Повернення Івана Огієнка

Ці пожовклі від часу газети під назвою «Радомыслянинъ» у Радомишльському краєзнавчому музеї привертали увагу давно. Відтак повсякчас із цікавістю вдивлявся у стулені склом примірники, читаючи колишні назви вулиць повітового центру, визивні рекламні оголошення, у яких пропонувалися городянам та жителям повіту найрізноманітніші товари й послуги, що навіть через десятки років по тому дивують своєю вишуканістю і ассортиментом. Дивна річ — ці старі газети, гортаючи які немов поринаєш крізь роки у колишнє життя.

Тож, коли музей постав на ремонт і випала нагода дістати ті давні радомишльські часописи, з неприхованим дослідницьким азартом вийняв їх з-під скла, розгорнув і — був просто шокований, бо побачив під двома публікаціями підпис: Іван Огієнко.

Ім’я цього славного нашого земляка лише за часів незалежної України повернулося до нас у всій величі таланту вченого та педагога, дослідника і митця, державного та релігійного діяча, справжнього патріота України, яким радомишляни можуть цілком пишатися. Адже віднайдені публікації в «Радомислянінє» - промовисте свідчення плідної співпраці І.Огієнка з цією газетою, що видавалась у Радомислі в 1912 — 1917 рр. Воно, до речі, згадується у його творчому доробку. І було, вочевидь, стабільним і постійним. По-перше, дописи Івана Огієнка містяться в обох наявних у музеї номерах (за різні роки) «Радомисляніна». І це, мабуть, не просто щасливий збіг. Бо, і по-друге, одна з публікацій є 28-м розділом великої історичної праці «Містечко Брусилів та його околиці», яка друкується з позначкою «далі буде», даючи напрям для подальших пошуків та відкриттів радомишльської огієнкіани.

А й справді: Іван Огієнко таки повернувся в Україну. Але вже тільки своєю багатю­щою спадщиною: науковою, мистецькою, духовною, політичною. Повернувся, щоб по праву посісти чільне місце в когорті українсь­ких геніїв та корифеїв, як історик і публіцист, письменник і мовозна­вець, державний і релігійний діяч.

Головним гаслом його життя було: «Служити народові – служити Богові». На жаль, упродовж багатьох десятиліть про нього невідомо було на рідній землі, хоча в усьому світі його давно знали й шанували. Адже скарб, залишений ним людству, неможливо оцінити. Це – тисячі книг і статей з найрізноманітніших галузей знань, безліч поезій, прози, драматичних, релігійно-філософських творів, богословських праць, публікацій і спогадів з досвіду розбудови незалежної України, становлення національного війська, освіти, преси, церкви.

Та не з його вини довго не спізнавали Огієнка земляки, а школярі не мали змоги навчатися за написаними ним підручниками і посібниками з мови, історії, користуватися Біблією, перекладеною Огієнком на українську мову. Його ім’я було викреслене інквізиторами комуністичної ідеології з їхнього бачення української історії, щоб узагалі згодом викреслити з людської пам’яті.

Адже могло воно повідати українцям, скажімо, про їх першу народну республіку, про Центральну Раду і Директорію, міністром яких він був. Саме йому згодом передано було ними всю владу, щоб оберігати потім державність України в еміграції. І Огієнко оберігав її, поєднуючи політичну діяльність із релігійною, бо був спочатку висвячений у Польщі в Митрополита Холмського, а затим у Канаді став Митрополитом тамтешньої Української Православної Церкви. Там, на чужині, його й поховали.

В Україні вперше належне віддали йому 1992 року, коли відбулися урочистості з нагоди 110-ї річниці з дня народження. Реабілітований посмертно (це звучить не менш гірко, як і «нагороджений посмертно»), він вернувся додому. Повернувся й на Радомишльщину. Згадані ювілейні торжества проходили в Брусилові. Адже, як записано в церковній метричній книзі, саме в цьому містечку, волосному центрі Радомисльського повіту Київської губернії у січні 2 дня (15 за новим стилем) 1882 року народився майбутній геній. Не в іменитому роду – в селянській родині, син солдата царської армії.

Мав з цього, одначе, пільгу – право на безплатне навчання. Цим і скористувався. Бо ще підлітком відчув спрагу до знань, до пошуків відповідей на запитання, які щоденно ставило життя.

Непомітні для стороннього ока таланти, якими наділила Івана природа, розвинулися в Київській військово-фельдшерській школі, Острозькій гімназії, яку закінчив екстерном. А 1909 року він уже випускник історико-філологічного факультету університету в Києві. Витримавши професорські іспити, став викладати в цьому закладі мову й літературу.

На громадських засадах до того ж очолював комісію для відкриття вищих шкіл в Україні (завдяки його піклуванням було засновано університет у Кам’янці-Подільському, першим ректором якого він став). І не тільки вищих. В архівах зберігається його численне листування зокрема і з Радомисльською повітовою владою з приводу відкриття навчальних закладів у Брусилові та інших місцях. Тож невипадково саме Огієнко став міністром освіти в уряді Української Народної Республіки.

Та лише географічною належністю Брусилова до повіту його зв’язки з Радомислем не обмежувалися. Вони були і родинні, і ділові. Уродженкою Радомисля є мати дружини Івана Івановича – Якилина Францівна Литвинчук. Він часто бував у повітовому центрі в справах, мав тісне співробітництво з повітовою газетою «Радомислянін». Тут надрукував свої нариси з історії Брусилова, проанонсував підготовку публікацій з історії Радомишля.

Є у біографії цієї видатної особистості ще один делікатний момент, пов’язаний з Радомислем, обійти який тимчасом неможливо. Йдеться про 1920-й рік, коли Огієнко змушений був емігрувати за кордон. За деякими свідченнями, він нібито вивіз із собою тоді історичні реліквії та унікальні й дорогоцінні речі з Троїцької церкви в Радомислі. До речі, з 1919 року цей храм підпорядковувався Українській Автокефальній Православній Церкві, предстоятелем якої згодом став І.Огієнко. Довгі роки цей епізод на всі боки смакувався навколо особи Митрополита Іларіона (Огієнка). Але чи міг тоді вчинити інакше міністр віросповідань України, бачачи, як нещадно нищиться новоявленою владою все, що стосується культових споруд? Між тим, подальша трагічна доля Троїцької церкви тільки підтвердила найгірші його опасіння.

Відтак, як емігрант, на рідній землі він потрапив до категорії інакомислячих, що розцінювалося за усталеними більшовицькими догмами як зрада. А тому на його адресу вже можна було сміливо чіпляти усіх собак, змішуючи докупи і грішне, і праведне. Час, звичайно, сказав і ще скаже своє. Адже багатюща спадщина та архів Огієнка тепер ретельно досліджуються та вивчаються і в Україні.

Приходять до нас нині книги І.Огієнка. Зокрема й до бібліотек району надійшло кілька примірників його праці «Українська культура» (у ній, до речі, висвітлено деякі цікаві сторінки історії Радомисля та повіту). Вона, за висновками вчених і освітян України, має стати незамінною при вивченні стародавньої української літератури, історії.

Проходять в Україні Огієнківські вечори та читання. На державному рівні засновано щорічну премію імені Івана Огієнка, що за розмаїттям охоплення галузей знань поступається лише Шевченківській. Серед лауреатів цієї відзнаки і наші земляки - ставчанин правозахисник Василь Овсієнко та письменник Микола Ярмолюк.

Широку пошукову та пропагандистську роботу розгорнули створені Товариство Івана Огієнка і Фонд, названий його іменем. В різних куточках України увічнюється пам’ять цієї видатної особистості. На його честь названо одну з новоутворених вулиць і у Радомишлі.

Тож Іван Огієнко повернувся з вигнання – як фізичного, так і духовного через стільки літ. І нащадки мають врешті змогу познайомитися з ним.

Він прийшов до нас — прийдемо ж і ми до нього.

Наразі давайте вчитаємося у давні Огієнкові рядки, надруковані в «Радомисляніні», відкриваючи нові цікаві сторінки нашого минулого –історії Радомисльського повіту.

Брусилів, як ремісничий пункт.

До питання про відкриття у Брусилові ремісничої школи.

Переді мною лежить книга, стара, проте добре збереглась. Товста в аркуші, у шкіряній палітурці з мідними застібками.

Зусібіч видно, що й готувалась книга з цілковитим усвідомленням серйозності справи, і зберігалась всякчас свято і дбайливо. Книга ця – Статут Брусилівського Шевського славно молодечого цехового братства. Перегортую книгу, сторінка за сторінкою, перегортую повільно й тихо, і не хочеться відриватися від цих пожовклих аркушів, старанно писаних два сторіччя тому.

Вся історія Брусилова - як на долоні.

Коли в кінці XVII століття Брусилів був зруйнований, мешканці його розбрелися світ за очі. Та ледь чвара промайнула, вони знову повернулись до рідних згарищ і заснували «славно молодече братство».

Внутрішнє життя цього братства досить складне, але не менш цікаве та повчальне.

В книжку ретельно записувались усі установлення шевського братства, весь уклад його внутрішнього життя.

Ось постанова дідича Юрія Ольшанського, ось ціла добірка енергійних указів Щенсного Чацького, а ось гуманні заходи знаменитого польського вченого Тадея Чацького. Передбачені всі дрібниці, не забуто жодну рису цехової організації.

І Брусилів з цієї книги постає, як значний ремісничий центр, як складове місце поліських товарів. Тут і шевці, і кушнірі, і смолярі, і ковалі, і ткачі. Цех охопив усе містечко, всі поєднані в одну дружну общину, дисципліна сталева, - про всіх піклується турботливий пан цехмейстер.

І привілеї Брусиловського славно-молодечого шевського братства оберігаються ревно й турботливо, а жоден конкурент з чужого села не принесе сюди свого виробу (якщо день не ярмарковий) під загрозою конфіскації.

…………………………………………….

Від двостолітньої старовини переходжу до непривабної дійсності.

З давнини мешканці Брусилова займаються найрізноманітнішими ремеслами (хліборобством займається тільки обмежена частина його). Усілякі ремесла – це одвічне захоплення брусилівців, освячене за ними цілими століттями.

В колишні часи у Брусилові на повну силу працювали так звані цехи, тобто самоврядні общини ремісників, інтереси яких суворо охоронялися місцевими законами й усебічно заохочувалися. І брусилівцям жилося не бідно й не погано.

Зовсім не те бачимо тепер. Старі цехи розпалися ще з 1861 року, і ремесла в Брусилові не заохочуються. Але давня традиція про ці ремесла ще живе, пам’ять про брусилівців – вправних ремісників ще у всіх на слуху.

І донині у Брусилові широко займаються різноманітними ремеслами, особливо чоботарською та кушнірською справою. Але справи ведуться без знання, ведуться тими ж засобами, що були придатні 100-200 років тому, але цілковито застаріли тепер.

Ось чому заохочення ремесел у Брусилові невідкладна потреба; слід скористатися значним ремісничим матеріалом цього містечка і дати йому відповідне спрямування - в майбутньому безумовно це принесе гарні наслідки. Тільки цим можливо хоч у деякій мірі згладити ту гостру бідноту, в якій опинилися брусилівські селяни, що колись працювали у цеху і не отримали землі.

Запровадження ремісничої школи в Брусилові найкраще відповідало б потребам, що історично склалися не лише в одному Брусилові, але й тому величезному районі, де вони є провідними.

Київ, 6 січня 1914 р.                                                      І.І.Огієнко.

(Газета «Радомыслянинъ», №7 від 15 січня 1914 р..

Переклад з російської В.Молодика).

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 1993 р.

Пішли на смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна...»

21 листопада 1921 року в історію нашого краю чорною сторінкою вплелась Базарська трагедія

Після поразки у 1920 році Української Народної Республіки залишки її армії перетнули польський кордон і були інтерновані урядом Польщі. Але і в умовах полону думки бранців були на рідній Україні, звідки долинали повсякчас вісті про опір, який чинили більшовицькій промосковській владі розрізнені й невеличкі озброєні групи, про невдоволення селянства «червоною мітлою» продрозкладки.

І тоді серед командування армії УНР виник задум організувати боєздатний ударний загін, який би підтримав опір партизанських загонів, об'єднав їх і підняв народ на повалення більшовицького режиму. Таємно від польських властей було сформовано три групи українських вояків-добровольців. Найбільшу з них — Волинську — очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Бійці (а їх налічувалося за різними джерелами 8-9 сотень), проте, були легко зодягнуті, погано озброєні: група мала лише 400 гвинтівок. 8 кулеметів. 120 гранат, 120 тисяч набоїв.

Але попервах рухалися тютюнниківці досить успішно. Просуваючись на схід двома рухливими бригадами, група розгромила прикордонний загін чекістів біля Сарн, роззброювала невеликі більшовицькі гарнізони, продовольчі загони у містечках і селах, а 7 листопада оволоділа Коростенем. Більшовицьке командування не на жарт стривожилось. Тож проти групи Тютюнника було кинуто всі військові сили Київського округу, якими командував Й.Якір. З Житомира на Коростень відправили два бронепотяги з вишколеними курсантами школи червоних старшин. Терміново було перекинуто три бригади 9-ї Кримської кавалерійської дивізії, які вів Г.Котовський.

Перед такими значними силами Тютюнник змушений був залишити Коростень і відступити. Але всупереч пропозиціям більшості своїх командирів генерал повів групу не на захід, назад до Польщі, а рушив далі на схід, маючи на меті з'єднатися з подільським загоном М. Палія-Сидорянського. Але він не знав, що паліївці вже були в Польщі.

Отож, «волиняни» рушили через Народичі і Малин до Радомисля, аби оволодіти повітовим центром. Невідступно за ними йшли котовці, вичікуючи моменту для нападу. Вперше два угрупування зустрілись біля Чайківки. Але сторони обмежилися лише перестрілкою. Передовий загін «червоних» без підтримки не наважився вступити у бій. Ю.Тютюнник повернув своє військо спочатку на південь, рухаючись повз Пилиповичі, Кичкирі, Ставки. Біля Городського група перетнула Київське шосе, але поблизу Кочерова знову рушила на північ у напрямку Димера, сподіваючись знайти там подільський загін. Врешті, переконавшись, що групи Палія-Сидорянського і там немає, та наштовхнувшись на «червоні» загони, Тютюнник вирішує повертатися до польського кордону.

Бригади Г.Котовського тим часом прибули до Радомисля і Межирічки. Дізнавшись, що тютюнниківці мали бій біля станції Тетерів, котовці рушили туди і невдовзі вибили супротивників із Пісківки, а потім пішли услід за групою Тютюнника в північно-західному напрямку.

У ніч з 16 на 17 листопада після переправи через Тетерів обмоклі і змучені важким пересуванням у глибокому снігу українські вояки заночували у селі Малі Миньки. Коли загін вишикувався у колону і вирушив у напрямку с.Звіздаль, з’явилися кіннотники Котовського. Котовці на той час уже перегрупували свої порядки і вели переслідування двома рухливими полками, які очолювали сам Котовський і комбриг М.Криворучко. Сили були явно нерівними, адже «червоні» мали до трьох тисяч бійців.

Спочатку        полк Котовського ударив у фланг колони і відрізав його від головних сил. Але дві роти Тютюнника взяли «червоних» у перехресний вогонь. Та все ж чисельна перевага далась взнаки. Тютюнниківці змушені були відступити в бік болота, прорватися        через  яке вдалося небагатьом. Лише сотні бійців на чолі з Тютюнником пощастило пробитися і дістатися врешті Польщі. Ті, що залишилися, билися відчайдушно, і лише коли ситуація стала безнадійною, склали зброю. Близько п'ятисот українських бійців потрапили в полон. Решта полягла в нерівному бою.

Бранців конвоювали до містечка Базар і замкнули в церкві. Загиблих поховали на околиці. Частину полонених, переважно офіцерів, відправили для допитів до Києва, де згодом розстріляли. Інших 21 листопада вивели за містечко, наказали викопати яму і зачитали ухвалу надзвичайної комісії: «Руководствуясь вєлєнієм рєволюціонной совєсті, даби показать всєму капіталістічєскому міру, что власть Совєтов бєспощадно караєт всякого, покушающєгося на єйо мірную работу. Чрєзвичайная пятьорка постановляєт: ліц, пєречіслєнних в пріложенном спіскє, в чіслє 359 чєловєк, как злостних бандітов — расстрєлять».

Полоненим пропонували увійти до складу більшовицького війська, але жоден з них на цю пропозицію не пристав. А коли заговорили кулемети, смертники заспівали «Ще не вмерла Україна».

За успішно проведену операцію Г.Котовського за поданням М.Фрунзе нагородили третім орденом Червоного прапора. А місцем подальшої дислокації для його частин на кілька років став Радомисль. І вже 22 листопада штаб бригади розмістився на Присутственій вулиці, в колишньому особняку лікаря Любинського (нині приміщення «швидкої допомоги»). Сам «легендарний комдив» квартирував у будинку на вулиці Вокзальній, що й досі зветься його іменем, а про перебування там Котовського нагадує меморіальна дошка.

А от пам'ять про страчених у Базарі українських бійців усіляко замовчувалась і приховувалась. Хоча сховати від очей два величезних курганних могильники було непросто. Втім, за радянської доби згадування про ті жертви вело на Соловки, Гулаги або ще деінде.

Нищівно присікли спробу українських патріотів пом'янути полеглих двадцять років потому в листопаді 1941-го й німецькі окупанти, заарештувавши і стративши біля семисот учасників поминальної акції. Багатьох з них ув’язнили у концтаборі в Радомишлі.

Не вдалось належним чином вшанувати загиблих і в 1990-му році, коли на хвилі національно-демократичного піднесення було впорядковано могили, поставлено хрести.

Провести жалобний мітинг перешкодила місцева влада. І лише через рік в умовах незалежної України пам'ять про жертви братовбивчої війни було пошановано за всіма чинними канонами.

Газета "Зоря Полісся", 11 грудня 1996 р. 

Мичеськ – місто Дмитрія?

Версія

Попередником Радомисля, закладеного у XVI столітті на лівому березі Мики, вважається літописний Мик-город, що лежав на місці теперішнього передмістя з такою ж назвою. У різних історичних джерелах зустрічаються різні форми його написання – Мичеськ, Мицьк, Мицько. Цю назву здебільшого вважають похідною від річки Мики. Так за літописами звалося й древлянське плем’я, котре заселяло ці землі, - мичани (минчани).

Проте давньоруські городи (гради) переважно називалися за іменами їх засновників – Київ (Кий), Львів (Лев), Малин (Мал). Похідними від конкретних історичних осіб вважаються й назви ряду сіл на Радомишльщині, найменовані за переказами за іменами й прізвищами сановних людей: Вишевичі – від Вишеслава  (В’ячеслава), Чудин – від Чудіна, Кичкирі – від Кочкаря. Існує й легенда, що на чолі мичан стояв якийсь Мик. А ще за свідченнями старожилів Мичеськ був заснований котримсь князем – чи то Данилом, чи Дмитром. На місці ж сучасної будівлі мисливського господарства, що на Микгороді, стояв нібито в давнину княжий терем.

Несподіване продовження цієї версії пролунало нещодавно в радіопередачі «Рідна мова». За роз’ясненнями мовознавців корінь «міцьк-», «мицьк-», який зустрічається в ряді географічних назв зокрема й нашого краю, є похідним від імені Дмитрій. У прадавні часи воно вживалося у видозміненій формі як Мицько (!) - від Митько. У білорусів, до речі, й донині зменшено-пестливою формою Дмитра є Міцька.

Отож не виключено, що саме з якимось слов’янським князем чи воєводою Дмитрієм могло бути пов’язане заснування стародавнього Микгорода – Мичеська - Мицька.

Газета «Зоря Полісся», 14 жовтня 1998 р.

Залізниця – як фактор прогресу, або про деякі порівняльні аспекти історичного розвитку Малина і Радомишля

Міста-сусіди традиційно розвиваються у своєрідному суперництві, з огляду на стан справ іншого. Історичний шлях Малина і Радомишля свідчить, що у кожного з цих міст були злети й падіння, періоди розквіту і занепаду. А шлях той торується вже друге тисячоліття.

Засновані були обидва міста на древлянській землі. Малин вважається містом легендарного князя Мала.

Попередником Радомишля був згадуваний у літописах Мичеськ — Микгород. Тут жило древлянське покоління мичан (минчан). Щодо походження цієї назви існують різні припущення. Одні дослідники вважають, що походить вона від річки Мики, тобто, мичани ті, що заселяють її береги. За іншим поясненням назва і річки, і народу є похідною від поселення-городища, тобто Мик-города. У зв'язку з цим є версія, що назва міста, як це було узвичаєно в ті часи, утворилась від імені його засновника, котрим ймовірно був такий собі Мик.

На думку деяких дослідників історії древлян, зокрема М.Костомарова, їх землі складались із кількох дрібних «областей» — князівств, кожна з яких мала свого князя. Древляни, відомо, жили в непрохідних, місцями заболочених лісах, і діставатися до їхніх городищ-фортець було нелегко. Тому, певно, й існувала тут така своєрідна автономія.

Щоправда, в літописах згадується лише Мал, знеславлений княгинею Ольгою. Однак за Несторовою «Повістю минулих літ», древляни, пропонуючи Ользі взяти за чоловіка Мала, говорять їй про «наших добрих князів». Тобто йдеться про кількох, а не про одного Мала, якого Ольга врешті й обрала для помсти.

З Малом пов'язується заснування Малина. Тож ця назва теж походить від імені засновника. Вживається і самоназва маличі, так само, як з давніх давен — кияни, житичі і т. ін.

Стосовно ж мичан, то цей корінь зустрічається і в інших топонімах краю: Минини, Минійки. Причому, Минійки (Коростишівський район) лежать на Миці. А от Минини, що нині є складовою частиною села Леніного (з древньої історії відоме як Ставки), розташовані на Тетереві. Проте належність до племені мичан так само засвідчується. Є до того ж на Радомишльщині село Миньківка, що взагалі розташоване задалеко від Мики (і якраз на межі з Малинським районом), але має в назві отой же корінь «мин-». До речі, поруч з Миньківкою існує ще два села, назви яких вказують на давність, і не виключено, що то рештки чогось одного цілого і значного. Маються на увазі Дітинець (ця назва означає центральну частину слов'янського городища-фортеці) і Городчин (кореневий «город» у русів означав укріплене поселення). Можливо, до цих меж тяглися землі Мика і мичан, а далі вже йшли володіння Мала — земля малинська.

Історія і мичан, і маличів не залишила більш менш помітних слідів. Врешті, як і загалом древлян.

Така вже доля підкореного народу. Тому всі ці самоназви перестали згодом офіційно застосовуватися, оскільки всі стали русинами. Саме підкорення Ольгою древлян стало початком створення Київської Русі.

Якраз за цих часів з'являються перші літописні згадки про Мичеськ і Малин. Та якщо про Мичеськ йдеться під 1018 і 1150 роками, як про значний оборонний пункт на підступах до Києва, то Малин під 1136 роком (за свідченням Л.Похилевича) згадується лише у зв'язку з його даруванням Десятинній церкві. Не виключено, що Малин-древлянський (можливо, і Мичеськ теж) спіткала така ж доля, що й Іскоростень. Адже написано Нестором: «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах... І пішла Ольга із своїм сином по древлянській землі, встановлюючи скрізь ... закони і порядок.»

Невдовзі обидва поселення були сплюндровані монголо-татарськими завойовниками. У всякому разі наступну згадку про Малин знаходимо вже тільки за Литовської доби у 1471 році. Втратив на ту пору своє значення і Мичеськ. Відновився він уже як замкове поселення — Радомисль у середині XVI століття.

Ще з XII ст. Мичеськ, а затим і Радомисль були власністю Києво-Печерської лаври. Саме в Радомислі на початку XVII століття, забезпечуючи книговидавничі потреби, лавра збудувала паперову мануфактуру, одну з перших на Україні. (Цікаво, що через 260 років по тому вже Малин перейняв цю естафету у Радомишля. Збудована там 1871 році паперова фабрика нині є одним з найпотужніших підприємств галузі. А засновником фабрики був, між іншим, купець з Радомисля А.Себер.)

У козацькі часи Радомисль за деякими свідченнями став сотенним містом. На півночі межувала Радомисльська сотня з Ворсівською, до якої входило й невелике на ту пору село Малин.

Значення Радомисля значно зросло у XVIII ст. коли польськими конституціями лаврські володіння були передані уніатській церкві. З 1746 до 1795 року в Радомислі містилась уніатська митрополія.

Очевидно, цей факт і спричинив до того, що після приєднання в 1793 році Правобережної України до Росії саме Радомисль став центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а з 1797 року — Київської губернії. Малин увійшов до його складу.

22 січня 1796 року повітовому Радомислю указом імператриці Катерини II було даровано герб. Верхня його частина вказувала на належність до Волині, а в нижній було зображено трьох голубів зі смолоскипами у дзьобах. Використовуючи історичний сюжет стосовно помсти княгині Ольги древлянам (у такий спосіб за легендою було спалено Іскоростень та, ймовірно, інші древлянські міста), герб засвідчував входження в минулому території Радомисльського повіту до древлянської землі. Проглядається тут і зв’язок із підпорядкованістю до повіту Малина, як поселення бунтівного ватажка древлян.

Спільний «повітовий» період став сприятливим для міст сусідів. Для Радомисля то взагалі була «золота пора». Приміром, з 1793 до 1913 року чисельність населення тут зросла у 5 разів і дійшла до 15 тисяч жителів. У повітовому центрі ширились торгівля, ремісництво, промисловість.

Не менш стрімким був прогрес у розвитку Малина. З невеликого села, яке належало у різні роки різним власникам, виросло містечко. У пору утворення повіту тут нараховувалось до 500 мешканців. З 1866 року Малин став центром однойменної волості. Сприяло розвитку містечка будівництво у 1900-1903 роках залізниці Київ — Ковель, яка проходила поруч. І в 1913 році в Малині вже мешкало за чотири тисячі жителів (деякі джерела на початок 1917 року наводять у Малині сім тисяч мешканців).

Радомислю ж щодо шляхів сполучення не пощастило. З давніх давен місто було розташоване на так званому Батиєвому шляху, сполучаючи Київ з Волинню, Галичиною, Західною Європою. Цим шляхом через місто проїздили царі, інші відомі й сановні особи, надаючи містові певних привілеїв. З будівництвом у середині XIX століття Києво-Брестського шосе повітовий центр опинився за 18 верстов від нього. Обминула місто і залізниця. У зв'язку з цим серед радомишлян побутує бувальщина, що винен у цьому був колишній міський голова Гарбаров, який нібито поскупився на хабаря проектувальникам. Хоча згодом залізнична гілка і починала будуватися до Радомисля від Ірші, але завадили перша світова війна і жовтневий переворот 1917 року.

Як би там не було, але транспортне сполучення виявилося визначальним. Малину це допомогло стати значним промисловим центром краю. Розвиток Радомишля з цих же причин навпаки загальмувався.

З 1923 року міста-сусіди стали районними центрами. А кращі перспективи Малина (з огляду хоча б на ту ж залізницю) зробили його в 1923-1924 роках центром округу (хоча статус міста Малинові було надано лише в 1938 році), до якого увійшов і Радомишльський район.

Вдруге подібне об'єднання сталось в 1962-1964 роках. Спочатку, у 1959 році, обидва райони укрупнилися за рахунок сусідніх — Потіївського, Чоповицького, Базарського. А затим їх об'єднали в один ще більший — Малинський, щоправда, ненадовго. Несподіваними «жертвами» цього адміністративно-територіального свавілля опинилися стародавні села Радомишльщини — Городище і Юрівка. Враховуючи те, що населені пункти з такими назвами існували і в Малинському районі, приєднанців аби не було плутанини, перейменували відповідно на Мирне і Нову Юрівку.

А остаточно межі двох районів у їх сучасному вигляді було встановлено у 1967 році, коли з Малинського до Радомишльського району передали села Макалевицької сільради (Макалевичі, Вирва, Садки, Ірша). У цьому переділі теж відіграв роль залізничний фактор. Адже на території Радомишльського району не виявилося жодної залізничної станції. Тому й обрали «для зміцнення економіки» міста і району найближчу з них — Іршу, відстань від якої до Радомишля 30 кілометрів. До речі, майже стільки, скільки і до Малина. 33 кілометри — так віддалені між собою древні міста-сусіди.

«Малинщина у просторі і часі».

Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. 25-27 вересня 1996 р.

Малин , 1996. с.30-32.

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Ольжича та бібліотек Житомирської області

ІнфоМалин

І побував на захмарних верховинах…

У багатотомній Історії міст і сіл України у статті про село Забілоччя є коротенький рядок: «Забілоччя - батьківщина топографа В.Г.Василевського - лауреата Державної премії». Більше згадок про нього в інших довідкових виданнях радянської доби не знайти. Адже Віктор Гнатович Василевський - військовий топограф. А ця наука довгі роки вважалась державним секретом, як не афішувалися особливо установи та люди, що там працювали. І лише 1992 року журнал «Военные знания», оповідаючи про славний шлях російських (?!) топографів, згадав добрим словом і Віктора Гнатовича ВАСИЛЕВСЬКОГО.

НАРОДИВСЯ майбутній топограф у селі Забілоччя Радомисльського повіту Київської губернії 17 квітня 1921 року в збіднілій дворянській родині. Вже в роки незалежної України  Віктор Гнатович довідався, що дворянство було дароване імператорськими указами його пращурові Йосифові-Северину Василевському ще 1727 року, згодом підтверджено дідові Івану Васильовичу. Втім у 1917 році дворянські та інші стани скасували. Батьки ж жили на селі, і, як всі сільські жителі працювали на землі, і бідували, і потерпали від панів. Так само пас худобу, коня, гусей і Віктор. Але походження не давало спокою ще в дитинстві, коли однолітки дражнили хлопця шляхтою, ляхом чи поляком. Проте в сім'ї сповідували православ'я і вважали себе українцями...

1939 року В.Василевський закінчив забілоцьку середню школу і за покликом комсомолу вступив до Ленінградського військово-топографічного училища. У своїй вступній заяві він писав, що приваблює його природа і краса рідної землі, подорожі.

Вчитися попервах було важко. Давалось взнаки незнання російської мови, а ще непросто опановувалися навички топографічного креслення. Та тривожна передвоєнна обстановка підхльостувала і змушувала вивчати топографічну науку з подвоєною енергією. Навчалися щоденно, без канікул, відпусток і навіть вихідних. Трирічну програму група, у якій навчався Василевський, засвоїла за два роки.

У серпні 1941 року після успішних держекзаменів випускників останнім (перед блокадою) ешелоном відправили до Ташкенту на формування. Віктора Василевського зарахували топографом 2-го розряду до Першого військово-топографічного загону. Сформований у м.Джизаку загін за наказом Генштабу був направлений на топографічні зйомки до Ірану. Топографи нанесли на карту чималий район, який обіймали радянські війська. Тоді ж довелося їм і понюхати пороху у сутичках з басмачами, іранськими військами. В ущелині Танг-І-Луліан група, яку очолював В.Василевський, навіть потрапила в оточення іранців, котрих не обеззброїли наші військові. Проте з оточення вийшли без втрат, натомість завдавши їх ворогові, ще й трофеїв прихопили.

Після повернення з Ірану знімали Каракуми, плато Усть-Урт, гори Тянь-Шаню на китайському кордоні. Потім знову був Іран і гори Хоросану, Ельбурський хребет та ін.

У 1945-1949 роках загін виконував зйомки на Памірі. І топографу Василевському 1948 року випала честь побувати і перенести на карту найбільший у світі (не рахуючи Антарктики і Арктики) памірський льодовик Федченка. Його довжина, між іншим, 77 кілометрів, ширина у верхній частині - до 4 кілометрів, а знизу (в чотирьох розгалуженнях) - 2 кілометри, товщина льоду сягає 900 метрів, і кожні 180 років він оновлюється. Щодоби льодовик пересувається на 36-40 сантиметрів.

Виконуючи ці зйомки, доводилося топографам забиратися на захмарну височінь і навіть зійти на вершину біля піку Нанкальди на позначку майже 6000 метрів над рівнем моря (без 12 метрів). До речі, знімалися Памірські гори так званим комбінованим методом: фототеодолітною зйомкою за допомогою аерозйомки. Потім польові матеріали відпрацьовувалися на стереоавтографі. Треба зазначити, що це був прилад відомої Цейсівської фірми. Якраз на ньому працював В.Василевський.

Технологія вимірів була така. За знятими на скляних фотопластинах камерою з постійним фокусом («відстанню») і виміряним базисом за горизонтальними рейками визначали координати, які переносилися на планшетку, а потім стереоавтограф автоматично визначав висоти і розташування вимірювальних точок.

Після Паміру Василевського і його колег направили у Закавказький військовий округ, де їх досвід знадобився на зйомках Кавказьких гір. На це пішло чотири роки.

У 1952 році за створення карт високогірних районів Віктору Гнатовичу Василевському в числі інших військових топографів була присуджена Державна премія СРСР.

Наступного року він перебував у Ленінграді, де підвищував кваліфікацію. А потому його направили до Китаю для надання допомоги сусідній країні у становленні військової топографічної служби, де В.Василевський був радником командира топографічного загону.

Повернувшись, осів на рідній Україні в Чернівцях, де й провів решту свого життя. Звідси виїздив у відрядження на відновлення карт до Росії, в Карпати, у ряд областей України. Випала нагода побувати і в рідних місцях, на топографічних дослідженнях у Радомишльському та сусідньому Коростишівському районах. Водночас Віктор Гнатович викладав геодезію курсантам Кам'янець-Подільського інженерного училища. У 1970 році військовий топограф В.Г.Василевський був звільнений у запас.

Але відпочивати не став. Продовжував ще 17 років діяльність у технікумі, навчаючи студентів геодезії і топографії, кресленню, військово-технічній підготовці тощо. До речі, дехто з його вихованців пішов шляхом учителя, вступивши до того ж таки Ленінградського ВТУ, і навіть служив у тих же військових частинах. Так що традиції живуть.

Згодом таки вийшов Віктор Гнатович на заслужений відпочинок. Як сам жартував - «настав час ставити на ноги онуків», їх подружжю Василевських син і донька (вони викладачі університету) подарували трьох. Дружина, втім, попри пенсійний вік продовжувала працювати лікарем-стоматологом.

За нагоди навідувався В.Г.Василевський на батьківщину. Приїздив до Забілоччя, зокрема, на зустрічі випускників. І щиро зберігалась у серці топографа любов до рідної землі, що зіп'яла його на ноги і дала путівку у велике життя.

Віктор Гнатович Василевський (зліва) на зустрічі в Забілоччі з нагоди 50-річчя шкільного випуску.

Цю любов він згодом сповна виклав у своїх спогадах, що друкувались на сторінках радомишльської районної газети «Зоря Полісся», а потім вийшли друком окремими книжками «Веселі і сумні мої дороги…» і «У колисці військових топографів». Ці видання Віктор Гнатович привіз у дарунок рідним і близьким в останній свій приїзд до рідних країв у 2000 році. Він приїхав попрощатися, бо вже знав, що життя йде під завісу.

Скінчив свій земний шлях Віктор Гнатович Василевський 15 липня 2001 року.

Газета «Зоря Полісся», 21 грудня 1994 р.

Василевський В.Г.  «Веселі і сумні мої дороги».

Львів, 1999. с.1-5.