Тріумф і трагедія родини Бузетті

У 1984 році у Радомишлі на центральній площі міста на місці тодішнього міського скверу було споруджено меморіальний комплекс. Головним будівельним матеріалом для нього став камінь, з якого майстри виклали всі монументальні споруди, доріжки, оздоби. Звісно, завозили його передовсім із тогочасних каменеобробних майстерень. Водночас використали на будівництві й кам’яні плити з колишнього скверу, зокрема ті, що утворювали постамент, на якому до 1974 року височів пам’ятник В.Леніну. Щоправда, «вождь світового пролетаріату» виявився третім за ліком на цьому подіумі. До нього там стояли К.Маркс і Олександр Другий. Саме на честь «царя-визволителя» з нагоди 50-річчя скасування кріпосництва в Росії було встановлено у повітовому місті Радомислі той перший міський монумент.

Пам’ятники, змінюючи один одного, наказали довго жити. А от постамент, точніше кам’яні блоки з нього, хоча й у розібраному вигляді, але продовжують слугувати вже у меморіалі. Тож на тих плитах досі зберігається їхній «фірмовий знак» - клеймо  каменотесної майстерні Ліва і Бузетті.

Італійські майстри здавна й донині вважаються законодавцями мод у каменеобробній галузі. Так було й наприкінці ХІХ століття, коли чимало з них вирушило підкоряти невідому для італійців Російську імперію, що, залучаючи кращий іноземний досвід, стрімко реформувала свої промислові потужності. Щойно одружившись, з добрими намірами започаткувати власну каменярську справу подалися сюди з містечка Дардаго, що у провінції Удіне, кустар-каменяр Северин Бузетті з дружиною Вікторією. Спочатку молоде подружжя оселилося у Коростишеві Радомисльського повіту, який завдяки італійським каменотесам почав набувати ваги на імперських просторах, як один з провідних центрів видобування й обробки гранітів. Кар’єри в довколишніх лісах та уздовж Тетерева тут росли, мов гриби. На початку ХХ століття відомими були каменедобувні промисли князя К.Горчакова, Товариства місцевих селян, каменотесні майстерні італійців Я.Ріццолатті, Пікаліотті та ін. Саме у Коростишеві 1902 р. у Бузетті народився хлопчик, якого нарекли Фортунатом на честь Северинового батька.

Проте Северин усвідомив, що в умовах тутешньої шаленої конкуренції на каменярському ринку успіху він не матиме. Відтак у пошуках гранітних покладів Бузетті дістався до Горбулева Потіївської волості, де й організував свою каменотесню. У компаньйони він узяв ще одного італійця – Ф.Ліва, який мав кар’єр у Головиному. Скорим часом спритні італійці почувалися на ринку цілком конкуретноспроможними. Настільки, що відкрили власну майстерню вже у повітовому центрі. У Радомислі вона містилась на вулиці Русанівській (на її площах згодом розгорнулась відома радомишльським старожилам меблева фабрика). Завезені сюди кам’яні брили оброблялися, шліфувалися й полірувалися.

Отож, коли у 1911 році перед міською управою Радомисля постала потреба спорудження пам’ятника Олександру-ІІ, з постаментом проблем не виникало. Виготовити потрібний матеріал було цілком до снаги каменярам Бузетті. На ту пору це виробництво вже входило до числа провідних у регіоні. Значний попит мали вироблені тут високохудожні надгробні й інші пам’ятники (чимало з них і тепер можна побачити в Радомишлі на місцях стародавніх поховань). Вочевидь саме завдяки каменярському промислу швидкими темпами забруковувались на початку ХХ століття центральні вулиці повітового міста. Входи до багатьох помешкань заможних радомишлян прикрашали ошатні сходи з каменю. Виготовлялися також вироби з мармуру, інших цінних порід. Частину продукції майстерні Ліва й Бузетті навіть відправляли до закордоння.

*     *     *

На доладу налагоджене виробництво особливо не вплинули й революційні потрясіння. Щоправда, у пору НЕПу каменотесна майстерня в Радомислі з приватної перетворилась на кустарну, артільну. А батько й син Бузетті з нещодавніх власників стали звичайними каменярами. І хоча більшість з італійців у пору революції повернулися на батьківщину, Бузетті залишилися в Росії, тепер уже Радянській. Проте були й зосталися вони італійськими підданими.

А в Італії у 1922 році до влади прийшли фашисти, які серед іншого запровадили рішучу мілітаристську політику. Наразі того ж року Фортунато викликали на Батьківщину для відбування військової повинності.

Та якщо розлука з ним була для батьків тимчасовою, справжньою трагедією для родини стала смерть 15-річної доньки Батистіни, котра пішла з життя у 1925-му. Поховали її на католицькому цвинтарі. У пам’ять про надто передчасно померлу юнку батько спорудив їй величний пам’ятник з білого мармуру, котрий донині привертає увагу всіх, хто навідується до цього радомишльського куточка вічного спочинку. Кажуть, нібито мармурова скульптура дівчинки попервах приводилась у дію спеціальним механізмом і оберталась під журливу мелодію, що навівала сум на усіх, хто проходив біля погосту…

Фортунато Бузетті повернувся до Радомисля через рік після смерті сестри, а за два роки одружився тут на 19-річній медсестрі Галині Новицькій. У 1931-му  у них народився син, якому дали ім’я Енріко. Втім у тодішніх радянських реаліях кликати хлопчика іноземним буржуазним ім’ям було небажано, тому рідні пестливо називали його Гариком.

Лиховісний 1937-й став черговою трагічною сторінкою для радомишльських італійців. Того року пішла з життя Вікторія Карлівна. Та спорудити гідний пам’ятник на її могилі каменярі не встигли.

Бо й без того над родиною Бузетті почали згущатися хмари. І хоча офіційно радянський уряд братався й обіймався з італійськими фашистами, як і з німецькими нацистами, у реальному житті та ще й на тлі розгортання масових політичних репресій владі були потрібні пропагандистські приводи для вишукування фашистських пособників.

Дружина італійського підданого Галина Олександрівна Бузетті для такої ролі підходила якнайкраще. Доречним для тих, хто фабрикував цю справу, було й перебування Ф.Бузетті на військовій службі в Італії, де його, за переконанням НКВС, зробили шпигуном. А до всього була Галина донькою колишнього поміщика з села Привороття Водотийської волості О.Новицького, де йому належало 854 десятини землі. За Гетьманату Олександр Іванович Новицький очолював повітовий «Союз хліборобів», що вважався головною рушійною підпорою режиму П.Скоропадського й ідеологом та організатором багатьох тодішніх каральних акцій.  

16 листопада 1937 р. Галину Бузетті заарештовують за звинуваченням у шпигунській діяльності в інтересах італійських розвідувальних органів і доправляють до Житомирської в’язниці. 

У слідчій справі Галини Бузетті за №72779 їй інкриміновано невдоволення радянською владою за те, що ця влада позбавила багатств її заможного батька, залучення до шпигунства військовослужбовців 8-го корпусного артполку, який дислокувався в Радомислі, роздобування через них шпигунських відомостей військового характеру, що їх жінка нібито передавала італійській розвідці. Ясна річ, у своїй «шпигунській діяльності», перебуваючи у застінках,  звинувачувана швидко «зізналась». Відтак постановою НКВС і Прокурора СРСР від 20 грудня 1937 р. її засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок було виконано через сім днів у Житомирі.

Розкручений на повну потужність маховик репресій нерідко випереджав реальні події, підтверджуючи відверті фальсифікації звинувачень, що висувалися жертвам режиму. Це цілком простежується і в справі Галини Бузетті (Новицької), яку також ліпили нашвидкуруч і абияк. Бо чомусь самих «шпигунів» - Фортуната і Северина Бузетті, котрі за матеріалами слідства начебто завербували жінку до шпигунської діяльності, заарештували лише 19 січня 1938 року.

Слід зазначити, що і батько, і син рішуче заперечили своє шпигунство, як і висунуті їм звинувачення у вчинених диверсіях. Приміром, за одним з них Бузетті-старший нібито вивів з ладу електростанцію в Радомислі.

Такий факт справді мав місце: 21 листопада 1933 року через недогляд персоналу на станції сталась аварія, внаслідок якої світла в місті не було півроку. За злочинну халатність директор Бітнер отримав тоді 3,5 року в’язниці, а машиніст Соболевський – 2 роки. Тепер же комусь закортіло відшукати у тій давній справі шпигунський слід.

Проте, як зазначив слідчий прокурор Блантюк, перевірити покази проти звинувачуваних немає можливості, оскільки особи, що їх дали, вже засуджені, тобто, слід розуміти, страчені. Бо зазвичай від вироку до його виконання, коли йшлося про розстріли, проходило лише декілька днів.

Відтак, аби не псувати стосунки з «дружньою до СРСР Італією», як небажаних іноземців Северина і Фортуната Бузетті вислали за межі Радянського Союзу. Відповідна постанова Особливої Наради при НКВД датована 8 липня 1939 року. До початку Другої Світової війни лишалося три тижні…

*     *     *

Восьмирічного Гарика забрала до себе його київська тітка, мамина сестра.

Подейкували, що під час окупації України гітлерівською Німеччиною та її союзниками, до числа яких входили й італійські війська, Бузетті приїздили до Києва й забрали Енріке до себе. Можливо, навідувалися вони тоді й до Радомисля, аби вклонитися там могилам Батистіни  й Вікторії. Ті поховання лишилися чи не єдиним місцем, що назавжди поєднало цю італійську родину з Радомишльщиною.

Цікаво, одначе, що нині досить відомою в Італії та за її межами є фірма «Бузетті», що займається виробництвом склопакетів. Чи має вона стосунок до радомишльських італійців з таким прізвищем, тимчасом невідомо.

Газета «Зоря Полісся», 15 квітня 2016 р.