Застереження з Крутів

 

«Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті і в самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію.

Щоправда, було багато полків з більш чи менш голосними назвами, але ж на той час від них залишилися лише жменьки старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред козацького контингенту, розбрелось домів, лишилися старшини та юнаки, з котрих на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога…»

Так описує у своїх споминах ситуацію у Києві напередодні вікопомного Крутського бою один з відомих його учасників Ігор Лоський. Ці свідчення є надзвичайно цінним і вагомим джерелом для дослідження та відтворення якомога повної картини того, що сталося 29 лютого під станцією Крути, що відтоді вважається символом стійкості та мужності українців у протидії московським окупантам.

 

Гімназист Ігор Лоський.

У ту пору Ігор Лоський навчався у Другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учні якої за прикладом студентів київських університетів св. Володимира та новозаснованого Українського народного долучилися до зорганізованого Студентського куреня Січових Стрільців. Кілька днів тривала для них вишкольна муштра під орудою кількох вояків-старшин, що пройшли через горнило Великої війни, яка тоді палала на світових просторах.

Відтак новоспечені новобранці всілися на потяг і рушили навстріч «червоним» московським зайдам. Отаборившись на станції Крути, українські сили сформували розвідку, варту і, готуючись до неминучого бою, рили окопи.

Як згадував Лоський, десь біля десятої ранку з’явилися ворожі групи, і водночас більшовицька артилерія почала обстріл – доволі інтенсивний, але в такій же мірі невдалий: снаряди лягали у полі. Натомість єдина українська гармата била влучно. Добре відстрілювались і бійці. Гірше було зі студентами, багато з яких не вміли стріляти й швидко вистріляли всі набої. Штаб на ту пору вже відступив до Ніжина разом з амуніцією.

Без набоїв кулемети оборонців Крут швидко замовкли, і вони мусили відступати – подеколи у метушні та безладі. Зрештою тим, хто міг бачити картину бою, вдалося дістатися до потяга, що стояв за пару кілометрів від станції. Ті, хто не знав, що станція вже зайнята ворогом, були оточені. Студенти намагалися пробитися, але то вже було неможливо. Кількох з них більшовики закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила в полон, де зазнала тортур і страт.

Ігор Лоський у Крутському бою дістав важке поранення. Його, проте, вдалося перевезти до Києва.

Одужавши, він працював у Міністерстві закордонних справ УНР. А після поразки Української революції 1917-22 рр. перебував в еміграції. Брав активну участь в українському громадському житті, вів наукову й викладацьку діяльність, досліджував зокрема історію Гетьманщини XVII- XVIII століть. У 1936-му 35-річним раптово помер, через три роки за смертю батька.

Його батько, до речі, теж був науковцем і так само відданим українській справі. У пору української національно-визвольної революції 1917-1922 років Кость Володимирович Лоський брав участь у створенні та становленні Української Центральної Ради, працював у її Генеральному секретаріаті, а також міністерстві зовнішніх справ. У 1918 році його призначили послом у Фінляндії, Швеції та Норвегії. Цю дипломатичну місію він виконував і за Української держави, і за Директорії. Затим осів у Празі, де викладав в Українському вільному університеті, невдовзі як професор римського права став у ньому деканом правничого факультету та проректором.

Кость Лоський (Кость Вишевич).

Цікаво, що ряд його наукових та дослідницьких праць підписані псевдонімом «Кость Вишевич». Що зашифрував учений під цим найменням, зостається загадкою. Проте для мешканців нашого Полісся у ньому, безумовно, вчувається натяк на здавна відоме на Радомишльщині село Вишевичі. Тим паче, що певні підстави для таких паралелей проглядаються.

Як свідчать архівні й писемні джерела, у 1884 році інженер Київського округу шляхів сполучень, колезький радник Аполон Лоський за 17 тисяч рублів викупив у Товаристві взаємного кредиту заставлені  маєтності, що охоплювали 818 десятин орної землі, 1738 – лісу і 231 – неугідь у селах Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця та Осів. У маєтку, вже як означений у тогочасних реєстрах поміщик, він розгорнув активну господарську діяльність. Зокрема, зберігаючи інженерну жилку, 1888 року збудував прибутковий винокурний завод з річним виробництвом 14350 відер спирту. 

Втім господарював недовго: після тяжкої хвороби у 1900-му відійшов у світ інший. Натомість його вишевицькі володіння спадкоємці продали. Чи були вони родичами з українськими патріотами Лоськими, наразі невідомо.

*     *     *

А слова, якими Ігор Лоський описав ситуацію 1918-го року, надто нагадують сьогоденні нехтування захистом української вітчизни і турботою про власне військо з подібними гіркими й трагічними наслідками: «Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є».

 

 

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2024 р.

 

Радомишльські «морженята»

 

Водохреща, що багатьма нашими краянами відзначається вже 6 січня – за Григоріанським календарем, у 2024-му, як і роком раніше, не було таким щедрим на купання у крижаній воді чи обливання водою просто неба. У військову пору – не до того. Водночас зимова світлина, яка зберігалась у родинному альбомі радомишлян Стеценків, нагадала про таку звичку дещо в інший спосіб. На ній – увічнено радомишльських купальників-«морженят», що обливали одне одного в міському парку. Тут свого часу діяв фонтан (працював він, звісно, влітку), де у бетонній чаші «плескалися» двійко скульптурних хлопчиків.

Це був типовий витвір радянського гіпсово-бетонного «соцреалізму», бо подібні дітлахи слугували неодмінним антуражем парків, скверів та їм подібних місць відпочинку. Як і хрестоматійні дівчина з веслом або атлет – дискобол чи списомет.

Власне, і в самому Радомишлі таких було декілька. Окрім парку, «купалися» дітки у колишньому сквері, що на його місці зараз міський меморіал.

 

А ще – у парку-садку, що в 1930-ті був облаштований біля тодішнього Піонерпалацу на вулиці 25-го жовтня (нині – Старокиївська). Цю будівлю спалили гітлерівці у грудні 1943-го, не потрібним згодом став і садок біля нього.

 

Всі вони вочевидь – ровесники. І жоден дотепер не «дожив». Фонтан у сквері розібрали під час будівництва меморіалу, а двійко інших зруйнувалися.

Втім сліди «піонерського» збереглися. Мешканці сусіднього будинку розповідають, що водогоном, підведеним до фонтану, вони тривалий час користувалися, допоки вода в ньому не обліковувалась. А нині вже така собі декоративна клумба у чаші нагадує про предмети і справи днів, що давно минули…

 

Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.

 

Газета – наш незмінний літописець. Поки що…

 

Якось один із завсідників популярної соцмережі, коментуючи моє краєзнавче дослідження, що стосувалося певних літописних свідчень, поцікавився: а чи веде хтось нині сучасний літопис Радомишля? Відповів йому, що, звісно, такої професії як літописець тепер не існує. Проте події, що відбуваються на Радомишльщині, усякчас ретельно фіксуються. Таку функцію тут виконує місцева газета, і робить вона це майже безперервно, починаючи з 1912 року, коли в місті започаткувалося видання «Радомислянін». Його справу продовжили газетні наступниці, що були у першому своєму десятилітті «повітовками», а затим протягом майже сторіччя «районками».

У різні періоди, з огляду на періодичність виходів на тиждень, це був п’яти-, чотири-, три-, дводенник, з 2006-го – тижневик, а перерви 1917-1922, 1924-1931, 1941-1944 років, пов’язані зі суспільно-політичними потрясіннями чи пертурбаціями.

Втім і в ці проміжки, інформація про примітні події на Радомишльщині час від часу в періодиці подавалась. Про них повідомляли губернські, окружні, обласні, республіканські видання. Звісно, обмежено й вибірково, позаяк можливості місцевої преси у висвітленні довколишнього життя значно ширші. Разом з тим з цензурних причин ті чи інші події та явища таки залишалися поза увагою. Так було і в імперські, і в радянські часи, подеколи й у новітню пору. Позаяк з роками, коли завіса таємності знімалась, нащадки таки оприлюднювали замовчувані раніше факти.

Тож обов’язки «літописця» газетярі виконували й виконують справно. Недарма один із широковживаних синонімів до слова «газета» має означення «часопис», що за сутністю цілковито ототожнюється з «літописом».

В музейній кімнаті редакції газети «Зоря Полісся» дотепер зберігаються підшивки цього видання та його попередників від 1945 року. Є окремі примірники газет попередніх років. Тимчасом існує свідчення, що колись тут були навіть зшитки «Радомисляніна», але в пору, коли редакційні приміщення опалювалися грубками, через недогляд прибиральниця пустила унікальне зібрання на розпал.

Зрештою примірники радомишльських газет зберігаються у державних книгозбірнях (Книжковій палаті, національних бібліотеках), держархівах.

Рік 1945-й додався до літописного газетного реєстру лише нещодавно. У 2023-му, дякуючи краянинові Василеві Старжинському, до Радомишля повернулась ця частинка його історичного літопису – підшивка районної газети «Соціалістична перемога» за 1945 рік. Тож на втіху поціновувачів нашої минувшини зафіксовані в газеті літописні свідчення тогочасного (і не тільки) життя стають доступнішими ще на один рік.

З газетних публікацій 1945-го. 

Кілька років тому вийшла друком книга дослідників-радомишлян Валерія Фісуна та Руслана Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті». У ньому за літописною традицією докладно подано хронологію подій, що відбувалися в ті роки на радомишльських теренах. Як зазначено в анотації до цього монографічного дослідження, висвітлена у ньому історія краю «базується на інформації з газет [зокрема й радомишльських] 1919-1923 років, а, отже, автори послуговувалися винятково фактологічним матеріалом».

Примітно, що віднайдено ними невідоме раніше друковане видання, що виходило в Радомислі. Притому – україномовне.  У травні 1920 року з відновленням у повітовому місті влади Української народної республіки її місцеві органи почали видавати тут газету «Громадська думка». На жаль, з черговим наступом червоних російських військ і новою більшовицькою окупацією краю цей процес, ясна річ, припинився. Наразі відоме число газети за номером 1 від 18 травня 1920 року, що додає літописних свідчень з тогочасного життя Радомишльщини.

Газетний літопис відчутно прислужився історику та краєзнавцю Геннадію Цвіку у створенні ґрунтовної «Історії Радомишля». У цій фундаментальній праці, що вже побачила два видання, практично увесь повоєнний період (з 1945 року й дотепер) рясніє посиланнями на публікації місцевих газет – передусім «Соціалістичної перемоги» та «Зорі Полісся».

Власне, історико-краєзнавчі пошуки не можуть не спиратися на газетні чи їм подібні свідчення, що є вагомими й невід’ємними віддзеркаленнями конкретного історичного періоду.

Чого гріха таїти: у сьогоденні газети свою популярність поступово втрачають. Головним джерелом інформації для читачів дедалі більше слугує інтернет. Хоча для багатьох представників старшого покоління друкована преса була й залишається важливим та незамінним джерелом.

Роздержавлення, що ставило за мету позбавити видання «засновницького цензора», натомість лишило газети вагомої матеріальної бюджетної підтримки. Відтак з року в рік зростає реєстр видань, що за браком коштів наказали довго жити. Ось і з початком 2024-го в Житомирській області припинили існування одна з найдавніших обласних газет «Житомирщина» та п’ять «районок». Тож відповідні регіони зосталися без своїх «літописців».

«Зоря Полісся» завдяки підтримці передплатників поки ще тримається. Слід сподіватися, що така підтримка й надалі буде свідомою, а «літописні» (і не тільки) традиції продовжуватимуться. Подбаймо про спадок, що його залишимо нащадкам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня, 2023 р., 5 січня 2024 р.

 

У 1973-му з нагоди тогорічного ювілею Київ і Радомишль стали близнюками

 

Серед популярних різновидів колекціонування услід за філателією, що охоплює збирачів та дослідників знаків поштової оплати (передусім – марок), зазвичай називають фалеристику. Цим терміном означають захоплення та вивчення різного роду нагрудних знаків – нагород, відзнак і навіть звичайнісіньких сувенірних значків. За часів СРСР, притому, загін тих, хто колекціонував значки, був доволі представницьким і поступався, напевне, лише філателістам. Адже, як і марки, значки були недорогими й доступними. Коштували вони переважно 15-20 копійок і розповсюджувалися так само через мережу та кіоски «Союздруку», що були представлені у кожному місті й містечках і навіть у сільських відділках поштового зв’язку. І в Радомишлі, звісно, теж.

Далебі, відстежити випуск того чи іншого значка було практично неможливо. Бо на відміну від марок їхні зображення ніхто не узагальнював, і спеціалізованих каталогів не велося. Та колекціонери з різних куточків союзу знаходили один одного і обмінювалися фалеристичними новинами й новинками.

Зрештою, навряд чи хтось у ті часи не носив бодай якогось значка, не кажучи вже про, так би мовити, обов’язкові – піонерські, комсомольські чи їм подібні.

Мода на їх колекціонування поширилась у 1950-60-ті роки, і на неї швидко зреагувала промисловість, використовуючи для виробництва таких собі нагрудних сувенірчиків невибагливий алюміній та його різновиди. Для ряду підприємств, де вироблялися «серйозні» алюмінієві вироби, відходи використовували на значки, що слугували побічною продукцією, та ще й доволі запитаною. Часом тиражі значків, що потрапляли в «тему», обраховувалися мільйонами.

Їхня тематика загалом охоплювала географію (здебільшого міста, об’єкти, туристичні цікавинки чи пам’ятки), спортивну, культурно-мистецьку та інші сфери, різноманітні події – виставки, змагання, фестивалі, зібрання, дати, ювілеї, що їх прагнули увічнити в такий сувенірний спосіб. Тож, як і будь-яка пам’ятна річ, сувенірний значок так само використовувався насамперед з пропагандистською метою.

У 1973 році з нагоди 30-ї річниці визволення від гітлерівців у Києві випустили значок «Слава визволителям Києва». Такий напис містився на щиті, розміщеному поруч із зображенням відомого пам’ятника, встановленого у Національному музеї-заповіднику української військової звитяги (до 2023 року він мав назву «Битва за Київ у 1943 році») в Нових Петрівцях.

Слідом за столицею України невдовзі радянські війська вибили нацистів і з Радомишля. І цей факт також увічнили на значку. Щоправда, точнісінько такому як і для Києва. Не надто утруднюючи себе, заводські майстри просто змінили напис на щиті, зазначивши на ньому «Радомышль», але вже чомусь «загальнорадянською» російською мовою.

А щодо також «не нашого» пам’ятника на радомишльському значку, то, вочевидь, вважали його загальноукраїнським символом. Так що, коли комусь потрапляв або колись потрапить на очі такий знак, годі шукати відповідний монумент на Радомишльщині.

Втім цікаво: чи продовжили зазначене карбування з іншими містами?

 

 

«Імена Ти їх, Господи, відаєш»…

  

Коли путівець, що веде до кладовища в центрі Ставків, проминає таку собі «промзону» колишнього місцевого колгоспу, з його лівого боку привертає увагу мов би могильний пам’ятник, встановлений ще за добру сотню метрів до огородженого цвинтаря.

Це справді пам’ятник – меморіальний, і напис на ньому засвідчує: «В пам’ять односельчанам, померлим від голоду 1933 року».

Встановили його у 2009-му. За свідченнями ставчан, саме тут розташовувалося колись сільські могилки, на яких і ховали дев’ять десятиліть тому жертв голодної смерті. Як розповіла колишній сільський голова Ніна Овсієнко, хоронили їх без хрестів і надгробків, хіба що подекуди клали камінець у головах. А в кінці 1950-х колгосп вирішив збудувати на місці поруйнованого кладовища електростанцію.

По кістках померлих топталися будівельники, курсували машини з піском, каменем, іншими будматеріалами. Електростанція, зрештою, пішла в небуття. Разом з кладовищем, яке «посунули» далі. Втім нагадують про колишній цвинтар кілька надгробків, що дивом збереглися.

Марія Сніцаренко згадувала, що мертвих везли на цвинтар конячкою або возиком, кидали в яму без труни. Ціле кладовище з отаких померлих виникло на колгоспі біля пилорами…

За даними сільради, опублікованими в меморіальному виданні 2008 року «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область», в ті голодні роки померло 93 жителі села Леніне (так іменувалися Ставки у 1924-2016 рр.), 16 – Мінин (це село у 1959-му «приєднали» до Леніного і зняли з обліку), 6 – Рудні Городецької, з поміж них – 52 дитини. Зазначено притому, що включено до цього скорботного реєстру тільки тих померлих від голоду односельців, яких вдалося встановити.

Як розповідав свого часу ініціатор спорудження пам’ятної стели знаний правозахисник Василь Овсієнко, що цьогоріч відійшов у Вічність, покійний Василь Бацук (по-сільському Галівей, який мешкав на Гончарівці) ще у 1967-му казав, що він нарахував 346. І, певно, мав рацію. Недарма й Президент Віктор Ющенко, що пробудив в Україні і в світі пам’ять про геноцид голодомору, зазначав, що в обласних книгах пам’яті зібрано 850 тисяч – хіба десяту частину імен загиблих, бо загалом в Україні померло голодною смертю 8-10 мільйонів селян.

Навіть в означеній «Книзі пам’яті» у переліку померлих від голоду-33, складеному на підставі Книг реєстрації актів про смерть у м.Житомирі, подано ще чотирьох жителів Леніного та Мінин, що, вочевидь, подалися до великого міста за порятунком. Причинами їхньої смерті вказано «старечу кволість» (у п’ятдесятирічного чоловіка), «запалення нирок» та «параліч серця» через виснаження.

Чи такий ось факт. Жодного померлого не названо у меморіальному виданні по Мар’янівці. Хоча наводилися в нашій газеті записані нащадками моторошні свідчення П.Онощенко з цього села, що, коли на початку 1933-го із закінченням запасів люди почали помирати, рідні та родичі – потихеньку, щоб ніхто не бачив, їли трупи своїх близьких, ризикуючи якщо не життям, то тюрмою. І був випадок, як у молодої пари народився синок, який довго не прожив, пішов на «харчі» для батьків.

Нависла страшна сокира в голодні роки й над колишніми Мінинами. Як писала тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм», Мінинську сільраду, що їй підпорядковувалася також Рудня Городецька, у вересні 1933-го за зрив завдань партії й уряду з осінньої сівби занесли на так звану «чорну дошку». Показник мінинців був найнижчим у районі – засіяно було лише 1,8 відсотка запланованих до посіву площ (до речі, не оминули тоді цієї покари господарства, що мали показник навіть більший за 20 відсотків). Це вже, щоправда, відбувалося після офіційного припинення голоду, але соціальної напруги та поневірянь селян не зменшило. Адже «чорні дошки» слугували адміністративно-репресивним засобом колективного покарання: в селах, що потрапляли у цей каральний список, припинялась торгівля й постачання крамом, товари з магазинів вилучалися й вивозилися у «благополучні села», колгоспам заборонялося кредитування й блокувалися рахунки, селянам закривався доступ до млинів та іншого.

Одначе, жертв голоду там зареєстровано на кілька порядків менше, ніж у сусідньому Леніному, хоча за кількістю населення ці села не надто різнилися. За переписними реєстрами 1925 року в Леніному нараховувалося 1682 мешканці, а у Мінинах 1340. Як свідчила Валентина Красна з Мінин, коли люди в селі почали голодувати, голова місцевої артілі Петро Оладько знайшов вихід з цього скрутного становища. Він організував харчування людей, що працювали в господарстві, дав розпорядження різати спеціально необлікованих тварин, на бульйонах з яких для слабких варили суп. Крупу діставали у тільки йому відомих місцях. Двічі на день працівники колгоспу отримували їжу. До супу видавався хліб, випечений із борошна з різними домішками. Працездатні частину їли самі, а решту несли додому, щоб прогодувати сім’ю. Звичайно, це не була висококалорійна, повноцінна їжа, але завдяки їй мінинцям вдалося  сяк-так триматися у лихоліття. Петра Оладька занесено до меморіального видання Українського інституту національної пам’яті «Людяність у нелюдяний час», присвяченого доброчинцям-праведникам, які у 1932-33 рр. допомагали вижити тим, хто голодував.

А жахливу картину голодного мору доповнюють й збережені в архівах отакі ось спогади ставчан та мінинців, яким пощастило трагедію пережити.

 

Уляна Гончаренко:

– Як прийшов той голодний час, то їли і гнилу картоплю, і коріння татарника, і цвіт акації, і глід, і черепашок... Якось чужий хлопчина ішов дорогою та й сів на лавочці біля нашої хати. Поки йшла до нього, щось плямкав губами, а коли підійшла, то побачила, що він уже Богові душу віддав. Приїхав хтось конем, та й завезли бідолаху на цвинтар.

 

Надія Крепченко:

– До нашої хати часто навідувався хлопець. Василем звали. Підтримували  його, чим могли і як могли, але скоро в юнака почали пухнути ноги, потім він помер, і його теж відвезли на кладовище. Ми таки вижили й іншим допомагали. Батько рибу ловив. Але як же хотілося їсти! І що бачили, те їли. Дуже доброю була макуха з ріпаку, рижію. А потім усі перехворіли на дизентерію. Брат потрапив у лікарню. Ледь урятували... А літо тоді було холодне, дощове. Аж до Маковія не було де висушити колосочка, щоб ту зернину кинути в рот. Чула я, що в урочищі Глибочок у голод й людоїдство було – дітей різали і їли. А тітка Настя ходила в Радомишль під церкву та й просила або хліба, або копієчку, щоб купити їстівне. А хто ж то дасть?..

 

Яків Федорець:

– Мені тоді було п'ять років. Гуляли ми на болоті. Ішов тудою якийсь чоловік. Просив їсти, охляв дуже. А що ми могли йому дати? Самі хотіли їсти, а не було чого. То він там і вмер голодною смертю. А на моїх очах помер із голоду дядько Денис. Тоді померли в дитячому будинку мої брат Микола і сестра Ганя. А в тітки Палажки померла дочка Ольга…

 

Микола Сергієнко:

– Сім'я в нас була велика, їсти не було чого. І в один день у нас померли батько, брат Пилип і сестра Надя. В один день голод їх забрав на той світ...

Голод робив людей байдужими, жорстокими. Пригадують очевидці, що у 30-х роках стояла хата біля клубу (це зліва від центральної дороги, як спускатися до річки). Сім'я там жила, дітей чимало. Батько їхній був іще живий, але вже видно було: помре. І хтось вигукнув: «Везіть на цвинтар, кинете в яму, він там дійде».

 

Олександр Гончаренко:

 – У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали її, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті.

Пам’ятаймо жертв Голодомору, поминаймо їх – іменних і безіменних, позаяк «імена Ти їх, Господи, відаєш»…

 

Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2023 р.

 

Як незбудована радомишльська залізниця допомогла працевлаштуватися гнаному журналісту й письменнику

 

У травні 1912 року в україномовній газеті «Рада», що видавалась у Києві й набувала в ту пору розвою та популярності, було опубліковано цікаве дослідження з окресленими в ньому обнадійливими перспективами спорудження залізничної колії Радомисль – Ірша. Підготував його оглядач і співробітник видання Хведот Майстренко.  Хоча, далебі, спирався оповідач на брошуру фахівця управління Південно-Західних залізниць Андрія Макаренка (згодом він був серед очільників Директорії), що в ній подавалося докладне соціально-економічне обгрунтування цього проєкту.

Йшлося зокрема про те, що потреба сполучення Радомисля зі залізничною мережею почала розглядатися далеко за 1895 рік. Саме управління Південно-Західних залізниць тоді клопотало про будівництво колії до центру Радомисльського повіту від роз’їзду Сокільча лінії Київ – Козятин (за 12 км від Попільні), адже повітовий Радомисль відігравав значну роль в економічному житті поліського регіону. Поліщуки сюди спродували дерево, кустарні вироби, дьоготь, смолу, скло, збіжжя та інші продукти сільського господарства. З прокладанням Києво-Ковельської залізниці, що, на жаль, обійшла Радомисль, тутешня, кажучи сучасною термінологією, логістика дещо звузилась, проте господарське значення цього міста залишалось високим.

Такі словесні доводи переконливо підтверджувала й статистика. Зазначено, наприклад, що після задоволення місцевих потреб кожен рік зостаються у регіоні чималі залишки вівса – 400 тисяч пудів, пшениці – 466, борошна – 550, висівок – 250, картоплі – 200, льону – 7, конопель – 3, сіна — 360, худоби – 90, свиней – 25, м’яса та шинки – 12, яєць – 50, будівельного дерева – 600, дров – 700, шкіряних виробів – 187, каменю – 200, виробів із сукна – 92, з дерева – 40, інших вантажів –100. Натомість жителі Радомисля й найближчих околиць щорічно завозили з інших місцевостей для власних потреб 46 тисяч пудів цукро-рафінаду, 24 – бакалії, 13 – гастрономії, 45 – гасу та нафти, 45 – тканих виробів, 18 – побутової та промислової хімії, 10 – медикаментів, 75 – солоної риби, 25 – вина й горілки, 8 – тютюну та тютюнових виробів, 100 – заліза і чавуну, 15 – мила, 5 – паперового товару, 12 – свічок, 40 – цементу, вапна і т. ін., 40 – вугілля, 15 – мішків, 30 – сільськогосподарського знаряддя й машин, 25 – фруктів, 100 – інших речей.

Звісно, що всі перераховані вантажі – і те, що вивозиться, й що завозиться, – доставлятимуться залізничною гілкою Радомисль – Ірша, заощаджуючи час і кошти: адже вартість залізничних перевезень значно дешевша від кінної доставки. Крім того, 35 тисяч пасажирів (таким є очікуваний пасажиропотік) спекаються не надто приємної їзди тутешніми трактами на труських диліжансах чи балагулах.

Врешті, будівництво гілки, за підрахунками, потребуватиме 683485 рублів. Натомість її річний валовий прибуток становитиме 70869 руб. (2531 руб. за версту). Відтак завдяки гілці казенні залізниці отримають 454 883 рублі прибутку на рік…

Беззаперечні й переконливі аргументи, зреалізувати які, відомо, завадила світова війна й наступні соціальні та економічні потрясіння.

До наведеного ваговитого аналізу додав Майстренко й особисті враження від відвідин Радомисля, куди його, як зізнається, «одного разу на довгенький таки час закинула могутня сила «незалежних обставин». Та він був удячний долі, що дала йому змогу втішитися красою міста та його околиць. Оповідач з приємністю описує «прямі бруковані вулиці, чепурні, білі будиночки, оточені рясними, зеленими садочками, з-за яких побідно визирають і грають на сонці золотими хрестами міський собор та його близька сусідка парафіяльна церковця».

«Це рай, справжній рай!» – написав він, коли «побачив заквітчану кучерявими вербами ніжну річечку Мику, що під самісіньким підніжжям міста злилась з буйноводним красенем Тетеревом, щоб спільними силами постачать городянам і погожу воду для питва, і чудову прохолоду в літню спеку, щоб легко держать на гладенькому дзеркалі свого лона човни не самих тільки рибалок, а й городян, охочих розім’яти свої руки веслами; а зразу ж за Тетеревом – темножовта стіна несходимого вікового соснового бору»…

Прізвище автора цих рядків мало про що говорить сучасним радомишлянам, і не тільки їм. Але у першій третині ХХ століття воно було доволі активно представлене в публічній царині на тогочасних українських теренах. Як журналіст Хведот Майстренко відомий роботою не лише в «Раді», а й у таких виданнях як «Маяк», «Шлях», «Нова Рада», «Нова громада». Знаний також своїм чималим літературним доробком.

 

Ще у 1901 році добіркою його віршів відкривався листопадовий випуск популярного «Літературно-наукового вісника» (до слова, слідом друкувалися поезії значно відомішої нині Катрі Гриневичевої). Їх було опубліковано за авторством Федота Шелудька – таким є справжнє прізвище митця.

Народився він 7 (19) червня 1877 року в селі Андріївка Гадяцького повіту на Полтавщині (цікаво, що зі згаданим А.Макаренком вони були земляками) в селянській родині, по батькові – Макарович. Здобув початкову освіту у сільській школі, затим писарчукував у волості.

А згодом, вірогідно, й виникли оті згадані й завуальовані ним «незалежні обставини». Позаяк у його біографії зазначено, що у 1898-1903 роках зазнавав судового переслідування нібито за образу «Господа Бога», а також як політичний був заарештований та ув’язнений у Лук’янівській тюрмі.

У 1904-му його забрали до війська і доправили на Далекий Схід у горнило російсько-японської війни. Десятиліттям по тому, маючи вже військовий досвід, воював на Першій світовій. Свої враження з обох воєн вояк у 1918-му виклав у книжці нарисів «В вогні і крові (силуети війни)», що викликала певний суспільний резонанс і схвально сприймалася читачами. Критика зазначала, що її автор не з тих, хто підфарбовує, підбілює чи припудрює страшне обличчя війни, тож без зайвого патріотизму виклав те, що сам бачив, чув, переживав, почував, розвінчуючи, до того ж, велокоросійські шапкозакидацтво та надзвичайну місію росіянців з одночасним намаганнням перекроїти «хахлов» на свій лад (як бачимо, й дотепер ці настрої у московитів не змінилися).

Після повернення з далекосхідного театру воєнних дій Федот Шелудько одружився, а в суспільному середовищі став відтоді Майстренком та ще й Хведотом, засвідчивши відданість давнім українськомовним традиціям, для яких звук «ф» є чужим і незвичним. Недарма повсякчас його замінювали на «п», «х» або ж «хв». Під цим псевдонімом друкувалися його газетні публіцистичні матеріали, літературні твори.

Пробував він себе у різних жанрах. Побачили світ декілька книжок з дитячими віршиками та віршованими казками й загадками, що ними був захопився поет. Одначе подеколи дістали ті творіння чимало критичних стріл. Втім, попри критику, увійшли згодом деякі з них до збірок дитячих творів та навчальних читанок. А поезії Майстренка-Шелудька включив Іван Франко до виданої ним антології української лірики.

Газетярська робота знайшла втілення в багатьох злободенних публіцистичних публікаціях. Примітно, що неодноразово висвітлювалась ним у них і радомисльська тематика. Вона, приміром, стосувалася покар, які виносилися селянам такими собі самоврядними волосними судами або сільськими громадами, діяльності селянських банків та кредитних установ, переселенського й емігрантського руху, тих чи інших моральних засад тощо.

У революційному вирі, що спалахнув у 1917-му, Хведот Майстренко цілковито віддався українській справі. Пропагував він її, перебуваючи у війську. Тим часом, з військовими потребами побував знову на Далекому Сході, а повертаючись звідти, з приємністю повідомляв до Києва про український рух на далекосхідних і сибірських просторах.

Пристав по тому до української партії соціалістів-федералістів. До кола її очільників та лідерів належали зокрема Сергій Єфремов, Андрій В’язлов, Олександр Лотоцький, Олександр Шульгин, Іван Огієнко, Іван Фещенко-Чопівський. Більшість із них після поразки української революції емігрували, ті ж, що лишилися, за більшовицького владарювання потрапили в опалу та зазнали гонінь і переслідувань.

Не оминув цієї участі й Майстренко. Зі своїми суспільно-політичними поглядами він став небажаним у новітній радянській пафосній журналістиці. Натомість з політики мусив перекваліфікуватися на науково-популярну, технічну й іншу господарську тематику.

Врешті, зважаючи на поданий на початку вагомий радомисльський «залізничний» досвід, таки знайшов собі пристановище – у відомстві Південно-Західних залізниць в якості технічного редактора його офіційних видань.

У 1926-му громадськість відзначила 25-річчя творчої діяльності Хведота Майстренка. На жаль, інформації про подальшу долю цього самобутнього літератора й журналіста наразі віднайти не вдалося.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 листопада 2023 р.

 

Скорботне літо 1953-го позбавило випускників пам’ятних фотокарток

 

Нові часи, нові звичаї… Сучасники, що нині прагнуть зберегти світлини власні та родинні, вже використовують задля створення альбомів цифрові та інтернетні ресурси. Щоправда, для їх наповнення зафіксованими на фото миттєвостями минулого звертаються усе ж до паперових знімків, що зберігаються у старих альбомах. Зрештою, це таки реальна можливість донести їх до наступних поколінь.

Цікаву фотогалерею з історії Іршанської школи започаткував на створеній фейсбучній сторінці «Ірша. Школа вчора, сьогодні, завтра» колишній її учитель Сергій Рябченко, що нині вже на заслуженому відпочинку.

Іршанська школа. Світлина 1952 року.

Він зокрема поставив за мету розмістити на ній усі фото шкільних випусків, що їм присвятив один з розділів сторінки.

Натепер віднайдено та оприлюднено 38 випускних світлин. Для повноти додано до колекції, крім того, фото випуску вечірньої школи робітничої молоді, що діяла в Ірші. А от з «основних», як скрушно зазначає пошуковець, немає деяких з перших та останніх. Що стосується найдавніших, ще довоєнних та перших повоєних, то, на жаль, тогочасних випускників уже немає серед сущих на нашій землі. Подеколи відгукувалися нащадки. Втім не всі, з ким таки вдалося зв’язатися, володіють сучасними цифровими технологіями, тож є сподівання, що таки посприяють бабусям та дідусям їхні діти й онуки.

Водночас Рябченко із жалем констатує, що запізно почав ці пошуки. Як не прикро, але, коли відходили у вічність колишні шкільні вчителі, виїздили із села, про це не думалося, тож їхній фотоспадок навіть рідним, скоріше за все, виявився непотрібним. Дещо відтак уже втрачене назавжди. Звісно, міг би бути свого часу створений куточок історії школи і в самому закладі. Але й колись, і тепер учителі-історики, як не прикро, особливого інтересу до такої ідеї не виявляють.

Сам Сергій Володимирович за фахом вчитель біології та хімії, продовживши у шкільних науках справу батьків (вони також тривалий час учителювали в Ірші). Позаяк на відміну від сучасних тамтешніх освітян, що здебільшого є «варягами», і селище, і школа рідні для нього. А за своїм основним, так би мовити, профілем він, до речі, доволі знаний на довколишніх теренах як пристрасний садівник та городник.

Зрештою, занурившись у фотографічну шкільну минувшину, відкрив для себе біолог та хімік чимало історичних тонкощів і цікавинок.

Скажімо, у 1962-63 роках випусків у старших класах просто не було. У ті роки в СРСР здійснювався перехід з десятирічної до одинадцятирічної середньої освіти, тож після випуску десятикласників наступний випускний, але вже 11-й клас, виходив із стін школи через два роки. І навпаки: у 1966-му, коли десятирічка повернулась «на круги своя», випускалися зі шкільних стін одночасно 11-й та 10-й класи. З подібних реформаторських причин «випадають» деякі роки випусків і в наш час.

А от випускних світлин 1953 року не існує взагалі. І не тільки з Іршанської школи, а й повсюдно по колишньому Радянському Союзу. У тогорічному березні й надалі країну Рад охопила «невимовна туга й жалоба за померлим вождем усіх народів, дорогим товаришем Сталіним». Звісно, на тому скорботному тлі не могло бути мови не тільки про випускні бали у школах, а й про традиційні загальні фото випускників. Їх просто заборонили. Хтозна, можливо, десь і траплялися якісь аматорські знімки, проте до професійних фотоательє таких замовлень не робилося.

 

Перший шкільний дзвоник у 1954-му.

Щодо відсутніх у зібранні інших випускних фото Іршанської школи, зберігаються сподівання, що вони з часом таки поповнять шкільну колекцію, й не лише віртуальну. А добрий приклад іршанців хай надихає до його наслідування ентузіастів по всіх усюдах.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.