Попри голод, що вже у першій половині 1932-го охопив
більшість регіонів України, замість завезення продуктів у голодуючі райони, як
це робилося подекуди у 1921-1922 рр., тепер про жодну допомогу вже не йшлося.
Більше того, примусові й масштабні хлібозаготівлі восени тільки посилилися.
Факти, що засвідчують цілеспрямовану державну політику щодо штучного характеру
голоду 1932-1933 рр., підтверджуються багатьма відкритими нині документами і на
найвищому, і на місцевому рівнях.
Ось, для прикладу, протокол засідання бюро Потіївського
райкому КП(б)У від 3 грудня 1932 р., на якому розглядався хід
хлібозаготівельної кампанії в районі. На ньому констатувалося, що темпи
хлібозаготівлі надто повільні. Особливо погане становище утворилося зокрема в
селах Потіївка, Моделів, Горбулів, Русанівка, Облітки, Свидя, Жадьки, Млинок. У
зв’язку з цим доручалося райвиконкому у названих селах за абсолютно
неприпустимий стан хлібозаготівлі вжити заходів, визначених Радою народних
комісарів.
Сільське свято в Потіївському районі. 1938 р.
Як перша репресія (саме так зазначено у документі)
до цих сіл має застосуватися вилучення краму із споживчих товариств, який має
бути переданий селам, що виконали план хлібозаготівлі та насіннєву позику.
Правління райспоживспілки зобов’язувалося виконати цю акцію протягом доби. До
сіл Моделів, Свидя та інших, що відстають у справі хлібозаготівлі, було
терміново відряджено судову бригаду.
Уповноваженим райпарткому у справі хлібозаготівель по цих
селах оголошувалась догана з попередженням про застосування до них найсуворіших
заходів партійного впливу, якщо не відбудеться зрушень, а місцеві партійні
осередки попереджалися, що ставитиметься питання про їхню чистку.
Як неприпустиме явище відзначалась поведінка
уповноваженого по селі Ляховій (нині – Осички) т.Тарасенка, що в справі
організації хлібозаготівель виявив злочинну безвідповідальність, яку
кваліфіковано куркульською акцією, скерованою на зрив хлібозаготівлі. Його
виключили з партії та зняли з роботи. Догану було також оголошено
уповноваженому по Гуто-Потіївській сільраді т.Хмілюку, що самовільно залишив
село.
Врешті 20 грудня на черговому засіданні бюро Потіївського
райпарткому, де констатувалась відсутність зрушень з хлібозаготівлею по ряді
сільрад, це названо «контрреволюційною бездіяльністю», «змиканням з
куркульством і бандитськими та петлюрівськими елементами» з усіма відповідними
наслідками. Відтак до злісних нездатчиків хліба оголошувалося застосування
найгостріших репресій аж до висилання жителів цих сіл у масовому порядку.
Слід зазначити, що не скрізь селяни сумирно корилися
оголошеному їм владою смертному вироку від голоду. В Батютині (колишня колонія)
Потіївського району кілька десятків голодних людей захопили колгоспну комору і
розібрали посівне збіжжя та картоплю на харчування. У селі Млинок на загальних
зборах селяни вирішили хліб не здавати, «бо не вродило», а хлібозаготівельників
у село не пускати. Тим, хто здаватиме хліб, збори погрожували «відрубати
голову». Притому посилалися бунтівники на слова свого земляка, помпрокурора
Радомишльської міжрайонної прокуратури т.Ящука, який розтлумачив чинне
законодавство, як добровільне здавання хліба. Примітно, що про ці факти нагору
повідомили тамтешні послідовники Павлика Морозова – місцеві школярі.
До боротьби за справу Комуністичної партії потіївська піонерія була завжди
напоготові.
Каральні заходи, звичайно, не забарилися. Село Батютин
через кілька років уже не значилося на обліку як населений пункт. Репресовано
було згаданого П.Ящука, а також Г.Грищенка – сільського очільника Млинка.
Проте найпотужніші репресії продовольчих запасів не
додали, і зрушень у «хлібозаготівлі» не відбулося, бо 12 травня 1933 року за
постановою бюро Київського обкому та президії облвиконкому вже увесь
Потіївський район було занесено на «чорну дошку». А це означало цілковите
вивезення наявного краму з торговельних закладів і припинення його завезення.
Одночасно припинялося кредитування та примусово стягувалися раніше видані
кредити. Здійснювалися, крім того, репресивні перевірки з метою очищення сіл
від «контрреволюційних елементів». Селяни в цих регіонах позбавлялися права
виїздити за їх межі. Незважаючи на те, що за два місяці перед тим ГПУ по
Київській області інформувало партійні та радянські органи області, що
«продовольчі ускладнення з кожним днем загострюються, вразивши 28 районів»,
серед яких названо і Потіївський, і Радомишльський. Йшлося у повідомленні про
випадки людоїдства та трупоїдства, величезну кількість опухлих і хворих через
недоїдання, про те, що смертність від голоду в порівнянні з попереднім
роком значно зросла.
І це промовисто підтверджують свідчення очевидців
трагедії.
Колись найзаможнішою людиною в нашому селі був Антон Рихальський, якому
належало 170 гектарів
ріллі. Господарював він справді добре. Недарма у 1910 році зробив найбільший
внесок на будівництво Русанівського сільського храму, а в Осичках, де він був
уроджений, його коштом побудували нову початкову школу, коли попередня згоріла
від пожежі. Саме на садибі Рихальського й організували колгосп. Проте його
організаторам було далеко до Мантача (таким було сільське прізвисько
землевласника), господарював колгосп абияк, врожаї були вкрай низькими. Недарма
селяни подейкували, що у глитая Рихальського скирт та зерна було куди більше,
ніж на тих же землях у вільних колгоспників. І результати такого господарювання
люди сповна відчули у трагічні й голодні роки.
1932-й рік видався
мокрим і прогнозовано маловрожайним. План здачі зерна колгосп не виконав, тож
зерно вимітали із дворів селян. В рахунок несплати податків забирали у людей і
корів, і свиней. І вже на початку 1933-го люди почали голодувати. Вони вмирали
мало не щодня. Я це бачив власними очима, адже наша хата була за 200-300 метрів від
сільського кладовища.
Голод прийшов і у наш
двір. Не було чого їсти. Варили сяку-таку юшку з двох-трьох картоплин на всю
родину. Від голодної смерті врятувало вміння батька бондарювати. Він виготовляв
діжки для Потіївського лісництва, за що отримував декілька кілограмів борошна.
З нього випікали одного коржа для батька, і три коржі – для матері та двох
дітей. Коржики розмочували у теплій воді, щоби більше виходило, і отак
харчувалися. Хліб не пекли, бо на нього йшло багато борошна, і швидше він
поїдався.
Ще не зійшла крига з
боліт та канав, як ми з братом Петром кинулися ловити кошиками рибу. Хоч рибка
попадалась малесенька, але й вона допомагала рятуватися від голодної смерті. Її
не чистили і не потрошили, адже так виходило більше навару і самої рибки.
Ходили шукати на минулорічному картопляному полі не викопану торік мерзлу
бульбу, але знайти її теж було удачею.
Вибирали із пташиних гнізд воронячі, сорочині яйця, але скорим часом уже й
пташок у селі не лишилося, їх також переловили ті, хто був спритнішим. Весною і
влітку рятувалися також щавлем, кропивою, опуцьками, сосновими пагонами. Ледь
пережили ту біду.
А нового врожаю у селі не дочекалося напевне більше сотні односельців,
переважно чоловіків та дітей. Не доведи, Господи, ще спізнати людям такого
лиха…
Олександр ЯКИМЕНКО, с.Русанівка.
* *
*
Голодні роки мені запам’ятались на все життя. За свій довгий вік багато
довелося побачити і пережити. У ті часи я жила з мамою, татком і двома
молодшими братиками. Жили ми, проти інших людей, бідно. Великого господарства
не мали, як деякі люди. Була в нас корова, чотири курки і маленький собачка.
Коли до нас постукав голод, нам довелося зарізати нашу кормилицю – корову. Її
надовго не вистачило, бо всі були здорові, і їсти хотіли всі. Коли вже дома
нічого не зосталося з їстівного, із ризиком для життя ходили по сусідах і крали
в них, що могли. А далі страшніше – люди почали їсти людей. Через деякий час
померла наша матуся. І тато вирішив, що краще буде, якщо тіло мамине з'їмо
самі, аніж його викидати, щоб хтось підібрав і з'їв. Тато поставили на вогонь
чавунець, укинули в нього чотири шматочки порубаного м'яса. Коли було готове,
усі, крім мене, його жадібно з'їли. А я не могла... Але голод змусив... Із тим
м’ясом ми трохи протягнули. Але й воно закінчилося. І тут помирає татко. М’ясо його старалися розтягнути якнайдовше. Згодом
померли один за одним братики. Я зосталася сама-самісінька на всьому білому
світі. Узимку м’ясо
зберігалося добре, а в теплу пору... Та й думка гризла одна й та ж — адже їм
своїх братиків... І все ж – хотілося вижити. І хоч літом той «харч» був уже
зеленим, гидким – я закривала очі, ніс і їла його. Отак і дотягла до весни, до
літа... Не дай, Боже, нікому у світі пережити таке.
Марія ЛИТВИНЕНКО, с. Котівка.
*
* *
У
голодовку багато людей вимерло. Я ще сам хоронив, був пацаном, а хоронить не
було кому. То я із сусідом, старим чоловіком, що ще на Першій світовій воював.
Люди приходять, кажуть, де вмерли, і ми ідем туди.
Тут
у нас на Колоні (район села Раївка) один чоловік із жінкою своє дитя з'їли.
Було наводнєніє весняне, ішов якийсь чоловік, баче - бодня, в якій сало солять,
плаває на воді. Він за неї, одкриває, а там зложено костячко дитяче. Пішов у сільраду
і заявив. Приїхали лікарі з Радомишля, комісію зробили, мене з сусідом взяли. І
ми ту бодню на горбочку і закопали. Коли це міліція уже з Радомишля приїжджає,
і кажуть, щоб я знов відкопував. То та комісія подивилася, щось записали - і я
знов закопав. Багато у нас померло, а далі на Україні, то казали, що там цілими
селами помирали.
Василь БІЛОУС, с. Раївка.
Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2017 р.
Світлини Бориса Пивовара.
Немає коментарів:
Дописати коментар