Світлини прапрадіда

Наш краянин Олександр Катеринич віднайшов у старому родинному альбомі світлини свого прапрадіда Василя Марковича Федоренка (частина з них, до речі, зроблена у знаній колись радомишльській «Художній фотографії В.Гржибовського»).

Свого часу від прабабусі Олександр дещо чув про нього. Вона зокрема розповідала, що її батько мовби працював волосним писарем в Радомишлі, хоча сам походив із Заболотя. Відомо також, що був мобілізований на Першу світову війну, воював у районі Рівного. Після революції 1917-го демобілізувався. Начебто був «почетным гражданином». Прабабуся згадувала, що всім селом до нього йшли люди, як до «грамотного», щоби пояснив, як народ буде жити без царя.

Василь Федоренко під час перебування у війську.

Дружину Василя Марковича звали Аліна Семенівна, у дівоцтві вона була Соболевською. А ще мав прапрадід брата, котрий учителював у Заболоті…

 

Родина В.Федоренка.

Звичайно, спогади, що передавалися від одного нащадка іншому, не завжди можуть достовірно відтворити давні події або факти. Проте інформація, надана Олександром, доволі цікава і таки має документальні підтвердження.

Передусім слід зазначити, що у переписних реєстрах 1897 року в родині заболотських селян Марка Михайловича і його дружини Юхимії Василівни було означено четверо дітей: три сини і донька. Настарший – 26-річний Трохим (на час перепису він був одруженим і мав сина), наймолодша – 9-річна Дарина. А між ними – 17-річний Василь і 14-річний Пилип. Середульші на ту пору навчалися у Заболотській второкласній школі. У просторіччі її називали учительською, адже цей заклад готував вчителів для шкіл грамоти і церковно-парафіяльних. Згодом обоє в ній працювали.

 

Брати Трохим і Пилип Федоренки.

Колишній випускник Заболотської педшколи (так вона іменувалась після приходу до влади більшовиків) Олексій Смольський згадував з-поміж своїх шкільних учителів Пилипа Марковича Федоренка, а серед персоналу школи він називає також діловода й обліковця Василя Марковича Федоренка.

Стосовно можливої волосної діяльності Василя Федоренка, то у Радомишлі він її здійснювати не міг, бо волосних установ у місті, що було центром повіту і до жодного волосного поділу стосунку не мало, просто не існувало. Найближчі волосні центри містилися у Вишевичах, Кичкирях, Потіївці (цій волості підпорядкувалося село Заболоть), Малині.

Проте у 1919 році, коли справжніми володарями багатьох волостей ставали українські повстанські загони, більшовики «з міркувань безпеки» перенесли центр колишньої Потіївської волості з Обліток до Заболотя.

Пилип Маркович Федоренко, крім того, увійшов до історичного літопису села своєю участю у подіях першої російської революції. У 1906 році, коли заболотські селяни постали проти поміщицької сваволі, саме він закликав їх до непокори. У ту пору він учителював у селі Заруддя Розважівської волості, і пристав до нелегальної Спілки сільських учителів Радомисльського повіту. У Спілці він мав псевдо «Притика». Ця організація вважалась імперською владою незаконною, і її учасників 1906-го заарештували. За вироком суду Пилип Федоренко отримав шість місяців тюрми.

За словами Олександра Катеринича, до встановлення радянської влади Василь Маркович не дожив, оскільки з війни повернувся з туберкульозом. Поховали його нібито в Заболоті, але вже під час Другої світової місце захоронення було розбомблене, відтак залишилося невідомим.

Відсутні відомості й про подальший життєвий шлях Пилипа Марковича. А от Аліна Семенівна тимчасом похована в Малині.

Між тим, у переписних аркушах 1897 року вказано родину Захара Михайловича Федоренка – брата Марка Михайловича, у якій теж означено чотирьох дітей (двоє синів і дві доньки)...

Не оминула рід заболотських Федоренків і сучасна російсько-українська війна. Загинув на ній, захищаючи від ворога рідну Україну, Віктор Володимирович Федоренко (1972-2024).

 

Воїн-захисник України Віктор Федоренко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 червня 2025 р.

 

Коли мова має значення

 

Свого часу російський проімперський історик Василь Ключевський, якого важко запідозрити в особливих симпатіях до України та українства, на питання, якою була мова стародавньої князівської Руси, відповів: «А ви послухайте, як ото розмовляють малоруські підкиївські селяни, ото тією мовою й розмовляли тоді у Києві». На підтвердження цих слів учений наводить окання з підкресленим і незмінним «о», а також пом’якшення дієслів у третій особі («пишеть», «велить», «імуть»); вимовляння «г» як видихного латинського «h» та ін.

«Народна мова», як зрозуміла народові, присутня у князівських законодавчих актах, грамотах. Додайте сюди збережені стародавні графіті зокрема в Софії Київській, або ж на зброї чи посуді, що цілком зрозумілі й теперішнім нащадкам-українцям, як і цілком сучасні українські імена – Володимер, Василько, Іванко, Олекса, Олена, Михалко, чи самоназва «кияне».

Така мова, звісно, панувала не лише на навколокиївських теренах а й далі – повсюдно на тодішній Малоросії, як означали Україну імперські ідеологи. І вона упродовж віків зберігала свої корені, дарма що її носії розсіювалися тодішніми завойовниками поміж різними імперіями та державами. Згадаймо хоча б події Української революції 1917-1922 років, коли навколо ідеї незалежної української державності об’єдналися українці і сходу, й заходу, і півночі, й півдня, що відчули себе українцями й поєдналися саме на мовних засадах.

Між тим, ще Нестор-літописець розподіляв слов’янські та інші народи, що дають данину слов’янській Руси, за мовною ознакою. До перших він відніс полян, древлян, волинян, бужан, полочан, новгородців, дереговичів, сіверян, а до других – чудь, весь, мерю, мурому, черемисів, мордву, що мають свою мову.

Стародавні хроніки тимчасом також рясніють питомими українськими слововкрапленнями. Звідси промовисто випливає, що саме російська мова може бути діалектом української, а не навпаки, адже українська якою була, такою й лишилась, а штучно створена за Петра першого російська увібрала в себе й українську, й усі меря-мокшанські, й фінську, й татарську та запозичену церковно-слов’янську (староболгарську). Поступово вона почала домінувати на імперських просторах, адже стала головною в діловодстві, книгодрукуванні та інших сферах, а відтак – в освіті, науці тощо.

І хоча часто-густо українські духовні лідери проповідували потребу селянського просвітництва, якраз навчання, в якому за імперських часів, звісно, домінувала російська, сприяло мимовільній русифікації селянства, як основного етномовного носія. Позаяк саме «неосвічене» село передусім зберігало українські мовні засади.

Виразний приклад навів у газеті «Рада» письменник та журналіст Спиридон Черкасенко, що у 1912-му був присутнім на резонансному процесі у київській судовій палаті, де слухалась справа про вбивство молодим радомисльським селянином урядника. Проте не перипетії злочину справили враження на літератора. У його нотатках закарбувалося інше.

Серед свідків перебував тесть звинуваченого, також селянин Радомисльського повіту.

Звернувшись до нього, судовий голова запитав:

– Свідєтєль, што ви знаєте по етому дєлу?

Здавалося б просте питання, одначе, селянин, зачувши своє ім’я та прізвище, лупнув на суддю очима й промовив: «Га?»

Суддя ставить своє питання вдру­ге у тій же формі. У відповідь знов флегматич­не й досадне – га?

Феміда нервується, люди посміхаються, дехто здога­дується, що селянин не розуміє російської.

– Што ти ґакаешь! – знову звер­тається до свідка суддя,– ти говорі, ізвєсно лі тєбє што-нібудь по етому дєлу?

Мовчання.

– Ну-у! – і вкрай знервований суддя пере­ходить на українську мову. – Був ти при тому? Бачив щось? Чув? Знаєш щось про те, хто вбив урядника?

Селянське обличчя раптом одухо­творилося й опритомніло, очі втратили свою порожнечу та засвітилися природним розу­мом, і старий ніби допіру дістав здат­ність до розмови: він поволі, але ви­разно й зрозуміло викладав суддям те, що знає, – немов над дідом сім баб пошептало.

У чому ж крилася та чарівна сила, що приму­сила забалакати такого, здавалося, безнадійного недоріку, мов німого?..

Відповідь напрошувалась тільки одна: у нерозумінні казенної російської мови, що надто різнилась від рідної, української, якою споконвіку розмовляли тут з діда-прадіда.

Селянин з Київщини. 1912 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 р.

 

Легендарна жінка, що була дружиною Легенди

 

4 грудня 1942 року у Львові гітлерівці влаштували масштабну облаву, заарештувавши 18 активістів ОУН. Їх кинули на поталу гестапівцям в одіозну тюрму на Лонцького. Серед схоплених був один з очільників Проводу ОУН та тереновий провідник Іван Климів, якого піддали нещадним тортурам, вимагаючи зізнань. Проте єдине, в чому «зізнався» бранець, було те, що він дійсно зветься Климів-Легенда, і, відказавши катам, що вони є бандитами, які окупували й грабують Україну, відмовився далі з ними говорити. По тому розлючені вороги забили його до смерті.

Легендою було найвідоміше підпільне псевдо героя, якого польські та радянські спецслужби нарівні зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем відносили до найнебезпечніших «злочинців» у середовищі українських націоналістів. За польської влади він сім років провів у тюрмах та концтаборі. Коли у 1939-му на його рідну Сокальщину прийшли «совіти», адміністрація в’язниці випустила всіх бранців на волю. Іван одразу подався у підпілля, бо ж НКВД полювання на нього ніколи не припиняло, обклавши сексотами всі родинні закутки.

Стараннями Легенди чи не в кожній місцині Галичини та Волині було створено осередки ОУН. Завдяки цьому вдавалося переправляти за кордон українську інтелігенцію, що потрапляла в поле зору пильних радянських органів. Декого з них навіть витягували з тюремних лабет.

Іван Климів вважався мозковим центром конспіративної роботи ОУН. Він розробив і втілив так звану подвійну мережу підпільних структур, коли у випадку провалу котроїсь ланки її функції автоматично перебирала на себе інша, а ще аналізував і впроваджував усі можливі дії в нештатних ситуаціях. Створив, кажучи сучасною термінологією, кількарівневий резерв кадрів. І ця система безперебійно діяла за будь-якого окупаційного режиму.

Про нього розповідали, що мав феноменальну пам’ять. Притому не робив жодних записів про організаційні справи, все до щонайменших дрібниць тримав у голові. Зокрема й щодо розміщення схронів з архівами та іншими важливими речами. Занотовував лише шифрові, відомі одному йому символи.

Ще у 1941 році, за рік до офіційного утворення УПА, Іван Климів заклав її основи, проголосивши себе Начальником-комендантом новоствореної Української національної революційної армії, що базувалась у 15 поселеннях і налічувала до чотирьох тисяч бійців. Проте після арештів гітлерівцями лідерів ОУН та переслідування її прибічників УНРА переформували в Українську народну міліцію.

Був він Міністром в Українському Державному Правлінні, очолюваному Ярославом Стецьком. Мав, до речі, за плечима правничий факультет Львівського університету, ніколи не вживав спиртного, не палив.

Трохи менше ніж за три місяці до загибелі тридцятитрирічний Іван Климів, що жив лише задля української визвольної справи і оминав розмови про плани на особисте життя, одружився. Попри те, що підпілля аж ніяк не сприяло розміреному подружньому життю, Іван усе ж пристав до прикладу своїх побратимів, прагнучи теж створити власну родину. Його обраницею стала на 12 років молодша від нього Галина Чуйко – донька відомого діяча українського національно-визвольного руху ще з часів УНР, кандидата до Проводу ОУН професора Петра Чуйка, котра студенткою так само рушила на прю боротьби за вільну й незалежну українську державу. Познайомилися вони роком раніше.

 

Іван та Галина. Шлюбне фото. Львів. Листопад 1942-го.

Уроджена 14 квітня 1921 року в Журбинцях на Бердичівщині, маминій батьківщині, дитячі й перші шкільні роки Галина провела в Радомишлі, де батько директорував у місцевій школі №1 ім.Т.Шевченка. В книжці спогадів «На вибоях епохи» вона оповідає про них, як про найкращий період своєї біографії, коли Чуйки нарешті зажили повним родинним життям.

 

Петро Васильович Чуйко і Надія ВасилівнаЧуйко (в дівоцтві Вовнюк).

 

Брат і сестра: Галина та Юрій. 1928 р. Радомишль.

У її пам’яті збереглися відвідини дитячого садка, неповторні шкільні свята та Шевченківські дні, чудовий великий сад біля школи й учительського будинку, що зберігся до наших днів.

 

Колишній учительський будинок школи №1 в Радомишлі, де у 1925-1930 роках мешкала родина Чуйків.

Після передчасної смерті мами (вона померла у 1929-му від туберкульозу) батько невдовзі перейшов працювати у вищу школу. Два роки він викладав у Житомирському сільгоспінституті, а потім у Києві – в планово-економічному, паралельно навчаючись в аспірантурі. Після перенесення столиці України з Харкова у Київ цей виш натомість перевели до Харкова, крім того, в Щербинівці на Донеччині відкрився його робітфак, який очолив і викладав у ньому Петро Чуйко.

Галина весь час перебувала разом з ним, а брат Юрій жив у бабусі в Журбинцях. У 1933-му році батько порятував їх від голодної смерті й забрав звідти до себе на більш ситий Донбас. Разом з рідними до нього під опіку тимчасово переїхало ще й семеро журбинецьких сусідських діток.

Згодом, аби уникнути можливих репресій, що поширилися повсюдно, Петро Васильович був директором школи в Золотоноші та водночас викладав у місцевому технікумі, затим очолив новостворену українську тридцяту школу в Житомирі.

Після її закінчення Галина Чуйко вступила до Київського університету на факультет української філології, а після першого курсу перевелась до Львівського університету.

 

Студентка Галина Чуйко.

На ту пору на Галичині працював і батько, що очолював відділ наросвіти в Солотвині. Зв’язок з ним обірвався з початком німецько-радянської війни.

Вона застала дівчину у Львові, де юнка свідомо долучилась до українського руху опору. Спонукала до цього участь у вікопомних Українських національних зборах 30 червня 1941 року, на яких ОУН під проводом С.Бандери проголосила «Акт відновлення української держави». Це сталося через день після вступу німців до міста Лева і виявилося несподіванкою для нацистів. Відтак через кілька днів почалися арешти оунівців. Організація перейшла в підпілля, визначивши своїм завданням боротьбу проти окупантів усіх мастей.

За кілька днів по тому Галину долучили до реєстрації учасників майбутніх «похідних груп», що розсосереджуватимуться Україною. Одного дня вона зустрілась із Легендою, що був у числі тих, хто послуговувався тими списками. Іван підійшов неї і сказав, що має відомості про батька. Він повідомив, що у перший день війни Петра Васильовича заарештували й відправили на схід.

Дівчина вирішила увійти до складу однієї з груп, аби вирушити до Києва – в столиці оунівці після вигнання більшовиків теж планували проголосити українську незалежність. Дорогою тимчасом сподівалась не проминути Журбинців. Зрештою до свого села вона таки дісталась, де побачилась з братом і ріднею, а далі вирушила до теж знайомого їй і адресами, і людьми Житомира.

Там Галина Чуйко увійшла до обласного проводу ОУН-Б, контактувала також із мельниківцями, серед яких були зокрема Омелян Сеник, Микола Сціборський, Олег Ольжич, Олена Теліга. На відміну від них бандерівці перебували на нелегальному становищі і всякчас переслідувалися. Тож Галина, не афішуючи відкрито свою приналежність до них, була таким собі відкритим контактом з легальним світом.

Одначе, коли в листопаді гестапо арештувало й розстріляло обласного провідника Василя Хому, керівництво проводом мимоволі лягло на її дівочі недосвідчені плечі. Втім, не маючи на те ні досвіду, ні знань, щонайперше вона змінила усі паролі для зв’язку всередині проводу та повідомила про ситуацію в центр.

Невдовзі до її помешкання завітало двоє гостей у словацькій військовій формі. В одному з них господиня впізнала Івана Легенду. Він, до слова, передав їй вітання від батька, який «знайшовся» у Золотоноші, де теж налагодив контакти з ОУН.

Однак житомирський візит Легенди мало не став трагічним. Його з Галиною та супутником заарештували. Галину, на яку, як з’ясувалося був донос, гестапівці, проте, відпустили, сприйнявши її як наївне дівчисько. Додому, на щастя, повернутися їй не вдалося: дорогою її перестріли хлопці з проводу, котрі скорим часом вивели Галину з міста й доправили до Києва. Зрадник потому таки переконав гітлерівців, що саме те «дівчисько» очолювало провід. Та за нею вже й слід схолов. А Легенду відпустили, бо сприйняли його, як котрогось вояка-залицяльника. Бо ж назвав він Галину своєю нареченою.

Невдовзі Іван офіційно освідчився дівчині і попросив її стати його дружиною. За згодою він звернувся й до Петра Чуйка, який написав доньці, що вирішувати їй. І вона прийняла Іванову пропозицію. Благословення на цей шлюб Легенда тимчасом отримав і від митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Повінчалися молодята 22 вересня 1942-го…

Після смерті Івана Климіва Галина вчителювала, займалась просвітництвом, працювала на підпільній повстанській радіостанції.

У 1944-му професор Петро Чуйко увійшов до кола основників Української Головної Визвольної Ради, очоливши по війні Український комітет в Авгсбурзі. Донька була з ним поруч.

 

Галина Чуйко. 1944 рік.

У Німеччині Галина вдруге вийшла заміж – за Романа Петренка, одного з бойових командирів УПА-Північ. До речі, конспіративні засади, запроваджені Климівим-Легендою, знайшли відбиток і в його долі: насправді був він Євгеном Татурою, проте повертатися до справжнього наймення не став. Згодом подружжя, як і Петро Чуйко, переїхало до США.

За океаном Галина працювала в українській редакції радіостанції «Голос Америки», перекладачем в урядових структурах, викладала українську мову, вела благодійну діяльність, брала участь в українських громадських організаціях.

Попри мрії й сподівання Галині Чуйко-Климовій-Петренко так і не вдалося знову побувати в Радомишлі, де зосталась мамина могила і перебував брат. Після Другої світової, яка скалічила його, Юрій Чуйко до скону своїх днів жив і учителював у цьому місті. Натомість за незалежної України знайшли та перевідали його син Романа й Галини тезко Юрій з дружиною Ганною. А брат і сестра Чуйки згодом побачилися вже в США.

Листи від Івана Климіва – Легенди Галина зберігала до кінця життя. Відійшла вона у Вічність 11 серпня 2011 року.

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 року.

 

Трефова шістка з радомишльською ознакою

 

Загальновідомо, що Радомишль представлений на багатьох географічних мапах, починаючи із XVI століття. Та виявляється не тільки на мапах, а й на … картах. Так-так, ідеться про відомі ще з Середньовіччя гральні карти, які в уяві багатьох уособлюються передусім з узвичаєними валетами, дамами, королями, тузами, ну, звісно, й з дрібнотою від 2 до 10.

Проте існують різноманітні сувенірні, колекційні колоди, на картах у яких зображені інші цікаві для гравців, і не тільки, тематичні малюнки й сюжети. Мали вони не лише ігрове, а й пізнавальне та навчальне спрямування і призначалися зокрема для дітей та підлітків. Зрештою, не всі картярські ігри належать до азартних, є серед них розважальні і суто дитячі, поширені також різноманітні пасьянси, головоломки, фокуси, ворожіння і т. ін.

У 1829 році в Санкт-Петербурзі з’явилися в продажу «Географічні карти Росії із зображенням гербів, костюмів і призначенням верств до двох столиць задля користі юнацтва». Попри «географічний» заголовок це були саме гральні карти. У колоді містилося 60 карт, проте безпосередньо для гри призначалося, за французькою традицією, тільки 52 з них.

Чому ж карт нараховувалося 60? Бо такою була на ту пору кількість головних адміністративних одиниць імперії – губерній та інших територіальних утворень. Тож вісім мали суто інформаційне спрямування.

Лицьовий бік кожної гральної карти, що мала розмір 100х67 мм, поділявся на чотири частини. У лівому верхньому куті зображувався губернський чи відповідний йому герб, у правому – числове або зображувальне значення карти різної масті. Внизу справа – типове для регіону жіноче або чоловіче вбрання, зліва – перелік повітів губернії. На звороті подавалися, власне, мапи губерній. Тож для азартного картярства, у якому всі карти повинні мати абсолютно тотожний зворотній бік, вони не годилися.

Трефова шістка стала картярським символом Київської губернії. А серед дванадцяти тогочасних її повітів за номером 7 вказано повітовий Радомисль. Такою цифрою він був позначений на губернській мапі, що зображувала, крім міст, обриси головних річок (звісно, й Тетерева) і трактів, як і того, що вів через Радомисль з Києва до Житомира.

Створив ці унікальні графічні символи маловідомий, проте дипломований вільний художник Костянтин Грибанов, за плечима якого була Петербурзька Академія Мистецтв. Навчався він у ній одинадцять років за класом історичного живопису і навіть удостоївся двох срібних медалей. Але класичне малярство покликанням для нього так і не стало. Натомість увійшов він до образотворчих анналів як художник-ілюстратор. І саме завдяки малюванню гральних карт. Грибанов, до речі, першим на імперських теренах як професійний живописець долучився до карткового розпису. І мав по тому доволі знаних послідовників.

Напевне ідеї ілюстрування карт виникли у нього на чиновницькій службі. Після закінчення художнього вишу працював живописець спочатку… у Міністерстві фінансів на поприщі новостворюваних земств, а згодом – у Військово-топографічному депо Головного штабу, де в ту пору було створено «Географічний атлас Російської імперії, царства Польського і Великого князівства Фінляндського».

Остання посада розвинула ілюстративні здібності й надихнула Костянтина Матвійовича на створення карт. Тим паче, зображені ним на гральних картах мапи губерній майже один в один повторювали відповідні малюнки атласу. З міністерської посади запозичив він ряд статистичних відомостей. Ще одним джерелом для ілюстратора стали костюмні замальовки зокрема з книги І.Георгі «Опис усіх народів, що у Російській державі живуть». Їх, як і мапи, художник відтворив з дивовижною точністю.

Через тридцять років Грибанов свої географічні карти перевидав під назвою «Альбом географічних карт Росії, розташованих на 80 аркушах за басейнами морів, або Чудовий та повчальний дитячий Гран-пасьянс». Цього разу в колоді їх було 80 (70 губерній і 10 регіонів з іншою управлінською структурою). Проте вони вже не мали картярських символів та мастей, а містили значно розширену пізнавальну інформацію і призначалися, як вказувалося в анотації, для дитячих пасьянсів. У новому виданні художник додав до опису Київської губернії географічні, історичні, природні, господарські та демографічні особливості регіону. Ці характеристики зазначалися і на аверсі, і на реверсі карти. Літера «Е» на карті була складовою напису «БассЕйнъ Чернаго моря», який утворювався з вірно розкладеного карткового ряду, а 31 на зворотному боці – порядковий номер.

 

Тимчасом у першому виданні впадає в очі примітна деталь. Так звані «великороські» губернії, що входили колись до складу Московії, означені в колоді «Географічних карт» червоними мастями, а ті, що були утворені на загарбованих й військовою силою приєднаних до імперії українських, білоруських, литовських, польських, латвійських, естонських, кавказьких, заволзьких та сибірських землях, – чорними. З чим пов’язаний такий кольоровий поділ, залишається лише гадати. З одного боку, червоним зазвичай символізують любов і успіх, чорним – гніт, лихо та біду. Одначе з іншого, червоний – це ще й ворожнеча, агресія, а також кров на руках завойовників, що дотепер її несуть своїм сусідам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.

 

Як Жигулі спотикалися об закордоння

 

З доброго дива назва «Жигулі» виявилась надзвичайно запитаною в колишньому СРСР. Бо саме цієї торговельної марки, для прикладу, удостоївся тогочасний популярний «народний» автомобіль – радянський «Фіат». Притому, що для автопрому таке наймення видавалося вкрай нелогічним, адже зазвичай машини називалися за якимось милозвучним іменником в однині. А тут раптом множина – та ще й приволзькі гори, навпроти яких на протилежному березі ріки якраз і розташувався Автоваз.

До речі, ім’я для італійсько-радянського автомобільного дітища обрали читачі журналу «За рульом», редакція якого влаштувала читацький конкурс. Перемогла в ньому назва «Лада», а «Жигулі» посіли друге місце. Проте очільники міністерства й автозаводу таки схилилися до «географічного» варіанту. І даремно. Адже невдовзі отримали міжнародну мороку. Коли експортний варіант «Жигулів» запропонували на закордонний авторинок, деякі держави, попри зацікавленість конструктивними особливостями моделі, категорично не сприйняли… її назву.

З’ясувалося, що в ряді країн вона була не те що немилозвучною, а й навіть некоректною. Скажімо, в арабському світі таким словом означають злодія, у романських мовах воно співзвучне з «жиголо», як прозивають гульвіс та жіночих утриманців, угорською взагалі звучить як непристойна лайка. Тому назву «Жигулі» залишили лише для внутрішнього ринку, а на зовнішньому продавалась «Лада».

Тимчасом закордонні витоки має й інша надзвичайно поширена торговельна марка, пов’язана із Жигулями. «Жигулівське пиво» теж за радянської доби дістало слави найпопулярнішого шумливого напою.

 Одначе започаткувалося його виробництво ще в добільшовицькі часи під назвою «Вієнскоє» («Віденське»). Виробляли такий сорт зокрема на Самарському пивоварному заводі (його офіційна назва – «Товариство Жигулівського пивоварного заводу в Самарі»), засновниками та власниками якого були австрійці на прізвище Вакано. До речі, один з них із іменем Альфред народився хоча і в Австро-Угорщині, але на українських теренах – на Тернопіллі.

Розроблене ними «Віденське» мало приємний солодовий аромат і колоритний зброджений смак з хмелевою гірчинкою. Відтак повсюдно воно припало до вподоби пивним гурманам, котрі часом називали його «золотим», зважаючи на колір. Тож завдяки своїй упізнаваності впевнено тримало пальму першості і навіть часом згадувалося на сторінках художніх творів (серед шанувальників напою називають зокрема С.Цвейга, В.Винниченка, О.Купріна та ін.).

«Віденське»-«Вієнскоє» стало візитівкою й відкритого у 1906 році Радомишльського пивоварного заводу «Пільзен». Його залюбки споживали любителі пива не лише на Радомишльщині, а й у повітах Київської, Волинської та інших губерній, навіть нібито й за кордоном. Збереглися притому оригінальні радомишльські етикетки «Вієнского». Десь ще у радянську пору, коли робився ремонт колишньої контори підприємства, на горищі знайшли чималий невикористаний свого часу запас етикеток «Віденського» пива. Вони швидко розійшлися по всіх усюдах і доволі широко дотепер представлені на аукціонах антикваріату.

 

А використовували їх вочевидь до 1934 року, допоки на теренах СРСР варили й розливали «Віденське». З переліку пивної продукції така назва зникла після відвідин Жигулівського заводу тодішнім наркомом харчопрому А.Мікояном, котрий вирішив, що пролетарям країни рад пити пиво з буржуазною маркою не годиться. Відтак популярний напій відтоді став іменуватися як «Жигулівське», хоча й залишилась для його приготування «віденська» рецептура. Проте, чого гріха таїти, дотримувалися її далеко не скрізь і далеко не завжди. Бо нарікань на низьку якість пива було, хоч греблю гати.

Стосувалося це й Радомишля, де теж головним напоєм на лінії розливу пивоварні значилося «Жигулівське», яке й увібрало на себе увесь критичний негатив.

  

Звісно, закарбувалось радомишльське «Жигулівське» й на етикетках підприємства. У різні роки вони мали різний дизайн. До речі, на тому, що використовувалося у 1980-ті, проглядається схожість з іще дореволюційним стилем «Віденського». Саме його згодом українські пивовари використали для відродження колишньої знаної австрійської марки.

 А інший символ «Вієнского» – орел – став у 1990-х емблемою радомишльської пивоварні, коли вона входила до складу агрофірми «Прогрес».

 

Стосовно ж «буржуазних» назв, змінених всесильним наркомом, то, потрапило під переінакшення також «Мюнхенське», яке найменували «Українським» (одне й друге також розливали на пивзаводі в Радомишлі).

 

Чимало теперішніх українських виробників пива, тимчасом, повернулося до першопочатків жигулівського і знов почало розливати знамените «Віденське», відновивши, при тому, на етикетках традиційний для нього шрифтовий логотип.

 «Віденського», одначе, у лінійці сучасної продукції ПБК «Радомишль» немає, хоча, здавалося б, наявні для цього всі історичні підстави. Натомість пиво «Жигулівське» у реєстрах українських пивоварень присутнє. Воно, між тим, має для виробників певні економічні бонуси. Адже торговельна марка на нього, що належала Жигулівському заводу, була анульована – нібито з огляду на «пролетарське» походження. Втім, хтозна, чи не було це запізнілим визнанням згаданої наркомівської крадіжки. Як там арабською називають злодія?.. 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.

 

Дбаючи про історико-культурну спадщину

 

Початок 2025 року приніс приємну й обнадійливу звістку для Радомишльської громади. Завдяки принциповій і послідовній позиції громадських активістів та небайдужих громадян, зокрема мешканців Раковицького, Забілоцького й інших сусідніх з ними старостинських округів, вдалося протидіяти намаганням ділків різного пошибу прибрати до рук родовище доломітів біля Негребівки, щоби перетворити надзвичайно мальовничу нині місцину на відпрацьоване й непридатне для життєдіяльності пустище.

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України відмовило Товариству «Доломіне» у видобутку тут цих копалин. Обгрунтовуючи відмову у видачі висновку з оцінки впливу на довкілля планованої видобувної діяльності, екологи навели величезний перелік природоохоронних порушень, що ними прагнули знехтувати заявники.

І не тільки природничих.

Серед підстав для відмови з-поміж вагомих чинників вказано ігнорування розробниками чинного законодавства з охорони культурної спадщини. За їхніми твердженнями, на території об'єкта планованої діяльності (тобто, кар’єру) та в зоні безпосереднього впливу об'єкти культурної спадщини чи їх частини, об’єкти або предмети археологічної спадщини, знахідки археологічного або історичного характеру, об’єкти архітектурної спадщини та їх охоронні зони не обліковуються.

Натомість за реєстрами відділу культури та туризму Радомишльської міської ради, наданими Житомирською ОВА, на території Раковицького та Забілоцького старостинських округів обліковано вісім об’єктів культурної спадщини, які перебувають під охороною. Ось їх перелік.

1. Змійовий вал Х-ХІ ст. нашої ери, охоронний номер 1084, пам’ятка розташована на північно-східній околиці с.Раковичі, урочище «Бадзянівка».

2. Змійовий вал Х-ХІ ст. нашої ери, №1087, пам’ятка археології – за 1,5 кілометра на захід від села Негребівка.

3. Поселення Негребівка – І, епоха бронзи, Київська Русь, пізнє середньовіччя, №3865, пам’ятка археології – за 850-900 метрів на південний схід від Негребівки, лівий берег струмка.

4. Забілоччя – І, ранньозалізний вік, №3521, пам’ятка археології – за 1,5-1,6 кілометра на північний захід від Забілоччя, серед заболоченої місцевості (басейн ріки Білка).

5. Забілоччя – ІІ, епоха брони, пізнє середньовіччя, №3522, пам’ятка археології – за 1,1-1,2 кілометра на північний захід від Забілоччя, біля лісу, лівий берег річки Білка.

6. Забілоччя – ІІІ, епоха бронзи, пізнє середньовіччя, №3523, пам’ятка археології – за 1,2-1,3 кілометра на північний захід від Забілоччя та за 350-400 метрів на північний захід від колгоспної ферми, біля лісу, лівий берег річки Білка.

7. Забілоччя – ІV, епоха бронзи, №3524, пам’ятка археології – за 1,7-1,8 кілометра на захід від Забілоччя та за 500-550 метрів на південний захід від колгоспної ферми, біля лісу, лівий берег річки Білка.

8. Забілоччя – V, епоха бронзи, №3525, пам’ятка археології – за 1,5-1,6 кілометра на захід від Забілоччя та за 1,4 кілометра на південний захід від колгоспної ферми, біля лісу.

Відтак розробники не дослідили вплив будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт, що можуть призвести  до  руйнування,  знищення   чи   пошкодження  зазначених пам’яток. Відповідно до законодавчих вимог, такі роботи можуть виконуватися  тільки  після  повного дослідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт.

Втім, як зазначають активісти, боротьба триває.

Тож захищаймо і наше сьогодення, і наше майбутнє, і наше минуле!

З музейної колекції стародавніх артефактів, знайдених на території Раковицького старостинського округу.

 

Газета «Зоря Полісся», 28 березня 2025 р.

 

Народна артистка з Будилівки

 

Попри те, що життєві дороги водили Галину Сергіївну Ольшевську великими й малими містами та селищами України і колишньої Російської імперії та СРСР, першим рядком у її офіційній біографії, як народної артистки України, зазначено, що народилася мисткиня 29 листопада 1898 року в селі Будилівці тодішнього Радомисльського повіту в селянській родині.

Галина Сергіївна Ольшевська. Ніжин. 1940 р.

Носії звіку доволі поширеного на тутешніх теренах прізвища Ольшевських належать до давнього шляхетського роду, занесеного до родословних книг дворян Волинської та Київської губерніій ХІХ-ХХ ст. На межі століть представники однієї з його гілок мешкали зокрема у Вислянці, Вихлі, Будилівці. У переписних та ревізьких реєстрах вони означені хліборобами із приміткою, що переселилися на Радомишльщину з Житомирського повіту. 

З Житомиром був пов'язаний наступний життєвий період майбутньої актриси. Потрапила вона до губернського центру Волині вже трирічною після передчасної смерті матері і жила у тітки. Жінка працювала прислугою у вчителя гімназії. У його будинку дівчинка вперше зустрілась зі справжніми акторами, що полонили її душу. Про її освіту відомо, що виховувалась вона у дитячому будинку і навчалась у сільськогосподарський школі.

У Житомирі в 1915 році Галина Ольшевська із захопленням відвідала вистави професійного театрального колективу М.Рудикова, що прибув сюди на гастролі. Цікаво, що свого часу виступала у складі цієї трупи уславлена Марія Заньковецька. Під час виступів колективу в Чернігові їм присвятив газетну публікацію Іван Кочерга, що згодом став відомим драматургом та театральним критиком. Вочевидь, не залишив він без уваги гастролі мандрівного театру і в Житомирі, де на ту пору жив та працював.

Вистави Рудиківців йшли на «браво». І їх Галина не просто відвідала, а й долучилась до виступів колективу. Не без успіху беручи участь у шкільні роки в самодіяльних драматичних та хорових гуртках, будилівська дівчина просто марила театром. І коли випала нагода спробувати свої сили у складі трупи, вона, як розповідала згодом, «відчула новий для себе світ і приваблюючу красу світла рампи». Відтак без вагань вирушила разом з мандрівними лицедіями.

Щоправда, не мала юнка жодних документів, тож її затримали й етапом повернули додому в Житомир. Але притягальна сила сценічного мистецтва виявилась сильнішою. Врешті, оформивши потрібну метрику, Ольшевська за кілька тижнів приєдналась вже до іншої мандрівної трупи, й відтоді сцена і театр стали головним покликанням та справою її життя.

Проте творче становлення було вкрай нелегким. За зізнаннями актриси, допікали часті виснажливі переїзди, побутова невлаштованість мандрівного «кочування», подеколи доводилося перебиватися надголодь, а ще дбати про сценічне вбрання (його тогочасні актори добували самотужки).

Тож професійною школою, як зазначала Галина Сергівна, були для неї саме життя та тогочасні митці. З-поміж них – славетні М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Заньковецька, а також Ф.Шаляпін, А.Вяльцева, Н.Плевицька, яких мала щасливу нагоду бачити й чути на сцені. Першими наставниками й навчителями Ольшевська називала своїх старших і досвідченіших колег – Г.Затиркевич-Карпинську, М.Рудикова, Г.Кохановську, М.Садовського, Алексієнко, Гордієнко.

 

Умань. 1918 р.

Зрештою мандрівний етап лишився позаду, і вже стаціонарні творчі дороги актриси пройшли через театральні колективи Умані, Миколаєва, Зінов’євська (нині Кропивницький). З останнього утворився звісний Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, як він іменується нині, що з ним Галина Ольшевська нерозривно поєдналася. Вона стала провідною актрисою чернігівської сцени, здобувши заслужену славу й визнання публіки.

Їй однаково були підвладні й драматичні, й комедійні ролі. У їх переліку зокрема – Терпилиха («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Устя Шурай («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Ганна Петрівна («Не судилося») і мати («Маруся Богуславка» М.Старицького), Лимериха («Лимерівна» П.Мирного), Мелашка («Наймичка» І.Карпенка-Карого), Іваниха («У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської), Лариса («Плацдарм» В.Ірчана), Варвара («Богдан Хмельницький» О.Корнійчука); Леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф.Шиллера); Господиня («Кам'яне гніздо» Г.Вуолійокі), Бабуся («Снігова королева» Г.Андерсена). За свою майже півстолітню сценічну діяльність вона зіграла близько 300 ролей.

У 1949 році Галині Ольшевській присвоїли звання заслуженої артистки УРСР, а у 1957-му – народної.

Її нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, медалями. У 1956-59 рр. вона була депутатом Чернігівської обласної ради, де входила до складу постійної культурно-освітньої комісії.

Галина Ольшевська. 1954 р.

У 1963-му актрису урочисто провели на заслужений відпочинок, проте спочивати на лаврах Ольшевська не бажала і ще деякий час працювала режисером Черкаського облмуздрамтеатру. На черкаській сцені вона поставила п’єсу І.Карпенка-Карого «Безталанна», яку досконало знала ще з початків своєї артистичної діяльності у мандрівних трупах, а потім за роллю Ганни, що її упродовж багатьох років майстерно виконувала в Чернігові.

Вірним другом і супутником життя для Галини Сергіївни був партнер по сцені Андрій Андрійович Андрієнко (Земськов). Подружжя входило до фундаторів Чернігівського театру, де разом грало у виставах, у пору Другої світової виступало у фронтових концертних бригадах.

Подружжя на сцені.

Чоловік гарно співав, виконував музичні партії в спектаклях і пісенні номери. Він також був удостоєний звання заслуженого артиста України. Упродовж багатьох літ супружжя товаришувало з М.Крушельницьким, І.Мар’яненком, з якими вони спільно працювали у Харкові, та іншими знаними сценічними метрами.

Як і дружина, Андрієнко свого часу теж починав свій творчий шлях у пересувних театральних колективах. Окрім роботи на сцені, знімався в кіно. Відомим став зокрема за роллю Пенкрофа у фільмі «Таємничий острів» (1940 р.), помітними були його кінороботи у картинах «Перший хлопець», «Гори моя, зоря», «Родина Коцюбинських». Хоча був на 5 років молодшим від Ольшевської, пішов він у Вічність роком раніше.

Андрій Андрієнко (праворуч) у ролі Пенкрофа в фільмі «Таємничий острів».

Галина Ольшевська відлетіла у засвіти 7 листопада 1972-го. Упродовж усього свого творчого життя вона залишалась вірною мистецьким заповідям, що отримала від уславлених майстрів сцени: шукати, творити і зростати у міцному зв’язку із життям та своїм народом, як і належить справді народній актрисі.

 

Світлини з фондів Держархіву Чернігівської області. 

Газета «Зоря Полісся», 7 березня 2025 р.

Постаті рідного краю: історія та сучасність. Науковий збірник «Велика Волинь». Вип.67. Бердичів, 2025. с.194-197.