понеділок, 13 квітня 2015 р.

Богоугодні справи і звершення Петра Могили


«В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1633…». Так підписано запрошення на урочистості, надіслане Павлу Ставецькому, впливовому шляхтичеві тогочасної пори, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси Петром Могилою. Збереглися в архівах ще ряд його листів, писані з Радомисля. Аналізуючи їх, історик Л.Тимошенко зазначає, що Радомисль був своєрідною заміською резиденцією Петра Могили.


Український політичний, культурний і церковний діяч Петро Могила народився 1596 року і належав до стародавнього роду молдовських господарів, які змушені були залишити рідну землю після загарбання її турками. Оселилися вигнанці на українських просторах Речі Посполитої. Зважаючи на знатне походження, Петро здобув гарну освіту у Польщі, Голландії, Франції, потому був на службі у польському війську, що спільно з українським козацтвом вело боротьбу з турецькими агресорами.
У службових і світських справах він тісно зійшовся з тодішньою українською панівною верхівкою, неодноразово навідуючи Київ, виявив притому особливу прихильність до православних святинь і традицій. Талановитого боговідданого юнака помітив і наблизив до себе митрополит Іов Борецький.
Вочевидь саме під його впливом Петро Могила вирішив присвятити себе служінню Богові і церковним справам та прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. А у 1627 році після смерті лаврського архімандрита Захарія Копистенського його обрали монастирським предстоятелем, фактично на другу ієрархічну посаду у Київській православній митрополії.
Серед богоугодних справ ігумена монастиря Петра – впорядкування і розширення його території, влаштована у ньому богадільня для бідних. Та насамперед він гідно продовжив справу своїх попередників Є.Плетенецького і З.Копистенського  з розвою науки і культури. Сам вивчений у закордонні, Петро Могила відправив туди на навчання своїх ближніх – у їх числі відомих згодом «книжних і вчених» людей: І.Гізеля, Т.Земку, С.Косова, І.Трофимовича та інших, котрі після повернення стали навчителями в організованій у лаврі школі. Після її з’єднання потому з Київською братською школою було утворено Києво-Могилянську колегію, що постала на українських землях помітним і найвідомішим навчальним закладом тієї доби.
Дослідники життєпису Петра Могили відзначають його організаторський і господарський талант в управлінні лаврськими маєтностями. До них, зокрема, належали Радомисль і ряд довколишніх сіл. Тут, відомо, діяли рудні, млини та інші промисли, були чималі лісові й земельні угіддя, працювала знана монастирська паперова мануфактура, що виробляла папір, вкрай потрібний у тому числі й для книгодрукування. Відтак закономірно було для ігумена мати на потетерів’ї власну заміську резиденцію, зважаючи ще й на його численні відвідини місцевих парафій і парафіян.
Примітно, що на відміну від згаданих своїх попередників-архімандритів, він не увічнив себе на філігранях (водяних знаках) радомисльської папірні. Замість родових гербів очільників лаври, як це чинилося раніше, на виготовленому в Радомислі папері потім уже просто проглядаються храмові обриси.
Ще більш вагомішими є звершення Петра Могили після його обрання і посвячення 1633 року Київським митрополитом. Він доклав чимало сил і власних коштів для відбудови та відродження багатьох церковних святинь. Серед них – Софійський собор, Десятинна, Трьохсвятительська і Василіанська церкви. Ним особисто переглянуто і доведено до первинних грецьких канонів більшість книг для церковних служб, не кажучи про значне зростання видавництва навчальної і пізнавальної літератури. Його подвижництвом і стараннями православна церква у кордонах Речі Посполитої дістала належні правові й державні гарантії для своєї діяльності.
З огляду на вагомі богоугодні справи і звершення, у 1996 році синоди Українських Православних Церков причислили Петра Могилу до лику святих.
Незважаючи на віросповідання чи політичні уподобання, його шанують і повсякчас відносять до когорти найвизначніших і найшановніших українських діячів різних епох.
Напевне слід вважати вулицю Петрівську в Радомишлі названою саме на честь святителя Петра Могили. Своєрідна символіка тут є і в тому, що якраз на цій вулиці упродовж багатьох років містилися й містяться донині освітні та просвітні заклади. То чи не доцільно було б наректи розташовану нині на цій вулиці гімназію «могилянською»?
Беззаперечні заслуги цього просвітителя та подвижника й у збереженні та підтриманні українських мовних традицій. Поряд з давньослов’янською мовою його праці писані також українською, польською, латиною. До речі, українською він виголошував проповіді, подавав у творах перекладені ним на українську тексти святого письма, часом писав оповіді. Записані власноруч Петром Могилою дохідливою народною мовою записки про дива Господні переконливо підтверджують його талант не лише як церковного полеміста та проповідника, а й як літератора-оповідача. Одна з таких розповідей – «Сила молитви», що збереглась у творчій спадщині святителя, до того ж підтверджує черговий факт перебування Петра Могили на наших теренах.

СИЛА МОЛИТВИ


    Року 1629, місяця січня, 14 дня, коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілочі, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.
Довго вивідували чоловіки села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.
Аж якось зібралися усі селяни гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.
А один із них, чоловік добрий і богобоязливий, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:
- Мужі-браття, послухайте мене, чоловіка грішного! (Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати). Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині Богові всевідущому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо Йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.
Коли ж усі згодились, Федько здійняв руки до неба і зі сльозами вигукнув:
- Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, хто зло чинить нам.
І почав проказувати молитву Господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, здійнявши руки, проказали молитву до кінця.
Коли ж скінчили, - о чудо! - аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:
- Лихо мені! Болем плечі мої судомить!
І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та селяни, взявши його, донесли до двору. Отак стало явним злодійство його.
У хворобі ж цій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.
Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до Бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 2015 р.



Немає коментарів:

Дописати коментар