На межі ХХ і ХХІ століть Житомир називали одним з центрів українського авіабудування. І не без підстав. Але не тому, що це місто є батьківщиною знаного творця ракет для підкорення космосу Сергія Корольова, котрий, як відомо, починав з повітроплавання. Пов’язане ж було авіаційне означення міста жита й миру зі самодіяльним конструктором крилатих машин для так званої «малої авіації» Яковом Антоновичем Артемчуком, що мешкав на тамтешній Крошні. У 1987 році звістка про дивовижного житомирського авіабудівника облетіла чи не увесь Союз. Сконструйований ним літачок був відзначений другим місцем на Всесоюзному зльоті надлегких літальних апаратів. Здобував він нагороди та визнання й на інших подібних виставках і змаганнях.
Між тим, для умільця це була сьома
за ліком повітряна машина. «АЯ-7» – так означена вона в його конструкторському
реєстрі, де «АЯ» – ініціали розробника. Двигун до нього у 32 кінські сили
Артемчук скомпонував з мотоциклетного, човнового та водонасосного моторів. Сім
літрів бензину вистачало на годину лету зі швидкістю до 120 кілометрів,
підіймався апарат угору щонайменше на півтора кілометра. Деталі та конструкції
до нього виготовлені передусім з дерева, авіаційного перкалю, металу. Благо, з
останнім колись проблем і витрат не існувало, бо на звалищах серед металобрухту
можна було знайти будь що…
Зазвичай називають його
житомирянином, хоча уроджений він був у селі Торчин Радомисльського повіту.
Позаяк радомишльська стежина залишила помітний слід у життєвій долі майстра.
Зокрема по лінії Якової матері Олександри, що походить із кичкирівських
Самойленків, поріднилися Артемчуки з Матвієнками, чия донька Ліза, теж уроджена
в Кичкирях, стала відомим геологом, удостоєним найвищої в СРСР державної премії
– ленінської. Згодом Яків іноді розповідав про цей факт журналістам, одначе
дехто з їхньої братії, можливо, за принципом «чув дзвін», потім раптом
геологічні здобутки славної родички приписував йому, чи ж навпаки – робив
конструктором Єлизавету. Ліза з Олександрою були двоюрідними сестрами.
.jpg)
Олександра Яківна Артемчук (дів. Самойленко). Світлина 1930-х рр.
В родинному дереві Артемчуків
присутні також знані радомишлянам прізвища Юрченків, Синьків, Вакульців, Потєхіних.
До того ж, одружився Яків на Надії Івановій з Омельченків, чий козацький родовід іде з Юрівки (нині – Нова Юрівка, що між Кичкирями та Глиницею).
Надія Іванівна Артемчук (дів. Омельченко). Світлина 1930-х рр..
Саме в Юрівці й познайомилося майбутнє подружжя.
У 1939-му 16-річний парубок допомагав там Іванові Омельченку ладнати млина.
Притому був не просто підсобником, адже попри ще юний вік уже мав славу
башковитого й тямущого у всіх технічних пристроях.
Цю жилку разом із ім’ям хлопець,
напевне, перейняв від діда Якова Самойленка, вправного теслі, та батька, що був
ковалем і мастаком на всі руки. На жаль, у голодному 33-му Антон Тихонович
Артемчук трагічно помер, коли не втримався і з’їв шматочок сиру, на який
натрапив у сільській молочарні. Та ласий окраєць був приправлений отрутою для
гризунів, що дошкуляли й без того голодним селянам.
У тому ж трагічному році Яків за
свої винахідницькі здібності був відзначений «харчовою премією» – в такий спосіб
директор школи заохотив його за сконструйовані для навчальних потреб діючу
модель парової машини, копію літака По-2, макет сонячної системи. Продуктами
компенсував втрату годувальника осиротілій родині й колгосп. Проте харчів
катастрофічно бракувало – як-не-як, семеро дитячих ротів. Тож, улаштувавши
дітей в дитбудинок у Чубинському під Києвом, мати подалась до рідні на південь,
де нібито жилося трохи ситніше…
Закінчивши школу, Яків улаштувався
на фабриці, де йому відразу надали п’ятий слюсарський розряд. Хлопець, крім
того, залюбки майстрував механічні іграшки, вітряки, гарно малював, підробляючи
в художній майстерні, міг без проблем виготовити штамп-форму для бланків або
печатку (із цим якось ледь на потрапив на гачок до аферистів). Потому осідлав трактора
в колгоспі. Відтак почувався цілком самостійним і, головне, самодостатнім.
Перед війною він повернувся в рідні краї – поближче до Надії.
У 1943 році вони обручилися. Хотіли
узаконити шлюб і навіть звернулися до тодішнього окупаційного ЗАГСу в Радомишлі,
але тамтешні канцеляристи їхній заяві ходу не дали, посилаючись на відсутність
потрібних бланків. Сказали завітати за тиждень-другий. Але молодята від другого
походу відмовилися, бо, як дізналися від радомишлян, на згаданих бланках
водночас обліковувалися потенційні «остарбайтери».
У сімейному обійсті Яків змайстрував
невеличкого підпільного млина, де перемелював землякам збіжжя. Звісно, потайки,
бо зернові запаси німці суворо обліковували, а зайвину, як і більшовики,
вилучали – вже для потреб Рейху. В умовах ще більшої конспірації родина
переховувала й доглядала пораненого радянського офіцера, що потім пристав до
партизанського загону. А вправний штукар тимчасом ремонтував партизанам зброю
(її подеколи переправляла в обумовлене місце Надія).
В листопаді 1943-го після першого
вигнання гітлерівців разом з тестем Якова мобілізували. Іван Данилович по тому
й згинув. За офіційними реєстрами безповоротних втрат відтоді він означений
серед зниклих безвісти.
Якова після поранення й контузії,
зважаючи на майстеровитість та винахідницьку жилку, направили в Окремий
ремонтно-відновлювальний автобатальйон, де він опанував кілька верстатів,
вдосконалив фрезерувальні роботи, значно поліпшивши їхню продуктивність.
Молодшого сержанта і фрезерувальника Артемчука було нагороджено медаллю «За
бойові заслуги».
Згодом у мирний повоєнний час його
груди прикрасив Орден Трудового Червоного прапора. Він удостоєний почесних
звань «Майстер – золоті руки» та заслужений раціоналізатор України, відзначений
Державною премією України в царині науки і техніки. Сотні його конструктивних
розробок та рацпропозицій втілені на багатьох каменедобувних і дробильних
підприємствах. Недарма їх автор, що слюсарював на Соколовському кар’єрі під
Житомиром, став справжньою легендою та гордістю галузі.
По війні осіли
Артемчуки на житомирській Крошні, звідки й брали старт крилаті машини, що
їхньому вильоту кожної весни раділи місцеві мешканці. До садиби тутешнього конструктора
зазвичай навідувалися житомиряни, щоби на власні очі побачити створені ним дива.
До речі, цікавилися не тільки літаками, бо не небом єдиним захоплювався
господар. У конструкторському доробку майстровитого умільця – моторолер,
аеросани, триколісна автівка-амфібія, вітрогенератор, міні-трактор, навіть
підводний човен, телескопи та багато іншого.
Але головним захопленням Якова
Антоновича передусім було літакобудування, яке полонило його ще з раннього
дитинства після побаченого в небі над Торчином сільгосплітачка-«кукурузника».
Найперший його літак «народився» у 1953-му, та, схоже, був дещо «недоношеним»,
як і два наступні. Вдосконалювати їх доводилося, набиваючи синці й гулі (не як
мовиться, а по-справжньому!), та дістаючи після повітряних трощ травм і
переломів.
Власне, перший успішний «АЯ-4» (це з
ним його творець на першій світлині)
теж довелося кілька разів переробляти і поліпшувати, поки не став він отим
«сьомим», що здобув заслужене визнання. Хоча і його конструктор також
модернізував.
На ньому пілот Артемчук разом із
сином Василем, що пішов батьківською авіаконструкторською стежкою, полюбляв
вихідними літати на сільськогосподарське летовище у Старосільцях, що під
Коростишевом, де гуртувалися такі ж як він закохані в небо однодумці. Тут
ділилися власним досвідом, запозичували чийсь, обмінювалися конструктивними
новаціями, технологіями, технікою пілотування тощо.
Радомишлянин Володимир Кукса, теж
звісний краянам своїми авіарозробками й польотами на мотоплані, що неодноразово
бував на тих авіаційних «тусовках», з теплотою згадує батька й сина Артемчуків,
які вважалися в цьому середовищі беззаперечними авторитетами. Яків Антонович,
жвавий і привітний, мав ще й славу цікавого оповідача. Всякчас він цікавився
новинами з Радомишльщини. До речі, у Юрівку Артемчуки зазвичай приїздили своєю
чудернацькою триколіскою…
Яків Артемчук відійшов у засвіти в
2009-му. За три місяці до смерті він 86-річним (!) наостанок злетів у небо. В
одному зі своїх останніх прижиттєвих інтерв’ю унікальний аматор вкотре
бідкався, що міг би зробити значно більше відкриттів, якби мав відповідні
знання й ґрунтовну фахову освіту, хоча самотужки як міг, видобував потрібну
інформацію з книг, довідників, підручників.
Натомість його син Василь, що теж
переступив межу Вічності, перейняв батькове повітроплавальне захоплення і додав
чудову п’ятірку власних успішних розробок (автожир, літак, мотодельтаплан,
вертольоти), закінчив Житомирську політехніку, працював інженером, науковим
співробітником у рідному виші. Захоплювався він передусім гелікоптерами,
розробки яких зацікавили навіть професійних літакобудівників.
Нині літальні витвори Артемчуків
експонуються зокрема у зібраннях авіаколекціонерів Житомира, Черкас. А
пропагована ними «мала авіація» набула неабиякого значення в умовах сучасної
російської збройної агресії проти України. Чимало моделей безпілотних літальних
апаратів, що стали важливим фактором у перебігу воєнних операцій, є за своєю
сутністю прообразом надлегких літачків.
…Надія Іванівна пережила чоловіка на
дев’ять років. Її правнук Артем оповів мені, що до скону днів прабабуся
поверталася спогадами у дорогу її серцю Юрівку – село, в якому уродилась і потім
зустріла свою життєву половинку. А ще – докладно описувала нащадкам місце в
центрі сільського цвинтаря, де знайшли вічний земний прихисток її пращури…
Газета «Зоря Полісся», 12 квітня 2024 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар