Зустрінемося біля кінотеатру...

 

Для зустрічей чи спіткань зазвичай обирають найвідоміші місця, аби бути упевненим, що ті, кому їх призначають, зрозуміють це розташування з півслова і безпомилково. Недарма одним з хрестоматійних таких означень став вислів «зустрінемося біля фонтана»…

Радомишляни у різні роки мали нагоду зустрічатися біля різних фонтанів, що були хоча й не помпезними, одначе – знаковими. Та призначали зустрічі, за словами багатьох містян, найчастіше біля … кінотеатру.

І тепер, коли вже такого закладу нібито офіційно не існує, однак є його лише колишня споруда, і колись, коли кінотеатр працював, і ще раніше, коли містився у зовсім іншому місці.

Старожили пам’ятають цю будівлю, що розташовувалась на вулиці Міськради (а до того – Лікарняній) на місці теперішньої панельної «хрущовки» і таємниче згоріла у 1963-му за так і нез’ясованих обставин.

Хоча сама споруда стала «кіношною» не одразу, бо збудовано її було на початку ХХ століття як міський театр «Експрес». Поступово, коли за більшовицької доби кіно перетворилося у «найважливіше із мистецтв», а Радомисльський театр спочив у Бозі, стала ця будівля кінотеатром. Втім упродовж кількох радянських десятиліть він слугував городянам і як глядацький зал для видовищних заходів – концертів, театральних вистав тощо.

Відтак саме тут стрічалися для прогулянок, розваг дружні компанії чи пари. Як, приміром, ось ці колишні учні міських навчальних закладів (випускники 1955-58 рр.): Валентина Пивовар, сестри Тетяна і Валентина Стріченки (школа №6) та Олександр Мальований (№1), яких ви бачите на світлині Бориса Пивовара. Всі вони, до речі, були дітьми відомих радомишльських освітян повоєнної пори.

Валентина Пивовар (знімок з колекції саме цієї родини), що у заміжжі стала Крепаковою, тривалий час працювала на Радомишльському заводі капронових виробів (в останні роки його виробничої діяльності – «Алмаз»). Сестри Стріченко пішли педагогічною стежиною. Тетяна тимчасом навіть певний час викладала англійську в рідній школі.

Ровесник Олександра радомишлянин Ігор Осадчий згадує його як напрочуд талановитого та обдарованого юнака, що закінчив школу із «золотою» медаллю. Після здобуття вищої освіти Мальованого направили на роботу в одне з міністерств Киргизії, де він мав пристойний послужний список і здобув репутацію гарного фахівця та управлінця. У Фрунзе (тепер – Бішкек) й завершив свій земний шлях, на жаль, у розквіті літ.

Пригадується, що свого часу його часто ставила за зразок для наслідування своїм наступним учням вчителька математики шостої школи Валентина Хованська, розповідаючи, як Мальований блискуче здав вступний іспит з математики до престижного вишу. Для вступу до нього йому, як «золотому» медалістові, потрібно було здати на відмінно перший екзамен – математику. У такому разі від складання подальших іспитів вступник звільнявся і зараховувався до навчального закладу. По екзаменаційному білетові Олександр відповів бездоганно. Проте комісія, зважаючи на величезний конкурс, продовжила тиснути додатковими запитаннями на кшталт навіть отакого: «Скільки дверних ручок у навчальному закладі?», – що ним та йому подібними нерідко «завалювали» здібних абітурієнтів...

Чи звертала увагу радомишльська молодь на ручки в міських кінотеатрах, – історія замовчує. Проте достеменно відомо, що їхні будівлі залишили свій слід у житті містян. Зокрема – як місце пам’ятних стріч і побачень.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.