четвер, 5 жовтня 2006 р.

Краєзнавство Радомишльщини

У 1973 році в академічній серії «Історія міст і сіл Української РСР» вийшов том «Житомирська область», у якому зокрема було подано історію міста Радомишля і ряду сіл району. Тодішні радянські історіографія й ідеологія відразу ж надали цьому виданню гучних епітетів унікальності, всеосяжності й об'єктивності. Хоча, якщо вести мову про всеосяжність, то, скажімо, в розповіді про історичне минуле Радомишля багатовіковий дореволюційний літопис міста умістився лише в дві книжкові сторінки, у той час як кількадесятилітній радянський період – у п'ять. А про історію сіл району за нерадянські часи взагалі у кращому випадку наводилась тільки фраза «засноване в такому-то році». Та, власне, подавалися відомості лише про села центри сільських рад.
Відтак складалося враження, що до 1917 року у нас історії просто не було. Тому не витримує критики й твердження про об'єктивність. Бо тогочасна цензура добряче “причесала” ті оповідки, щоби цілком вкладалися вони у рамки «Краткого курса истории ВКП(б)». Через таку призму виглядало наше минуле, як суцільна класова боротьба трудящих проти гнобителів, а сучасне – демонструвало переможний поступ радянських людей на шляху до комунізму.
Нібито й не існувало у нас багатолітньої історії церковних громад, не було заможних благодійників і міських правителів, котрі не менше теперішніх так само дбали про нашу духовність і культуру, про розвиток і зовнішній вигляд міста, його вулиць і будинків. Та й знати прізвища конкретних «гнобителів» теж не завадило б. З іншого боку – «чорні» сторінки радянського періоду замовчувалися й приховувалися. Звідси сумнівною видається й унікальність означеного видання.
Краєзнавчі пошуки доводять і те, що таке грунтовне дослідження було, принаймні в нашому регіоні, аж ніяк не першим. У всякому разі ряд відомостей ним було зокрема почерпнуто з фундаментальних праць краєзнавця ХІХ століття Лаврентія Івановича Похилевича.
Л.Похилевич походив із сім'ї священика, і сам теж пішов шляхом служіння Богові. Він працював в управі Київської єпархії, а тому, виконуючи службові обов'язки, багато часу проводив у відрядженнях. Дослідник побував майже у всіх церквах Київської губернії, де зібрав безліч переказів місцевих жителів, а також чимало цінних історичних матеріалів. Ці його пошуки втілилися,  зокрема, в книгу «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся», виданій 1864 року. У 1887 році її було перевидано з доповненнями окремими частинами. Одна з них мала назву «Уезды Киевский и Радомысльский». 1882 року побачила світ праця Л.Похилевича «Роспись землевладения в Радомысльском уезде Киевской губернии».
Як зазначав автор у передмові до своїх «Сказань…», він використав літописні й архівні свідчення, відомі на той час наукові праці. Тож у своїх спробах вивчати місцеву історію Похилевич, звісно, також не був піонером. Адже наводяться стародавні відомості  про наш край у багатьох історичних документах, таких, наприклад, як «Архив Юго-Западной Руси», у князівських і козацьких літописах, архівах Православної й Уніатської Церков, статистичних описах. Тут можна, зокрема, навести видання, здійснені цивільним губернатором Київським, сенатором І.Фундуклеєм: «Статистическое описание Киевской губернии» (1852 р.), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.). А ще популярні у свій час довідники «Военно-статистическое обозрение Российской империи» (1848 р.), «Городские поселения в Российской империи» (1861 р.), що також вийшли до появи праць Л.Похилевича.
Згодом ці початкові відомості були використані й доповнені в енциклопедичних виданнях «Географическо-статистический словарь Российской империи» (1875), «Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich» («Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов¢янських»,1886-1887), «Энциклопедический словарь» Ф.Павленкова (1892), «Энциклопедический словарь Ф.Брокгауза и И.Ефрона» (1899), «Большая энциклопедия» С.Южакова (1906), «Настольная энциклопедия» (1907), «Весь Юго-Западный край» (1913), «Еврейская энциклопедия» та ін.
Зрозуміло, що енциклопедії та довідники лише узагальнили дослідження й відкриття, які були зроблені у пору їх виходу. Саме у ХІХ ст. почалися систематизовано вестись у наших краях пошукові роботи з історіографії, археології, етнографії, географії, інших  природничих наук. Згадки про Радомисль і його околиці зустрічаємо у науково-дослідницьких працях С.Соловйова, Д.Делафліза, Є.Болховітінова, В.Антоновича, М.Костомарова, К.Тромоніна, Г.Танфільєва, О.Роговича, А.Яблоновського, Е.Руліковського, П.Чубинського, В.Доманицького, М.Лихачова, К.Квітки, П.Клепатського, М.Миклухо-Маклая, О.Ярошевича, Г.Бельке, П.Лебединцева, І.Огієнка та інших.
До речі, видатного українського державного і церковного діяча, вченого Івана Івановича Огієнка, уродженця Брусилова, радомишляни сповна мають вважати за земляка. І не тільки через колишню територіальну належність Брусилова до Радомисльського повіту. І.Огієнка єднали з повітовим центром родинні й ділові зв¢язки (у Радомислі мешкали батьки дружини Івана Івановича). Він сприяв духовному й культурному розвиткові міста, постійно і плідно співпрацював з повітовою газетою «Радомыслянинъ». Тут було видруковано його  краєзнавчі дослідження з минулого Брусилівщини, а в 1916 році вийшли «Нариси з історії Радомисля».
У радянський період краєзнавство довгий час вважалося ледь не забороненою наукою. Годі вже говорити про міста чи села, коли навіть історія України особливо не афішувалась. А те, що викладалося подекуди в школах, подавалося цілковито у дусі проімперських поглядів виключно через призму епохального добровільного «воз'єднання» України з Росією. Отож, щоби місцеві пошуковці ненароком не вийшли за суворо визначені межі, краще їм було узагалі не вести жодних пошуків. Та що там аматори, коли й учені-історики не мали вільного доступу до окремих архівних справ, що зберігалися у «спецхранах». Одначе науковці своє діло робили, навіть перебуваючи під невсипущим наглядом спецслужб. Відтак історичні свідчення про минувшину Радомишльщини знаходимо в працях М.Грушевського, І.Крип'якевича, О.Оглоблина, С.Юшкова, І.Назарка, І.Пазенка,  В.Щербаківського, З.Участкіної, П.Третьякова, І.Галанта, О.Мацюка, С.Клєпікова, Д.Вайнштейна, О.Крижанівського, О.Лоли, І.Бойка, В.Січанського, А.Барановича, І.Гуртія, І.Шовкопляса і багатьох інших учених. Ймовірно, з огляду на оте «пильне око» і  репресії дехто з них змушений був емігрувати за кордон, аби мати змогу займатися улюбленою справою без озирання на численні ідеологічні табу.
У 1930-х і на початку 1950-х рр. велись археологічні дослідження стародавнього городища на Микгороді, здйснювали пошукову діяльність геологи, біологи, географи і картографи.
Що стосується «місцевого» краєзнавства, то його відродження почалося вже за часів хрущовської «відлиги». У Радомишлі поштовхом у цій справі прислужилося відкриття стоянки первісної людини. У 1959 році в місті було засновано краєзнавчий музей, навколо якого згуртувалися ентузіасти-пошуковці: О.Мельник, А.Бородько, К.Гарбаренко, М.Криворук, М.Масюта, М.Осадчий, Б.Пивовар, Г.Покотило, М.Роговченко, О.Сахневич, С.Хруленко, Ф.Шкулій.
Невдовзі вони організаційно об'єдналися в Товариство краєзнавців, головою якого обраний був Г.Покотило. Товариство мало історичну, природничо-географічну та етнографічну секції. За ініціативою краєзнавців в Радомишлі було встановлено пам'ятники Т.Шевченку, героям-землякам, пам'ятний знак  на місці Радомишльської стоянки. Побачили світ поштові листівки з краєвидами міста. Було здійснено низку заходів по встановленню і охороні історичних місць. І, безумовно, постійно збирались матеріали з історії краю, поповнювались експозиції музею, почав вестись сучасний літопис Радомишля.
Дослідницькі матеріали краєзнавчого осередку якраз і лягли в основу нарисів про Радомишльщину у згаданій «Історії міст і сіл». А те, що вона вийшла в надто урізаному вигляді, жодним чином не применшує їх подвижництва, бо першооснова була значно повнішою і певною мірою позбавленою наведених вище недоліків.
До краєзнавства залучались вчителі, журналісти, культармійці. Приміром, етнографічним пошукам і впровадженню давніх народних традицій значною мірою поклав початок відомий в Україні етнограф Василь Скуратівський, котрий у 1960-х рр. працював у Радомишльській райгазеті.
Завдяки зусиллям аматорів-краєзнавців створювались музейні кімнати, куточки, стенди з історії в селах, на підприємствах, в освітніх закладах. У цьому – значний внесок місцевих ентузіастів Б.Борисюка, О.Демченка, М.Грищенка, П.Жудри, Є.Йовенко, А.Онищенка, О.Осадчого, Т.Рульової, Д.Топчія.
У 1984 році в місті було відкрито музей освіти, у 1979 – музей флори і фауни лісгоспу.
Товариство краєзнавців налагодило зв'язки і залучило до співробітництва і сприяння відомих земляків – Р.Балясну, Т.Герасименка, М.Карбовського, Є.Матвієнко, М.Мацапуру, П.Сліпчука, І.Стеценка, І.Хитриченка, ентузіастів краєзнавчої справи з інших регіонів – М.Брицуна, Я.Кривка, В.Сандула, С.Малиновського, М.Новика та інших.
На жаль, більшість тодішніх і наступних можновладців виявлялися байдужими до пошуків і надбань краєзнавців. Бо були переважно зайдами, що розглядали своє перебування в Радомишлі лише сходинкою для подальшого кар'єрного просування. Нерідко спрацьовував й інший принцип: «А як би чого не сталося…»  Відтак багато корисних починань не були сповна реалізовані, а подекуди згорнулися зовсім. Отож залишився лише згадкою музей освіти. За невідомих обставин не стало багатьох цікавих експонатів у краєзнавчому музеї міста. Знесено або понівечено ряд будівель, які являли певну історичну цінність.
До нового поштовху у краєзнавчій сфері прислужилося започаткування в листопаді 1991-го (вже в умовах незалежної України) історико-краєзнавчої сторінки «Край рідний» в райгазеті «Зоря Полісся». Попервах малося на меті взяти за першопочаток у роботі матеріали тієї ж таки «Історії міст і сіл». Та звернення до неї лише спонукало до наведених на початку висновків. Мабуть, саме тоді й почав автор дослідницьку роботу, щоби газетні публікації були ширшими, урізноманітненими, об'єктивними і більш-менш завершеними.
Наразі навколо газети об'єдналося нове покоління краєзнавців, аби продовжити пошуки, початі попередниками. Адже в історії краю є ще стільки незвіданого і незапитаного, що його вистачить не одному загонові пошуковців. Бо навіть порівняно «свіжі» події 1930-40-х років нерідко оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні свідчення, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страсі, розкривати й стирати «білі плями» на історичному тлі. Багато подій з минувшини підлягає переосмисленню для їх об'єктивного висвітлення, а не крізь зашорені ідеологічні догми.
Авторами нових краєзнавчих публікацій, що додавали читачам знань з історії Радомишльщини, стали Л.Бількевич, В.Василевський, Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, П.Кириченко, О.Леонова, Р.Майстренко, В.Максим, В.Мисько, О.Нікитенко, В.Овсієнко, І.Пасічник, А.Пилипенко, О.Пирогов, О.Ситник, Вс.Скуратівський, О.Смольський, М.Рогозюк, Л.Тимошенко, В.Фесай, В.Фісун, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, В.Шуневич, В.Юрченко. А ще — П.Білоус, В.Кулаківський, Р.Коваль, М.Костриця, Л.Наумець, В.Студінський, П.Таргонський,  В.Шинкарук. І за десять років побачили світ більше ста тематичних історико-краєзнавчих випусків.
Слід у цьому переліку відзначити плідну пошукову роботу Олександра Пирогова, котрий віднайшов і зібрав чимало унікальних предметів і фотографій, свідчень старожилів з минулого Радомишля.
Геннадій Цвік, систематизувавши і опрацювавши, зокрема, краєзнавчі публікації «Краю рідного», а також інші джерела, архівні матеріали, які збирав упродовж багатьох років, у 2002 році видав книгу «Історія Радомишля».
Надзвичайно цінні архівні документи відшукав кандидат історичних наук потіївчанин Леонід Тимошенко, чиї «Нариси з історії Радомишля» у 1997-1999 рр. були видрукувані в «Зорі Полісся» у вигляді книжки. А свої дослідження з історії рідної Потіївщини Тимошенко втілив у книгу «Потіївка ті її околиці у ХVІ-ХІХ ст.», що вийшла у Дрогобичі. Чимало її сторінок висвітлюють й історію Радомишля.
Вперше побачили світ на сторінках районки й спогади лауреата Державної премії СРСР військового топографа  забілоччанина Віктора Василевського, які склали книгу «Веселі і сумні мої дороги», видану в 1999 році в одному з львівських видавництв. Ще одна книга його спогадів «В колыбели военных топографов» вийшла того ж року в Чернівцях.
Справу загартованого Радомишлем Василя Скуратівського, якого в Україні називають «народознавцем номер один», продовжив інший наш земляк Валерій Фісун, котрий завідував Центром фольклору й етнографії Національного університету ім.Т.Шевченка і активно працює в радомишльському осередку громадської організації «Земляцтво житомирян», що об'єднує усіх наших славних краян. Маршрути фольклорно-етнографічних експедицій В.Фісуна і його колег не обминали Радомишльщини, втілившись у збірки місцевих легенд і переказів «Про скарби і скарбошукачів», «Словесна магія українців», «Нечиста сила у світогляді українців», численні публікації в періодиці.
Доповнюють історичну й краєзнавчу палітру Радомишля останніх років книги наших земляків П.Михайленка («Життя моє – історії краплинка. Люди події факти Житомирщини», Житомир, 2005 р.) і Б.Старчевського (автобіографічний роман «Провінціал з країни дурнів», журнал «Вітчизна», 2000, 2005 рр.).
 До здобутків теперішніх радомишльських краєзнавців слід віднести й їх діяльність під егідою Товариства дослідників Волині. Згадані вже О.Пирогов, Л.Тимошенко, Г.Цвік та автор цих рядків були учасниками багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, додавши свій доробок  до збірників  наукових праць, випущених Товариством.
Тут недарма наведено такий великий перелік дослідників, кожен з яких має свій погляд у минуле рідного краю. І не тільки тому, що «кожному мила своя сторона», як висловився наш земляк письменник Степан Васильченко. Просто прикро усвідомлювати, що, знаючи більш-менш історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов'язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з нащадками котрих повсякчас спілкуєшся або добре знайомий.
Крім того така минувшина часто-густо оповита легендами, мало не фантастичними переказами, у які так хочеться вірити. Чимало з таких легендарних і напівлегендарних оповідок знайде читач на сторінках книги. І хоча історики здебільшого їх заперечують, все ж цілковито відкидати такі бувальщини дослідникові-краєзнавцю не варто. Адже будь-яка версія не виникла на порожньому місці і допомагає врешті відшукати істину.
Висловлюючи ж те чи інше припущення, хочеться сподіватися, що хтось знайде факти і переконливі докази, аби його відкинути й спростувати, а, може, навпаки – підтвердити, Це відтак означатиме, що ряди дослідників-краєзнавців множитимуться, а «білих плям» на радомишльському історичному тлі меншатиме.

Дослідження первісної археології в Україні
(До 50-річчя відкриття палеолітичної стоянки Радомишль).
Матеріали міжнародної наукової конференції
«Радомишль та його історія» 3-4 жовтня 2006 р..

Київ, НАН України, Інститут археології, 2008 р., с.238-241.





Немає коментарів:

Дописати коментар