Війну 1812 року в радянській, а тепер і російській історіографії називають
Вітчизняною. Офіційна історична наука незалежної української держави вже дає їй
назву за європейськими стандартами – Франко-російська. Хоча в Україні ту далеку
війну теж сприймають як частку своєї історії, бо дещо зачепила вона сучасні
українські землі територіально, та, найголовніше, тисячі наших пращурів взяли у
ній участь.
НАШ ВНЕСОК У ВІЙНУ
Дослідники зазначають, що у регулярній російській армії,
яка воювала з Наполеоном (а під його владою на ту пору перебувала майже вся
Західна Європа), українці становили значний відсоток. Серед рядового складу він
сягав 50, а після Бородінської битви - 70 відсотків, серед молодшого офіцерського
складу – 80, старшого офіцерського складу – 20.
Серед вищого командування російської армії
корінних українців не було, проте багато хто з вищих чинів був пов’язаний з
Україною. Більше того – безпосередньо з Радомишльщиною. Так, головнокомандувач
Російського війська фельдмаршал М.Кутузов мав маєток у Горошках (нині -
Володарськ-Волинський). І хоча адміністративно Горошки належали до Волинської
губерніїї, села Шершні, Соболівка, Старики, Рудня Шершнівська, Зубівщина (нині
- Коростенського району), що входили до цього маєтку, підпорядковувалися
Радомисльському повіту Київської губернії. В історичних джерелах є свідчення,
що знаний полководець ладнав у зв’язку з цим у Радомислі деякі майнові,
земельні, орендні справи.
Один з улюбленців Кутузова
генерал-лейтенант М.Милорадович, полки якого внесли вирішальний внесок у
Бородінську, а також у Краснинську і Вязьминську битви, ще на початку війни був
військовим губернатором Київщини, а тому багато його розпоряджень, наказів безпосередньо
стосувалися повітового Радомисля.
Зокрема, 27 червня 1812 р., через три дні,
як у ніч на 12 (24) червня 1812 р. без оголошення війни армія Наполеона
Бонапарта перетнула західний кордон
Російської імперії і почала свій похід на Москву, до повітових міст
Київщини було надіслано циркуляр, яким зобов’язано було повітову владу
забезпечити формування козачих полків. Доводився й розрахунок: від 152 душ
населення один козак мусив прибути на коні й озброєний, у власному «приличному
одязі», включно із взуттям та запасною білизною, та від 1738 душ - один кінь зі
збруєю та шкіряний мундир для унтерофіцерів і трубачів.
Відповідно з цією рознарядкою з
Радомисльського повіту потрібно було забезпечити відправку 277 кінних козаків і
ще 23 коней. На виконання цього припису 5 липня радомисльський бургомістр П.Слюсаренко
закликав на нараду ратманів А.Киселівського та Л.Левківського, де було взято до
уваги повідомлення городничого А.Шумакова зокрема про «відправлення з
радомисльських міщан для українського козацького війська шести чоловік козаків
на 15 число цього місяця». А вчинити розкладку з повіту за числом душ на
поставку козаків зобов’язали міщанських старшин.
Рознарядку було виконано, і радомишльські
новобранці разом з козаками Махнівського, Сквирського і Липовецького повітів
увійшли до 1-го полку з Київської губернії, що був розквартирований у Махнівці.
Трохи пізніше у Радомислі було дислоковано
один з піших полків Чернігівського ополчення, що перебував у резерві, а відтак не лише
формувався, а й утримувався місцевим коштом. А ще для забезпечення російської
армії продовольством, фуражем, спорядженням в повітових містах створювалися так
звані «магазини» — тилові бази.
Також у Кам'янці-Подільському, Київській і
Волинській губерніях були створені загони «лісової варти», що формувалися із
казенних лісових наглядачів та вартових для відправки до Другої армії. Серед
цих добровольців були й радомишляни.
Проте про цілковиту добровільність призову
говорити не доводиться. Бо вже 10 липня бригадний командир Українських полків
І.Вітте рапортував губернатору М.Милорадовичу про потребу призначити з повітів
Київської губернії для нагляду за особами, мобілізованими у козацькі полки, по
20 представників шляхти «для попередження втеч і нагляду за людьми,… в міру
прибуття унтер-офіцерів, шляхтичів буде відпущено».
Хоча, щоби заохотити українців іти до війська, за
«височайшим» царським рескриптом проголошувалося запровадження у полках
українського козацького устрою зі збереженням у повоєнний час регулярного
козацького війська, а також звільнення від кріпацтва козацьких родин. Та,
забігаючи наперед, слід констатувати, що по війні царат свого слова не
дотримав. Так само не повернула держава й обіцяні гроші, спрямовані громадами
на козацькі та ополченські полки. Український народ пожертвував на військові
потреби значні кошти, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів
транспортування, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. На
українське ополчення витрачено загалом 9 млн. рублів, 13,5 пудів срібла та
кілька кілограмів золота.
Втім, українці свій бойовий запал довели передусім
героїзмом і мужністю, виявлені ними у бойових сутичках з ворогом.
ЗВИТЯЖЦІ
З РАДОМИШЛЬСЬКИМ ГАРТОМ
В академічній багатотомній «Історії Української РСР»
згадується звитяга солдата Івана Гальченка з Радомисльського повіту (таке
прізвище поширене, зокрема, серед жителів Малої Рачі). Походив він із
селянського роду, і з кріпаків 1810 року був рекрутований у військо до
лейб-гвардії Семенівського полку. Мав гарну статуру – широкоплечий, високий,
кремезний, та й на вроду гарний. Неабияку хоробрість і відвагу виявив
вояк-радомислянин у Бородінській битві, відзначився також у боях під В’язьмою,
при Кульмі, у походах в Європу. Героїзм Івана Гальченка було пошановано орденом св. Анни та ще п’ятьма орденами і медалями.
Свого часу в радомишльському історико-краєзнавчому
музеї експонувався орден Станіслава (срібний хрест), якого був удостоєний радомишлянин
Д.Дорошенко, що виявив відвагу у битві під Малоярославцем. На жаль, згодом ця
реліквія з фондів музею за нез’ясованих обставин зникла.
Серед героїв війни 1812 року є й ряд видатних
постатей, чий життєпис пов’язаний з Радомишлем. Серед них - генерал Карл Сіверс. Звання генерал-майора
йому надали у 1803 році з призначенням шефом Новоросійського драгунського
полку, для формування якого він був відряджений до Радомисля. Полк, зазначу,
формувався з ескадронів Чернігівського, Тверського, Сіверського і Смоленського
драгунських полків з додаванням місцевих рекрутів і складався з п’яти
ескадронів. Шефський статус над Новоросійським полком генерал Сіверс обіймав до
1814 року, коли інститут «шефів» було скасовано.
У 1812 році К.Сіверс командував 4-м кавалерійським
корпусом 2-ої Західної армії. Був у справах 24 і 25 червня при переправі через
Німан біля Миколаєва, 9 липня - під Могильовом, де зупинив просування авангарду
корпусу маршала Даву до Старого Бихова. Відзначився у битві під Смоленськом 5
серпня. Командував ар'єргардом 2-ої армії до прибуття до Бородіна, маючи постійні
сутички з ворогом: 15 серпня під Лужками, 20 - біля Гжатська, 22 - під Поповим,
23 - біля Колоцького монастиря, 24 - у Єльні. У Бородінській битві корпус
Сіверса брав участь у боях за Шевардинский редут, за Семенівські (Багратіонові)
флеші та Семенівський яр.
У рапорті з представленням списку генералів, що
відзначилися у Бородінській битві, фельдмаршал М.Кутузов так характеризував
генерала Сіверса: "Командував корпусом з відмінною хоробрістю та
розсудливістю 24 і 26 чисел серпня в нападах і атаках ворожих". В нагороду
за мужність і героїзм, виявлені у битві проти французьких військ при Бородіні,
він був удостоєний 20 жовтня 1812 ордену Святого Георгія 3-го ст. № 249. По
тому брав участь у закордонних походах, був комендантом Кенігсберга, згодом
став членом сенату, удостоєний титулу дійсного таємного радника. Нагороджений
крім того орденами Олександра Невського, Св.Анни 1-го ст.,
Св.Володимира 2-го ст.; Червоного Орла 1-го ст. (Прусія) та ін.
Серед перших командирів Новоросійського
драгунського полку, що декілька років квартирував у Радомислі, - полковник Лука
Денисьєв. До призначення командиром він був штабним офіцером полку, а полком
командував у 1803-1806 рр. На початку війни 1812 г. вже в чині генерал-майора
був шефом Сіверського драгунського полку, перебуваючи у 2-му корпусі Дунайської
армії. Відзначився у баталіях під Брестом і Борисовим. Брав участь у
закордонних походах 1813-1814 гг. Воював під фортецею Торн, при Бауцені,
Лейпцігу, Парижі. Нагороджений Орденом Св. Георгія 3-го ст. № 209.
Зі славою звитяжця війн з Наполеоном прибув до
Радомисля 1819 року командир Алексопільського полку полковник Іван Повало-Швейковський, що через шість літ став одним з провідників декабристського
повстання. На військовій службі він перебував з 1805 року, коли його,
14-літнього підлітка, батьки, що походили з дворян (батько і дід були
потомственими військовими), віддали на службу до гвардії Московського
гренадерського полку, де Іван пройшов шлях від прапорщика до полковника. У послужному
списку І.Повало-Швейковського – участь у багатьох бойових діях 1812-1814 рр.
У показаннях по справі декабристів, оповідаючи про
свій життєвий шлях, він зазначав, що «був же у вогні проти супротивника 32 чи
33 рази». У Бородінській битві відважний офіцер був поранений і нагороджений
орденом св.Анни 2 ст. За взяття Бельвіля - орденом св. Георгія 4 ст. Двічі
(рідкісний випадок у російській армії) нагороджений іменною золотою шпагою «за
хоробрість»: у битві при Гейльсберзі і битві під Лейпцігом. Одним з перших
Повало-Швейковський увійшов до Парижа.
Срібною медаллю “В пам’ять 1812 р.” за взяття
Парижа був нагороджений підполковник кавалерії Олександр Рузі, який у 1853-1858 рр. обіймав посаду
Радомисльського городничого.
* * *
Війну з Наполеоном було переможно завершено у 1814
році. Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій «битві
народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де коаліцією військ Росії, Англії,
Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії було завдано
вирішальної і нищівної поразки наполеонівській армії. У березні 1814 р. шість
українських козацьких полків у складі російської армії тріумфально вступили до
Парижа. Проте перемога у війні нічого в долях українців і самої України не
змінила, залишивши їх під імперським гнітом ще майже на два століття.
Газета
«Зоря Полісся», 2 листопада 2012 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар