У вдячній пам’яті земляків

  

У серпні 2021-го виповнилося би 100 років від дня народження доброї пам’яті ветерана, фронтовика Другої світової, орденоносця, полум’яного патріота рідної України, мудрого вчителя і наставника Миколи Васильовича Крепченка. Лише два роки не дожив він до цього ювілею, відійшовши у вічність 23 вересня 2019-го….

Коли надійшла пора обирати життєвий шлях, юнак Микола Крепченко, випускник уславленої Ставківської школи, у якій щедро сіялися зерна українськості та патріотизму, вирішив стати зоотехніком. Це викликане було передусім тим, що у ті роки у Ставках містився сільськогосподарський технікум, який готував фахівців такого профілю. Тож залюбки навчалося в ньому чимало місцевих юнаків та дівчат. Закінчувати його, проте, довелося парубкові у Рогачеві-Волинському, куди заклад згодом перевели. Та як вивчився, довго «крутити хвости» коровам молодому зоотехнічному фахівцеві Крепченку не довелося. Зважив юнак на мудрість і пораду батька, котрий зазначив: «Іди ще на військового, Миколо. Все одно війна з німцем буде, а командирові на фронті усе ж легше, ніж рядовому…»

І син прислухався. Він вступив у Ташкентське піхотне училище, яке закінчив прискореним курсом у листопаді 1941-го, одержавши звання лейтенанта. А згодом, коли фронтові дороги вели його від Курська до Праги, не раз у цьому переконувався. Проте комбат Крепченко ніколи не ховався за спинами своїх бійців. Разом з ними йшов в атаку, разом стримував наступальні пориви гітлерівців. Сім разів діставав він поранення, але, залікувавши рани, знову повертався в стрій. Тож на собі спізнав ціну фронтовим перемогам, відтак, попри накази, прагнув будь-що берегти кожного свого солдата, бо за час війни його батальйон кілька разів цілковито поновлювався.

Війну Микола Васильович бачив зсередини, тому у його пам’яті закарбувалося безліч фронтових епізодів – яскравих, промовистих, трагічних і комічних. Про них він міг розповідати годинами, і залюбки вислуховували його так само годинами у багатьох колективах, де він побував, як всякчас слухали й шанували свого вчителя учні, котрих навчав кілька десятків років у другій міській десятирічці, дякуючи за незабутні уроки дисципліни, честі й мужності.

У спогадах Миколи Васильовича поставала «жива» війна: страшна і жорстока, кривава й підступна, така, якою вона була насправді, а не запозиченою з мемуарів воєначальників. Притому була вона для нього таки світовою, адже бойове хрещення здобув в Ірані, куди СРСР увійшов невдовзі після початку війни з Німеччиною.

І по війні кидала його доля «гарячими» точками. Служив він на Сахаліні й Курилах, у 1968-му був у Празі, що прагнула звільнитися від московського ярма.

Вже з погляду української незалежності полковник Крепченко переосмислив багато сторінок нашої нещодавньої історії, яка від нас приховувалась упродовж багатьох десятиліть.

Йому вистачило мужності знайти в собі сили, щоб вибачитись і покаятись. За ту ж Чехословаччину, чи, скажімо, за те, що русифікувався, мандруючи гарнізонами колишнього «великого і могучого», де панував тільки «єдіний мєжнаціональний язик». І за те, що, виконуючи накази, мусив воювати з українцями, які у свій спосіб і по-своєму вели збройну боротьбу за вільну Україну.

І коли з вуст наших державників повсякчас лунали заклики до примирення колишніх українців-фронтовиків, котрі вимушено опинялися в різних окопах, для Миколи Крепченка такої потреби не було, бо примирився він з ними ще в далекому 1946-му, там, на Прикарпатті. Примітно, що вже у реаліях незалежної України не раз він зустрічався з колишніми воїнами УПА, згадуючи і протиборства, і перемовини. Тож з приємністю відчував, що зла вони на нього не тримають. Чим не приклад для наслідування тим ветеранам, для яких донині слово «бандерівець» ототожнюється з ворожістю?

«З німцями ж, здається, примирилися, а от між собою ніяк порозумітися не можемо», - журився колишній фронтовик.

Але, як мовиться, хай журяться наші вороги! Тож полковник Крепченко радо вітав успіхи незалежної України, засмучувався її невдачами й поразками, як і тим, що для багатьох патріотизм та любов до своєї суверенної держави не стали визначальними. Ставив тут у приклад поляків, і волів, щоби українці так само з гордістю промовляли: «Україна – понад усе». Як сам усі свої публічні виступи промовисто завершував закликом «Слава Україні!»

Примітно, що з 1991-го річниці відновленої української незалежності Микола Васильович Крепченко вимірював і за своїм власним життєписом, адже уроджений він 25 серпня. І кожен державний ювілей збігався з його власним, щоправда, з різницею у сім десятиліть.

Майже до скону своїх днів він залишався таким же життєрадісним та бадьорим, щирим та привітним, і завжди перебував у вирі подій та громадського життя. Тобто, повсякчас був у строю.

З 1992 року він незмінно виконував обов’язки голови Радомишльської ветеранської організації. Упродовж багатьох років був незмінним факелоносцем меморіального дійства у День перемоги. На громадській роботі, як і на службі та освітній ниві, його вирізняли організованість, принциповість, пунктуальність, доброзичливість і справедливість. Тож заслужено користувався великим авторитетом і повагою серед жителів району.

Таким він і залишився у вдячній пам’яті земляків…

Микола Васильович Крепченко на зустрічі з учнями професійного ліцею. 2012 р.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 вересня 2021 р.