Серед перших спудеїв «могилянки»

Національний університет «Києво-Могилянська академія» стабільно входить до когорти провідних вишів України. Створена, точніше, відроджена НаУКМА була відразу після проголошення незалежності України у вересні 1991-го і вважається наступницею історичної Києво-Могилянської академії. Тимчасом примітно, що стародавній заклад мав певний стосунок до Радомишльщини.

Його фундаторкою, як відомо, стала Галшка Гулевичева-Лозка, котра у 1615 році подарувала свій київський будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти Києво-Братському монастиреві, за умови, щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». На ту пору меценатка разом з чоловіком мешкала у належних їм раковицьких маєтностях. Серед перших учнів новозаснованої Братської школи був і їхній син Михайло.  

У 1632 році Петро Могила, що обійняв митрополичий престол Київський, Галицький і всієї Русі, ініціював об’єднання Братської та Лаврської шкіл у вищий навчальний заклад – Києво-Могилянську колегію. У такий спосіб митрополит поновив засновану ще Ярославом Мудрим Київську академію, залишки якої після ординського нашестя тулилися по різних монастирях та печерах. І слід зазначити, що в ті роки Радомисль був заміською резиденцією Петра Могили.

Тимчасом дослідник історії «могилянки» М.Максимович наводить список її перших спудеїв 1632-33 р.р. Усіх їх 36 у реєстрі, в якому зустрічаємо майбутніх знаних можновладців радомисльського Потетерев’я. Серед них – Стефан Стрибиль (він останнім з цього роду володів зокрема Кичкирями), Василь Сущанський-Проскура (на початку XVIII століття Проскурам належали Ставки), Федір Сусло (був осадцем новозаснованої 1645 року слободи Крим – Кримок, маючи маєток у Великій Рачі), Георгій Негребецький (вочевидь син державця Лаврських маєтностей Яна Негребецького, що заснував 1643 р. слободу Негребівку), Георгій, Іван та Адам Тиші (Тиша-Биковські у XVII ст. були власниками сіл Моделів, Горбулів, Осеча-Заньки, Нянівка та довколишніх земель).

Тож, як бачимо, тогочасні магнати недарма входили до панівної верхівки суспільства, адже мали не лише статки, а й досить високий освітній рівень. Хоча ці засади майже всякчас є взаємопов’язаними.

Першопроходець української національної освіти

Суттєві зміни в політичному і суспільному устрої Російської імперії, започатковані Лютневою революцією 1917 року, заклали обнадійливі перспективи для розвитку національних груп колишньої царської «тюрми народів». 4 березня у Києві зібралась Українська Центральна Рада, що вже у першій своїй відозві одним із найголовніших завдань революційних перетворень проголосила українізацію освіти. Зрештою через десять днів цей курс підтримав і Петроградський Тимчасовий уряд, схваливши викладання в учбових закладах Київського навчального округу українською мовою, щоправда, «за умови вживання заходів, що забезпечують інтереси меншин». У такий спосіб, власне, російська мова залишалась обов’язковою для вивчення.

У квітні 1917 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд учителів, на якому було утворено Головну Шкільну Раду, яка фактично стала першим офіційним українським державним органом у справах освіти.

Одначе виконавчі органи Тимчасового уряду на місцях впроваджувати в освітніх закладах українську мову не надто квапились. Більше того, як писала щойно започаткована газета народних організацій Радомисльського повіту «Народне діло», по деяких селах ведеться агітація проти навчання рідною мовою. Подеколи чинився відвертий спротив українізації освіти проросійською повітовою управою.

Ситуація почала змінюватися після Першого Універсалу Центральної Ради, що був ухвалений 10 червня, проголосивши автономію України. Відтак у складі утвореного українського уряду було сформовано Генеральний Секретаріат Освіти, а у створюваних у повітах Управах народного господарства – шкільні відділи, що негайно приступили до українізації освітньої сфери. Йшлося не тільки про навчання українською мовою, а й запровадження українознавчих предметів (українська мова і література, історія, географія), підготовку навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізацію російських в українські школи, підготовку вчителів-українців тощо.

Освітній відділ Радомисльської повітової управи очолив Борис Білецький. Його, крім того, призначили директором місцевої гімназії замість Миколи Даденкова, що обійняв цю посаду в 1916-му.

  

Борис Максимович Білецький народився 1889 року в селі Мокрець Володимирського повіту на Волині. Здобув він духовну і вищу педагогічну освіту – закінчив Кутаїську духовну семінарію та відділ філософії Варшавського університету. Певний час ніс службу Божу, вчителював, а в українському революційному вирі 1917-1918 років опинився у Радомислі.

Як згадує у своїх мемуарах перший голова Радомисльської повітової управи часів УНР Микита Мандрика, до Народної управи увійшли Б.Білецький та ще двоє вчителів гімназії, до програми їхньої діяльності передовсім належала українізація шкіл та всього державного й громадського персоналу. І вони енергійно взялися за справу.

У відповідності з резолюціями педагогічних з’їздів українізація однокласних народних шкіл повинна була відбутися з 1 вересня 1917 р. (з початком нового навчального року). У двокласних сільських школах у першому класі з нового навчального року мала бути запроваджена «повна українізація», а у другому – українознавчі предмети.

У вищій школі уводилися спочатку українознавчі дисципліни. Це стосувалося й гімназій.

У жовтні шкільний відділ Управи народного господарства Радомисльського повіту, очолюваний Б.Білецьким, повідомив, що новий навчальний рік почався скрізь, де, звичайно, є вчителі. Перваків повсюдно навчають українською мовою. Людність з великою радістю оддає дітей до рідної школи. Тільки у двох селах та передмісті Радомисля Рудні батьки не згодились на навчання українською мовою.

У тому ж таки жовтні 1917-го відбулися вибори до Радомисльського повітового зібрання. У списку гласних, що 23 жовтня (саме в переддень більшовицького жовтневого перевороту) зібрались на своє перше засідання, у першій окрузі за номером 8 наведений Борис Максимович Білецький. Його місцем проживання вказано місто Радомисль.

Проте після квітневого (1918 р.) гетьманського перевороту повітова управа була розпущена. Директором гімназії нова влада знову призначила М.Даденкова.

Позаяк за гетьманату державний курс на українізацію освітніх закладів продовжився, хоча й дещо загальмував. Вже не йшлося про українізацію усіх шкіл, а висувалась ідея створення державним коштом нових національних навчальних закладів.

Між тим, на місцях вчительське українство на базі існуючих шкіл почало створювати українські гімназії. Стала відомою зокрема Горбулівська українська гімназія, відкрита родиною вчителів-отаманів Соколовських. А стараннями Бориса Білецького започаткувалась українська гімназія у Новаках Радомисльського повіту (нині – Коростенський район).

Після приходу до влади більшовиків Б.Білецький повернувся на рідну Волинь.

Як зазначає дослідниця волинського періоду біографії педагога співробітниця Луцького краєзнавчого музею Наталія Карабін, він вчителював у Любомлі, Дубному, затим – у гімназії в Луцьку.

За відгуками учнів та колег, Борис Максимович був людиною мудрою, тактовною, всебічно освіченою, хорошим педагогом, чудовим оповідачем. Захоплював своїми історичними та літературними розповідями, дохідливо пояснював засади економіки. Викладав українську мову, новітню літературу, географію, психологію, всіляко прищеплював учням любов до рідного слова. У нього була прекрасна дикція, чиста, гарна літературна мова, учням надзвичайно подобались втілювані ним методи викладання.

У 1929-му Бориса Білецького призначили директором Луцької української гімназії, і очолював він її до німецького-радянського поділу Польщі. У 1939 році цей заклад закрили, як «розсадник українського націоналізму», а Білецького заарештували й ув’язнили.

Після окупації Волині німецькими військами він увійшов до створеної в Луцьку «Української ради довір’я». По війні це стало черговим приводом для репресій проти педагога. В січні 1945 року «за пособництво німцям» його засудили на 10 років виправно-трудових робіт з позбавленням у правах на п’ятирічний термін. У концтаборах вчителеві довелося слюсарувати.

Після відбування терміну ув’язнення Б.Білецький повернувся додому. Таки дочекалась його повернення дружина Серафима Олександрівна, але невдовзі померла. Потому Борис Максимович переїхав до Дубного, де працював позаштатним екскурсоводом у місцевому краєзнавчому музеї. А останні роки життя провів у Дубненському притулку для людей похилого віку. Тут у 80-річному віці він і відійшов у засвіти. Поховали його у спільній безіменній могилі.

У 1997 року прокуратура Волинської області посмертно реабілітувала Бориса Білецького. Це сталося вже у новітній незалежній Українській державі, боротьбі за яку педагог та просвітник присвятив усе своє життя.

         Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2018 р.

«Ой, страшні ті спогади…»

Добре знаний радомишлянам місцевий хормейстер та музикант Володимир Бакуємський народився кривавого 1937-го. Батько його був офіцером, що ніс службу в артполку, який дислокувався в Радомишлі ще з 1920-х років, так що теж цілком міг опинитися в чорному списку неблагонадійних, як це сталося з багатьма його колегами по службі. Але тоді пронесло.

А от коли у липні 1941-го в місто увійшли німецькі війська й почали тут каральні етнічні та інші чистки, доля уберегла вже чотирирічного Володю, якого випадково ледь не зачепила нещадна коса голокосту.

Володимир Бакуємський.

З початком німецько-радянської війни мама, як дружина офіцера, вирушила з синочком в евакуацію. Проте, блукаючи довколишніми селами, дісталися Бакуємські лише Макарова. Німці просувалися куди швидше, тож повернулися біженці додому.

До війни сім’я мешкала в квартирі біля колишнього радіовузла на вулиці Федоровського (тепер і в давнину – Велика Житомирська). Та в пору окупації оселились на хуторі Кельвич в хатині у бабусі (мама була радомишлянкою і походила з Олексієнків).

Повз хутір і на очах хуторян шостого і сьомого серпня курсували одна за однією машини з євреями, що прямували у бік іншого сусіднього лісового хутірця – Пушкарів. З машин долинали крики відчаю, плач. А з лісу потому чулися промовисто-трагічні залпи й автоматні черги. Випадковими свідками злочину (на щастя, непоміченими) стали двоюрідний брат Володимира та його товариш, які пасли корів. Вони потім розповідали, що дехто з приречених на смерть пробував тікати. Але випущені нелюдами кулі нещадно діставали усіх.

До речі, Бакуємський, як і деякі інші старожили, стверджує, що євреїв тут розстрілювали разом – і чоловіків, і жінок, і дітей. Всі їхні могили поруч, ближче до дороги. А далі до лугу, на околиці лісу, страчували місцевих активістів, комуністів, полонених радянських офіцерів, ромів.

Не припинялись, проте, й пошуки євреїв, котрі, можливо переховувались чи маскувались. Часом потрапляли під нацистський прес і випадкові люди, що мали риси обличчя або інші ознаки, які могли видатися єврейськими. Одного разу ледь не став такою жертвою й чотирирічний Володя Бакуємський.

Аби уникнути відправки на роботи в Німеччину, мама найнялась працювати в лісі, де й весь час разом з такими ж жінками, що теж були задіяні на лісорозробках, мешкала на лісовій дачі Василенків. Навідувалась перевідати сина лише в суботу або неділю. 

Тимчасом у бабусиній хаті квартирували двоє чехів. З ними можна було навіть сяк-так поспілкуватися й порозумітися. До маленького Володі вони ставились привітно, хлопчикові запам’яталося, що одного разу навіть пригостили його шоколадкою.  Майже поруч у колишньому лісництві містився німецький штаб.

І ця обставина ледь не стала фатальною для хлопчини, що вільно розгулював довкола, виглядаючи часом своїх дружелюбних постояльців. Нерідко малий шкет гуляв біля штабу, мимоволі стаючи свідком неоднозначних та відвертих загравань і навіть більшого дружини лісничого та її старшої дочки з німецькими штабістами.

Побоюючись занадто цікавого свідка й можливого розголосу (бо ж мало що кому могла розповісти про побачене малолітня наївна дитина), лісничиха, вказавши на Володю, сказала одному з німців–офіцерів:

– Це хлопчик – єврей, юда!

Той, гнівно насупившись, вхопив хлопчину за руку й рішуче повів до лісу. Там дістав з кобури пістолет і вже збирався вчинити «каральний акт». Мабуть, на провидіння Боже саме в ту мить проходила поруч жіночка-сусідка з Клюсків. Забачивши неминучу розправу, вона кинулась благати карателя, переконуючи, що цей хлопчик ніякий не єврей, а з української родини, яку давно й добре знає, бо живе він ось поруч. І вберегла, і захистила.

Добре, що зрадницям не було відомо, що Володя – син червоного офіцера. А ті, хто можливо й знав про це, до провокаторів не належали.

Врешті, коли почалося полювання на євреїв, радомишляни прагнули по можливості порятувати своїх односельців, що належали до цієї нації. Володимирові Бакуємському розповідала бабуся, що одного разу на міському базарі, який був у ту пору на місці теперішнього кінотеатру, і де жінка нерідко базарувала, під час однієї з облав вона просто прикрила знайому єврейку своєю спідницею. Врятована таки пережила війну і в Радомишлі доживала віку…

Коли після вигнання нацистів у місті запрацювали навчальні заклади, Володю Бакуємського без сумнівів узяли у перший клас Руднянської школи, хоча йому ще й не виповнилося семи. Але пережите в пору лихоліть стало для дітей війни куди тяжчою школою змужніння та потрясінь, тож виглядали вони нерідко значно старшими від своїх літ. Бо таке безслідно не минає і не забувається.

Не забуваймо й ми про це.

Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2018 р.