Знахідки на околиці Радомишля

Це сталося далекого вже 1956 року. Одного жовтневого осіннього дня учні міської школи №1, надаючи допомогу місцевому колгоспові, копали в полі на північ від Радомишля, неподалік Глухова Другого, траншеї для кагатування овочів. Раптом під черговим знятим шаром грунту з’явилися купи кістя, а також якісь кам’яні речі. Завдяки втручанню вчителів роботи припинили, а про знахідку було негайно повідомлено Інститут археології АН України і Житомирський краєзнавчий музей. Їх представники, що прибули на місце, визначили знайдене, як кістки мамонта і крем’яні знаряддя праці первісної людини…

Так, як це найчастіше трапляється в науці, цілком випадково була відкрита Радомишльська стоянка доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць. Повідомлення про знахідку було надруковане у багатьох виданнях різних країн світу. А для вчених – археологів, істориків – Радомишль став асоціюватися передовсім саме з Радомишльською стоянкою.

І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). У розкопках брали участь археологи і вчені Н.П.Амбургер, Н.Л.Корнієць, В.О.Місяць, М.Ф.Петриченко, Г.С.Руденко, В.Я.Брязкун, В.С.Драчук, Є.В.Яковенко. Консультантами експедицій (а досліджувалося місце стоянки ще по тому у 1959 та 1963-1965 роках) були члени-кореспонденти Академії Наук І.Г Підоплічко і С.М.Бібіков. На наведеному тут знімку якраз і видно моменти тих досліджень.

Уже перші з них підтвердили значимість зробленого відкриття. Знахідки засвідчили свою належність до доби пізнього періоду стародавнього кам’яного віку, який у науці іменується пізнім палеолітом (від грецьких слів «палайос» – стародавній і «літос» – камінь), що окреслюється 40-15 тисячоліттями тому.

На розкопках Радомишльської стоянки.

Доти відомі викопні експонати того періоду охоплювали значні межі розселення первісних людей на території сучасної України. Зокрема, ще в 1920-х роках була відкрита пізньопалеолітична стоянка в Овруцькому районі, згодом там же відкрили і дослідили ще одну. Характерною ознакою цих та подібних стоянок було те, що залягали вони в шарі жовтого суглинку — лесу. Через те археологи називали такі стоянки лесовими. Виходячи з цього, вважалося, що на нашому Поліссі, де відклади лесу відсутні (овруцька місцевість тут виняток), такі стоянки зустрічатись не можуть. До того ж і донині наші досить понижені і заболочені місця рахувалися непридатними для проживання в прадавні часи.

Але Радомишльська стоянка спростувала ці уявлення. До речі, розташована вона на курганоподібному узвишші на правому березі стародавньої балки, якою до Тетерева тече рівчак. Ймовірно, в далекому минулому це була річка. Місце дуже вигідне для розташування житла первісних людей. Що ж являло собою це поселення, точний вік якого вчені віднесли до початку оріньяко-солютрейської пори (33000-15000 роки до н.е.)?

Культурні залишки стоянки обійняли ділянку в більш як 500 квадратних метрів. На глибині 60-80 сантиметрів від сучасної поверхні в шарі темно-коричневої валунної глини (моренів) було виявлено шість овальних чумоподібних жител, розташованих по колу (в середньому розмір кожного «чуму» становив 3 на 4 метри). Посередині була яма-сховище, завалена кістками тварин: кінцівки, лопатки, тазові кістки, черепи мамонтів, що використовувались як будівельні матеріали при спорудженні житла. Дерево та шкіри мамонтів, які тоді також застосовувались із цією метою, під впливом часу стліли. Крім того виявлені були кістки північного оленя, дикого коня, на яких полювали мешканці, використовуючи шкіри для одягу і утеплення жител. Збереглися залишки вогнищ, місць обробки кременю.

Схема розташування Радомишльської стоянки.

    На стоянці було зібрано більше 10 тисяч розколотих людиною кременів. З цього каменю виготовлялися знаряддя праці, зброя. Чимало крем’яних виробів дослідники стоянки знайшли, як мовиться, цілком придатними для використання. Серед них – різноманітні гостроконечники і вістря для мисливської зброї, скребла, проколки для обробки шкір і дерева, кісток, пошиття одягу, нуклеуси (заготовки) та інше. Дерев’яні та кісткові частки цих знарядь (рукоятки ножів, списів тощо) не збереглися. Однак на кам’яних виробах виявлені були залишки їх слідів.
   Ці знахідки і зроблені дослідження підтвердили, що основним заняттям і засобом існування для жителів стоянки було полювання. І, судячи за зразками тодішньої зброї та розмірами і повадками тогочасних тварин, вполювати їх було справою непростою, нерідко з ризиком для життя. Здобич у раціоні доповнювали дикоростучі плоди, ягоди, річкові молюски, риба. Існування первісної людини (а в ту пору це вже були люди сучасного фізичного типу – грімальдійці, що жили матріархально-родовим ладом) ускладнювалося доволі суворими кліматичними умовами, значно холоднішим кліматом, ніж зараз — десь на теперішньому рівні скандинавських країн.

Відносна близькість Радомишльської стоянки до подібних стоянок Словаччини, Тернопілля (Кременецька стоянка) дала археологам підстави вважати, що її мешканці (або їх предки) дісталися на Полісся з Південного Заходу (з-за Карпат), вказуючи на напрямок давнього заселення нашого краю первісними людьми.

І залишається лише гадати, що змусило мешканців стоянки залишити її, адже слідів людини не виявлено. А характер знахідок (незавершеність багатьох знарядь, руйнування жител скоріше від часу, а не навмисне) вказує, що вчинено те мало бути з якихось неординарних причин. Можна лишень припускати, що то могла бути лісова пожежа, полон, загроза підтоплення, той же клімат і т. ін. Розгадки ж цьому, звісно, вже не знайти.

Проте й без цього наукове значення Радомишльської стоянки неоціненне. Вона вважається найдавнішою з пізньо-палеолітичних стоянок на теренах колишнього СРСР, невипадково привернувши до себе увагу вчених. Дала вона поштовх до історико-краєзнавчих досліджень і в нашому районі. Саме тоді в ентузіастів пошукової роботи виник задум створити музей. І першими його експонатами стали якраз передані археологами деякі знахідки із стоянки.

А на місці розкопок 29 вересня 1963 року було встановлено пам’ятний знак. Його відкриття стало в Радомишлі урочистою подією. Пам’ятник являв собою викладений з цегли чотирикутний пілон, загострений угорі.

Пам'ятний знак на місці Радомишльської стоянки.

Світлина 1963 р.

На ньому — виготовлена радомишльськими машинобудівниками чавунна плита з написом: «30-35 тисяч років тому тут була стоянка первісної людини. Розкопки проведені Академією Наук УРСР в 1957 році». Навколо пам’ятки було зроблено декоративну огорожу.

Проте з роками про це місце просто забули. Знак почав поступово руйнуватися, запустівало й місце довкола нього. Хоча час від часу сюди навідувалися дітлахи: для екскурсії, чи просто так, з цікавості. В останні десятиріччя минулого століття пам’ятка виглядала вкрай занедбаною і напівзруйнованою.

Світлина 1992 р.

Врешті зловмисники навіть викрали металеву табличку. Відтак випадковому подорожньому взагалі важко було зрозуміти, що то за руїна стоїть посеред поля.

У січні 2005 року стараннями міського ритуального підприємства «Пам’ять» на місці стоянки встановили новий пам’ятний знак. Примітно, що виготовили його з каменю, символічно підкреслюючи, що це пам’ятка саме кам’яного віку. Щоправда, чомусь надто поспішали з новим відкриттям. Наразі не встигли повністю відтворити колишній напис з таблички. Тож він так і зостався недовершеним.

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 1994 р.

Пам’ятка на околиці Радомишля 

Почему до сих пор не переименовали?

Был случай…

История эта легендарно-анекдотическая и сродни знаменитому царскому пальцу, приложенному к линейке, от которого на плане, а затем и в реальности осталась на железнодорожной магистрали Москва – Петербург извилина. Речь об имени нашего города – Радомышля, в названии которого буква «ш» появилась с 1946 года на месте бывшей «с». Когда я спросил одного городского старожила о причинах такой замены, он многозначительно произнес:

- Сталин приказал!

По его словам, дело было так. 26 декабря 1943 года Радомысль в числе других населенных пунктов Житомирщины был освобожден от немецко-фашистских захватчиков. Об этом, как полагается, сообщило Совинформбюро. Прослушав сообщение, Верховный главнокомандующий страшно возмутися:

- Как так? Почему до сих пор не переименовали?

А суть в том, что настоящая фамилия у Зиновьева, злейшего оппонента Иосифа Виссарионовича, была Радомысльский. Естественно, допустить существование города, который хотя бы косвенно намекал на расстрелянного оппозиционера, вождь всех народов никак не мог. Поэтому и произвели вскоре замену неугодной буквы.

И хотя переименование осуществлялось скорее всего по другим причинам, эта городская легенда, думаю, заслуживает внимания и интереса. Хотя бы потому, что показывает, какая неожиданная связь может раскрыться между фамилией и географическим названием.

Газета «Киевские ведомости», 8 лютого 1995 р.

В пам’ять про героїв Крут

29 січня 2003 року у Радомишлі вперше було вшановано пам’ять героїв Крутянського бою.

Ініціаторами жалобного заходу стали активісти міського осередку Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, що утворилося й почало свою діяльність у липні 2002-го.

А вже до наступної річниці Крутянської трагедії у Радомишлі біля пам’ятника Кобзареві було закладено меморіальну гранітну плиту «Борцям за волю України» зі сподіваннями на спорудження на цьому місці обеліска чи іншого пам’ятного знака.

Пам’ятний знак борцям за волю України.

Таким побачив майбутній меморіал архітектор Юрій Молодико.

Відтак цей сквер став місцем ушанування усіх величних та трагічних подій боротьби українців за свою волю та незалежність, ушанування звитяжців і жертв цієї боротьби, у числі яких і Герої Крутів.

Коли мова заходить про обставини трагічного бою під Крутами, нерідко доводиться чути, що, мовляв, безвусих юнаків кинули на поталу добре озброєному й вишколеному ворогові, що мав до того ж значну чисельну перевагу. Але промовисті аналогії із сучасністю переконливо проглядаються хоча б з огляду на події Помаранчевої революції. Адже головною рушійною силою Помаранчевого Майдану теж була молодь – ровесники героїв Крут, яких ніхто на Майдан силоміць не відправляв. Навпаки, і це я можу підтвердити, як батько трьох синів, котрі з власної волі, з власного сумління самотужки вирушали і добиралися до буремного столичного Майдану. І коли лунали запопадливі виголошування, як можна дітей посилати на Майдан у холод і через небезпеку провокацій, мій син, чуючи таке, відказував: «Коли брати до армії і давати до рук вісімнадцятирічних юнаків зброю, - то ми не діти,  а тут чомусь за нас так турбуються…»

Мабуть, такими ж патріотичними почуттями й поривами керувалися юні гімназисти та студенти, що у січні 1918-го стали на захист проголошеної української державності  від російсько-більшовицького агресора на станції Крути. Холодної зимової пори, яка так само лютувала й під час Майдану. Бо, як це не парадоксально, але на відміну від старших,  котрі, здавалося б, уже, нібито, й пожили на цьому світі вдосталь і можуть менше триматися за життя, молодь завдяки юнацькому максималізмові більше здатна до самопожертви. Це довели герої Крутів, це доводять сучасні юнаки та дівчата на революційних Майданах.

Слава нашій молоді і слава Україні!

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 27 січня 2005 р.

                       КРУТИ

                              (триптих)

Як триста воїнів-спартанців,

Проти ворожої орди

Їх кілька сотень стало вранці

Закрити Київ від біди.

Хоч сили все ж були нерівні,

У ту пекельну круговерть

Не думали про славу й гривні,

Стояли мужньо і на смерть.

А ворог шаленів від люті,

І тисячами сунув й пер.

І гинули герої Крутів

В бою. А хто від ран помер.

Когось добили тут багнетом,

Коли почули, що ожив.

А хтось упав під кулеметом,

Що без жалю дітей косив.

Були вони безвусі й юні,

В думках летіли до матусь,

Та обірвались серця струни,

І кожен другий не вернувсь.

Полите кров’ю поле бою...

Їм доля випала така.

Про подвиг молодих героїв

Нам пам’ятать крізь всі віка!

                *   *   *

Зрозумійте мене, моя нене,

І пишайтеся сином своїм:

В бій я йду, молодий і зелений,

За Вкраїну і рідний свій дім.

Що б не сталося, матінко, знаю:

Треба ворога нам зупинить.

Я до Вас у думках поринаю,

Може, в мене й остання ця мить...

Ви пробачте мені, мамо моя,

Що віщує Вам доля біду.

Не залишу я це поле бою,

Хоч і голову тут покладу.

Ви простіть мене, мила матусю,

Що зоставлю Вам біль і журу.

Я додому вже не повернуся,

У бою – чи загину, чи вмру.

Пам’ятайте мене, моя рідна,

Бо нащадків у мене нема.

Та лишаю на світі слід гідний –

Я за волю поліг не дарма!..

                *   *   *

Як осягнуть і як збагнути

Крізь морок лжі і забуття,

У чому ваша драма, Крути,

І в чому приклад для життя?

Одвічне: бути чи не бути,

В січневий холод й заметіль...

То в чому ваша слава, Крути,

І в чому ваш нестерпний біль?

Сьогодні вже гримлять салюти

І вояки карбують крок.

Так в чому ваша велич, Крути,

І в чому ваш гіркий урок?

Ні, неможливо це забути,

Як гинуть хлопці молоді.

Бо символ волі й честі – Крути,

І в сьогоденні, і тоді.

Запам’ятають хай нащадки

Не задля величі й краси:

Свободу треба захищати

У всі віки і всі часи!

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2012 р.

Для вас, краєлюби

Уже вдруге стереотипним виданням видавництво «Житомирський вісник» випустило посібник «Географія Житомирської області». Його автор — кандидат географічних наук, президент Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині Микола Юхимович Костриця. Як зазначається в анотації, розрахований посібник передусім на вчителів, учнів загальноосвітніх шкіл і середніх спеціальних навчальних закладів, а також на краєзнавців, туристів, усіх, хто цікавиться природою, економікою і культурою Житомирщини.

І, прочитавши книгу, в цьому неодмінно переконуєшся. У дохідливій формі в ній розповідається про геологічну будову, рельєф, корисні копалини, клімат, внутрішні води, ґрунти, флору і фауну, тваринний світ, наводяться відомості про природничо-географічні комплекси, народне господарство, населення області, розкриваються екологічні особливості. Словом, йдеться про все те, що охоплює географічна наука. Причому висвітлення географії подається, спираючись на історичні особливості розвитку краю, історію природничих досліджень у ньому. Подаються у виданні також деякі цікаві туристські маршрути пам'ятними місцями Житомирської області. У додатку подано мережу заповітних об'єктів Житомирщини, перелік рідкісних видів рослин і тварин регіону, занесених до Червоної книги України, наводяться рівні радіоактивного забруднення в районах, прилеглих до ЧАЕС.

Допитливий читач знайде у посібнику чимало корисного матеріалу, що безпосередньо стосується Радомишльського району. Відомості про Радомишль подаються у розділі, де розповідається про головні міста області. До речі, тут наведено історичну довідку про наш райцентр, уміщено його історичний герб. Наводяться в посібнику прізвища вчених і краєзнавців, які досліджували Радомишльщину. Серед них – Г.Бельке, Г.Танфільєв, О.Рогович, М.Миклухо-Маклай (брат відомого мандрівника), Р. і Є.Єленевські, О.Мельник. Розкриває автор походження назв ряду населених пунктів, як то Рудні, Гути, Слободи, а ще — Дубовик, Осички, Березці, Заболоть, Брід, Біла Криниця, Білка, Поташня, Папірня та ін. Подано докладні відомості про головну річку області та району — Тетерів, згадуються легендарні радомишльські дуби, і, звичайно ж, викладені в книзі особливості географічного району, до якого входить Радомишльщина.

Як зазначає М.Ю.Костриця у післямові, вивчення природи, історії, економіки і культури рідного краю допомагає краще розуміти його минуле, усвідомлювати сучасне, уявляти майбутнє. Але життя, що повсякчас змінюється, вимагає доповнень до наведеного в книзі. Тож разом з автором хотілося б сподіватися, що знайомство з посібником «Географія Житомирської області» стане для його читачів поштовхом до пошукової і дослідницької діяльності в галузі краєзнавства.

Газета «Зоря Полісся», 7 грудня 1994 р.

Така дивна назва

Версія

З-поміж видрукуваних на початку ХХ століття фотолистівок з тодішніми радомишльськими краєвидами привертає до себе увагу та, на якій фотографом увічнено вулицю Русанівську. Такою є давня і сучасна назви, хоча у радянські часи її ще були нарекли вулицею Карла Лібкнехта. Проте не лише своїм краєвидом та історичною цінністю виокремлюється ця виконана у кольорі листівка серед інших. Хоча, зауважу, особливо цінуються подібні фото, коли на них присутні тодішні реальні «дійові особи», у нашому випадку - мешканці стародавнього повітового міста Радомисля, типажі, а тут їх зафіксовано чимало -  і дорослих,  і юних (на ті часи, звісно).

Однак передусім викликає подив, що на листівці назва вулиці чомусь зазначена як «Ругалівська». Відтак резонно щонайперше виникає припущення, що то – просто друкарська помилка або описка.

Але, читаючи тогочасні газети чи книги, особливих помилок, які б отак кидалися у вічі, у них не знаходиш, не те, що в сучасних виданнях. Та й не так уже багато тексту на тій листівці, щоби в одному слові зробити відразу дві помилки. Друкувалась листівка, відомо, у радомисльській друкарні Е.Заєздного, тож набірник не міг не знати назви вулиці.  Їх у місті тоді було не так уже й багато, а ця до того ж – одна з центральних. А ще ж у кожній друкарні працював коректор, який вичитував тексти, вишукуючи там можливі похибки. Крім того, перш, ніж дати дозвіл на друк, підготовлений до друку зразок мали оглянути та затвердити замовник і цензор (на повітовому рівні – справник). Невже всі недогледіли?

Втім, хтозна, може й справді припустився знаний тогочасний радомисльський видавець такого собі «ляпу», підвівши водночас й відомого місцевого фотографа В.Козловського.

А якщо не помилилися? Тоді слід вважати, що назва «Ругалівська» могла мати право на існування. Адже поряд з офіційно встановленими назвами вулиць часто-густо вживаються народні або ж давніші. Як маємо ми досі разом з вулицями Пархоменка, Філіповича, Мічурина їх поширені серед містян наймення, як Перший, Другий, Третій хутори. Так само вживаються назви Звіринець, Коробочка, дарма що йдеться про вулиці Сингаївського, Лесі Українки.

А що ж таке – Ругалівська?

Очевидно, тут можна вести мову про декілька тлумачень. Найбільш ймовірним з них слід, певно, вважати походження такої назви від стародавнього слова «руга», що означає землі, передані церкві або духовній особі. Враховуючи, що Радомисль упродовж кількох століть входив до церковних володінь, таке пояснення може бути цілком прийнятним.

Не виключено, що «Ругалівська» могла походити й від слова «ріг», тобто кут будинку, площі чи вулиці. Виходячи з того, що вона сполучалась з магістральними вулицями міста – Малою і Великою Чорнобильськими, а ще – із Соборним майданом, звідки розходилися шляхи на Київ і Житомир, таке врешті теж може мати місце.

Ну, й нарешті, багатьом вчувається у тій дивній назві російське «ругаться», «ругать», що можна пов’язувати зі сварливими господарями – мешканцями вулиці. До речі, чимало вулиць отримували свої назви (і цілком офіційно) від особливостей, рис характеру, а то й імені, прізвища чи прізвиська першого поселенця. Такі ж прізвища, як Ругальов, Ругалов – теж не рідкість.

Таким чином, категорично відкидати надруковану на листівці «помилкову» назву, мабуть, не варто. Бо хтозна, можливо, колись і знайдеться остаточне пояснення цій історичній загадці.

Газета «Зоря Полісся», 7 грудня 1994 р.

Генерал Олексієнко: «Я радомишлянин і цим пишаюсь!»

Мабуть, у всякого, хто в тій чи іншій мірі має стосунок до армії, особа генерала викликає і повагу, і певну неприступність. Та хоча каже солдатська мудрість, що кожен вояка мріє стати генералом, вдається це далеко не всім. І так само не кожному випадає нагода побачити генерала «живцем», тим більше поспілкуватися з ним. У радомишлян під час святкування Дня міста - 1994 така можливість була. Святковим Соборним майданом від гурту до гурту походжав по військовому підтягнутий генерал-лейтенант. Щиро бесідував з городянами, з кимось були радісні обійми. Певно так і має бути, коли зустрічаються давні друзі й земляки.

Охоче розмовляв він і з пресою, чітко по-армійському відрекомендувавшись:

— Генерал-лейтенант Олексієнко Борис Миколайович.

  

Фото Миколи Поповича.

Як з’ясувалося під час нашої розмови, ще з дитинства доля пов’язала його з Радомишлем. Сюди батька, котрий був військовим, перевели служити з Волочиська Хмельницької області (саме там 2 квітня 1940 р. народився Борис). У 1958 році юнак закінчив радомишльську тодішню середню школу №6 (нині — №3). Тож не випадково вишукував під час свята колишніх своїх учителів, і треба було бачити, з якою радістю зустрів Борис Миколайович улюбленого, за його словами, вчителя математики В’ячеслава Петровича Варламова. Потому, звісно, були спогади про ті далекі роки, школу, тодішній Радомишль і його людей.

Після закінчення десятирічки Олексієнко назавжди пов’язав свою долю з армією, обравши нелегкий фах прикордонника.

На кордонах промайнуло практично все його подальше життя, географія якого майже повністю охопила терени колишнього Радянського Союзу. Забайкалля, Закавказзя, Заполяр’я, Середня Азія... Певно, не треба пояснювати, що за отими адресами — «найгарячіші точки» тодішніх кордонів СРСР. Отож доводилося докладати неабиякої витримки, військової виучки, а іноді й дипломатичного хисту. Врешті невипадково Борис Миколайович певний час працював на дипломатичній роботі.

Після проголошення незалежності України генерал Олексієнко переїхав на Батьківщину, всіляко сприяючи становленню та зміцненню прикордонних рубежів молодої української держави. Очолював інститут прикордонних військ України, який розташований у Хмельницькому, — кадрову кузню українських прикордонників. У 1999-2001 роках був головою Державного комітету у справах охорони державного кордону України, командувачем Прикордонних військ (йому було присвоєне військове звання генерал-полковника). Відтак дістав більше можливостей навідуватися і в рідні краї, підтримувати тісніші зв’язки з колишніми однокласниками.

— Я дуже задоволений і щасливий,— каже Борис Миколайович Олексієнко,— кожній нагоді побувати в Радомишлі, зустрітися з земляками. Бачу, наскільки розцвіло наше рідне місто, прикрасившись новобудовами, гарно оздобленими сучасними будівлями. Та найголовніша цінність Радомишля — його люди. І я в цьому повсякчас переконуюсь. Як і в тому, що батьківщина там, де зробив колись свої перші кроки, де з'явились перші щирі почуття, де отримав путівку в життя. Тож від усього серця зичу радомишлянам добра, удач і щастя. Щоб якомога менше невдач було у їх такому непростому нині житті. Хай квітне наша рідна земля!

Газета «Зоря Полісся», 23 листопада 1994 р.

Ці загадкові мичани

Дитячі враження чомусь нерідко найвиразніші і найстійкіші. Отож іще з дитинства пам'ятаються перші пізнавальні уроки з історії рідного Радомишля. І досі пригадується, приміром, як одного разу школярем, перевідуючи однокласника, чи не вперше дістався Микгорода. Мимоволі дорогою поміж нами зайшла мова про те, що означає ця назва. Мій товариш виявився досить обізнаним у цьому і розповів,  що Микгород – то колиска нашого міста, бо існувало це поселення ще задовго до заснування Радомишля. А щодо назви – то пояснював  він її просто: город миків. Мики, як розповідав товариш, – то були такі древні люди, котрі жили на берегах своєї річки з такою ж назвою –  Мика.

Звідки він те почув, не знаю. Певно, зараз уже й сам не пригадає. Але цю розповідь я згодом згадував не раз. Тим більше, що, вивчаючи історію рідного краю, пересвідчився:  оповідка та мала цілком реальне підгрунтя і переходила, як і всі перекази чи легенди, від дідів до онуків, а від них – знову до нащадків, наступних поколінь…

Отже, як свідчать літописи, у наших краях десь у VІІ-Х століттях дійсно жило древлянське покоління під назвою «мичани» («минчани»). Стосовно походження цієї назви висловлюються різні припущення. Одні дослідники вважають, що походить вона від річки Мики, тобто мичани – це  ті, що населяють її береги. За іншим поясненням назва і річки, і народу є похідною від поселення – городища, тобто Микгорода, або, як частіше називають його в історичних джерелах, — Мичеськ (Мичськ, Мицьк).  У зв'язку з цим виникла версія, що назва міста, як це було узвичаєно в ті часи, утворилась від імені його засновника, котрим імовірно був ватажок мичан такий собі МИК.

Давньоруські городи (гради) і поселення дійсно переважно називалися іменами своїх фундаторів – Київ (Кий), Львів (Лев), Ярославль(Ярослав) тощо. Похідними від конкретних історичних осіб вважаються і назви ряду сіл на Радомишльщині, названі за переказами за іменами чи прізвищами сановних людей: Вишевичі (В'ячеслав–Вишеслав), Чудин (Чудін), Заньки (Занько–Зіновій), Кичкирі (Кочкар). А ще існує переказ, нібито Мичеськ був заснований котримсь князем – чи то Данилою, чи Дмитрієм. На місці ж сучасної будівлі Радомишльського лісництва, що на Микгороді, стояв начебто в давнину княжий терем.

Несподіване тлумачення цієї версії подають мовознавці. Виявляється, що корінь «міцьк-», «мицьк-», який зустрічається в багатьох географічних назвах,  зокрема й нашого краю, є похідним від імені Дмитрій. У давнину воно вживалося у видозміненій формі, як … Мицько. У білорусів, до речі, й досі зменшено пестливою формою від Дмитра є Міцька.

З іншого боку – у чехів Мичек, Мичко є старочеським відповідником нашого Миколи. І якщо зважити на те, що в історіографії згадується древній монастир святого Миколая, розташований біля Микгорода, це породжує ще одну небезпідставну версію походження стародавньої назви нашого поселення.  

Отож, не виключено, що саме з якимось древлянським князем, воєводою чи іншою знатною особою могло бути повя'зане заснування стародавнього Мичеська-Микгорода.

Досліджуючи історію древлян, відомий історик М.Костомаров припускав, що їх князівство складалося з кількох дрібних «областей», кожна з яких мала свого князя. Древляни, відомо, жили в непрохідних лісах і діставатися крізь нетрі до їхніх городищ-фортець було нелегко. Тому, певно, й існувала тут така своєрідна автономія.

Щоправда, в літописах згадується ім'я лише одного древлянського князя – легендарного Мала, підступно вбитого княгинею Ольгою. Одначе за Несторовою «Повістю минулих літ» древляни, пропонуючи Ользі взяти за чоловіка Мала, говорять їй про «наших добрих князів». Тобто мова йде про кількох, а не про одного Мала, якого Ольга врешті й обрала для помсти за смерть чоловіка – князя Ігоря, вбитого бунтівними древлянами.

З Малом пов'язується заснування сусіднього Малина. Як бачимо, назва цього міста теж є похідною від імені засновника. Та й досі вживається подеколи у наших сусідів самоназва «маличі», так само, як з давніх-давен – кияни, житичі і т.ін.

Стосовно ж мичан-минчан, то цей корінь зустрічається і в інших топонімах краю: Минини, Минійки – то стародавні села, заснування яких відносять до праслов'янських часів. Причому, зверніть увагу, Минійки (Коростишівський район) лежать на Миці, відтак зв'язок з мичанами (минчанами), як племенем, що заселяє береги Мики, тут безпосередній. А от Минини, що стали складовою села Леніного, розташовані на Тетереві. Проте належність до мичан засвідчується так само, хоча Мика вже, здавалося б, у цьому прикладі й ні до чого. Є ж іще й Миньківка, що взагалі розташована задалеко, але містить у назві оте ж «мин».

До речі, поруч з Миньківкою лежать ще два села, назви яких вказують на давність, і не виключено що всі вони є рештками чогось одного цілого і значного. Маються на увазі Дітинець (ця назва є тотожною слову «кремль» і означає центральну частину стародавнього городища-фортеці) і Городчин (кореневий «город» у русів означав укріплене поселення). Можливо саме до цих меж тяглися землі мичан, бо далі вже йдуть володіння Мала – земля малинська. Цікаво, що «городи» у древлян вважалися також центрами передусім землеробства, у селах же переважало мисливство і скотарство.

Спонукає до роздумів і цікавий факт з історії згаданих вище Минійок. Десь у ХІV-ХV ст. це поселення і навколишні землі входили до володінь князів Миничів. Чи то, бува, не нащадки легендарних миків?

Історія мичан не залишила нам більш-менш помітних слідів. Втім, як і древлян. Така вже доля підкорених народів. Відомо ж, що Ольга жорстоко придушила древлянський бунт і  помстилась за смерть судженого. І, перемігши  непокірних древлян, встановила тут уже свої  – полянські, тобто київські закони. А владарювати на древлянських землях почав ставленик Києва. Зокрема, син Святослава – Олег, Ольжин онук, який обрав собі під столицю  Вручий (Овруч). Підкорення древлян поклало початок створенню Руси – могутньої слов'янської держави. Тому назва «древляни», а відтак, мабуть, й «мичани-минчани», перестала згодом уживатися взагалі. Оскільки всі стали русичами.

Але цікаво, що саме за часів Київської Руси з'явилися в літописах і перші згадки про древній Мичеськ-Микгород.

У дослідженнях місцевих краєзнавців середини ХХ століття наводяться посилання на те, що Мичеськ нібито вперше згадується у Галицько-Волинському літописі під 1018 роком. Там ідеться про боротьбу за великокнязівський київський престол між синами Володимира Святославовича — Святополком, що княжив у Турові, і новгородським князем  Ярославом. Тоді Святополк, прозваний Окаянним, повів на Київ польське військо на чолі з королем  Болеславом Хоробрим. На деякий час йому вдалося осісти в Києві. Але невдовзі новгородські дружини Ярослава Мудрого вигнали Святополка з «матері міст Руських». Тікаючи, польські війська ледве перебралися через Тетерів біля Мичська, лишаючи в заболочених місцях у заплаві Мики свої награбовані скарби. Проте історичні джерела факт такої згадки тимчасом не підтверджують, тож звідки вона виникла, невідомо. Можливо, і є десь якісь посилання істориків, бо ж на голому місці такі твердження з'явитися не могли.

Натомість достеменно відомо і доведено, що за Іпатіївським літописом під 1150 роком Мичеськ згадується з приводу відступу Київського князя Ізяслава перед Володимирком Галицьким. Володимирко взяв мичан «на щит» (приступом) і зажадав від них викупу сріблом у такій кількості, що населення віддало навіть прикраси, які носили жінки.

Мичськ означено на карті Руси ХІ-ХІІІ ст., складеній М.Грушевським.

Проте в літописних свідченнях ідеться вже про цілком осідле місто. Тобто, літописна згадка – то аж ніяк не дата  заснування (хоча саме її узвичаєно брати за точку відліку родоводу населених пунктів, якщо абсолютно конкретних дат про закладку поселення немає). А от коли саме Мичеськ було насправді засновано, мабуть, точно встановити уже неможливо. Археологічні дослідження, які проводилися на Микгороді в 1954 році фахівцями Житомирського краєзнавчого музею, знайдені сліди стародавнього слов'янського поселення віднесли до ІІ-ІV століть. Пізніше, у сімдесятих роках, група ленінградських археологів, що вела тут дослідження, датувала викопні сліди стародавнього городища VI-VII століттями. Точні документальні підтвердження між тим відсутні.

І навряд, чи вже коли з'являться. Відтак лишили нам у спадок древні мичани безліч таємниць і загадок.

Газета «Зоря Полісся», 2 листопада 1994 р.