Радомишль зостався для нього світлим і незабутнім спогадом

 

Адміністративно-територіальну реформу в СРСР 1962-63 років, що її по тому охрестили Хрущовською, скасували у 1965-му. Укрупнені райони знову подрібнили, щоправда, дещо перетасувавши. Відтак у відновлених районах почалося поновлення та новоутворення тих чи інших структур, що також реформувалися й укрупнювалися. До таких належали й районні газети.

У Радомишлі, для прикладу, до 1962 року видавалась газета «Соціалістична перемога», що, як сповіщав її останній номер, датований 8 травня, припиняє випуск і передає свої територіальні повноваження та передплатників міжрайонній газеті «Прапор Жовтня», яка виходитиме у Малинському територіальному колгоспно-радгоспному управлінні.

Натомість 1 квітня 1965 року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер новоутвореної газети «Зоря Полісся».

Зрештою газета не починалась на новому місці, вона навіть повернулась до свого «насидженого» упродовж багатьох літ помешкання і відновила валову нумерацію, що нині веде свій відлік з 1912 року. Проте формувати редакційний колектив новопризначеному редакторові Володимиру Залізку, який  переїхав до Радомишля з Овруча, довелося майже з нуля. З колишніх газетярів «Соцперемоги» повернулися до роботи в радомишльській районці лише троє, притому двоє, з огляду на пенсійний вік, – на короткий час, допоки з’явилися молоді й перспективні кадри.

Набирав їх редактор передовсім з інших районів, де бував у попередніх своїх газетярських справах чи з ким там знався. Зокрема з Олевська Залізко покликав 26-річного тамтешнього коректора Василя Скуратівського, хоча, як той згодом зізнавався, він виконував в олевському «Будівникові комунізму» обов’язки «спецкора при редакторові». Радомишльський дзвінок виявився для Василя несподіваним, але він після кількаденних роздумів зрештою погодився, зваживши, що з Радомишля ближче не лише до батьківського дому, а й до Житомира та Києва, які вже тоді манили його до себе.

Василь Скуратівський на світлині 1965 року.

До речі, Скуратівський став у новоствореній «Зорі Полісся» третім штатним працівником редакції. Першим, як і було узвичаєно, був, звісно, редактор, другим – бухгалтерка, а наступним на посаду літ-працівника 20 березня було призначено «Скуратівського Василя Тимофійовича з зарплатою 80 крб. на місяць». До речі, для переїзду з Олевська йому з редакційного кошторису навіть виділили «підйомні» в розмірі місячного окладу.

Відтоді в номерах «Зорі Полісся» почали регулярно друкуватися матеріали за підписом «Василь Скуратівський» або ж «Я.Колос» (такий він обрав собі газетярський псевдонім).

Втім нові газетні штати всякчас впорядковувалися, притиралися й тасувалися, тож згодом Скуратівський став секретарем, відповідальним секретарем, а з 13 серпня 1965-го – кореспондентом-організатором місцевого радіомовлення. Саме з цією посадою передовсім і асоціювали його журналістський радомишльський період.

Хоча, як зізнавався згодом у своїх спогадах сам Василь Тимофійович, оте літпрацювання й секретарювання – не для нього. Адже доводилося з ранку до опівночі, за його оригінальним висловом, калантаситися в редакції та друкарні, наражатися на конфлікти «з метрами місцевого газетярства», яким було не до вподоби, що якийсь молокосос каструє їхні матеріали.

Можливо, на зміну посад вплинули й Василеві постійні сесійні «відпустки» – він заочно навчався у Київському держуніверситеті. Тож подеколи на заміну йому доводилося залучати додаткову тимчасову штатну одиницю. Ті, хто розуміються на редакційному процесі, знають, що це – безперервний конвеєр, де кожна ланка вкрай важлива і, коли вона з якихось обставин випадає, – трапляється збій.

Та найбільше потерпав він від браку часу для творчості, котрої насамперед потребувала його душа. Певною розрадою стала започаткована Скуратівським літературна сторінка «Світанок» у газеті та однойменний гурток при редакції, що під його началом об’єднав закоханих у поетичне й красне письмо краян.

До нього зокрема увійшли редакційні колеги Василь Зайчук, Ніна Коминар, Сергій Хруленко, Марія Гордієнко, Василь Сніцаренко, талановиті місцеві автори «зі стажем» Софія Варницька, Федір Шкулій, Віра Сінькевич, Анатолій Пилипенко, Василь Січкар, Григорій Покотило, школярі, що подавали надії, – Лідія Степаненко, Алла Костюшко, Василь Овсієнко.

Притому студійці «Світанку», як мовиться, теж не варилися у власному соку, а доносили свої письменні набутки радомишлянам публічно. Стали традиційними творчі звіти, літературні вечори, що проводилися у закладах культури. Скажімо, за ініціативою В.Скуратівського до Радомишля завітала представницька письменницька де-легація, до якої входили Г.Донець, Ю.Кругляк, І.Цюпа.

Крім того, у місцевому Будинку культури світанківці провели вечір пам’яті відродженого з небуття поета Віктора Кіпчука, що став на поетичну стежину на початку ХХ століття поруч з тодішніми українськими літературними корифеями.

Своєю наставницею й духовною підтримкою в «Зорі Полісся» Василь Тимофійович називає Марію Гордієнко – талановиту журналістку і поетку. Її разом з чоловіком Анатолієм Пилипенком «прихопив» із собою з Овруча редактор Залізко. Попервах вони були для Скуратівського в Радомишлі найближчим дружнім колом.

Не без іронії Анатолій Борисович любив згодом розказувати про їхні новорічні посиденьки зі співанками на межі 1966-67 років. «Василь зазвичай заводив своїм тоненьким голоском, а ми вже підспівували. І така у нас була бесіда!» – захоплено згадував оповідач.

А ще, на думку Пилипенка, необхідно показати загалові Скуратівського як самобутнього й цікавого поета. Між тим, саме за вірші та поетичні «кучеряві» метафори й неологізми в прозі йому чи не найбільше перепадало від місцевих радомишльських можновладців.

Перший секретар райкому партії Фоміна «радила» Василеві кинути вірші, образна мова яких їй, до того ж корінній росіянці, видавалася незрозумілою через такі, для прикладу, рядки: «А я пером вистругую рожню, щоб вірші нанизати інтермеццом». А от за нариси про «людей з народу» – районна очільниця його хвалила. До речі, саме Скуратівському, попри його мовну «кучерявість», було згодом доручено написати нарис про знатного Героя Соцпраці Л.Тарасюка.

Василь Тимофійович розповідав, що, коли його якось викликали на компартійний «килимок», секретар Радомишльського райкому з ідеоло­гії почав збиткуватися над віршем «Іду на суд», чіпляючи творові ярлик «викривлення радянського способу життя». В якості «аргумента» ідеолог навів рядок: «Я віддаюсь на суд людських законів», що, на його переконання, свідчить про нехтування автором радян­ськими законами, а також моральним кодексом будівника комунізму. До того ж, поставив у провину молодому поетові те, що окремі факти порушення законодавства той узагальнив як систему. Скуратівський спробував заперечити, що брав за приклад центральну пресу, де публікуються куди гостріші вірші. Одначе отримав наполегливу «пораду» друкуватися там і собі.

Після тієї «накачки» Василеві поетичні рядки в «Зорі Полісся» тривалий час не публікувалися, хоча він так само опікувався літературного сторінкою газети та гуртком-студією. Натомість поезії Скуратівського з’явилися в Овруцькій райгазеті, з якою радомишльські газетярі започаткували такий собі творчий обмін літературними сторінками.

Керований Василем Тимофійовичем «Світанок» перебував під пильним оком не лише місцевих чинуш. Згодом він потрапив до карної справи, яку «всевидячі органи» відкрили проти Василя Овсієнка – першої у «послужному списку» майбутнього правозахисника. Його контакти зі Скуратівським, що підтримувалися й по від’їзді Василя Тимофійовича з Радомишля, не проминули повз їхню увагу. Та й сам Овсієнко ще, вочевидь, перебував під юнацьким переконаннями завжди та скрізь говорити правду і в полоні ілюзій та хибних уявлень про кегебістську систему, котра запевняла, що сприяння слідству полегшує провину, тож після арешту мимоволі «здав» усіх, з ким обмінювався самвидавом.

У цьому він щиро зізнавався, вже коли остаточно вийшов на волю після без півроку 14-літніх ув’язнень і отримав можливість відкрито висповідатися у своїх спогадах та мемуарах, щоб покаятися, згадуючи серед своїх гріхів і Скуратівського.

А у тім, що Овсієнкові доведеться таки сісти за ґрати, слідчий, допитуючи Василя Тимофійовича, звинуватив зокрема й радомишльську літстудію при райгазеті, котра виховувала підсудного в «антирадянському дусі».

Хтозна, можливо, це таки вплинуло на подальшу поетичну творчість Василя Скуратівського, позаяк поетичної збірки у його багатому творчому спадку так і не з’явилося.

Врешті, потрапивши у полон етнографічних досліджень, він, свідомо чи несвідомо, теж відсунув поезію та літературне письменство на другий план. Позаяк народознавчі студії стали для нього головною справою науково-дослідницького та творчого життя.

Тимчасом його початки вже були помітні і в Радомишлі. Саме тут, зокрема, він долучився до відродження Купальських ігрищ та традицій. У газеті, як і у власній творчості, дослідник започаткував свій народознавчий «місяцелік», у якому описував особливості того чи іншого місця року за власними й народними спостереженнями.

99Василь Скуратівський на Купальському святі в Радомишлі (праворуч «виходить» з кадру).

Газета, радіо, літературна творчість, етнографічні спостереження, громадська робота – залишається тільки гадати: і як на все те студентові-заочнику вистачало часу?! А ще ж парубкував і на радомишльських дівчат заглядався, як згадували колеги…

Загалом упродовж майже дворічної роботи в «Зорі Полісся» тут побачили світ 73 його публікації. Вони свідчать, що йому були підвладні різні газетні жанри й теми – кореспонденції, повідомлення, репортажі, нариси, замальовки, інтерв’ю, публіцистичні роздуми, рецензії, а також – оповідання, новели, етюди, поезії. Вражає й галузева розмаїтість публікацій: він чудово орієнтувався у виробничих, господарських проблемах, зі знанням справи висвітлював діяльність закладів та працівників освіти, медицини, культури тощо. Географія його творчих відряджень по тодішньому Радомишльському району охоплює ряд сіл Радомишльщини, серед яких – Борщів, Раковичі, Верлок, Заболоть, Глиниця, Чайківка, Меделівка. І це тільки доробок, залишений на газетних шпальтах. Тодішні технічні можливості, на жаль, не давали змоги зберегти в архівах радійний продукт.

1 грудня 1966-го наказом редактора радомишльської газети «Зоря Полісся» кореспондента радіомовлення т.Скуратівського В.Т. звільнили з посади в зв’язку з переходом на роботу в обласну газету «Комсомольська зірка». Втім у Житомирі він довго не затримався, проторувавши свій творчий шлях у Київ – до творчих вершин і до визнання. Цікаво, що й там певний час працював у молодіжній пресі, але вже в знаному й популярному республіканському друкованому органі «Молодь України».

Вже потім з отих вершин Василь Скуратівський, оглядаючись на пройдений шлях, з приємністю зазначив: «Що б там та як, проте радомишльський період був для мене не тільки школою мужніння, але й зостався світлим і незабутнім спогадом про давно минулі юначі літа».

Відтак і для Радомишля слід, що його тут залишив, здавалося б, звичайний кореспондент та радіоорганізатор – помітний і ваговитий. Завдячуючи йому, багатовікова й різнобарвна палітра народних традицій цього краю посіла належне місце у багатющій науковій та творчій спадщині митця, пошуковця і дослідника. Його діяльність дала поштовх народознавчому й етнографічному рухові на Радомишльщині. Далеко за її межами поширилися відкриті ним народні таланти, набувши піднесення та розвою.

У 2012 році на будівлі райгазети «Зоря Полісся» вдячні краяни встановили меморіальну дошку Василеві Скуратівському, виготовлену потіївським скульптором Петром Лантухом. Відтоді саме на цьому місці радомишляни і гості регіону вшановують видатного українського етнографа, письменника, народознавця.

Вшанування пам'яті Василя Скуратівського. 2019 р.

З поетичної спадщини Василя Скуратівського

МАТЕРИНСЬКА ОСІНЬ

За селом, на вибитій дорозі,

Зажурилась, затужила осінь.

Літом бабиним кудись спішила.

– Сядь, прохав.

                   Не глянула, не сіла.

Я дивлюся, мушу сумувати:

Десь отам моя старенька мати

За село виносить сум без злості:

– Чи приїде син-то мій у гості?
Чи приїде?..

                 Й сиве геть волосся

З-під хустини світом побрелося...

Я стою, гадаю гадку й досі,–

Чим матуся схожа вся на осінь?

Жовтень 1965-го, м. Радомишль.

ІДУ НА СУД

Я віддаюсь на суд людських законів:

О, будьте суддями –

                    не букв, не милосердя!..

А десь стріляють

                    в поцілунки з полігонів;

А десь завчасно рвуться

                                струни Верді.

А десь...

     Не десь – отут, ось поруч диво:

Сусід дружину вдарив –

                            кров'ю вмилась;

Дружку моєму

                   дівчина зустрілась, –

І він із правої кільце

                            зніма на ліву…

Учора шеф так лагідно, так чинно

Читав наказ:

             «Звільняю робітницю...»

А ми мовчали.

                 Знали – без причини,

Жмакали в жменях

                          розпашнілі лиця.

А ми мовчали...

                  Думали, як хами:

Своя сорочка ближча і дорожча...

А разом з тим же

                  хамська кріпла площа

І совість наша м'ялась під ногами...

Спішу на суд,

                    де совість є законом.

Байдужість – злочин,

              злочин – значить лихо.

І я нестиму кару – бачив і воронив.

Отож судіть мене.

             Так треба.

                         Я караюсь – тихо!

Листопад 1965-го,  м. Радомишль.

Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2024 року.

Звичайне шкільне фото…

 

Цінність і значимість старих фотографій полягає на лише в тому, що вони зберігають для нащадків обличчя і зображення рідних та близьких людей, що вже відійшли у Вічність, а часто-густо  відтворюють, крім того, довколишній колоритний антураж з минувшини. Тло, на якому фотографувалися люди, дає змогу побачити вулиці, будівлі, приміщення, речі, краєвиди, що не збереглися дотепер.

Ось як, скажімо, на світлині, оприлюдненій Станіславою Горай із Кримка, з її уже далеких шкільних літ. Фотооб’єктив зафіксував краянку в 1976 році у день останнього шкільного дзвоника разом з однокласником по радомишльській школі №2 Сергієм Духнічем (на жаль, уже покійним) на розі сучасних вулиць Малої Житомирської та Міськради. Позаду школярів – споруди, що давно канули в Лєту.

 

За ними видніється колишній будинок Нафтули Горенштейна, родоначальника відомої ще з ХІХ століття династії місцевих магнатів. На ньому так само проглядалися архітектурні та оздоблювальні особливості, як і на знаній будівлі його сина Герарія, що збереглась на Присутственій вулиці (тепер у ній адмінприміщення лікарні) і нині приваблює своєю оригінальністю туристів та гостей Радомишля.

В радянський період у помешканні Нафтули цілком вільно розміщувалися райвно, станція юних техніків, краєзнавчий музей у пору його заснування, а ще – дитяча консультація та молочна кухня. У 1982-му будівлю знесли. На її місці райспоживспілка збудувала типову коробку з металу і скла, в якій облаштували кав’ярню «Вітерець».

Праворуч на знімку – кіоск, так само колишній, де упродовж кількох десятиліть містяни літнього сезону частувалися прохолодною газованою водою. Склянка її тут коштувала 4 копійки з сиропом (навіть подвійним, а то й потрійним, кожна його додаткова доза додавала до вартості 3 коп.), а «чистої» – копійку.

От вам і звичайне шкільне фото…

 

Газета «Зоря Полісся», 11 жовтня 2024 року.

 

Сліди доктора Нобеля і Ко

На світлині, що її зробив і зберіг у своєму фотоальбомі радомишлянин Олександр Пирогов, зафіксовано руйнування в 1986 році торговельної точки, відомої містянам старшого покоління як «кєросінка». Вона розташовувалась на вулиці Базарній край сучасного Шевченківського скверу.

Тут колись торгували гасом (керосином), що до запровадження скрапленого балонного, а з 1993-го природного газопостачання правив за вагомий засіб для приготування їжі на примусах, керогазах та їм подібних пристроях. Свого часу вони теж були елементом технічного прогресу, змінивши дров’яні або вугільні плити чи навіть печі.

Втім гас у російській імперії попервах вважався завеликою розкішшю для пересічного населення, адже постачався він з Америки, де ще в середині ХІХ століття запровадили його промислове виготовлення.

Справжнім проривом тут стала діяльність на імперських теренах знаменитої родини шведських винахідників та підприємців братів Нобелів – Роберта, Людвіга та Альфреда. Засноване ними Товариство нафтового виробництва, відоме за назвами «Бр. Нобель» та «БраНобель», у 1879 році організувало розробку Бакинського нафтового родовища, що на довгі роки слугувало для імперії головним джерелом нафтодобування та переробки. Завдяки цьому гас виявився цілком доступним для споживачів, зрештою як і інші нафтопродукти.

На межі ХІХ-ХХ століть в Радомишлі запроваджено було освітлення вулиць гасовими ліхтарями. Невдовзі на зміну їм прийшли електричні, хоча й так само похідні від нафти, позаяк у 1911 році в місті було введено в дію дизельну електростанцію. Поступово набирали поширення дизельні двигуни у промисловій сфері. Тож потреба в безперебійному постачанні нафтового палива повсякчас зростала.

У довіднику «Весь Південно-Західний Край» 1913 року зазначено, що в Радомишлі та на станції Ірша Південно-Західної залізниці діють склади гасу й нафти братів Нобелів. Тож легендарна «кєросінка» вела свій початок саме звідти.

Одначе, коли компанія «Бр. Нобель» дісталась до повітового Радомисля, її брати-засновники вже спочили в Бозі. Натомість порядкував справами син Людвіга Емануїл. У нього у 1918-му прибуткове виробництво експропріювали більшовики. Відтак подібна доля спіткала й усі належні Нобелям структури та підрозділи.

Проте діяння і звершення славнозвісних шведів дотепер залишаються на слуху. Насамперед – завдяки знаменитому їхньому представнику Альфреду, зі спадкового капіталу якого засновано найпрестижнішу у світі премію – Нобелівську. Його статки формувалися завдяки численним винаходам і науковим розробкам, найбільш поширеними з яких є динаміт та інші вибухові речовини. Удостоєному докторського ступеня вченому й винахіднику належало 355 патентів, він володів понад 90 фабриками в 20 країнах, хоча безпосередньо ними, ясна річ, не керував.

Власне, його участь у товаристві «БраНобель» теж була суто фінансовою: справи в ній вели Людвіг та Роберт. Натомість саме кошти Альфреда кілька разів рятували компанію від банкрутства.

Слід зазначити, що деякими його винаходами ми послуговуємося й досі. Альфред Нобель, для прикладу, першим розробив і запатентував газовий лічильник. Він винайшов сучасну фанеру, якою свого часу по повній користувалась колишня радомишльська меблева фабрика.

Здавалося б, віджили своє в побуті і гас, і гасові ліхтарі та лампи, але на тлі російської військової інтервенції та цілеспрямованого терористичного нищення росіянами української енергосистеми про них згадали, як про можливу альтернативу електричному освітленню.

Зрештою науково-технічний прогрес та будь-які новітні розробки зазвичай спираються на досвід і відкриття попередників.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 11 жовтня 2024 року.

 

Гнана людоловами

 

Епічний історичний роман Зінаїди Тулуб «Людолови» є для радомишлян культовим. Адже чи не вперше в популярному літературному творі одним з місць подій, що розгортаються в ньому, став середньовічний Радомишль, що в ту пору іменувався Радомислем. Містові над Тетеревом та Микою, який тоді входив до володінь Києво-печерської лаври, в романі присвячено окремий розділ, що має назву «Подорож до Радомишля».

Її, за уявою авторки, взимку 1617 року здійснили уславлений український гетьман Петро Сагайдачний та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. За сюжетом оповіді, Печерський управитель, який зібрався у справах до Житомира, покликав з собою Конашевича і наголосив притому, що дорогою неодмінно зупиняться в Радомишлі. Там лавра, котра ревно оберігала православну віру від поширення католицького впливу, опікуючись передусім освітою та культурою, розгорнула масштабну господарську діяльність. Услід за обладнаною в київській обителі друкарнею у радомишльській вотчині монастирська братія звела папірню, щоб друкувати книжки на своєму і не годувати друкарів-посполитів, як зазначив кир Єлисей. А ще ж додав настоятель, що «і рудню там поставив, і гамарню, і гуту, і попіл буде палити».

У ту пору, до речі, битий шлях з Києва до Житомира вів безпосередньо через Радомишль, тож оминути його подорожні аж ніяк не могли. Недарма дотепер збереглися в назвах найдовших радомишльських вулиць стародавні їх назви – Київські, Житомирські – Мала і Велика.

Усі свої тутешні промисли архімандрит з приємністю показав Сагайдачному, додавши полковникові, котрий невдовзі поверне собі гетьманський титул, поживу для роздумів про майбутнє облаштування козацької України.

Описано в романі й епізод з покаранням спійманих у Радомишлі козаків-бунтівників, позаяк, досліджуючи ці заворушення, Михайло Грушевський назвав околиці Радомишля одним з вільних «козацьких гнізд»

Серед інших учених, які сприяли письменниці у збиранні історичних джерел та відомостей для написання роману, Тулуб називає також академіків Д.Багалія, М.Василенка, А.Кримського, К.Харламповича, професорів П.Клименка, П.Смирнова, О.Оглоблина, А.Ярошевича. У контексті радомишльської минувшини тут слід виокремити вірогідні настанови Харламповича, як авторитета з церковної історії, Оглоблина, що досліджував давні промисли – поташеві, залізорудні, Клименка – знаного фахівця середньовічного адміністративного та виробничого цехового устрою тощо. 

Відтак авторка детально змальовує виробничі процеси, що з ними в Радомишлі Плетенецький знайомив гетьмана на рудні, папірні. І ці описи цілком реальні й фахові. Недарма на описану в романі технологію виготовлення паперу спираються дослідники та краєзнавці, відтворено її в «Замку-музеї «Радомисль», де відвідувачі мають змогу власноруч виготовити аркуш стародавнього радомишльського паперу.

 

Втім детально описана радомишльська подорож з огляду на масштабність роману є лише його епізодом. Адже «Людолови» Зінаїди Тулуб висвітлюють масштабну картину життя України та суміжних із нею земель на початку XVII століття,  яскраво змальовуючи життя простолюду і сановників з тодішньої панівної верхівки.

Центральною постаттю роману є, безумовно, козацький проводир Конашевич-Сагайдачний. Між тим, в одному з російських видань книга вийшла саме з назвою «Сагайдачний». Водночас головна інтрига твору розгортається навколо легендарної володарки Порти Насті-Роксолани. Саме після «Людоловів» її образ набув історичного й мистецького поширення. Щоправда, використовуючи своє авторське право на художній вимисел, Тулуб робить Настю, що в романі має прізвище Повчанська, нареченою Сагайдачного. Хоча, якщо спиратися на історичні факти, справжня Настя Лісовська, що стала коханою дружиною турецького султана, за віком доводилася б гетьманові бабусею.

Ще одна відома історична персона роману – Галшка Гулевичівна, фундаторка відомої Братської школи у Києві, з якої згодом постала Києво-Могилянська академія. Вона, відомо, тримала маєтності на Радомишльщині, до них зокрема належали Раковичі. Згадано у творі й Галшчиного сина Михайла, що після смерті матері господарював у маєтку, щоправда, не кращим чином, відтак невдовзі його позбувся.

Втім про все це поціновувачі красного письменства могли й не дізнатися. Бо радянська цензура в особі сумнозвісного «укрліту» попервах винесла «Людоловам» вердикт націоналістичного твору й заборонила його друк в Україні. Натомість авторка, мовби передбачаючи подібний розвиток подій, підготувала два варіанти рукопису роману: український та російський. Перший подала в харківське видавництво «Молодой большевик», в якому його, всупереч схвальному відгуку редактора і підготовкою до друку,  врешті «забракували» та мали знищити. Другий надіслала в москву, де твір, нібито не без сприяння М.Горького, з яким Тулуб підтримувала дружні зв’язки ще з дореволюційних часів, таки надрукували в головному літературному видавництві СРСР «Совєтскій пісатєль». Діставши гучного московського ляпаса, укрлітівці дали задній хід, і в 1934 році у Харкові вийшов перший том роману, а за три роки – другий (до нього якраз і увійшла радомишльська оказія).

Українська історична романістика на ту пору була рідкістю, тож «Людоловів» зустріли «на ура», і вони справді пішли світом: у 1937-му примірники книги з портретом письменниці направили в Париж на Всесвітню виставку, тим паче, це був перший в українській літературі великий роман, написаний жінкою. Але популярний твір, що встиг розійтися чималим накладом (нечуваним на ту пору двадцятитисячним), таки потрапив під заборону. Свою ненависть «пильні органи» спрямували на авторку, яку в липні 1937-го заарештували зі звинуваченням у приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Виборчий центр», що начебто прагнула протидіяти наступним виборам до Рад.

 

Зінаїда Тулуб.

Літературознавці й дослідники життєпису письменниці вважають, що головною «провиною» було те, у 1917-му Зінаїда Тулуб здійснила рішучий розворот від своєї попередньої російськості (її перші твори писалися російською мовою) до українства. За її словами, спонукало до цього детальне ознайомлення з біографією свого діда Олександра Даниловича, котрий товаришував з Тарасом Шевченком і входив до славнозвісного Кирило-Мефодіївського товариства.

Приниження, лайки й погрози, що сипалися у катівні НКВД із вуст слідчого з майже узагальненим прізвищем Хват, виморення, катування голодом паралізували волю бідолашної жінки й змусили її зізнатися у всьому, що їй інкримінували.

Комуністична пропаганда зазвичай на всі боки розпинала нелюдів з колишньої царської жандармерії чи охранки, натомість власних бузувірів про погонах винагороджувала епітетами, як людей «з гарячим серцем і чистими руками». Згодом, мов би порівнюючи жандармські й чекістські допити, що їх їй вдалося пізнати в житті, письменниця зауважила, що на відміну від брутального більшовицького лейтенанта-солдафона із садистськими схильностями ротмістр-жандарм, який мав вищу освіту й знався на літературі, мистецтві, був чемним, ввічливим, галантним.

Вже через два місяці після арешту Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до тюремного ув’язнення на 10 років, позбавлення політичних прав на 5 років з конфіскацією належного майна.

Останній присуд був найболючішим для письменниці, адже каральні органи вилучили і знищили її літераторські й родинні архіви, позбавивши можливостей навіть у майбутньому реалізувати свої творчі задуми.

Тюремний термін вона відбувала на Колимі в таборах гулагівськіх селищ Ягідне та Ельген – у нелюдських умовах, у холоді та антисанітарії, що сильно виснажили й без того слабке здоров’я жінки.

Після відбуття табірного терміну, її, незважаючи на звернення до найвищих владних органів СРСР, безстроково заслали до Кокчетавської області Казахстану.

Тільки  в червні 1956 року з розвінчанням культу Сталіна вирок щодо Зінаїди Павлівни Тулуб скасували, а інкриміновану щодо неї справу припинили «за відсутністю складу злочину».

Вона повернулась до рідного Києва та улюбленої літературної творчості, відлученою від якої була упродовж 19 років, її поновили у Спілці письменників. Схвально зустріли критики й читачі її новий роман «В степу безкраїм за Уралом» – також історичний, про життя у такому ж казахському засланні Тараса Шевченка (до речі, роботу над ним письменниця почала, коли сама перебувала «за Уралом»).

Ще за життя письменниці (вона відійшла у засвіти 26 вересня 1964 року) в новій авторській редакції тричі було видрукувано її знаменитих «Людоловів» (у 1957, 1958, 1961 рр.) , потому роман видавався в Україні ще шість разів. Тож мільйони читачів завдяки йому доторкнулися до художнього оспівування історичної минувшини України й Радомишля зокрема. 

Чи бувала вона в місті дії «Людоловів» – невідомо, проте з Радомишльщиною Зінаїду Тулуб єднав не лише її знаменитий роман та його знакові персонажі.

У пору дівоцтва гімназійною подругою майбутньої літераторки та, мовлячи кримінальною термінологією, «спільницею» була Марія Миклуха з Малина – племінниця відомого мандрівника. Батько дівчини Сергій Миклуха вважався одним з найбільших землевласників Радомисльського повіту, входив до місцевої аристократичної верхівки, засідаючи у повітових розпорядчих та піклувальних структурах і комітетах. Майя, як Марію поміж себе переважно називали гімназистки, захопилась народницькими ідеями і одного разу мимоволі долучила до своїх потаємних справ Зіну, попрохавши її передати спільній знайомій пакет, у якому, як з’ясувалося, були прокламації. Того ж вечора до Тулубів прийшли з обшуком жандарми, а наступного дня дівчину викликали у відділення. На щастя, їй вдалося ввести в оману слідчого та врятувати і себе, і Миклушку, як подеколи пестливо називала Марію подруга.

А в зрілі літа сусідкою Зінаїди Тулуб по сходовій клітці була знана наша краянка Єлизавета Матвієнко. Дві самотні жінки час від часу виливали одна одній свої згорьовані душі, гнані сучасними людоловами.

Ними у коментарях до роману названо татар, що робили напади на Україну, аби захопити якнайбільше полонених на продаж, викуп чи як робочу силу. Іван Дзюба, що виніс надзвичайно високу оцінку романові у своєму есе «Славетна епопея Зінаїди Тулуб», додав до реєстру людоловів також польських магнатів, верхівку української старшини, перських, венеційських та інших работорговців – тобто всіх можновладців, для яких трудяща людина є річчю або товаром.

З огляду на тернисту долю не лише Зінаїди Тулуб, а й багатьох безневинно закатованих і репресованих чи переслідуваних радянською владою, під таке означення сповна підпадають і людолови комуністичної системи зі сповідуваними ними принципами «людини-гвинтика», що його всякчас можна підкрутити або й просто викрутити та викинути як непотріб взагалі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.

  

Віршовані шрами війни Олександра Кононенка

 

29 серпня 2024-го у військовому шпиталі від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, помер розвідник-радист групи спецрозвідки ЗСУ Олександр Кононенко. Бойове завдання його підрозділ виконував у Курській області. Тут 24 серпня під час ворожого обстрілу він і отримав смертельні поранення.

Наступного дня на відеоканалі Всеукраїнської поетичної родини вийшла програма, у якому його ведуча волонтерка Марина читала вірші Олександра, написані ним цьогоріч. Вона зазначила, що за два дні перед тим спілкувалась із Кононенком, обговорюючи майбутній ефір, і що він планував обов’язково його подивитися. Домовились про наступне спілкування, але вже більше доби Олександр відсутній у мережі. Ефір відбувся. Проте вже без нього…

Мама загиблого воїна Олена Миколаївна розповідає, що син не вважав себе поетом, хоча мав тонку й чутливу до прекрасного душу. Захоплювався різьбленням по дереву, залишивши по собі гарні його зразки. А вірші почав писати з початком великого російського вторгнення. Олександр, до речі, тоді відразу взяв до рук зброю в лавах самоборони, у рідному Спірному організував для земляків щось на кшталт початкової військової підготовки, адже ворог підійшов майже впритул до регіону. А потім прилучився до лав морпіхів, перебуваючи у найгарячіших точках. Мав позивний «Конан» – за міфологічним непереможним воїном і власним прізвищем.

У вкрай рідкі вільні хвилини брав до рук книжку або ж записник зі щоденником, куди занотовував свої фронтові спостереження й враження. «Для нас ця війна священна, бо воюємо за свою сім’ю, дітей, батьків, село чи місто, за свою країну. Є тільки один шанс чи можливість на перемогу – вступити в бій. Вступити в бій і битися, допоки буде сили…» – написав він 4 серпня.

Викладав воїн на папір і свої віршовані рядки. У його віршах – теж власні роздуми, спогади, емоції, висновки. Попри певну недосконалість, вони непідвладні людській критиці, бо головний їхній критик – війна. Адже писалися в окопах, де не завжди випадав час навіть для фізичного перепочинку та перекуску, не кажучи про творчість. Клята війна, на жаль, позбавила воїна з поетичною душею вдосконалювати і свої вже написані віршовані рядки, і майбутні поезії.

Олександрова донька Анастасія тимчасом видала нещодавно в столиці збірку «Шрами війни» з татковими першими віршуваннями. Її Олександр Кононенко із вдячністю присвятив найріднішим людям – мамі, доньці, бойовим побратимам. Нині вже по його смерті готується до видання друга книжка – зі щоденниковими записами й неопублікованими віршами.

Свої вірші Олександр оприлюднював також на власній сторінці популярної соцмережі. Його останній вірш надруковано на ній 23 серпня…

 

 

ОСІНЬ

    Уже шипшина достигає.
    І пахне осінню в ці дні.
    А ми в чужім далекім краю,
    Не вдома, а на чужині.
       Так швидко літо пролетіло.
       Я й не побачив тих квіток,

       Що мама в клумбах посадила
       Скрізь біля дому та врядок.
    А осінь – в жовтім мерехтінні
    Малює все у камуфляж.
    Лиш стиглі ягоди осінні
    Наш милуватимуть пейзаж.
       Мчить час, немов нестримні коні,
       Як кулі швидкої проліт.
       Вже осінь зачепилась в скроні.
       Не зупинить її похід.

23 серпня 2024 р.

 

МАНДРІВКИ В СНАХ

    Люблю ці сни, короткі, лиш хвилини.
    У них немов мандруєш по світах.
    І стільки на дорозі сонній зрине!
    Багато з ким зустрінешся у снах.
       Заскочиш в дім, де мама, борщ домашній,
       Який зготує так лише вона.
       Донька – свій кекс фірмовий, справжній.
       Чай з медом. Разом вся рідня…
    Коти муркочуть – також бачить раді,
    Вівчар німецький влігся біля ніг.
    І тихо так, лиш вітер в винограді,
    І слів не треба, гарний сон заліг.
       І так не хочу очі відкривати,
       Хоч розумію – це лиш тільки сон.
       Броня, шолом, бліндаж натомість хати,
       Окоп, посадка й рідний батальйон.

30 червня 2024 р.

 

КОЖНОМУ СВОЄ

    А як собі ти уявляєш перемогу?
    Напевно – свято, вишиванки та салют.
    Щасливі всі, обійми край порогу.
    І в чистім небі вже ракети не снують.
       Та тільки ті, що вернуться додому,
       Цей день, мабуть, не будуть святкувать.
       Він стане днем жалоби і скорботи
       За душі тих, що в небесах летять.
    За тих бійців, що голови поклали,
    Щоб перемога у наш дім прийшла.
    За тих, кого рашистська нечисть вбила,
    У наших мирних селах і містах.
       І вернуться «герої» з закордонів
       У вишиванках, гарні, всі – орли,
       До серця – руку, прапори в долоні,
       Героям слава! «Ми перемогли!»
     А ми ж – у гори, в ліс, на тихі води,
    Подалі від подібних «перемог».
    Ми заслужили тишу і свободу.
    Ми це змогли.
                      Спасибі тобі, Бог…

31 травня 2024 р.

 

Народжений Олександр Григорович Кононенко 31 березня 1981 року в Броварах. Згодом родина переїхала в село Спірне Радомишльського району. Юнак закінчив Комарівську школу. Затим навчався в Радомишльському ПТУ-34, де здобув фах слюсаря.

У 1999-2000 рр. проходив строкову військову службу на посаді стрільця. Після служби жив мирним життям, полюбляв столярувати.

З початком повномасштабного російського військового вторгнення став до лав самооборони в Радомишлі, виконуючи різні завдання.

12 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ і як розвідник-радист увійшов до групи управління та зв’язку роти спец розвідки.

24 серпня 2024-го в ході наступальних дій біля села Калинів Курської області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу отримав тяжкі поранення. На жаль, врятувати його не вдалося…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6, 13 вересня 2024 р.

 

Оберігаймо свої історичні традиції й надбання

  

Надзвичайно обурило мене поширене в мережі повідомлення про ініціативу групи місцевих депутатів та іже з ними про перейменування двох радомишльських вулиць: Великої Житомирської та Малої Житомирської – відповідно на Замкову й Житомирську. Бо, чесно зізнаюся, такого й не міг собі уявити. Адже запропоновано перейменувати історичні назви, офіційно відомі на наших теренах близько двох століть, а до того вони були вживані серед містян, як подорожній орієнтир (у давнину битий шлях з Києва на Житомир вів саме через Радомишль). Водночас жодного історичного підґрунтя не має пропонована ініціаторами перейменування нова назва Великої Житомирської вулиці – Замкова.

Більшовики, що ствердилися у владі 1920-го, почали творити «нову топонімічну політику» (топоніміка – наука про назви), перекресливши усі попередні міські традиції та напрацювання у цій царині. Доходило часом до маразму, коли Велику Житомирську у 1921 році попервах перейменували на Шевченківську, а через два роки офіційно нарекли вулицею «імєні гєроя рєволюциї таваріща Фєдоровского». Згодом, коли вже забулося, хто він такий, її перейменували спочатку на Сталіна, а потім на Ломоносова.

 

Мала Житомирська тимчасом стала першим прикладом перейменування радомишльських вулиць ще за царської доби, коли її назвали Олександрівською, затим за більшовиків вона іменувалась Поштовою, Ленінською, Науменка, Леніна.

Історичні назви цим вулицям, до речі, найдовшим у Радомишлі, повернули у 1995-му. Здавалося б – крапка.

Аж ні, комусь закортіло новизни.

Одначе, ініціюючи нові їх зміни, підписанти чомусь забули про визначений міською радою Порядок найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ, скверів та споруд на території Радомишльської міської ради, як і те, що всі пропозиції, які надходять до міськради з приводу присвоєння чи перегляду топонімічних назв, обов’язково розглядаються створеною міською радою Комісією з найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ та скверів на території Радомишльської міської ради (такі комісії зазвичай називають топонімічними), аби було зроблено експертну оцінку перейменувальній ініціативі чи пропозиції. І це не похвальба чи бравада, бо до складу комісії, яку мені довірено очолювати, входять не просто громадські активісти, що часом на засіданнях комісії мовили щось на зразок «я в цьому не розуміюся, але вважаю…», а люди, які принаймні з цим пов’язані своїм фахом, напрацюваннями в дослідженні історичного минулого, зокрема й топонімічного. Членами комісії є місцеві історики, краєзнавці, мовники, юристи, фахівці з містобудування та збереження історико-культурної спадщини, представники громадськості. Проте доводиться, на жаль, констатувати, що останнім часом рішення зі зміни міських топонімів ухвалювалися без висновків та рекомендацій комісії.

Що стосується згаданого Порядку, то ним визначено, що пропозиція щодо зміни тієї чи іншої назви повинна супроводжуватися встановленим переліком документів, які до неї додаються. У їх числі обов’язково повинна бути Пояснювальна записка, в якій міститься обґрунтування необхідності перейменування та надання пропонованої назви. Не тільки записки, а й жодного пояснення ініціатори змін не надали.

Чому їхню пропозицію всупереч встановленому міською Порядку поспішно винесли на громадське обговорення, – незрозуміло. Хоча чому тут дивуватися, коли подібні приклади нехтування законодавчими вимогами і власними рішеннями бачимо раз-по-раз на найвищих владних рівнях.

З приємністю, проте, відзначу, що до честі радомишлян, які долучилися до обговорення, жодного схвалення чи підтримки у їхніх коментарях не знайшов.

Ініціатива зі зміною історичних назв вулиць Великої Житомирської та Малої Житомирської в Радомишлі, крім того, не узгоджується із законодавчими актами.

У Законі України «Про географічні назви» вказано, що Перейменування географічних об’єктів (топонімів) здійснюється зокрема у випадку необхідності повернення окремим географічним об’єктам їхніх історичних назв (ст.5), а не навпаки.

Так само у рекомендаціях Українського Інституту Національної Пам’яті, як центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті, щодо виконання законів, пов’язаних з декомунізацією та деколонізацією нашої топоніміки, за якими упродовж останнього десятиріччя здійснено масові перейменування топонімів з комуністичними та російськими пропагандистськими назвами, у тім, що стосується нових найменувань, також наголошується, що насамперед мають бути відроджені історичні назви топонімічних об’єктів.

І насамкінець – головне. Рішенням Радомишльської міської ради 6 скликання №745 від 29 травня 2014 року встановлено, що не підлягають перейменуванню назви вулиць та топонімічні об’єкти, які символізують історію міста та пам’ятні віхи його розвитку. У визначеному переліку – Велика і Мала Житомирські вулиці. Мовби передбачаючи можливі майбутні спроби можновладців позбиткуватися над історичною спадщиною, міськрада у такий спосіб створила певний запобіжник. На жаль, досі відповідні служби так і не спромоглися внести їх до реєстру міської історичної спадщини. Адже назви теж можуть і повинні бути узаконеними пам’ятками історії та культури, щоби ні в кого не виникало спокуси на них зазіхати.

Потреба оберігати їх прописана Законом про місцеве самоврядування, де йдеться про організацію охорони пам’яток історії та культури (ст.31, п.б, пп.5), Законом про збереження культурної спадщини, до якої, як у ньому зазначено, входять також історично сформовані вулиці (ст.2, п.2, абз.5), а до повноважень міської ради віднесено забезпечення охорони культурної спадщини (ст.6, п.2, пп.1).

Тож, звертаючись до тих, що підписалися, хочу зауважити, що при владі ви були-є-будете якийсь десяток-другий літ. А назвам у місті, що ви їх пропонуєте змінити, – щонайменше двісті років. Тож ваш обов’язок – не тільки дотримуватися конституційних засад щодо збереження й охорони культурної та історичної спадщини (ст.11, 15 Конституції), а й доводити це конкретними справами – наслідувати, берегти й примножувати добрі давні міські традиції, а не губити й ламати їх. Зобов’язує до цього й те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878 Радомишль занесено до Списку історичних населених місць України, відтак цей статус має спонукати громаду не тільки наповнювати його конкретним історичним змістом, а й утримуватися від будь-яких кроків, що ставитимуть приналежність до славної історичної когорти під сумнів.

 

 

Біля першопочатків українського театрального новаторства

 

У липні 1968 року в Радомишлі з успіхом гастролював Київський обласний Державний український музично-драматичний театр ім.Саксаганського. Саксаганівці представили у районному Будинку культури та на клубних сценах Великої Рачі, Вишевичів, Веприна, Осичок, Чайківки, Кочерова, Потіївки, Забілоччя, Мірчі сім вистав зі свого тодішнього репертуару. Як писала райгазета «Зоря Полісся», висвітлюючи гастролі, приїзд київських митців став визначною подією в культурному житті радомишлян. Вистави, що їх показали саксаганівці, надзвичайно порадували глядачів. Як потішили й артисти, котрі щиро продемонстрували свою майстерність, талановиту гру. Зазначалося, що глядачі охоче йшли дивитись спектаклі, щедро вина­городжуючи гостей оплесками, а квитки майже на всі вистави були розпродані задовго до початку гастролей.

Втім, попри столичну київську вивіску, вказану у назві театру, прописаний він у Білій Церкві. «Периферійний» статус, одначе, не заважає йому ще з часу свого заснування й дотепер входити до когорти провідних театральних колективів України. І не тільки: у 1971 році театр посідав друге місце у «рейтинговому» реєстрі колишнього СРСР, поступаючись лише «мхатівцям». У ту пору, до речі, його гастрольні подорожі охоплювали не тільки Україну, а й безмежні союзні простори.

Високий рівень театрального колективу підтверджує й його сучасна назва – Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені П.К.Саксаганського, до якої додалося «академічне» означення, підкреслюючи зразковість та визнання колективу.

Відлік своєї історії Білоцерківський театр офіційно веде з 1933 року, коли він був затверджений урядом тодішньої УСРР в якості одного з восьми пересувних театрів Київської області. Водночас основу трупи становили актори легендарного й уславленого театру «Березіль», створеного корифеєм українського театрального мистецтва Лесем Курбасом. До цього мистецького об’єднання входило шість театральних філій-студій, одна з яких якраз і осідала у Білій Церкві. Саме 1933-го Курбаса піддали гонінням  та репресіям з кривавим розстрілом через чотири роки у колі цвіту української інтелігенції в сумнозвісному карельському урочищі Сандормох. Театральні «діти» митця тимчасом були розформовані й розпорошені.

Лесь Курбас.

Слід зазначити, що студійна модель, яка діяла в «Березолі», була випробувана Курбасом ще під час його роботи в «Молодому театрі». Цей так само новаторський колектив на зорі української революції кинув виклик імперським догмам, за якими українські театральні трупи мали винятково класичний український «побутовий» репертуар. Твори світової драматургії, як і сучасні п’єси, вважалися прерогативою російськомовних сцен.

Не вписувалися у застарілу догматичну модель і запропоновані  молодотеатрівцями авангардні, гротескні та вертепні постановочні форми. Їх режисер прагнув поширювати й пропагувати саме у формі студій-філіалів. Одна з таких була створена у 1919 році в Радомишлі. У ту пору в цьому повітовому місті спостерігався справжній театральний бум. Сценічні гуртки створювалися тут фактично при кожному «пролетарському» клубі. Тодішні місцеві газети рясніють повідомленнями про спектаклі, поставлені зокрема артистами профспілкового, кооперативного клубів, що функціонували на суконній фабриці, на Рудні, Микгороді, гуртків в освітніх закладах тощо.

Відтак «Молодий театр» мав добру нагоду вишукувати талановитих краян з акторськими здібностями, з іншого боку – вагомим аргументом була будівля міського театру, що діяв у Радомислі ще з дореволюційних часів (до слова, саксаганівці у Білій Церкві досі туляться в пристосованому приміщенні).

 

Колишній радомишльський театр. Світлина 1940-х рр.

Хоча обличчя «Молодого театру» в Радомишлі ще тільки вимальовується, як зазначав з цього приводу оглядач Всеукраїнського тижневика «Мистецтво» С.Бондарчук, слід вважати його точною копією Київського. Наскільки б розвинулися ці тенденції надалі – гадати важко. Адже того ж 1919 року «Молодий театр» у Києві був націоналізований більшовиками. По тому його засновник деякий час був режисером у Київській опері, а у 1922-му певною мірою відновив своє дітище вже як «Березіль».

Для Радомишля, як не прикро, місця в його структурі цього разу не виявилося. Схоже, що можлива співпраця з ним виглядала ненадійною на тлі тодішніх адміністративно-територіальних гойдалок, що раз по раз перекидали урізаний новоутворений Радомишльський район між Київщиною та Волинню. Тим паче приміщення Радомишльського театру теж у 1919-му було реквізоване більшовиками у його власника Й.Подоновського. Та й театральна трупа, що працювала в ньому, припинила своє існування під завісу 1920-х, коли комуністична влада проголосила «найважливішим із мистецтв» – кіно, і театр у Радомишлі став кінотеатром…

Жаль, але описаний на початку приїзд білоцерківського театру, певною мірою дещо спізнився. Адже за п’ять років перед тим споруда колишнього театру в Радомишлі згоріла від пожежі. Якби саксаганівці грали у ній, вірогідно відчули б неповторну курбасівську ауру, що зберігалась у цих стінах ще з часів «Молодого театру» і збігалась із їхнім власним мистецьким спадком.

 

1968 р. Театр ім.Саксаганського в Радомишлі. Сцена з вистави Я.Сербіна «Неосвячене кохання» (за мотивами твору М.Коцюбинського «На віру»).

Фото Альфреда Оржехівського.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2024 р.