Щороку восени Україна вшановує пам’ять безневинних
жертв голокосту. Пам’ять своїх громадян єврейської національності, поголовно
винищених нацистами на окупованих українських територіях влітку і восени
1941-го року. Символом цієї трагедії для українців став Бабин Яр у Києві. Та в
Україні у 1941-му такі Бабині Яри були влаштовані повсюдно, у кожному місті,
куди заходили гітлерівці. У цьому трагічному переліку і наш Радомишль, адже у
довоєнний час євреї становили половину населення міста. А це – близько шести
тисяч осіб. По війні їх лік вівся уже на сотні.
Нацистські війська окупували Радомишль 19 липня
1941-го, а вже через двадцять днів євреїв у місті не зосталося. В лісовому
урочищі поблизу хутора Пушкарів та в яру біля Черчі було розстріляно біля двох
тисяч євреїв. Поіменно всіх їх встановити не вдалося й досі. У реєстрі,
зробленому по війні міською радою, зазначені тільки прізвища голів страчених
родин. А проти прізвищ – число розстріляних осіб із сім’ї. За цим реєстром було
розстріляно 11 членів родини Бойтерів, 9 – Розинських, по 8 – Шатновських,
Федоровських, Райтеруберів, Заєздних, Чудинських, Старчевських, по 7 –
Сапожників, Сандлерів, Тарнопольських, Лозманів, Шварцманів, Червонних,
Заграничних та інших.
На місцях масових убивств євреїв навколо міста
нині відомо шість братських могил. Прикро, але й після визволення у повоєнні
роки ці події довгий час владою замовчувалися, а могили розстріляних євреїв
видавалися за місця поховань підпільників. Єврейські джерела навіть зазначають,
що євреям забороняли збиратися біля цих могил, бо влада вбачала у цьому
мітингові ознаки. І лише в сімдесятих роках минулого століття на місцях
розстрілів було встановлено меморіальні дошки. А відкрито розповідати про події
літа і осені 1941-го почали вже за часів незалежної України.
Безневинні жертви не мають національної ознаки.
Тож шануймо їх пам’ять. Пам’ять наших співгромадян і земляків – колишніх киян,
житомирян чи радомишлян, які так само жили, працювали і творили для дітей, для
онуків, для нащадків. Для нас з вами.
Ці спогади про трагічні події серпня 1941-го у
Радомишлі залишив їх очевидець -
радомишлянин Василь КУЗЬМЕНКО, який, на жаль, уже пішов з життя.
- На початок війни мені ще не виповнилося
вісімнадцяти років, а тому я не підлягав мобілізації і залишився в Радомишлі.
Я навчався у міській школі №2, і у моєму класі
майже половина учнів були євреями. Власне, півшколи належало до єврейської
національності, бо євреїв дуже багато було у Радомишлі.
Євреї були розселені по всьому місту, але
найбільше їх мешкало у північно-східній частині: в районі сучасних вулиць
Чорнобильської, Русанівської, Горького, Лутовецької, і в центральній частині
Радомишля.
Чимало євреїв, що мали можливість, з початком
війни залишили місто і виїхали до окупації Радомишля, але значна їх кількість
лишилась.
Коли німці окупували Радомишль, усім євреям було
наказано зібратися в одному місці, на півночі міста. Це було своєрідне гетто,
що стало останнім пристановищем приречених, яких звідти відправляли на
розстріл.
А з початком окупації усіх радомишлян, у тому числі
й євреїв, направили на примусові роботи. Усю молодь погнали працювати на
окупантів вже через тиждень після того, як до міста увійшли німці. Приміром, нашу
другу школу перетворили на казарму, прибирати у якій примушували
дівчаток-єврейок. Багатьох юнаків послали ліс різати. Я потрапив у бригаду, яка
била камінь на щебінь. Нас було чоловік двадцять молодих. Тут, де зараз на
виїзді з міста в бік Кочерова з правого боку «бензозаправка», була величезна
купа каміння. Його ще наші заготовили, щоб ремонтувати шлях на Кочерів. Бо
дорога була в поганому стані. І от німці примусили нас бити ті каменюки. З нами
було декілька дужих і міцних старших чоловіків, які розбивали камінь молотами,
а ми вже дробили його молотками на щебінь.
До нас був приставлений озброєний німець. Йому
було десь за п’ятдесят. Працювали ми з шостої ранку до шостої вечора. На обід
нам давали миску якоїсь баланди і сто грамів хліба.
І шостого та сьомого серпня, упродовж двох днів,
ми стали мимовільними свідками останньої дороги євреїв-радомишлян.
Шостого серпня ми так само сиділи і били камінь. І
от біля сьомої ранку з міста рухається колона машин, вщерть набитих людьми.
Думалося, що поїдуть вони на Кочерів, але, проминувши нашу «дробильню», машини повернули
в ліс. Нас це здивувало. А вже за хвилин п’ятнадцять з лісу пролунав залп з
рушниць, один, другий. Знову дивуємося: що воно там таке? А наш наглядач
пояснює : «Юден капут». Тоді ми враз зрозуміли, що то – розстріли.
Машини їхали і їхали. Коли ми сиділи й обідали,
мене впізнали хлопці з машин і прокричали: «Вася! Вася, куди нас везуть?!..»
То були мої друзі – Фуксман, Кагановський, Берман…
Нещасні навіть не уявляли, що їх чекало, бо, як згодом розповідалося, усіх їх
підманули, сказавши, що повезуть на землю обітовану.
Розстріли тривали цілий день. Ми нарахували сорок
машин, що проїхали повз нас до лісу. І у кожній приблизно сорок людей. За
нашими підрахунками протягом дня було розстріляно півтори тисячі жертв. Жінок і
дітей. Чоловіків розстрілювали в яру біля Черчі біля теперішньої території
комбікормового заводу.
Потім стало відомо, що на місцях розстрілів були
вириті величезні ями. Їх копали наші військовополонені, що утримувалися в
концтаборі на території сучасного «Агробуду».
Сьомого числа жахіття продовжилися, але вже тільки
до обіду. Відтак ми нарахували близько двох тисяч розстріляних за два дні.
Шостого і сьомого серпня 1941-го. Це були два дні жаху.
Розповідали, нібито якійсь жінці вдалося
врятуватися і пораненій вибратися з ями.
То, певно, було дивом. Бо після залпів до
страчених підходили німецький офіцер з пістолетом, а також поліцаї, і добивали
тих, хто виказував бодай якісь ознаки життя.
А розстрілювали карателі з зондеркоманди №8. Номер
запам’ятався, бо він був означений на автомобілях катів. Були вони молодими,
18-20-річного віку. Стріляли з гвинтівок.
Отакі страхіття відбувалися в Радомишлі 6 і 7 серпня 1941
року…
Записав розповідь Володимир МОЛОДИКО.
Газета «Зоря Полісся», 12 серпня 2011 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар