Цю давню
істину наполегливо впроваджували на Радомишльщині аграрники Веселовзорови
1913 рік вважається роком найбільшого
розквіту Російської імперії. Не в останню роль значному економічному зростанню
сприяли реформи, які активно проводилися, починаючи з 1906 року. Втім реформа
місцевого господарства, що дала змогу суттєво поліпшити освітню галузь, охорону
здоров’я, санітарію та благоустрій передусім периферійних населених пунктів,
почалась ще у 1864 році із запровадженням земств. У 1912 році їх виконавчі
функції значно розширились, охопивши й деякі виробничі сфери. До складу
повітових земських управ увійшли зокрема агрономи.
Для Радомисльського повіту належне
функціонування аграрного сектора вважалося особливо актуальним, бо він був
вкрай обмежений земельними ресурсами, придатними для розвитку
сільськогосподарського виробництва. Північносхідна частина повіту взагалі
являла собою піщані й заболочені ґрунти, майже суціль вкриті лісами. Як
зазначалось, приміром, у губернському статистичному звіті 1893 р., «всі повіти
губернії однаково родючі, за винятком двох третин Радомисльського повіту».
На посаду повітового агронома з далекого Тифлісу
(Тбілісі) до Радомисля прибув Віктор Миколайович Веселовзоров, придбавши тут на
Великій Житомирській вулиці будиночок у
місцевого священика. Його переїзду до Радомисля, певно, посприяв
новопризначений голова земської управи Костянтин Григорович-Барський, бо рідні
згодом згадували, що Віктор Миколайович подеколи розповідав про свої дружні
стосунки з ним. Тож саме Веселовзорову, випускникові знаної Петровської
(Тимірязєвської) сільськогосподарської академії, довірила управа опікуватися
аграрними справами.
У Радомислі сорокарічний фахівець енергійно взявся за
роботу. Вже через рік у повіті відкрилась Радомисльська сільськогосподарська дослідна станція, що передусім покликана була сприяти підвищенню родючості
поліських ґрунтів.
Тісно співпрацювала повітова агрономічна служба з
ученим-аграрієм Сергієм Богдановим, котрий був гласним Радомисльського
повітового земства. У своєму маєтку він мав дослідні ділянки і вів досліди на
піщаних ґрунтах, які прагнув поліпшити, передаючи отриманий позитивний досвід
колегам.
Врешті потребували кращої віддачі й більш-менш придатні
для хліборобства землі. Тож поступово рекомендації й зусилля повітової
агрономічної служби почали втілюватися. Проте сповна реалізувати усі плани і
задуми Віктору Веселовзорову завадили воєнні та революційні потрясіння.
А після зміни влади ситуація ще більш погіршилась, бо
попервах новий режим здебільшого спирався на силу маузера та гасел, а вже потім
почав дбати про власні кадри, котрі, як сказав згодом більшовицький вождь, мали
вирішувати все.
Згадали притому й про ще одне важливе гасло, що саме
хліборобство є головною складовою селянського добробуту. Знадобився відтак і
досвід досвідченого ученого-агронома.
Віктору Миколайовичу запропонували готувати
сільськогосподарських фахівців у нововідкритій в Радомишлі колгоспній школі.
А тим часом
підросли діти. Їх у подружжя Веселовзорових було двійко – Віктор та Олена. Втім
на ту пору вони стали напівсиротами: після народження доньки зарано пішла з життя мама –
Олена Володимирівна. Вона, між тим, походила зі знатного дворянського роду
Бойє. Її батько був військовим начальником високого рангу, генералом, свого
часу командував Київським артилерійським округом. Проте завів іншу жінку,
залишивши дружину з дітьми, які й переїхали до Радомисля. Саме тут зустріла
Олена Бойє Віктора Веселовзорова.
Двоюрідні сестри Наталія Єгор’єва
та Олена Бойє
1894 р.
Овдовівши, Віктор Миколайович невдовзі одружився вдруге,
поєднавши свою долю з Антоніною Вігілянською, чоловік якої загинув на
громадянській. Відтак став добрим батьком для двох своїх дітей і п’ятьох
прийомних
До речі, Віктор Веселовзоров теж мав дворянське коріння.
З огляду на це після приходу до влади більшовиків він спочатку взагалі не міг
знайти собі роботу, потім деякий час працював звичайним бухгалтером.
Саме колгоспних бухгалтерів мав готувати новий навчальний
заклад, який йому запропонували очолити. А «дворянство» для нього було не
якимось привілеєм, як колись, чи тягарем, як у радянські часи. Це були
насамперед високі моральні й гуманістичні принципи, яких він дотримувався у
житті.
Був, приміром, такий випадок. Якось голова одного з колгоспів
приїхав до нього додому, щоб поклопотати за доньку, яка погано навчалась.
Віктора Миколайовича вдома не було. Прохач натомість залишив хабара – два
гусака. Коли господар повернувся і довідався, що й до чого, страшенно
розсердився і звелів викинути «дарунка»… І це у голодні 1930-ті, коли вдома
було семеро дітей, які ледь перебивалися з хліба на воду.
Врешті директорування в навчальному закладі дало йому
змогу певною мірою повернутися й до улюбленої агрономії, бо працівники
колгоспної рахівничої служби все ж повинні були знати бодай ази
сільськогосподарського виробництва. А ще офіційна робота в освітній галузі
відкрила двері до викладання у сільськогосподарському технікумі в Леніному (Ставках).
Цей технікум закінчили й діти Віктора Миколайовича. Щоправда,
обрали вони інший сільськогосподарський фах – зоотехнію (Ставецький технікум
готував якраз фахівців цього профілю).
Олена Веселовзорова – випускниця Ставецького сільськогосподарського
технікуму. 1934 р.
На зворотньому боці світлини напис: «Любимому
«батьку» от зоотехника».
Проте батько вважав, що вони таки пішли його дорогою. Як
досвідчений аграрник, він добре знав, що саме для Поліських умов вкрай важливе
ефективне поєднання землеробства та тваринництва. Адже бідні на поживу ґрунти
всякчас потребують органічного удобрення, і найефективнішим тут вважається гній
худоби. З іншого боку, щоби продуктивним було тваринництво, для нього потрібні
фаховий зоотехнічний догляд та доладня кормова база, про яку, в свою чергу,
мають дбати агрономічні служби.
З огляду свого багаторічного наукового й практичного
досвіду він неодноразово готував для владних інституцій свої пропозиції й
рекомендації. Як згадували колишні сільгоспспеціалісти, на них нерідко
посилалися на різного роду науково-практичних семінарах, конференціях тощо.
Звичайно, слідували батьковим настановам і діти. Віктору
Вікторовичу, на жаль, сповна реалізувати їх у конярстві, яким він захопився, не
випало. Він загинув 9 травня 1945-го, в останній день війни…
Не повернувся з фронтів і зведений брат Віктора та Олени
— фронтовий кореспондент Михайло Вигілянський. Свого часу він редакторував у
Радомишльській райгазеті, затим очолював
обласні й республіканські молодіжні видання.
Олена Вікторівна Веселовзорова тимчасом у пору
нацистської навали перебувала в Казахстані. Коли почалась війна, вона працювала
в обласному земельному відділі, котрий опікувався всією сільськогосподарською
галуззю. Їй та ще одній співробітниці доручили евакуювати на схід усю худобу з
Радомишльського району. І з цим жіночки успішно впоралися.
Війна залишила незагойну рану в її серці, адже забрала не
лише братів, а й нареченого (він, до речі, воював разом з Віктором). Олена зберегла
йому вірність. Натомість віддала усю себе улюбленій професії.
Повернувшись на Радомишльщину, Веселовзорова стала
працювати зоотехніком Лутівського колгоспу. І невдовзі господарство вийшло в
лідери тваринницької галузі, нарощуючи не лише кількісні, а й якісні показники.
Тут мали велике дійне стадо, займалися свинарством, вівчарством, птахівництвом,
активно застосовуючи матеріальні й моральні стимули. Колгосп неодноразово
перемагав у трудовому суперництві серед тваринників району, брав участь у
Всесоюзних сільськогосподарських виставках, передові доярки, скотарі, чабани,
пташниці красувалися на Дошках пошани, відзначалися нагородами.
Належно було вшановано й Олену Вікторівну. У 1958 році її
нагородили орденом «Знак Пошани», а невдовзі призначили старшим зоотехніком в
структурі райсільгоспуправління. Вже там їй 1966 року присвоїли почесне звання
«Заслужений зоотехнік України», а у 1971-му - відзначили орденом Трудового Червоного Прапора.
Хоча жінка так і не вийшла заміж, самотньою вона не
почувалась. Адже багатодітною була батькова родина, а в 1960-х вона ще більш
зросла, коли до Радомишля переїхала сім’я Єгор’євих.
Добре знаний радомишлянам старшого покоління Володимир
Миколайович Єгор’єв доводився Олені Вікторівні двоюрідним братом. До 1917-го
був він військовим моряком, гардемарином. Тож після приходу до влади
більшовиків змушений був емігрувати. Жив у Франції, Болгарії.
Емігрант Володимир Єгор’єв у Парижі.
І лише в пору післясталінської «відлиги» його родина
отримала дозвіл на повернення в СРСР. Разом з рідними вони провели в останню
путь Віктора Миколайовича Веселовзорова, що помер у 1959-му. Його внучаті
племінниці досі з теплотою згадують цього лагідного й привітного дідуся.
- Він був надзвичайно доброю й турботливою, ерудованою та
цікавою людиною, - розповідає Наталія Єгор’єва. – Хоча уникав розмов про
минуле. Наш тато навпаки полюбляв згадувати дореволюційні, емігрантські часи.
Та коли він починав про це мову, її відразу переводили на щось інше…
Віктор Миколайович (другий зліва у першому ряду) і Олена Вікторівна (у
другому ряду в центрі) у родинному колі. 1955 р.
У сталінську добу Веселовзорови, звісно, намагалися
приховувати свої родинні зв’язки з емігрантами. Між тим за стіною у них
квартирував секретар райкому партії. Мабуть, від нього часом йшли
«доброзичливі» пасквілі до КДБ, «ввічливі чоловічки» якого потім з’ясовували,
що й до чого…
Втрата найрідніших людей додала карбів на серці Олени
Вікторівни. Не минали безслідно й «розноси», «накачки», що влаштовувались у
керівних кабінетах.
Нерідко їй дорікали, коли траплявся спад у роботі. «Ось,
мовляв, ви заслужена, орденоносна і т. ін., а у вас показники впали…». Вона це
болісно сприймала, бо часом траплялися об’єктивні обставини, а ще деякі
керівники в гонитві за сьогоденними високими цифрами, абсолютно не дбали про
те, що буде завтра. Зоотехнік з багаторічним досвідом була переконана:
тваринництво – галузь, що всякчас потребує оновлення й розвитку...
В останні роки свого життя Веселовзорова тяжко захворіла.
Вона все більше потребувала постійного медичного догляду, якого в домашніх
умовах забезпечити змоги не було. Наразі хвору направили до Бердичева у
шпитальний будинок для престарілих. Рідні перевідували її, підтримували, як
могли. Два роки провела там Олена Вікторівна, а у 1996-му відійшла у засвіти. У Бердичеві її й поховали...
- Це була напрочуд порядна, щира й відкрита людина з
когорти високоморальних і висококультурних потомствених інтелігентів, - згадує
радомишлянка Олена Гарбаренко, котра тривалий час працювала в райуправлінні
сільського господарства. – Для всіх, хто трудився поруч з нею, вона була
взірцем – у ставленні до роботи, до обов’язку, до колег. Згадуючи її, в душі
повсякчас тепліє від світлого образу цієї прекрасної жінки та кваліфікованого
фахівця.
Світлини з особистого архіву Н.В.Єгор'євої.
Газета «Зоря Полісся», 13 листопада 2015 р..
Немає коментарів:
Дописати коментар