пʼятниця, 22 липня 2016 р.

Польські колабораціоністи і патріоти на радомисльських теренах


Мабуть, невипадково чи не найпершими рішуче виступили проти анексії Росією українського Криму та окупації Донбасу країни-сусіди Польща та Литва. Адже на своєму історичному шляху цим державам, як і Україні, неодноразово доводилося спізнавати загарбницьких зазіхань московських правителів: і з боку радянської імперії у ХХ столітті, і від її агресивних попередників.

У кінці XVIII століття Росія вкупі ще з двома монархічними союзницькими імперіями – Прусією та Австрією – здійснила безпрецедентну в історії оборудку, поділивши між собою досить впливову й чималу за обширами Річ Посполиту. Відтак правобережні українські землі, що тривалий час перебували під владою Польщі, були анексовані Російською імперією (загалом до Росії відійшло більше половини польських обширів).
Слід зазначити, що ще до офіційного захоплення польських територій російська влада прагнула взяти їх під свій економічний та політичний контроль. Тож перетягувала польських магнатів на свій бік гарантіями збереження майнових та земельних прав і привілеїв, обіцянками надання таких своїм прибічникам.
Серед останніх найбільшої прихильності від російських покровителів зазнав генерал Антоній Злотницький. Хоча у 1768 році тодішній ротмістр королівського війська підтримав Барську конфедерацію, яка виступала зокрема проти посилення російського впливу і тиску на політику Польщі. Втім на придушення виступу конфедератів, котрі вимагали скасування запроваджених сеймом під впливом Катерини Другої певною мірою демократичних обмежень привілеїв магнатів та урівнення в правах з католиками представників інших віросповідань – греко-католиків, православних, протестантів, польська влада залучила саме російську військову допомогу.
Потому А.Злотницький був послом на Чотирирічному Великому сеймі, що запровадив важливі демократичні реформи і ухвалив Конституцію 1791 року, спрямовані на зміцнення суверенітету польської держави та його захисту від зухвалих претензій Росії, Прусії та Австрії.
Та у 1791 році А.Злотницький вже опинився у лавах Тарговицьких конфедератів, котрі за попереднім прикладом Барських опозиціонерів не визнавали рішень сейму. Щоправда, цього разу формувалося сепаратистське Тарговицьке угрупування безпосередньо під прямим впливом і егідою російської політики. Наразі, сподіваючись, що російська військова сила допоможе повернути колишні порядки в Речі Посполитій, конфедерати мимоволі посприяли загарбанню своєї держави Росією. Втім російські правителі споконвік розглядали укладені навіть рівноправні союзницькі угоди, як засіб цілковитого підкорення собі союзників.
На початку 1793 року конфедерація доручила Злотницькому сформувати гусарську бригаду і призначила його комендантом Кам’янець-Подільської фортеці. Це потужне оборонне укріплення серйозне стримувало просування російського війська вглиб Польщі і успішно зупинило кілька потуг росіян заволодіти ним.
18 квітня 1793 року бригадир Антоній Злотницький прийняв командування фортецею. А вже через два тижні без жодного опору здав її війську генерала О.-В.Дерфельдена, хоча ще деякий час формально вважався гарнізонним командувачем.
Врешті через кілька місяців він таки передав командування гарнізоном уже російському бригадирові і вирушив до Петербурга, щоб особисто засвідчити імператриці Катерині Другій свою відданість Російській імперії. І самодержиця це без уваги не залишила. Вона надала йому чин генерал-поручника, вручила іменну золоту табакерку ще й призначила прижиттєве утримання в 3 тисячі рублів на рік.



Натомість у Польщі його ім’я назавжди стало символом зради й приниження. У 1794 році під час повстання Т.Костюшка А.Злотницького в числі інших зрадників та колабораціоністів було засуджено до смерті через повішення, вічної ганьби й конфіскації усіх маєтностей. Вирок виконали символічно. 


1794 р. Символічна страта зрадників у Варшаві.
Репродукція картини Ж.Норблена.

Згодом, одначе, обласканий російською владою генерал виправдовувався, що змушений був пристати на умови загарбників, бо при призначенні комендантом йому наказувалось розглядати росіян як союзників, до того ж в заручниках у них перебувала його родина.
А у Російській імперії Злотницькому продовжували віддячувати за вірнопідданість. Зі вступом на російський престол імператора Павла І його нагородили Орденом Олександра Невського. І в цьому, певно, є своя закономірність, бо князь Невський, чи не єдиний з Рюриковичів, вірнопіддано служив Золотій Орді та ще й прагнув загарбати і навернути під її лоно інші одвічно Руські землі.
Проте куди вагомішою віддякою услужливому Кам’янецькому коменданту став пожалуваний йому за імператорським велінням чималий Радомисльський маєток, що об’єднував колишні володіння ліквідованої уніатської митрополії, яка резидувала саме в Радомислі.
Втім тут А.Злотницького дещо «образили», бо напевне розраховував він на увесь митрополичий ключ разом із самим Радомислем, де уже встиг облюбувати собі місце. Але місто «відкраяли», проголосивши повітовим центром, що перейшов у відання казни. До всього, Унинські маєтності з належними до них Хомівкою, Мигалками й Ніжиловичами подаровані були князю Д.Голіцину, потіївські - бригадиру А.Торсукову, вельможним сановникам, які сприяли Поділам Польщі. Горошківські, що межували з останніми, наділили іншому проводирю анексії польських земель – генерал-поручнику М.Кутузову. Маєток Оране й довколишні землі перепали В.Іскрі, до речі, нащадкові козацького полковника, страченого за зраду Іваном Мазепою.
А ще чималі частки колишніх митрополичих володінь за монаршим велінням дісталися … родинам затятих ворогів Росії – польським патріотам, котрі не проміняли Вітчизну на імперські привілеї. Йдеться зокрема про Яна Оскірка і Тадея Немирича, що за збройний опір Російській армії були оголошені державними злочинцями й віддані під суд. Разом з тим дружинам і дітям бунтівників милістю імператриці були даровані відповідно Вишевицький та Забілоцький фільварки. Вочевидь, розрахунок робився на те, що обдарований недруг колись таки оцінить поблажливість.
Подібний підхід Російські монархи в подальшому демонстрували й щодо учасників польських повстань середини ХІХ століття.
Тут імперська політика була далекогляднішою, ніж у послідовників. Адже радянська тоталітарна система до таких сентиментів не вдавалась, і услід за репресованим головою родини виселяли та позбавляли будь-яких засобів для існування усю сім’ю, прирікаючи її подеколи на голодну смерть.
Водночас дехто з польських магнатів, причетних до спротиву російській окупації, пристосовуючись до реалій, і сам хутко поспішав переоформити свої володіння на дружин, дітей, на яких каральні заходи не поширювалися.
Одначе польські виступи за відновлення польської незалежності у ХІХ столітті продемонстрували зворотне: справжні патріоти, опинившись у вимушеній окупації і навіть підкорившись їй, залишаються вірними своїй землі і своєму народові. Наразі переважна більшість зберігала відданість Польській Вітчизні, попри покарання, утиски і приниження. На Радомишльщині це сповна підтвердили активні учасники польського повстання 1830-31 рр., у лавах яких зокрема були повітовий дворянський маршалок О.Галецький, радомисльський городничий К.фон Раабен, власник ставецького маєтку Й.Дунін-Вонсович та інші.
Прокотилися Радомисльським повітом й хвилі таких же бунтівних подій 1863-1864 рр., за участь у яких дістали покарання вепринський землевласник М.Бардецький, знані шляхтичі Глембоцькі. Після придушення того бунту влада суттєво обмежила шляхетські земельні й майнові привілеї.
Але Злотницьких це не торкнулося, бо у лавах польських патріотів їх і близько не було.
«Мавр зробив свою справу. Мавр може йти…» Полишивши службу, Антоній Злотницький став таким собі місцевим магнатом. Щоправда, нащадки значну частину дарованих йому маєтностей розпродали (йдеться зокрема про Чудинський ключ, до якого також входили Березці, Мала Рача, Лутівка, Папірня, Микгород, та Краснобірку). Свої володіння вони розкішно облаштували у Межирічці. У другій половині ХІХ століття до цього маєтку належали Велика Рача, Кримок та Білка. За ним рахувалося 1616 десятин земельних угідь, 3281 – лісу, 257 – неугідь, що оцінювалися у 229 тисяч рублів. У Межирічці крім того функціонував кінний завод, де вирощувалися породні арабські рисаки, у Кримку діяв смолокурний завод, у кожному з сіл був крупчастий млин на дві постави.
Після смерті продажного генерала (1830 р.) його маєтності успадковували син Йосип, онук Антон і правнук з таким же ім’ям.
Інший син Антонія, також Антон, так само прагнув триматися подалі від політики, віддаючи перевагу матеріальним цінностям. У 1856 році він придбав на торгах ласий Ружинський маєток, розташований поближче до Поділля, звідки походили родові корені, де потому міцно й осів, маючи чималі землеволодіння з цукровим буряком і розвинувши власне горілчане, шкіряне, борошномельне, маслоробне та олійне виробництво, конярство.
Почувалися Злотницькі привільно на наших теренах аж до революційного виру 1917-1920 років, коли, експропріюючи експропріаторів, радянська влада залишила їх ні з чим, притому, що шлях до Польщі, де згодом осіла переважна більшість шляхетських вигнанців з патріотичним духом, для них скоріше за все був заказаний.
Між тим, радомишльська гілка - лише одна в роду колишнього посла польського сейму. Був від одружений чотири рази. Промовисту ж відданість Злотницьких Російській імперії остаточно підтвердила праправнучка генерала по лінії четвертого його шлюбу Леоніда, що стала дружиною останнього офіційного спадкоємця російського імператорського престолу Великого Князя Володимира Кириловича (доживав віку він в еміграції у Франції).
В описаній тут історії зради й колабораціонізму переконливо проглядаються паралелі з нашими трагічними та сумними реаліями. Втім чимало подібних прикладів маємо не лише в сучасній, а й у давній українській історії. Певно, недарма песимісти полюбляють з цього приводу іронізувати: історія вчить, що нічому не вчить. На жаль…

Газета «Зоря Полісся», 22 липня 2016 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар