Він народився у
1861-му, в рік, коли в Російській імперії було скасовано кріпацтво, відкривши
можливість справжнім працелюбним і хазяйновитим селянам самим господарювати на
землі.
Станом на 1887
рік в селі Облітки Потіївської волості Радомисльського повіту нараховувалося
173 ревізійних селянина, які викупили землі у місцевої поміщиці княгині
Щербатової.
Значився згодом серед тамтешніх землевласників Іван Михайлюк, котрий виявив справжню селянську жилку і придбав собі 124 десятини землі в розташованому
неподалік Ганнополі. Це було вже доволі міцне селянське господарство, у якому
застосовувалося багатопілля, закладалися належні зернові фуражні та насіннєві
запаси.
Господарські
здобутки Івана Михайлюка додали йому значного авторитету, тож в останні роки
ХІХ століття він виконував обов’язки волосного писаря. А 7 лютого 1907 р. його
обрали в Другу Державну Думу від загального складу виборних Київського
губернського виборчого зібрання.
У біографічних
довідках Івана Андрійовича Михайлюка
зазначено, що дістав він домашню освіту. Власне, здобути іншу в ті роки
можливості мали далеко не всі і далеко не скрізь. Приміром, у Потіївській
волості у 1882 р. діяли лише чотири церковно-парафіяльних школи – у Горбулеві,
Чайківці, Моделеві та Заньках, в Облітках школа грамоти відома з 1893 року, а
земські школи-училища тут почали з’являтися
лише на початку ХХ століття: у тому ж Моделеві (1908), Горбулеві (1911),
Новій Буді (1912). І слід сказати, що певною мірою прислужився їх відкриттю
саме член Другої Держдуми селянин Михайлюк.
Коли на
думському засіданні 4 травня 1907 року розглядався законопроект про
запровадження загальної початкової освіти, облітківський депутат запропонував, щоб до комісії,
яка його готуватиме, увійшли представники усіх губерній, притому дві третини її
складу повинні становити селяни. Адже саме цей суспільний прошарок найбільше
потребував доступу до освіти. Це селянин з Радомишльщини добре спізнав на собі.
Та у владних коридорах
держдуми він, одначе, залишався передусім хліборобом-господарником. Тож до
жодної партійної групи не пристав.
Втім, селянский
союз, до якого приєднався Михайлюк, у
спілці з трудовою групою був у Другій думі найбільшою фракцією, об’єднуючи 101
депутата. Недарма аграрне питання проходило червоною ниткою через усе друге
думське скликання. На 26-му його засіданні 12 квітня 1907 року взяв участь у
обговоренні й Іван Михайлюк.
Він рішуче не
погодився з ораторами «лівих» сил, що, сповідуючи свій одвічний принцип
«розділяй та владарюй», пропонували відібрати землю у власників та роздати не
тільки селянам, а всьому народові.
– Хоча й я й
сам належу до селянства, – зазначив промовець, – і не сподіваюся на дармові
додаткові наділи, але землеволодіння багатьох селян вкрай малі, і
розраховувати, що вони збільшаться за рахунок добровільного відчуження
землевласників марно. Бо найбільша земельна потреба серед селян там, де землю
не продають навіть за найвищими цінами.
За приклад Іван
Михайлюк навів південь Київщини, де найродючіші угіддя площею від 10 до 100, а
то й 200 тисяч десятин, перебували у власності місцевих магнатів Браницьких,
Терещенків, Потоцьких та іже з ними, котрі не те, що не продають землю, а
навпаки прагнуть збільшити свої володіння.
Піддав критиці
сільський депутат новостворені селянські земельні банки за тяганину з наданням
позик, через що селяни змушені звертатися до сумнівних ділків, залізаючи в
борги. Дехто притому ще й не проминає нагоди нагріти руки на перепродажу землі.
Звернув він увагу й на подібну ситуацію в Коростишівській волості на
Радомишльщині, де вельможний князь
Горчаков скупив 10 тисяч десятин землі
по 70 рублів, а потім подрібнив її на невеликі ділянки, які продає тепер
селянам за 200-300 рублів за десятину.
Обмеження в землеволодінні,
на його думку, мають стосуватися лише величезних маєтків, а примусове
відчуження в жодному разі не повинно зачіпати дрібних володінь – до 200 дес. До
того ж будь-які землеволодіння купувалися власниками за кревні гроші, тому
потрібно встановити термін, упродовж якого власник повинен продати надлишки
малоземельникам та безземельникам за
обопільною угодою. А вже коли він цього не зробить, – за встановленою законом
ціною вилучати зайвину в казну. Звідти потім землю слід надавати тим, хто її
потребує.
Радомисльському
селянинові натомість публічно заперечив есер І.Мушенко: мовляв, сплачені за
землю гроші не можуть слугувати мірилом справедливості, бо за гроші можна все
купити, навіть людину, як колись, ймовірно, купували й Михайлюкового батька –
кріпака. До слова, вождь пролетаріату В.Ленін взагалі заперечив право селян на вільну
торгівлю сільгосппродукцією, називаючи це державним злочином.
Втім логічного
завершення спроба земельного реформування тоді не дістала.
3 червня з
подання прем’єр-міністра П.Столипіна, який звинуватив частину депутатів у змові
проти царської родини та уряду, Друга Державна дума була розпущена
імператорським указом.
Іван Михайлюк
повернувся додому. На ту пору він з родиною вже оселився в Радомислі, де
придбав садибу, проте продовжував так само господарювати в Ганнополі.
Вагомим
чинником для переїзду в повітовий центр стала турбота про освіту синів – Миколи
і Никанора. Обидва закінчили міське училище, затим навчалися екстерном у 3-й
Київській гімназії.
У сфабрикованій
у лиховісні тридцяті справі Миколи Михайлюка вказана адреса родинного помешкання
в Радомислі: вул. Карла Лібкнехта, 86.
Вірогідно
батько сподівався, що хлопці продовжать його хліборобську справу, але Світова
війна та наступні революційні протистояння внесли в ці задуми незворотні
трагічні корективи. Позаяк дебатні земельні суперечки з соціалістами, що їх вів
у Думі Іван Михайлюк, через десятиліття обернулися збройними більшовицькими аргументами
«товариша маузера». Він був вирішальним, коли Івана Михайлюка, як куркуля і
глитая, що, попри належність до селянського прошарку, використовував найману
працю, відтак був експлуататором трудового люду, залишили без землі, відібраної
на користь найбідніших і безземельних селян.
А протидіяли їм
у революційному вирі 1917-1922 років сини працелюбного селянина з Радомишльщини,
які відстоювали українську національну ідею, відтак стали на бік незалежної
української держави.
У 1915 році
відразу після закінчення гімназії Миколу Михайлюка мобілізували на військову
службу. Юнака командирували у Військове училище, але туди не прийняли,
відрядивши спочатку у підготовчу команду Київської школи прапорщиків, а через
рік направили в піхотну школу. Потому молодий офіцер до липня 1917-го перебував
у 166-му запасному полку, що дислокувався аж у В’ятці. Звідти був відряджений
на фронт у 664-й піхотний полк.
У січні 1918 р.
після оголошеної демобілізації прапорщик Михайлюк повернувся в Радомисль.
Він радо вітав
утворення Української Народної Республіки, тож, коли почало формуватися
українське військо, вступив у сформовану в Києві школу старшин, а після її
закінчення відбув у дислокований в Кременчуці Український полк як молодший
офіцер. Затим ніс караульну службу з охорони урядових установ у Києві. Під час
антигетьманського повстання перебував на фронті, де потрапив у полон до
січовиків. Потім уже служив у полку Директорії, що базувався в Коростишеві.
Після наступу
Червоної Армії в лютому 1919-го пристав до повстанського загону
Д.Соколовського, а через два місяці подався до Рівного, де в новосформованій
українській батареї служив брат Никанор. До речі, разом Михайлюки свого часу
навчалися у школі старшин.
У Рівному,
одначе, їхні шляхи знову розійшлися. Микола потрапив у полон до червоних і,
приховавши свою належність до українського війська, невдовзі опинився в
Таращанському полку. Спробував звідти збігти, але – не вдалося, а триденну
відсутність пояснив «самоволкою». Після завершення військових дій служив
діловодом у дислокованому в Радомислі 131-му артилерійському дивізіоні. Демобілізувавшись,
певний час займався особистим господарюванням, потому працював сезонним
працівником у приміському господарстві Радомисльської коопспілки, виконуючи
зокрема садівничу роботу.
Там на нього
таки звернули увагу пильні органи. Вперше ОДПУ взяло Миколу Михайлюка в розробку
в 1930-му, інкримінувавши йому приналежність до антирадянської петлюрівської
організації. Щоправда, за відсутністю доказів справу через кілька місяців
припинили. Але – ненадовго. Вдруге його заарештували в 1933-му і вже довели
«провину». На щастя, це відбувалося ще до того, як маховик репресій закрутився
на повну. Тож відбувся він ув’язненням.
Рішенням
судової «трійки», що визнала його соціально-небезпечним елементом, перебування
яких у прикордонній полосі вважалося неможливим, кооператор Михайлюк був
засуджений до ув’язнення в концтаборі на три роки.
Відбував він
покарання на будівництві каналу Волга-Москва, для потреб якого в робочій силі
було створено табір «Дмитлаг». Через два роки за сумлінну роботу його
достроково звільнили від покарання. Проте Микола Михайлюк залишився на
будівництві вільнонайманим. Напевне знав, що ті, хто повертався додому, в
1937-му вже отримували смертний вирок. Після завершення «будови віку» він теж
вирішив до рідних місця не повертатися, подавшись до Естонії, де працював у плодорозсаднику міста Вільянді.
Там і завершився його земний шлях. Після розвінчання культу особи неодноразово
клопотав про перегляд своєї справи, але – безрезультатно. У 1989 році
постановою прокуратури Житомирської області Миколу Івановича Михайлюка таки було реабілітовано. Посмертно.
Брат Никанор
разом із залишками військ УНР емігрував
до Польщі, затим переїхав у Чехію. Там навчався у вищому комерційному училищі,
став інженером. Останню звістку від нього Микола отримав влітку 1930-го. По
тому зв’язок перервався…
А перервані
примусовим усуспільненням та колективізацією багаторічні традиції
господарювання, достойним представником яких був Іван Андрійович Михайлюк,
через три роки обернулися для українського селянства трагедією голодомору і
занепадом сільськогосподарського виробництва на багато десятиліть наперед.
Немає коментарів:
Дописати коментар