Серед активістів колишнього
районного комітету народного контролю (у радянську пору ця структура, що діяла
у 1965-1991 роках, покликана була боротися передусім з проявами марнотратства,
безгосподарності та зловживаннями
службовим становищем, що не викоренені, проте, й досі) привертав увагу
позаштатний інспектор Всеволод Корнілійович Авдєєв, здавалося б, зовні
непоказний, низенького зросту, худорлявий. Колишній штатний інспектор комітету
Ігор Осадчий, що й зберіг пропонований читачам фотопортрет та поділився
спогадами про того, хто на ньому зображений, називає Авдєєва одним із
найстаріших народних контролерів Радомишльщини. До клопітного інспекторського
«плуга» той долучився у 1968-му – від часу запровадження цієї суспільної інституції,
й на ту пору був 63-річним – у такому віці багато хто вже відмовлявся від
громадських доручень. У спогадах він залишився, як приємний співрозмовник,
кваліфікований, ерудований та добре обізнаний у багатьох господарських, і не тільки,
тонкощах.
Притому, здавалося б, був далеким
від галузей, що представлені були на соціально-економічному полі Радомишльщини,
адже мав за освітою рідкісну та незвичайну з-поміж радомишлян професію –
іхтіолога-рибовода. Фах доволі цікавий і неординарний, проте, слід зазначити,
затребуваний далеко не скрізь. Відтак, коли подружжя Авдєєвих оселилося в
Радомишлі, де рибоводних посад не існувало як таких, не те, що вакантних,
Всеволодові Корнілійовичу тут сповна прислужилися музичні здібності,
успадковані від батька – київського музиканта. Музика й стала його професійною
та посадовою ознакою на тутешніх просторах.
Попервах влаштувався він музичним
керівником та вихователем в місцевому Дитячому будинку. Його будівлі містилися
на тодішній Комуністичній вулиці (нині – Петрівська),
на якій уподобали собі помешкання й Авдєєви.
Потім були тяжкі випробовування й
поневіряння німецько-радянської війни. Пройшовши фронтовими дорогами, він набув
звання старшого сержанта, нагороди, серед яких медаль «За бойові заслуги», а
також контузію та болячки, з якими, одначе, як міг, боровся.
Демобілізувавшись, В.К.Авдєєв
працював музичним керівником, акомпаніатором при Радомишльському Будинку культури, Будинку піонерів. Допоки не було в Радомишлі музичної школи, вчив
бажаючих грі на піаніно. Викладав також музику й співи в Заболотській школі.
Колишній її випускник, доброї пам’яті Володимир Науменко, розповідав, що
Всеволод Корнілійович надзвичайно професійно навчав музичній грамоті, а ще
школярів приваблювало те, що приїздив він на роботу з Радомишля на велосипеді з
моторчиком, який був предметом захоплення для передусім хлопчаків.
На ньому непосидючий чоловік у
вільний час виїздив у відомі лише йому рибні місця в тихих затонах Тетерева,
Мики, довколишніх ставків. Адже з огляду на свій цивільний фах був пристрасним
рибалкою. А по тому полюбляв ділитися оповідками про виловлені трофеї. Знався,
звісно, на повадках та особливостях рибного розмаїття нашого краю. Не пропускав
нагоди вирушити й на полювання, у якому вправлявся з не меншим азартом. Відтак
брав дієву участь в роботі місцевого осередку Українського товариства мисливців
та рибалок, був удостоєний звання почесного члена УТМР.
А в тім, що стосується, музичного
хисту, то мав Авдєєв абсолютний, як його класифікують музиканти, слух, недарма
впродовж багатьох років був настроювачем фортепіано в дитячий музичній школі,
при потребі залюбки ладнав домашні інструменти краянам. Розповідав, що теж
перейняв ці навички від батька, котрий на київських губернських пагорбах
вважався неперевершеним мастаком, до послуг якого зверталися сановні особи з
тодішнього імперського владного олімпу. Під завісу життя, вже не побоюючись,
відкрито вказував і на своє дворянське походження.
Після смерті фахівця (він відійшов у
засвіти 9 червня 1989-го) тривалий час радомишльські музиканти-піаністи
потерпали через відсутність у місті майстра такого профілю і змушені були
напитувати настроювачів по всіх усюдах.
Саме за своїми винятковими знаннями
й здібностями та за авторитет, набутий в служінні людям і у відповідальному
ставленні до свого обов’язку, й залишився він у вдячній пам’яті радомишлян.
Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар