Марійчин творчий ужинок – щедрий, щирий та натхненний

 

У вересні 1992 року розворот одного з випусків Радомишльської райгазети «Зоря Полісся» прикрасила світлина усміхненої молодої жіночки, поруч з якою було опубліковано добірку її поезій з підписом – Марія Гаркава. Ще за дівочим прізвищем. Адже на ту пору двадцятирічна вишевичанка вже була заміжньою за Ігорем Дорощуком, і невдовзі подружжя викохувало маленького синочка, якого назвали Всеволодом.

Марія Гаркава-Дорощук. Рік 1992-й.

Фото Миколи Поповича.

А потім на сторінках районки раз по раз з’являлися Марійчині вірші – світлі й чисті, пристрасні й навіть філософські.

«Усі поети родом із села,

Усі поети родом із дитинства.

Я пам’ятаю, як була мала,

В моїй душі вже проростала пісня», –

ось як оповідає поетеса, відкіль вони бралися. Бо й справді, не пригадає, коли це почалося.

«Може тоді, як мене малу, ув’язану у велику суконну хустку, несла на плечах баба Варка, ідучи перевідати своїх подруг, аби разом пригадати минуле й заспівати тужливих пісень? А, може, коли батько з матір’ю їхали  на «далекий» город, що на краю села, і я просилась на підводу? І поки тато косив, а мама розтрушувала укіс, я зачудовано слухала спів солов’я…Чи надихав на творчість ставок, навпроти якого ми жили, де гойдався і шумів на вітрі високий очерет, крізь який проглядалося високе блакитне небо? А взимку крізь товщу льоду, мов через збільшувальне скло, там споглядав ся таємний підводний світ…»

Такі й подібні деталі та όбрази, що зринають у часі, залишили відбиток у її творчості, і коли подорослішала, почало виплескуватися й лягати поетичними рядками на папір: спочатку в зошиті, а затим – у газеті…

Саме там їх побачив і прочитав знаний житомирський поет Валентин Грабовський, запросивши талановиту юну вишевичанку до обласного літературного об’єднання ім. Бориса Тена.

Захоплення юнки поезією привело її до Житомирського педагогічного інституту, де вона стала дипломованим філологом, вчителем української мови. Певний час  Марія Миколаївна вчителювала у Вишевицькій школі-інтернаті. А коли навчальний заклад невдовзі закрили, перекваліфікувалась у культпрацівники, очоливши сільський Будинок культури. Проте поетичний хист від того не змарнів, а навпаки лише прислужився в роботі. 

Втім, як зізнається поетеса, часу для віршованого слова, вкрай бракує. Адже займається господарськими справами, мистецькими, методичними, керує фольклорними колективами, веде позакласну роботу у відновленому інтернаті. А ще – активна й непосидюча в громадському житті як член виконкому сільської ради. Гуртує земляків на впорядкування пам’ятних і меморіальних місць, на урочистості й відзнаки, цікавиться та опікується історичною спадщиною рідних Вишевичів, виношуючи задуми долучитися до написання історії села.

Чомусь не пишеться мені останнім часом…

Багато прози в кожнім нашім дні.

Живемо ми, як кажуть, часом з квасом.

Але таке життя – не по мені!

Я по наївності своїй ще вірю в долю,

В кохання вірю і у доброту.

І по життю, мов по безмежнім полю,

Спіткнувшись, знов назустріч вітру йду!

Але, каже, буває – надходить. Відтак з року в рік віршований доробок зростає й шириться. І ось нині через тридцять літ після того промовистого газетного анонсу побачила світ книжка віршів Марії Дорощук з поетичною назвою «Я налаштую душу на весну».

На те, що готує до друку збірку власних поезій з того, що надійшло й набігло, Марія натякала давно. І зрештою її потаємний задум таки набув реальних форм. Певною мірою прислужився виданню цьогорічний ювілей талановитої й самобутньої поетеси, що вона його зустріла у квітні, обпаленому війною. Саме до цієї примітної дати Ігор Дорощук готував дружині друкований подарунок – книжку її віршів. Він, до речі, коли спізнався зі своє життєвою половинкою, попервах дивувався, як ото воно коханій так ладно вдається віршувати, а потім упродовж цих тридцяти літ старанно складав докупи усі її «писульки», клаптики, чернетки, газетні сторінки. І таки прислужилося.

Збірка мала піти в друк 24 лютого – у день, що докорінно змінив життєпис України і життєві долі багатьох українців. Жахіття війни відкинули та зробили другорядними і подеколи необов’язковими особисті задуми, мрії, сподівання

– Я тоді взагалі втратила сенс і бажання, аби ця збірочка побачила світ, – зізнається Марія. – Адже в ній я зовсім інша, як і мої почуття, мої думки, мої прагнення... Це все здавалося таким далеким і було ніби в іншому житті... Але воно було! І коли через три місяці пролунав дзвінок з видавництва, я вирішила дати шанс цій книжці, але додала до неї ще один розділ – «Рядки, обпалені війною».

Додані поезії були виплакані та вистраждані нею після 24 лютого, коли по повній в Україні загриміла війна, що відлунює болем та стражданнями у кожному серці, а поетичному – тим паче.

Кривавий слід лишали босі ноги.

Зруйновані дороги і мости,

І раз по раз –  «Повітряна тривога!», -

Й невинні душі в кращі йдуть світи...

Позаяк довелося авторці відкладати й презентацію книжки перед земляками. Трагедії війни й тут зробили свої трагічні корективи. На попередньо анонсовану дату припав день жалоби, оголошений у громаді в пам’ять про загиблого героя-земляка Павла Маляренка. Йому Марія теж присвятила свій поетично-скорботний спомин…

Зрештою, дещо перефразовуючи слова відомого кіногероя, війни, як і будь-які інші найтрагічніші події, усе ж минають, а мистецтво – вічне. І за нього ми теж воюємо, як казав колись В.Черчилль, зокрема – й силою писемного слова…

А презентація таки відбулась. Звісно, на ній лунали віршовані рядки поетеси, що перепліталися піснями народного колективу «Вишевичанка», виступами її юних вихованців. Долучився до дійства й «золотий голос Радомишльщини» Віталій Домбровський, що виконав пісні, у яких поклав Марійчині вірші на власну музику.

Сама ж авторка була вкрай схвильована й розчулена, адже не очікувала такої уваги до себе, як і великої кількості бажаючих мати її книжку (було навіть замовлено додатковий наклад). Збірка, між тим, поширювалась на благодійних засадах: зібрані кошти (а їх виявилося більше 20 тисяч гривень) спрямовано через волонтерів на першочергові потреби воїнів ЗСУ, а також на реконструкцію сільського меморіалу загиблим воїнам, ініційовану непосидючою вишевичанкою Марією Дорощук.

Тож вона надзвичайно вдячна всім за увагу до її творчості. Наразі адресує слова подяки своїй мамі, котра, прочитавши перші Марійчині вірші, разом зі шкільним учителем Віленом Томашевським повезла талановиту доньку на представницьке обласне поетичне зібрання, а нині ініціювала видання її віршованого доробку. Дякує рідним людям і всім, хто її оточує та підтримує по життю тим або іншим чином. Усі вони, зазначає Марія, – її опора та натхнення, щоби й далі плідно творити – словами і діями.

На презентації – у рідному жіночому колі.

І хай твориться та діється! Хай з’являються нові поетичні рядки, подібні цим, що їх Марія Дорощук шле своїм рідним і близьким та відданим читачам.

Я дякую, що ви у мене є,

Мої близькі і рідні серцю люди.

Без вас надії сонце не встає,

І відчай, мов лещата, тисне груди…

*     *     *

Любіть життя! І вам за це воздасться.

Погане з серця скиньте, як тягар.

Бо жити на землі – велике щастя,

Цінуйте і примножуйте цей скарб!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 липня 2022 р.