Події, що відбувалися в Радомишлі 6-7 серпня 1941 року,
стали чи не найтрагічнішими за всю багатовікову історію міста. Протягом двох
днів гітлерівські кати, що трьома тижнями раніше увійшли до Радомишля, майже
поголовно знищили єврейське населення міста. В лісовому урочищі поблизу хутора
Пушкарів та в яру біля Черчі було розстріляно біля двох тисяч радомишлян
єврейської національності. Проте жертвами каральної акції окупантів могли стати
й цілком випадкові жителі. Радомишлянка Надія Миколаївна Огородник (у дівоцтві
Сірош) й досі з острахом згадує ті жахливі дні, коли їй дивом вдалося уникнути
смерті.
Того страшного серпневого дня десятирічна Надя із
сусідкою тіткою Мартою пішли зранечку до лісу по гриби.
Раптом вони зачули чиїсь крики, зойки, плач. А коли наблизились до голосів,
відкрилась страшна картина: на узліссі з більше десятка машин (Надійка потім
згадуватиме, що нібито нарахувала їх одинадцять) під конвоєм
автоматників-есесівців і місцевих поліцаїв вивантажувалися євреї – старі,
жінки, діти. Їх били прикладами, підганяли і вели до викопаної ями. Перелякані
діти рученятами хапалися за батьків і з надією на порятунок горнулися до них…
Марту й Надю вмітив котрийсь німець, і до них
пролунало грізне і наказне «Хальт!».
- Ком, ком! – скомандував конвоїр, і, вхопивши
Надійку, потягнув її до гурту. – Юда, - приказував кат.
- Ні, ні, вона не єврейка! - намагалась захистити
дівчинку тітка.
Надя й справді вродилась чорнявою, і часто однолітки
жартома прозивали дівча то єврейкою, то циганкою.
Заступився за бідолашну дівчину місцевий
фольксдойче, що упізнав її. Він добре знав Надіних батьків, тож йому вдалося
переконати окупантів, що вона з української родини, «донька Сірошів».
- Тікайте, - звелів той Надійці і Марті.
Бідолашні кинулися геть з того страшного місця. У
поспіху вони спотикалися, падали, піднімалися й щосили бігли далі, а над їх
головами свистілі кулі, бо услід під регіт і гелготіння німецькі зайди пускали
для остраху автоматні черги. А згодом звідти почали долинати розмірені
розстрільні залпи…
Потому батько чим міг віддячив Надіному рятівникові.
До речі, пізніше інша німкеня, що була вчителькою німецької мови у першій школі
(Надія у ній навчалась), а в пору окупації влаштувалась перекладачкою в
комендатурі, врятувала подібним чином вже й самого Миколу Сіроша. Надін тато
працював до війни заготівельником, і коли гестапівці почали влаштовувати в
Радомишлі каральні акції з виявлення підпільників і партизан, він, як колишній
радянський службовець, теж потрапив під підозру. Його допитували, катували,
але, врешті, після заступництва перекладачки, відпустили…
Надія Миколаївна згадує, що Радомисль болісно
переживав страту євреїв. Адже до війни радомишляни жили однією міською дружною родиною,
товаришували, одружувалися, не поділяючи, хто якої нації.
- Пригадую, - каже вона, - що мій дядько Іван добре
розмовляв єврейською, та й у дитячих іграх чи спілкуваннях часто вставлялися
єврейські, польські, німецькі слова.
Тож з розстрілом євреїв багато хто втратив близьких,
друзів, рідних.
У пам’яті жінки зринають інші страхітливі картини
воєнного минулого. Скажімо, під час боїв за Радомишль гуртом на подвір’ї
викопали окоп із землянкою, де батьки з трьома дітьми ховалися від артобстрілів
і навіть ночували. Одного разу осколки прийняла на себе, врятувавши родину,
величезна подушка, пір’я з якої встелило усе навкруги.
-
Я й досі часом скрикую посеред ночі, коли привидяться уві сні ті жахливі
лихоліття війни, - крізь сльози розповідає Надія Миколаївна.
Проте
жінка зголосилась побувати біля пам’ятного знака на місці розстрілів євреїв.
Незважаючи на величезні хвилювання, вона, як може, розповідає про страшну
подію, свідком якої мимоволі стала.
-
Таке дуже важко згадувати, - зазначає Надія Огородник, - але треба, щоб люди
про це знали, щоб не забували і пам’ятали, щоби подібні жахіття більше ніколи
не повторилися.
Немає коментарів:
Дописати коментар