Стежиною народної пам’яті

Ніби відчуваючи, що дні, відпущені йому долею, минають, він запросив мене до себе, щоб додати ще кілька штрихів до портрета Івана Олександровича Хитриченка, нарис про якого і уривок з його книги спогадів щойно друкувався газетою.

Віктор Якович Вапельник, який через тяжку хворобу, на превеликий жаль, передчасно пішов з життя, був племінником героя-партизана.

Ми зайшли до зовні нічим непримітного звичайнісінького будинку по вулиці 25 Жовтня.

— Ось тут, у цій хаті, воно все й відбувалося,— і господар швидко дістав з полиці книжку «Стежиною народного гніву».— Сторінка двадцять четверта,— сказав по пам'яті, тут же відкрив її й почав читати уривок про збори підпільників на явочній квартирі Вапельників у Радомишлі.

І хто міг подумати, що отут поруч з редакцією і була конспіративна явка партизанів. Адже мало не щодня проходимо повз цей будинок. Втім, скільки ще невідомого оберігають наші вулиці, будинки. А тих, хто зберігає все це у своїй пам'яті стільки років, все меншає і меншає.

Немов прочитавши мої думки, Віктор Якович продовжував:

— Я, звичайно, цього не бачив. Коли війна почалася, ще немовлям був... Мама розповідала. Будинок і тоді був на два ходи. Так у нашій половині підпільники збиралися, а за стіною — не повірите — німці квартирували.

Він неквапом почав вести мову про нелегке повоєнне дитинство, його злидні, тяжкі лихоліття поневірянь і страхів. А потім знову потягнувся до книги. Відкрив фото І.О.Хитриченка.

- Бачите, який до війни був. Волосся взагалі-то на знімку темне. Але, насправді, воно руде було. Пригадую, як повернувся дядько Іван вже з наших радянських таборів. Ми саме на подвір’ї гралися Він увійшов якось наче винувато. А мама глянула і ледь не зомліла: «Ваню,— вигукнула,— ти ж увесь білий став!..»

Мій співрозмовник про щось задумався. Видно, нелегко те було згадувати, як нелегко всі ці роки відчувати і зносити несправедливі наклепи і звинувачення мало не в зраді, кинуті твоїм близьким.

— А було чого посивіти,— продовжив В.Я.Вапельник. — Мені теж довелося побувати т а м.

Я здивовано глянув у його бік.

— Та ні, ні, — зрозумівши мій погляд, відповів Віктор Якович.— Не сидів. Просто після закінчення навчання мене, як молодого спеціаліста, направили працювати економістом на одне з підприємств у «зоні», то набачився всякого… Це тільки зараз почали більш-менш правдиво писати про тамтешні порядочки... Але «політичних» тоді вже, здається, не було. Самі «уголовники»... Тож добре відчув, якого хліба випало Івану Олександровичу скуштувати. І за що?..

Ми знову почали обговорювати звивини складної Хитриченкової долі, обставини, в яких опинився, коли треба було приймати рішення самому. І чим це згодом обернулося для нього. Раз працював у німців без спеціального завдання – значить, зрадник. А хто ж тоді міг дати йому такий наказ, коли кругом були одні вороги? І щоб боротися з ними далі, треба було тимчасово діяти саме так, як підказувало йому серце патріота й антифашиста.

— Життя було таке, - сумно зітхнув мій співрозмовник…

Після похорону Віктора Яковича мені знову пригадалась та наша бесіда. І подумалося, що життя наше ще мало в чому змінилося. Хоча сам факт, що прийшла, зрештою, до читача книга І.О.Хитриченка важить багато. Але ж появу уривків з неї на сторінках газети «Зоря Полісся», як і резонансного нарису М.Іващенка «І під льодом б'ють джерела» про тернисту долі автора книжки, вітали далеко не всі. Дехто погрожував навіть судом. І де в чому таки досяг свого: публікацію мемуарів припинили.

Тим-то й вагомі сьогодні свідчення очевидців тих подій. Адже з незначних, на перший погляд, фактів, прикладів складається загальна картина нашої складної історії. А, скажімо, із свідків тієї нелегкої воєнної пори лишаються вже лічені одиниці. І добре, коли їх пам’ять, як і пам’ять про них, стає надбанням майбутніх поколінь. Цей ланцюг нам у жодному разі не можна поривати.

Газета «Зоря Полісся», 8 червня 1991 року.

Таємничі підземні лабіринти

Вперше про підземні ходи під Радомишлем я почув у дитинстві. Одним з улюблених місць купання на Тетереві була тоді «Гальона», як називали цю стромовину місцеві жителі. Десь у середині 1960-х тут упорядкували набережну, відкрили човнову станцію, джерельну воду з «каплички» городяни заправляли в сифони. Річка ж була доволі повноводною. Проте купатися на «Гальоні» вважалося небезпечним. У цьому місці постійно нуртували вири, де, траплялося, тонули люди. Старші розповідали, що ті нурти утворювалися, певно, через підземелля, які проходять попід річкою.

А ще ця підземна загадка час від часу нагадувала про себе то загадковим замурованим отвором у шкільному підвалі, то несподіваними проваллями, які з’являлися в 1950-70-х рр. у міському парку, біля колишнього музею (поруч із сучасним майданчиком «Рошен»), біля музичної школи, райбібліотеки. Однак провалля ті хутко закидали непотребом і зрівнювали із землею. Згодом, коли почав «осідати» міський кінотеатр, подейкували, що повинні в тому теж підземелля.

Втім  дещо з дитячої цікавості все ж угледіти вдалося. Принаймні грот, який відкрився, коли утворилося провалля біля школи в парку, добре закарбувався в пам’яті .

Підземний хід являв собою доволі простору нішу. У всякому разі дитина могла іти нею не горблячись. Стіни були обмуровані каменем, а склеписта стеля викладена з червоної цегли. Далеко піти тим підземеллям ніхто не наважувався: кріплення стін не викликало довіри, - а от задля інтересу заглядали, посвічуючи сірниками і ліхтариком. Із гроту віяло холодом і невідомістю.

Такими ж невідомими ті підземелля зостаються й донині.

Аналізуючи їх улаштування, можна, проте, припустити, що побудовані підземні лабіринти під Радомишлем були в пору володіння містом уніатськими митрополитами. Саме для середньовіччя була найбільш узвичаєною традиція влаштовувати підземелля, які б давали змогу рятуватися на випадок несподіваного нападу ворога чи розбійничих ватаг. Певно, недарма у деяких документах XIX століття зазначено, що місто закладене й розбудоване було митрополитом Ф.Володковичем у 1737 році. І хоча заснування Радомисля найвірогідніше відбувалося у ХVІ столітті, все ж посилання на уніатський період спонукає до роздумів. Бо саме у цей час зведені були будівлі, біля яких уже в сучасну пору виявлено сліди підземель.

Їх мережа під містом уявляється досить розгалудженою. За переказами, підземні ходи сполучали, зокрема, митрополичий будинок (нині Будинок культури), семінарію (школа № 5), Троїцьку церкву (стояла на горі над «капличкою») і вели із замку за межі міста.

Основні напрямки умовно вибудованого за цими розповідями пролягання підземель дивним чином нагадують мережу зовнішніх укріплень радомисльського замку. Ймовірно відтак, що будувалися підземні ходи водночас із зведенням навколо Радомисля захисних земляних валів, а, можливо, й прокладені вони були безпосередьо у валах.

Земляні вали від замкових споруд на плані центру міста початку ХІХ століття.

Археологи стверджують, що підземні ходи, галереї, підвали при будівництві замків робилися у той час повсюдно.

Існує версія і про те, що радомисльські підземелля значно давніші. І є вони нічим іншим, як залишками стародавнього монастиря, влаштованого у печерах на кручі на зразок Києво-лаврських ще за часів стародавнього Мичеська. З огляду на те, що входи до гротів, які, за переказами старожилів, вимивало дощами на березі річки, нагадували залишки печер. Одна з неймовірних легендарних міських оповідок взагалі стверджує, нібито київські і радомисльські печери сполучалися між собою довжелезним підземним ходом.

В архівних джерелах жодних згадок про ці таємничі підземні лабіринти не виявлено. Хоча це, мабуть, закономірно. Адже будь-який письмовий документ міг потрапити до ворога, і тоді таємне стане явним. Тому про існування підземель зазвичай знало обмежене коло осіб, яких було посвячено у таємницю й обізнано з мережею ходів. Нерідко траплялося, що будівничих підземних гротів після їх побудови вбивали або виривали їм язики, щоб запобігти розповсюдженню відомостей про підземелля. Тож не виключено, що таємницю радомисльських підземних лабіринтів забрали із собою вигнані з міста уніатські проводирі.

Скептики, проте, вважають, що проваллля, які з’являються час від часу в місті, є рештками звичайнісіньких стародавніх льохів  (на зразок того, що був у середині ХІХ століття влаштований попід міським майданом і слугував таким собі «холодильником»), а тому жодного стосунку до справжніх підземель не мають.  А усі ті розповіді про таємничі підземні лабіринти під Радомишлем, на їх погляд, є лише типовою красивою легендою. Це врешті підтвердили й аматори-пошуковці, що прагнули дослідити їх на міському майдані у 2008 році. Принаймні у пошуках підземель вони якраз і дісталися до одного з «холодильників».

Фото з «Форуму радомишлян».

Проте у легенди, тим більше красиві і таємничі, завжди хочеться вірити, як і властиве людям прагнення шукати ключі до розгадки будь-яких таємниць. У всякому разі хочеться сподіватися, що справжніх своїх дослідників підземні споруди під Радомишлем ще таки дочекаються.

  

Газета «Зоря Полісся», 14 квітня 2001 р.

Радомишльські адреси декабристів

Свого часу з Державного му­зею історії Ленінграда як да­рунок було передано Радомишль­ському історико-краєзнавчому музею портрет декабриста Іва­на Семеновича Повало-Швейковського. Його життєва доля була тісно пов'язана з Радомишлем, відтак і місто увійшло до літо­пису декабристського руху.

На початку XІX століття Радомисль (так тоді звалося місто) був повітовим центром Київської губернії. З 1803 році тут постійно перебували на постої військові. Саме у військовому середовищі формувалися майбутні «смутьяни», що після війни з Францією і закордонних походів заволоді­ли задумами зміни державного устрою в Росії. Якраз після тих походів у Радомислі було роз­квартировано Алексопольський піхотний полк, яким з 1816 р. командував полковник Повало-Швейковський.

І.Повало-Швейковський в пору командування

 Алексопольським полком.

Походив він із смоленських дворян. 14-літнім підлітком потрапив на службу до Мос­ковського гренадерського полку. У його подальшому послужному списку – участь у бойових ді­ях 1805, 1806-1807, 1808-1812, 1813-1814 р.р. У тих баталіях Іван Швейковський неодноразо­во відзначався бойовими нагородами за мужність і хороб­рість, серед яких - георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги, орден святого Володимира та ін. Згодом у показаннях по спра­ві декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він напи­ше, що «був же у вогні проти противника 32 чи 33 рази».

Період перебування І.С.Повало-Швейковського в Радомис­лі співпав з розгортанням ді­яльності таємних товариств. У 1823 році під час наради в Бобруйську він увійшов до Півден­ного товариства. За завданням керівників товариства, а його «мозковий центр» базувався у Василькові, Повало-Швейковський зокрема вів перегово­ри з польським визвольним То­вариством об'єднаних слов'ян, керівники якого перебували у Новоград-Волинську. Можли­во, маючи польське коріння, він контактував з Новоград-Волинськими змовниками й раніше. У всякому разі Іван Семенович всіляко сприяв його зближенню, а потім і з'єднанню з Півден­ним таємним товариством. Здій­снював Швейковський зв'язок і з Північним товариством, зустрічався зокрема з князем С.Трубецьким. За де­якими свідченнями саме через нього П.Пестель передав М.Бестужеву-Рюміну, який, до ре­чі, приїздив для зустрічей з ко­мандиром Алексопольського пол­ку до Радомисля, текст «Русь­кої правди».

Разом з С.Муравйовим-Апостолом, М.Бестужевим-Рюміним, М.Муравйовим-Апостолом та іншими І.Повало-Швейковський розробляв плани збройного виступу, походу на Москву й Пе­тербург з метою арешту царя і захоплення влади. Щоправда, він висловлювався за початок повстання навесні 1826 року.

Незадовго до повстання Чер­нігівського полку полковника Швейковського «за неблагонадійність» (1824 року був при­четним до спроби арешту Олек­сандра І) перевели до Сара­товського полку. Але в бунтів­ному грудні він знову в Радомислі, сподіваючись підняти вір­них йому алексопольців. Саме тут на міському караулі 27 груд­ня 1825 року його й заарешту­вали. А от М.Бестужев-Рюмін, що також перебував у той час в Радомислі, арешту уник. Він був заарештований через кіль­ка днів. Ареш­тованих відправляли до Петер­бурга. 7 січня 1826 року в ка­зематі №10 Петропавловської фортеці ув'язнили І.С.Повало-Швейковського як «злочинця пер­шого розряду».

8 липня 1826 р. йому в чис­лі ще 31 «смутьяна» було ви­несено смертний вирок — відру­бання голови. Та невдовзі «по­милували», замінивши ту кару каторгою.

Події, пов'язані з арештом Повало-Швейковського і наступним виведенням з Радомисля Алексопольського полку, вразили в ту пору багатьох радомислян. Та чи не найболючіше сприйня­ла трагічні звістки з Петербур­га Юлія Дуніна-Вонсович, донь­ка місцевого шляхтича. Вона бу­ла нареченою Івана Семенови­ча, і ось-ось вони мали од­ружитися. Юлія вирішує розді­лити гірку долю свого коханого і звертається з височайшим проханням до государя: дозво­лити вирушити за нареченим на Нерчинські рудники, де вони могли б обвінчатися. Більше ро­ку тривало її листування з різ­ними установами, але дозволу дівчина так і не отримала. Нев­довзі Ю.Вонсович змушена бу­ла переїхати до Бердичева. Сі­м'я всіляко перешкоджала їй у здійсненні задуму. Відтак не мог­ла вона здійснити далеку поїзд­ку за свій кошт, так як це зробили легендарні жінки-«декабристки».

До речі, доля однієї з них — Марії Волконської-Раєвської також пов'язана з Радомислем. У 1811-1812 р.р. сім'я генерала М.М.Раєвського, зго­дом відомого своїми «продекабристськими» настроями, меш­кала в Радомислі. І хтозна, чи не товаришували тоді юні Юля і Маша.

Проте спротив родини Вонсовичів щодо планів доньки був, очевидно, вимушеним, на дого­ду «общественному мнению». Ад­же через декілька років граф Йосип Дунін-Вонсович взяв най­активнішу участь у польському повстанні 1830-31 р.р. І вже на собі відчула його родина репресійні заходи. Маєтки у Став­ках, Юрівці та інших селах нав­коло Радомисля, що їм належа­ли, були конфісковані і пере­дані у розпорядження військо­вого міністерства, а сам бунтівник заарештований і відданий до суду.

Нащадки Повало-Швейковських нині як найціннішу релік­вію зберігають перстень, виго­товлений власноруч Іваном Се­меновичем на каторзі із своїх кайданів. Можливо, такий же призначався й коханій, якій не судилося стати йому дружиною.

12 років був на каторжних роботах І.С.Повало-Швейковський. М.Басаргін, брати Бестужеви, з якими він розділив усі каторжні лихоліття, називають його в своїх листах і спогадах душею товариства. Він зокре­ма завідував артільною кухнею, виконував обов'язки лі­каря.

У 1840 році Повало-Швейковського пе­ревели на поселення до Курга­ну Тобольської губернії. Але, підірвавши на рудниках здоро­в'я, пожив він там недовго: по­мер від туберкульозу 10 (23) травня 1845 року.

Бережуть про нього пам'ять, як про одного із славної когор­ти наших земляків — «провісни­ків волі», сьогоднішні поколін­ня поліщуків.

«Звягель древній і вічно молодий».

Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

Новоград-Волинський, 1995, с.68-70.

Зведений каталог Житомирської обласної наукової бібліотеки ім. О.Ольжича та бібліотек Житомирської області

Світ тримається на диваках

Таких людей називають диваками. Але, погодьтесь, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримаєть­ся на диваках. Отож, наш співрозмовник — Олександр ПИРОГОВ, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хоббі, приваблює до себе багатьох. Передусім його знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.

–   Олександре, чи давно ти до­сліджуєш історію Радомишльщини?

– Серйозний інтерес до минувшини рідного краю у мене виник десь у 1990 році. Подума­лося, що все спливає, а ще — що історія міста, району набагато цікавіша і повчальніша, ніж та, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.

– Але ж ти не історик. Рані­ше, знаю, працював на радіовуз­лі, торгував, а ще відомий горо­дянам як фотограф, телемай­стер...

– Захоплення історією прий­шло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто —навпа­ки занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невід’ємна від географії і літератури, якось по іншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у школі №6, де у мене були пре­красні вчителі.

– Одначе маємо в районі де­сятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно...

— А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. А де ж то­ді добре? Древні мудреці колись казали: «Ніж базікати про су­цільну темряву, чи не краще за­палити малесеньку свічку…». Ко­ли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, я впевнений, що наша Україна розквітла, і жит­тя у людей налагодилося б.

– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?

– Тим, хто у своєму житті ні­чого не колекціонував, це важ­ко зрозуміти. Мене в першу чер­гу цікавить усе, що пов'язане з Радомишлем і районом. Це, на­самперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, сло­вом усе — де є відбиток «Радо­мишль». Іншу старовину продаю або ж здебільшого міняю.

– І що ти особисто з цього маєш?

– Дуже не люблю цього пи­тання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вва­жаю, що взагалі у справі духов­ного відродження ні про який зиск не може бути мови. Украї­ну врятує тільки культура. А людей нині треба вчити навіть тому, як любити рідний край.

– А що тобі найдорожче?

— Мене цікавить все невідо­ме, загадкове і таємниче. А то­му приємно іноді відчувати се­бе немов першовідкривачем. Ме­ні дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його око­лицях. Особливо цікавлять лю­ди, що жили і живуть тут.

– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»...

– І не випадково. Бо це газе­та, де з розумінням ставляться до відродження нашого історич­ного минулого. Недарма найви­щу оцінку нашій районці з цьо­го приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослід­ників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подаль­ші свої дослідження.

— І які маєш плани щодо цьо­го?

— Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Ра­домишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підзе­мелля у місті, про колишніх на­ших співгромадян німецької на­ціональності, про табір німець­ких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її до­лю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних ор­ганами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін.

У задумах — дослідницькі ессе про Рудню, Чудин. Готую до пу­блікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, меш­канцям Леніного побачити зні­мок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються на­риси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з про­відних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля. А ще — знайомства із співач­кою Марією Савицькою, одним з авторів відродженого в Києві пам'ятни­ка княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком, і багато-бага­то іншого.

Записав розмову

Володимир Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 4 грудня 1996 р.

Свідки слави козацької

ПРОМИНУВШИ ЧИМАЛУ улоговину з невеличкого річечкою, дорога стрімко вибігає на узвишшя, де височать могутні красені-дуби. Упродовж віків на них неодмінно звертають увагу подорожні, котрі їдуть до Радомишля. І не лише спостерігають за цими велетнями, а й зупиняються, щоби спочити в затінку величних крон, набратися сили, попити води з цілющого джерела, яке струменить з-під стовбурів...

Легенди розповідають, що колись так само перед боєм за Бердичів відпочивало під цими деревами козацьке військо Богдана Хмельницького. І ця народна оповідь має реальне історичне підґрунтя. Адже у пору Визвольної війни українського народу через Радомисль, котрий лежав на роздоріжжі багатьох шляхів, не раз проходили війська ворогуючих сторін. Відтак містечко повсякчас перебувало у вирі подій.

Полум’я визвольної боротьби, яке спалахнуло 1648 року, охоплювало значні регіони України. Не проминуло воно, звісно, й нашого краю. Знаний магнат А.Кисіль, котрий був у ту пору Київським воєводою і мав владу над Радомислем, доповідав польському королю, що повсюдно «холопство гору бере, а брати наші з домівок своїх виїжджають». Випадки втечі селян і міщан від своїх господарів були на Радомишльщині в першій половині ХVII століття надзвичайно поширеними. Напередодні народного вибуху 1648 року вони ще більш почастішали. Задля цього велась агітаційна робота посланцями Б.Хмельницького. В околиці Радомисля, зокрема, було відряджено козака Я.Концевича.

Зборівська битва.  Картина радомишльського самодіяльного художника А.Політа.

Після перемоги козацького війська під Корсунем у містечку осіли залишки розгромлених польських військ, які вихлюпнули свою лють на радомислян. Згодом, поляків тут, за переказами, «поскуб» козацький загін, який ішов з Чорнобиля, аби пристати до батька Хмеля. Втім, стояли ляхи в місті недовго, бо натхнені перемогами козаків Б.Хмельницького, жителі Радомисля влітку 1648 підняли повстання, проголосивши й себе козаками. У Радомисльській волості виникають «повстанські купи», сформовані з селян. Значною мірою сприяли цьому послані Хмельницьким козацькі загони. На Радомишльщині, відомо, діяли угрупування Голоти і Гладкого.

У 1651 році після поразки українського війська під Берестечком, через Радомисль пройшли загони Кримського хана Іслам-Гірея, який зрадив Хмельницькому і захопив гетьмана у полон. Татарські мурзи добряче пограбували містечко.

У багатьох історичних працях стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсовці і Коростишеві. Якій з них безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.

Проте після Переяславської ради 1654 року було запроваджено новий адміністративний поділ козацької території. Не виключено, що, можливо, тоді до переліку сотенних міст увійшов і Радомисль. Радомисльська сотня (а йменувалися вони за назвами населених пунктів) належала ймовірно до Київського полку.

Сотенний устрій передбачав сотенну адміністрацію на чолі з сотником, якого призначав гетьман. Його помічниками були сотенний писар, сотенний осавул і сотенний хорунжий. Діяв сотенний суд, що розглядав на території сотні цивільні та карні справи. Проте юрисдикція сотенного управління щодо селян і міщан була обмеженою, селяни безпосередньо підлягали владі панів, а справи міщан розглядалися війтами (старостами).

Примітно, що Радомисль означено на видрукованій у ту пору карті України, складеній Г.Бопланом. З-поміж інших населених пунктів сучасної Радомишльщини. значиться на ній лише Веприн. Певно, недарма довгий час зберігалися у цьому селі залишки цегляного льоху, де, за переказами, у пору Визвольної війни було козацьке сховище пороху.

В польських хроніках під 1638 роком наводиться лист шляхтича Я.Єрлича, якому добряче дісталося під Кочеровом від козацьких загонів Б.Хмельницького.

Спонукає до роздумів й історія Заньок. Відоме з давніх часів під назвою Осеча, в першій половині ХVII століття це село було власністю панів-самодурів Тиша-Биківських. Від «козацької ребелії» ці магнати втекли до Польщі. І вже з середини ХVІІ ст. з’являється назва Заньки. У народних тлумаченнях цю назву пов’язують із якимось славним козаком на ймення Зіновій (Зінько). Але ж відомо, що Богдан Хмельницький був охрещений двома іменами і його друге ім’я – Зіновій. Цікавий збіг, чи не так?

...Якби дерева вміли говорити, вони б напевне оповіли про події 350-літньої давнини, свідками яких були, про мужніх і хоробрих українських вояків, що зупинялися під ними перепочити.

Богданові дуби здавна шанувалися радомислянами, які з покоління в покоління берегли пам’ять про славних козацьких звитяжців. Нині городяни зовуть це місце «Криниченькою», «Три дуби». А у XIX - на початку XX сторіччя його називали й «Майданом». Тодішні міщани любили діставатися сюди на відпочинок вихідного дня на фаетонах, бричках, аби порозважатися, погойдатися на гойдалках, влаштованих між деревами.

У наш час до «Трьох дубів» приїздять подружні пари, щоби вклонитися пам’яті предків, а ще неодмінно попити джерельної води з коханих долонь.

Місцем біля легендарних дубів тепер опікуються лісівники. У 1960-х р.р. дуби було обгороджено, впорядкували й джерельце, над яким зробили гарний зруб і дашок.

Вік цих дерев, які нині сягають висотою за 30 метрів, а стовбури мають діаметр до двох метрів, фахівці визначають у 450-500 років. Ці прадавні дуби, розташовані у 71-му кварталі Поташнянського лісництва, входять до мережі заповідних об’єктів області і включені до каталогу природних комплексів Житомирщини.

Хоча дубів тут уже зосталося лише два. Третій не витримав руйнівного впливу нашого бурхливого часу і почав усихати, а під час буревію впав. Залишки його могутнього стовбура зоставили на місці, де стояв колись цей велетень. 

    3 решти вирішено було виготовити арку-браму, як символічний в’їзд до Радомишля. Додали ще кілька стовбурів мореного дуба, піднятого з дна Тетерева, де вони пролежали бозна скільки десятиліть. Самодіяльні художники вирізали з дубових колод дерев’яні скульптурні зображення стародавніх мичан, що немов зійшлися на раду. Встановлене на роздоріжжі в лісі, це означення є нині своєрідною візитівкою міста.

На жаль, і у такій представницькій ролі легендарні дерева довго не послужили. За двадцять літ по тому довелося їх змінити і поновлювати арку.

Біля трьох дубів у 1970-1980 роках діяло кафе з промовистою назвою «Криниченька». Економічна криза зробила його зайвим. Можливо, завдяки підприємливим людям воно колись іще відродиться. Хоча реконструйований автошлях проходить тепер уже в стороні від цього пам’ятного місця. Та певен, що городяни і патріоти Радомишля так само торуватимуть дорогу до величних дубів - свідків слави козацької.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2000 р.

Сайт «Мій Веприн»

Ліс рубають, щоб… посадити

  В давніх описах наш край вимальовується суцільно залісненим. Відомо ж, що прадавні тутешні аборигени-древляни назву свого племені дістали саме від лісів,тобто – «деревні люди»,ті, що живуть серед дерев. Давньоруські літописи відзначають, що древлянські «городи» (міста-фортеці) містилися часом у непрохідних хащах, тому навіть дістатися до них, не те, що підкорити, було справою нелегкою. Тому-то й вчинили вони опір полянам-киянам, чий князь Ігор вирішив був покласти на цей волелюбний народ додатковий тягар податей.

  Вже дещо пізніше, за часів монголо-татарської навали, древлянські землі стали пристановищем для тих, хто рятувався від нашестя кровожерливих ординців у лісових нетрях. Саме в ту пору засновано було в наших краях поселень, у назвах яких зберігаються перекази про ті трагічні події – Котівка, Краснобірка, Заболоть, Мірча, Таборище, Торчин… Ці та інші села згадуються в історичних джерелах зусибіч оточеними лісами. Втім як і Радомишль. І ліси ті були могутні й вікові.

  Нині ж від них не зосталося й сліду. А те, що є, - поки що здебільшого посадки. Де більші, де менші. Справжнім лісом вони стануть через століття, а то й більше. Власне, вікових лісових масивів у нас уже практично не лишилося, за винятком окремих дерев, як, приміром, легендарні Богданові дуби біля «Криниченьки».

  З кінця XVIII століття, тобто із загарбання краю Росією, запрацював потужний маховик знищення прадавніх лісів. Один за одним почали з’являтися в наших краях тартаки, лісопильні, лісозаводи. Якби так тривало і в ХХ столітті, на цих теренах не було б жодного деревця.

  На щастя, громадськість, наука почали бити на сполох. І здоровий глузд врешті взяв гору. Відтак увійшли в обіг поняття лісокультурництво, лісовідновлення, коли ліси вирубувалися на повністю, а вибірково, а на місцях суцільних вирубок відразу виникали посадки. На Радомишльщині зокрема лісокультурницька справа, спрямована на збереження і відновлення лісових масивів, започаткувалась у 1900 році. Саме тоді було засаджено угіддя, які нині є найдавнішими у володіннях радомишльських лісівників, їхній вік відповідно перевалив за  сто років. Зосереджуються вони головним чином біля Радомишля і далі до Кримка, Хомівки.

  Відтоді лісовідновлення стало невід’ємною турботою лісоводів, які стежать за тим, аби площі нових насаджень принаймні не були меншими від вирубаних. Бо лише в цьому засторога зберегти ліси для нащадків.

Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2000 р.

«Захоплюючись великим, славити живе...»

До численних перекладів творів ге­ніального німецького поета Генріха Гейне, вико­наних такими видатними майстрами слова як Леся Українка. Максим Рильський, додала своїх спроб й інша на­ша землячка — Хільда Антон, що мешкає нині в Житомирі. І це, певно, не випадково. Ад­же таких як вона знавців ні­мецької мови і літератури в нашому краї одиниці.

А захопилась Хільда Ельмарівна творчістю Гейне, коли в далеких 1950-х після закінчення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка викладала німецьку мову. Вона зачитувалась його поезіями мовою оригіналу, де­кламувала напам'ять, прагну­чи якомога наочніше явити світ тієї самобутності своїм учням. Спробувала відтворю­вати ті виношені серцем ряд­ки й українською, яку також поглиблено вивчала. Саме в мові Великого Кобзаря естон­ка Хільда Антон «вбачала найбагатші можливості» для художньо-вартісної передачі наснажливої гейнівської ліри.

Захоплення філологією і літературою прийшло до неї не відразу. Бо, скажімо, у да­лекому 1940-му випускниця-відмінниця Радомишльської 1-ї середньої школи ім. Тараса Шев­ченка мріяла стати хіміком, щоби підкоряти таємниці при­роди. Але здійснення тих за­думів перервала війна, додав­ши на юні дівочі плечі безліч випробувань.

На її очах у липні сорок першого від вибуху ворожого снаряду загинула мати Анна Яківна, яка поспішала на по­міч пораненим нашим воїнам. А за два роки не стало й батька Ельмара Густавовича. Хільда, вісімнадцятирічна юн­ка, влаштувавшись медсе­строю в Радомишльську лі­карню, без вагань увійшла до складу підпільної групи, врятувавши життя багатьом нашим патріотам.

Після визволення Радомиш­ля від загарбників разом із медсанбатом дівчина рушила на фронт...

По війні більше тридцяти літ вона викладала німецьку мову. Спочатку в Ужгородсь­кому університеті, згодом у Житомирі — в інститутах іно­земних мов, педагогічному, сільськогосподарському.

Нині Хільда Ельмарівна вже прабабуся, і відмірює свої чергові дати та ювілеї. А на її столі — незмінний «готичний томик» улюбленого німецько­го поета.

Нижче наведено один з віршів Генріха Гейне з її доробку, що їх перекладачка подала в супроводі окрилених слів самого поета: «Народженому таврувати невмирущим смі­хом усе мерзенне й віджиле, безглузде, фальшиве й сміхотворне, мені дано від природи відчувати також високе, захо­плюватися великим і славити живе».

У співавторстві з Ігорем ЛІБЕРДОЮ.

О, якби ви й серце мали...

Фраки чорнії, манжети.

Ще й тонких мережив хмари..

Ніжні речі та обійми...

О, якби ви й серце мали!

Серце в грудях і любові,

Теплої любові пломінь...

Вбивчу трутизну облуди

Не схова єлейний гомін.

В гори хочу я піднятись.

Де стоять хатинки бідні:

Дихати там вільно грудям,

Там гуляє вітер вільний.

В гори хочу я піднятись.

Де шумлять стрімкі ялини,

Птах співа, струмки шепочуть,

Гордо мчать легкі хмарини.

Прощавайте ж ви, панове,

Пишні зали, пишні дами!

В гори хочу я піднятись

І сміятись там над вами.

Газета «Зоря Полісся», 27 серпня 1997 р.