектора (помічника директора). Працював інспектором молодий учитель російської мови і літератури Володимир Гусовський.

22 лютого 1915 року у Радомислі в родині Гусовських народився син Сергій. Дитинство його припало на буремні роки революційних і військових потрясінь. На цьому тлі рік 1919-й став останнім в нетривалій історії радомишльської гімназії. Заклад було перепрофільовано, а педагоги, що залишилися у розбурханому лихоліттями місті,  змушені були працевлаштовуватися в інших освітніх установах або виїздити. Гусовські врешті переїхали до Веприна, де у місцевій школі Володимир Іванович почав учителювати. Цю школу й закінчив Сергій. У Вепринському колгоспі в 15–річному віці він дістав перший трудовий гарт, вступивши потому до машинобудівного робітфаку, а опісля – до Київської політехніки.

На відміну від батька сина вабили точні науки, бо зарані він виявив технічне мислення, вирізнявся гарною пам’яттю, здатністю до конструювання.

У 1938 році дипломований інженер-механік дістав призначення на знаний столичний завод «Арсенал», що, підтверджуючи свою назву, спеціалізувався на виробництві й ремонті різноманітного озброєння. На цьому підприємстві Сергій Гусовський пройшов шлях від рядового інженера до керівника. Вже у перші три роки своєї роботи молодий фахівець швидко подолав щаблі начальника сектору, начальника зміни, помічника і заступника начальника цеху.

Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР він бере активну участь у демонтажі обладнання й підготовці заводу до евакуації. Очоливши один з ешелонів, Гусовський вирушив з ним у російське місто Воткінськ, що в Приураллі. А на місці призначення за три дні 2500 працівників, які прибули з ним, увели в дію механічний цех, що під орудою Сергія Гусовського почав давати озброєння фронтові.

Але військо потребувало суттєво якісніших і потужніших зразків зброї. У 1942 році у Коломні було створено Спеціальне конструкторське бюро гладкоствольної артилерії, що спеціалізувалося на розробці й удосконаленні мінометів. До роботи в ньому було залучено й Гусовського. Через рік він став Головним інженером СКБ. Розроблений і в стислі терміни запущений у виробництво 160-мм міномет М-160 став найпотужнішим мінометом не лише в арсеналі Червоної Армії, а й узагалі Другої Світової війни. Згодом було впроваджено ще більш потужний 240-мм міномет  М-240.

    Вагомий внесок Сергія Гусовського у їх виготовлення було відзначено двома орденами Червоної Зірки.

    У 1949 році уже досвідчений інженер і організатор виробництва повертається до Києва на рідний «Арсенал». На підприємстві починається суттєве перепрофілювання на нові військово-технічні орієнтири. Тут запроваджують розробку і виготовлення оптичних, оптико-механічних і оптико-електронних приладів для авіаційної та ракетно-космічної техніки.

В різні роки Сергій Володимирович працював на «Арсеналі» начальником цеху, лабораторії, виробничого відділу, заступником головного інженера з підготовки виробництва, заступником начальника, начальником Центрального конструкторського бюро підприємства. У 1966 році його призначили директором заводу (з 1975 р. – генеральний директор).

Підприємство по праву вважалось одним з провідних в оборонній галузі та оптичному і оптико-електронному приладобудуванні зокрема. Під керівництвом С.Гусовського тут успішно створюються прицільні комплекси для балістичних ракет, ракетно-космічні прилади, інфрачервоні головки самонаведення для авіаційних ракет і переносних зенітних комплексів, навігаційні та топографічні пристрої.

Вироби арсенальців не проминули жодного космічного старту, зробленого в СРСР, вони зробили вагомий внесок у втілення таких ракетних систем, як «Інтеркосмос», «Енергія», «Циклон», «Протон», «Зеніт», «Тополь», «Воєвода» («Сатана»). На «Арсеналі» випускалися приціли для авіації, в тому числі автоматичні для кулеметно-гарматного озброєння і бомбометання, які встановлювалися на літаках «Міг», «Су», військових гелікоптерах, а також апаратура для військово-морських суден та ін.

За спогадами тих, хто з ним працював, Сергій Володимирович був вольовою людиною, вмів досягати поставленої мети, організувати колектив на виконання поставлених завдань, застосовуючи у керівництві важелі, які за сучасною термінологією називають системним підходом. Колег і підлеглих приваблювали в ньому щирість і дружелюбність, надзвичайна ерудиція та інтуїція. Коли у когось щось не виходило, він, як кажуть, не вдавався до розносів, а прагнув розібратися й допомогти.

Громадський авторитет Сергія Гусовського підтверджувало його неодноразове обрання депутатом Київради і Верховної Ради УРСР.

За видатний внесок у розробку і освоєння нової техніки та вмілу організаторську роботу С.В.Гусовський був удостоєний Державної (1970) та Ленінської (1982) премій, нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. У 1975 році йому було присвоєне звання Героя Соціалістичної праці.

Пішов з життя талановитий конструктор і організатор виробництва після тяжкої тривалої хвороби 30 жовтня 1983 року. Поховали Сергія Володимировича Гусовського на Байковому кладовищі в Києві. У столиці та Радомишлі його ім’я увічнено в назвах вулиць.

Газета «Зоря Полісся», 20 лютого 2015 р.

Німці та їхні поселення на Радомишльщині

На території сучасної Житомирщини перші поселення німецьких колоністів з'явилися ще у XIII столітті. Оселилися згодом вони і в Радомислі, зокрема в передмісті на Папірні. За переказами, саме німецькі майстри попервах працювали на заснованій тут Києво-Печерською лаврою на початку ХVII століття паперовій мануфактурі, яка постачала папером лаврську друкарню.

Після загарбання Правобережної України Російською Імперією на ці території поширились царські укази Єлизавети та Катерини-Другої (остання, відомо, була пруською принцесою) стосовно німецької колонізації «малоросійських земель». І вже у середині XIX ст. серед поміщиків-землевласників Радомишльщини значаться Д.Фон-Йорк, Г.Бельке, В.Лур’є, Б.Гасфорт. Трохи пізніше до цього переліку додались К.Миклуха (мати відомого вченого М.М.Миклухо-Маклая), що походила з родини обрусілого німця - у дівоцтві Беккер. Вона придбала малинський маєток, до якого входили й деякі землі сучасного Радомишльського району.

К.Миклуха-Беккер і М.Миклухо-Маклай.

Особливо почала помітно зростати кількість німецьких колоній у нашому краї після скасування кріпацтва. Так, у 1877 р. пруські піддані В.Тишенберг, Й.Свідерський, І.Пухальський, П.Шнітке та інші викупили у княгині Щербатовоі земельну ділянку в 159 десятин в районі с.Стара Буда в урочищі Липовець. Вже через п’ять років це «товариство прусаків на чолі з Й.Свідерським» значилося серед кращих господарників потіївського маєтку.

На кінець ХІX ст. у Вишевицькій волості Радомисльського повіту нараховувалось дві німецькі колонії (Товсте, Цибель), налічувалось у волості 470 лютеран. У Кичкирівській волості було 11 колоній (Райки, Папірня, Миколаївка, Ставецька, Городецька, Холявка), стільки ж у Потіївській (Філо­нівка, Морогівка, Мар’янівка, Романівка та ін.). У 1870 р. в Радомисльській колонії на Папірні налічувалось 17 дворів, у яких мешкали 42 чоловіки і 41 жінка.

Колонії здебільшого іменувалися за належністю до села, біля якого утворювалися. Проте мали вони іноді й окремі оригінальні назви. Скажімо, колонія Цибель, розташована між Кримком і Березцями, названа так була за прізвищем свого старости. Колоністи Миньківськоі колонії назвали своє поселення Романдорф (Романівка) на честь власника села поміщика Романа Вербицького, який оселив їх тут на своїх землях. Під такою назвою Миньківка була позначена на деяких тогочасних ландкартах.

Цікаво, що багато німців не бажали мати російського підданства і жили на Поліссі в якості іноземців. Відтак вони діставали ряд пільг і привілеїв, звільнялися від багатьох повинностей, якими обкладалося корінне місцеве населення.

Колоністи мали свою самоуправу. Головували в колоніях виборні старости –«шульци». У спорах з корінними жителями німці зверталися до дипломатичних агентств свого уряду.

Займалися вони переважно землеробством, тваринництвом. Притому важливу роль передусім відігравало молочне господарство - вироблялися масло і сир. А ще - розводили коней, худобу.

Будуючи садибу, колоністи щонайперше ставили приміщення для тварин, а вже потім зводили житловий будинок. Будинки, до речі, були невеликими. У Циблі, наприклад, за переказами старожилів, вони складалися з 1-2 кімнат.

Займалися німці крім того лісовими промислами (у тому ж таки Циблі була заснована одна з найперших у регіоні промислових лісопилень), переробкою сільгосппродукції та сировини, шили одяг. Їхні господарства вирізнялися кращою і прогресивною технічною оснащеністю та раціональним використанням земельних угід. Мали вони, у порівняні з місцевим населеням, вищий культурний і освітній рівень. Хоча не всі з них володіли російською чи українською мовами, оскільки безпосередні контакти з місцевим населенням були обмежені. Були серед них вправні знахарі, лікарі.

Перебували німці в установах Радомисля й на казенній службі. А барон В.Унгер-Штеренберг очолював Радомисльське повітове дворянське зібрання.

Промисловець А.Тайферт став на початку XX століття співзасновником, а згодом одноосібним власником пивоварного заводу в Радомислі. Завдяки його зусиллям радомисльське пиво мало добру якість і користувалося попитом покупців по всьому повіту й за його межами, продавалося в крамницях Києва, Житомира. Обсяги виробництва повсякчас зростали. У 1914 р. зокрема на заводі перероблено було 1152 пуди солоду. Технологія виробництва була запозичена з Баварії, Австрії, Чехії. Про це свідчать тогочасні назви сортів пива, яке вироблялося: «Пільзень», «Вієнське», «Мюнхенське», «Бок-бір» та ін.

Серед тодішніх промисловців краю в архівних джерелах подаються німецькі піддані Кельн (власник лісу і лісопильні біля с.Вирва), Й.Фукс (йому належали в Радомислі майстерні з ремонту швейних машинок «Зінгер» і виробництва меблів). Радомисльський купець австрієць А.Себер став засновником паперової фабрики у Малині, яка нині є провідним підприємством галузі в Україні.

Німці мали в Радомислі свій молитовний будинок (кірху). Будівлю кірхи і лютеранського священика увічнено на видрукуваних на початку двадцятого століття фотолистівках з краєвидами тогочасного Радомисля. Будинок зберігся до наших днів. У Радянський час у ньому розмістили житловий будинок.

Кірха в Радомислі. Фотолистівка початку ХХ століття.

Пасторами приходів були зокрема А.Келлер, Е.Берг, Й.Куфельд. Кірхі й молитовні будинки діяли також у колоніях. Притому деякі з них функціонували навіть за Радянської влади. Так, у 30-х рр. припинила діяльність кірха у Негребівці. Її настоятеля, котрий був пастирем лютеран району, було репресовано. З німецькою колонізацією регіону пов’язане й поширення тут баптистського віросповідання – «штундизму», цілком легалізованого вже у сучасний період.

У 1873 р. (за деякими джерелами 1865 р.) в Радомислі було засновано німецьку школу. Навчалося в ній небагато учнів. У 1887 р. школу відві­дувало 20 хлопців і 13 дівчат, у 1893-му - 16 хлопців і 10 дівчат. Викладання предметів у школі велось німецькою мовою. Тому російський уряд всіляко прагнув русифікувати такі навчальні заклади, і у 1887 р. за царським указом від 8 жовтня німецька школа в Радомислі була прийнята у відання Міністерства освіти.

У школі викладалися Закон Божий, катехізис, арифметика, читання, письмо, церковний спів. Учителями працювали російські піддані - німці. Збереглися прізвища учителів - Ф.Рейзер, А.Бер, В.Еске, Ф.Ейдеман. Цікаво, що їм виділялося в користування по 3 десятини 250 саженів землі, встановлювалась платня у 90 рублів. Після ліквідації колонії у колишній німецькій школі містилась папірнянська початкова школа (вона обліковувалась у місті за номером З).

Та початок XX століття німецьку колонізацію в нашому краї зупинив. У зв’язку з початком Першої Світової війни у 1915 році більшість колоністів були позбавлені своїх господарств, майна і виселені вглиб Росії - за Урал і Сибір. Чисельність німців значно зменшилась. Але чимало з них знайшло своє місце на Поліссі і в нових умовах.

У 1931 році в Радомислі мешкало 176 німців (1,58 % від усього міського населення міста). Це була четверта за чисельністю національна група в місті пі­сля українців, росіян і євреів. Два їх представники були обрані членами міської Ради.

Спізнали німці репресій 30-х рр. саме з огляду на національну приналежність із стандартним звинуваченням «за шпигунство». Чимало німецьких сімей, що були добрими господарями і не бажали йти до колгоспу , були розкуркулені й виселені.

А з початком Другої Світової війни радянський уряд примусово виселив представників німецької національності з прикордонних районів. Решту з тих, хто утримався після цих «великих переселень», забрали із собою до Німеччини німецькі війська, що відступали. В 1942 р. в с.Філонівка було організовано німецьке поселення з «фольксдойчів».

Дехто з них уже в наш час встановив зв’язки з рідним краєм свого дитинства. Уродженець Ставецької колонії Ф.Райх (батька його було репресовано радянською владою «як куркуля», а самого Фрідріха відправили до рейху окупанти) неодноразово приїздив на Радомишльщину, надаючи гуманітарну допомогу соціальним закладам, місцевим жителям. Ним було налагоджено практичні навчання студентів Житомирської сільгоспакадемії в Німеччині, за що Ф.Райх удостоєний звання почесного доктора ЖСГА.

Мешкають нащадки колоністів у районі й донині. Відомі на Радомишльщині прізвища Кноп, Шмуклер, Візінгер, Майєр, Штирмер та ін.

Родина Штирмерів. Фото 1930-х років.

Свого часу Укрінюрколегією розшукувалися нащадки померлої в Німеччині Б.Кньопфлер, уродженої 1921 року в Радомислі в родині згаданого вище власника пивзаводу Тайферта. З’яcувалося, що нащадки Тайфертів тут живуть дотепер.

Так що історія німців та їх нащадків на Радомишльщині продовжується.

(У співавторстві з Геннадієм Цвіком,

вчителем історії Радомишльської гімназії).

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».

Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.

Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .

Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 145-146. - ISBN 966-7390-56-X

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

З роду Альпертів

У Київському державному архіві зберігається справа за липень-серпень 1851 року про зловживання ремісничого старшини повітового міста Радомисля. З клопотанням про розслідування цієї справи до Київського губернаторства звернувся старшина Радомисльського єврейського товариства І.Альперт.

Рід Альпертів мав багато родинних гілок і був добре відомим у Радомислі на межі ХІХ та ХХ століть. Зокрема знаними були серед радомислян Аврум Альперт, що мав мережу текстильних крамниць, Фаня Альперт, яка тримала бакалійну лавку, Зісман Альперт, котрий торгував борошном. У списках Радомисльської жіночої гімназії за серпень 1918 року серед учениць підготовчого класу названо Хану-Манцю Альперт.

А от один з їхніх нащадків, що походив з родини, яка емігрувала з Радомисля до Америки, у другій половині ХХ століття уславився на увесь світ. У 1935 році у Лос-Анджелесі в родині Лейби Альперта народився син Герб. Його покликанням стала музика, якій він присвятив усе своє життя і завдяки якій став усесвітньо відомим музикантом-трубачем, керівником популярного оркестру, композитором, успішним продюсером, власником однієї з найзнаніших фірм грамзапису.

Наразі на єврейському цвинтарі Радомишля про радомишльські корені Альпертів нагадує одне з поховань, на якому зазначено:

«Альперт Ш.А. (1888-1955). Любій матусі, бабусі й незабутньому другові від скорботних дітей та онуків»…

Газета «Зоря Полісся», 16 січня 2015 р.

Хай бережеться пам’ять про полеглих

Після першого листопадового вигнання з нашої землі гітлерівських окупантів ворогові вдалося сконцентрувати значні сили і внаслідок потужного контрудару посунути радянські війська в бік Києва. Проте 16 грудня угруповання Першого Українського фронту почали Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію. Місцем її головного удару став плацдарм Радомишль – Брусилів. Кровопролитні бої точилися тут за кожен клаптик рідної землі, за кожен населений пункт, де з надією вслухалися у наближення фронту, сподіваючись на остаточне вигнання ворога і повернення до мирного життя.

Так само чекали цього у Кичкирях. Бо окупанти, серед них між тим був і підрозділ «власовців», схоже, не збиралися залишати село. Вони лаштувалися до зустрічі Нового року, споряджали ялинку, готували наїдки до святкового столу.

Того грудневого дня жителі Кичкирів помітили чотирьох радянських вояків, вочевидь розвідників, що вийшли з лісу і полем біля сільського цвинтаря рушили в бік села. Та тут на них чекала замаскована за деревом ворожа засідка, що взяла бійців «під приціл». Кичкирівці намагалися подати своїм якісь сигнали, знаки, але – марно. Коли розвідники підійшли майже впритул, гітлерівські кулеметники відкрили вогонь.

Одного вояка куля скосила відразу, другого дістала біля невеликого ярка, вже як бійці почали відходити до лісу. Третій, хоч як намагався запобігти обстрілу, впав майже біля рятівного узлісся, до якого дістався і врятувався лише один боєць…

- Обставини того трагічного воєнного епізоду розказувала мені колись моя мати, - розповідає місцевий підприємець Олександр Олійник. – Вона крім того повідала, що двох вояків поховали на кладовищі, а третього – в лісі. В моїх дитячих спогадах – перепоховання полеглого на цвинтарі до двадцятиріччя Перемоги. Тоді, до речі, односельці, які перепоховували останки, казали, що загибла була жінкою, це вони визначили по довгих косах…

На жаль, усі троє залишилися невідомими, як і тисячі інших радянських бійців, що лежать повсюдно у нашій землі у братських чи одиночних могилах. І воздають їм вдячні краяни свою вікопомну шану.

От і у Кичкирях цьогоріч вирішили впорядкувати могили загиблих у тому трагічному бою, бо дерев’яні надгробки з часом стліли і зруйнувалися. Сільська рада виділила десять тисяч гривень на виготовлення і встановлення гранітних обелісків, а виконав роботи О.Олійник.

Потому під час сільської толоки з упорядкування погосту гуртом вшанували пам’ять загиблих вояків. І хай бережеться вона для нащадків.

Газета «Зоря Полісся», 26 грудня 2014 р.

Стаж, гідний пошанування

Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.

Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев).  Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.

У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля.

Підприємство це наразі стало провідним у місті. Станом на 1875 р. тут за рік перероблялося 1000 волових шкір, 600 – яловичих, річна продуктивність становила 1600 рублів, працювало на заводі 12 робітників.

Щоправда, на ту пору Никодим Гарбаров був уже одним з найвпливовіших можновладців повітового Радомисля, недарма ж 1879 року містяни обрали його міським головою.

НА ХВИЛІ САМОВРЯДНИХ РЕФОРМ

Реформа 1861 р. відома широкому загалові передусім відміною кріпосницького права. Проте вагомими її складовими були й запроваджені в містах Російської Імперії початкові засади місцевого самоврядування. З 1862 року скасовуються городницькі правління, призначувані «згори», натомість головною управлінською посадою в містах стає обраний громадою міський голова, який водночас очолював і міську управу – виконавчий орган міської думи. За городовим положенням 1862 року голову обирали на чотири роки з числа гласних міської думи, що формувалась з різних міських станів – дворян, міщан, купців, ремісників тощо. Кандидат на посаду міського голови тимчасом повинен був володіти майном не менше, ніж на 15 тисяч рублів. Такий ценз Никодиму Гарбарову цілком забезпечувався успадкованим від батька шкірзаводом, а ще - земельними володіннями, які належали родині навколо Радомисля та в інших місцевостях повіту – у Киянці Потіївської волості, Лазарівці – Брусиловської, Романівці – Водотийської.

Вочевидь саме відтоді «батьками міста» почали називати найзаможніших городян, які передусім визначали шляхи розвитку свого оселеного пункту й фінансово його підтримували.

Після запровадження городового положення 1870 року перелік жителів міст, що отримували виборчі права, розширився. Дещо змінилась і виборча система. Проте очільники міста, що обиралися за цими положеннями, довго у кріслі голови чомусь не затримувалися. Приміром, у 1878 році склав свої повноваження Онуфрій Івашкевич. «Київські губернські відомості» з цього приводу писали, що без докору сумління голова призначав собі й оточенню нагороди та чимале утримання, обтяжуючи місто боргами, ще й спромігся вкрасти з міської казни 143 рублі (їх з нього, до речі, таки стягнули).

«ВИНЕН ГАРБАРОВ, БО ПОСКУПИВСЯ НА ХАБАРЯ!»

У 1898 році сталась подія, яка надзвичайно вплинула на розвиток регіону, суттєво змінивши акценти у розвитку його окремих територіальних одиниць: почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, значна частина якої проходила Радомисльським повітом. Істотно позначилась вона й на авторитеті міської влади, щоправда, з негативного боку. Бо у самому Радомислі ця новина викликала значне невдоволення і розчарування. Адже, попри очікування і сподівання міських обивателів, залізнична колія оминала повітовий центр. Містяни відразу визначили «стрілочника» в особі міського голови: мовляв, поскупився Гарбаров на хабарі проектувальникам, от і лишилося місто без залізниці.

Наразі у нове ХХ століття Радомисль увійшов з новим міським головою. За підсумками виборів 1899 року цю посаду здобув Феодосій Гринцевич. Проте сподівання, що його молода та енергійна управлінська команда, як її авансували  радомисляни, змінить ситуацію, теж не справдилися. І справдитися аж ніяк не могли,  адже проектувальники залізниці  одразу й однозначно довели до відома радомисльських чиновників, що спрямування дороги через Радомисль неможливе, адже призведе до значних витрат на будівництво та подовжить його терміни. А враховуючи те, що ця сталева магістраль мала насамперед військове призначення, жодні соціально-економічні чинники перспектив розвитку регіону до уваги не бралися.

І у 1902 році гудок першого паровоза на уведеній в дію гілці Київ-Коростень пролунав аж за двадцять п’ять верстов від повітового міста, лише на найближчій до нього станції Ірша.

Тож аванси виявились марними. Наразі очолювати місто у наступному чотириріччі знову довірили, як мовиться, досвідченим і перевіреним. У 1903 році крісло міського голови Радомисля вкотре обійняв Никодим Гарбаров.

Та незважаючи на покладені ним чергові сходинки у розвої міста, стрімкий соціально-економічний розвиток потребував нових ідей і нових сил. Продукувати їх 70-річному радомисльському очільникові вже було важкувато, а тому та каденція виявилась для Никодима Оксентійовича останньою.

Втім перелік його добрих справ і звершень у літописі міста чималий.

«І КОЖНОМУ ВОЗДАСТЬСЯ ЗА ЙОГО СПРАВАМИ…»

За часів головування Никодима Гарбарова в Радомислі було збудовано Свято-Миколаївський собор, єврейську синагогу, земську лікарню. У місті відкрилися ряд навчальних закладів, серед яких - міське чотирикласне училище (у його приміщеннях нині – школа №3). У Радомислі почалися роботи з централізованого водопостачання та електрифікації. Розвитку підприємництва сприяли засновані тут «Громадський банк» і «Радомисльське товариство взаємного кредиту». У 1906 р. запрацював пивоварний завод Альбрехтів і Тайферта, від якого веде свій початок сучасний «Пиво-безалкогольний комбінат «Радомишль».

На землях села Папірня, що належали Гарбарову, оселились німецькі колоністи, заснувавши однойменну колонію. Міський голова сприяв папірнянським колоністам у відкритті в селі німецької школи.

Чисельність населення у місті з 1879 до 1907 р. зросла з 8,58 тисячі жителів до 14,45. Радомисль з року в рік розбудовувався і розвивався.

Тож невипадково про Никодима Гарбарова залишились добра слава і вдячні відгуки городян.

Він був удостоєний звання потомственого почесного громадянина, яке надавало ряд переваг і привілеїв не лише йому, а й успадковувалося нащадками.

Тривалий час Гарбаровим хутором називали місцевість понад Сухаркою, де містилась шкіряна мануфактура Гарбарових, хоча станом на 1916 р. у цій місцевості працювало 15 шкірзаводів різних власників. У ХІХ столітті ця околиця мала назву хутір Диїча (Діїв хутір). Там власником було збудовано й невелику церкву в ім’я святителя Миколая.

Вочевидь саме на честь міського голови з 30-річним стажем Радомисльська міська управа назвала одну з новозабудованих на початку ХХ століття вулиць міста Никодимівською (нині – Червоноармійська). До речі, паралельна з нею Пролетарська мала первісну назву Феодосійська, вказуючи вже на наступного очільника міста - Феодосія Гринцевича.

Самі Гарбарови, між тим, спочатку мешкали у власному будинку на хуторі, а згодом оселились на Великій Житомирській  (цей будинок зберігся до наших днів, нині він за номером 44).

Продовжили батькові справи його старші діти. Родина, слід сказати, була багатодітною. Никодим Оксентійович тричі брав шлюб, двічі він удовів.

Старший син Олексій, щоправда, став військовим. Євген, що мав чин колезького реєстратора, був  членом повітової землевпорядної комісії, входив до правління місцевого комітету Червоного Хреста, був нагороджений орденом святого Станіслава. На жаль, у 1912 р. у розквіті сил через хворобу в 45-річному віці він передчасно пішов з життя.

Родинні поховання Гарбарових на старому православному цвинтарі Радомишля.

Донька Марія працювала наглядачем Радомисльської жіночої гімназії. Георгій, що успадкував від батька шкіряне виробництво і порядкував на землеволодіннях, був гласним міської думи.

Та й сам Никодим Оксентійович громадських діянь не залишив.  Він обирався міським, земським гласним, входив до повітового комітету у справах земського господарства, тривалий час був членом правління місцевого комітету Російського товариства Червоного Хреста. Це ще раз переконливо засвідчувало його непересічний авторитет серед радомислян, що впевнено тримався майже чотири десятиліття.

На схилі літ Никодим Гарбаров відійшов від міських справ і здебільшого мешкав у мальовничих маєтностях у Лазарівці. Втім революційний вир 1917-го і наступних років  поміщика Гарбарова не обминув. У серпні 1918 р. селянський натовп напав на його маєток, відібравши у господаря зброю, «аби не пручався». Затим поміщицькі землі були розподілені поміж біднотою.

Скінчив Никодим Оксентійович Гарбаров свій земний шлях 21 липня 1926 р. Його надгробок зберігся у Радомишлі поруч з похованнями рідних на старому міському кладовищі.

Ось у цій місцині,  що на сучасній радомишльській вулиці Мічуріна, діяв колись шкірзавод. Тут ще проглядаються у воді залишки паль. Побудував підприємство 1834 року тодішній міський голова М.Ренке. По його смерті перейшла ця мануфактура до Дійовичів-Гарбарових. Навколо підприємства почав його працівниками розбудовуватися хутір, що в різні часи мав назви Диїча, Гарбарова, Незаможник, Мічуріна, Соснова Поляна, а по народному його ще називають Третім хутором. За Списком населених місць Київської губернії 1866 року тут обліковувалося сім дворів, у яких мешкав 41 житель (23 чоловіки і 18 жінок, 32 українці і 9 поляків), що належали до міського стану. Будівля за долиною – колишній будинок Гарбарових. За спогадами місцевих жителів, у ньому мешкали дві доньки Гарбарова, обидві були незаміжніми, після встановлення Радянської влади і націоналізації підприємства вони виїхали з Радомишля. А в хатині потому працювала початкова школа.

Газета «Зоря Полісся», 19 грудня 2014 р.