Він походів із
давнього й відомого українського роду, до якого належали зокрема уславлений київський
зодчий Іван Григорович-Барський та його брат Василь – звісний мандрівник та
письменник. Але, як це не раз траплялося упродовж багатовікової української
історії, українці, потрапивши на владні посади в Російській імперії,
Мав він, до
речі, потомствений дворянський титул, котрий йому начебто дістався від
пращура Самійла Григоровича-Бартошевича,
який у XVII столітті служив комірником Трокського воєводства у
Великому князівстві Литовському. Нащадки Костянтина Петровича згадували у
своєму родоводі й сановників з Бару, що на Вінничині, від якого нібито й
утворився додаток до прізвища.
А в середині
ХІХ століття серед тогочасних київських підприємців почав набувати ваги
дворянин Петро Григорович-Барський. Попервах він володів на Хрещатику друкарнею,
котра давала родині сталі й надійні статки, згодом став головою міської ощадної
каси. Додавало йому впливу та авторитету входження до благодійних та
піклувальних товариств, очолюваних найвищими посадовими особами Києва та
губернії. Упродовж багатьох років Петро Олександрович належав до кола директорів
губернського комітету Товариства піклувального про тюрми, а ще був попечителем
будинку притулку бідних княгині Н.Дондукової-Корсакової.
Долучив він до
громадської діяльності й синів. Старший Федір працював лікарем Київського
благодійного товариства. Костянтин – упродовж
багатьох років був старшим членом правління і скарбником Київського
Вільно-Пожежного товариства (між тим, кілька років завідував протипожежною
частиною Київського губернського земства). У 1910 році він навіть став головою
цієї доволі відомої й шанованої громадської організації, яку, слід сказати, до
нього очолювали переважно міські голови Києва. Крім того – входив до ревізійної
комісії Товариства швидкої медичної допомоги, до комітету сприяння благоустрою
дачної місцевості в урочищі Святошин, також тривалий час був почесним членом
Київського губернського піклування над дитячими притулками. Остання діяльність
прислужилась призначенню його у 1910-му директором Маріїнського дитячого
притулку.
Втім на ту пору
Костянтин Григорович-Барський мав уже чималий послужний список не лише громадської,
а й службової діяльності, відлік якої вівся з 1897 року, зі служби у Київській
контрольній палаті. У 1902-1904 рр. він входив до губернського із селянських
справ присутствія. Та, мабуть, найбільш вагомою для його кар’єрного
зростання стала впливова посада чиновника з особливих доручень при Київському
губернаторі П.Ігнатьєву з чином титулярного радника.
Примітно, що у
його біографії про освіту іншої, окрім гімназійної, не згадується, одначе дворянство
дало змогу й без того просуватися ієрархічними щаблями, а успадкована від
батька підприємницька й управлінська жилка дозволяла кваліфіковано вести службові,
господарські та родинні справи, які перейшли до сина, бо ж подейкували, що у
літах Петро Олександрович став трохи не сповна розуму.
Цілком
занурившись у вир щоденних турбот та клопотів, Костянтин, одначе, вже у
двадцять літ одружився на Олені Гімер,
доньці власника агентурної та комісійної фірми. Невдовзі у подружжя народилося
двоє синів.
Жили Григоровичі-Барські на Малій
Житомирській. Як зазначає києвознавець М.Кальницький, вони свого часу володіли
будинком №7, який від них перейшов до відомого художника О.Мурашка. Водночас
Костянтин Петрович згадується у довідниках як посідач двох будинків у Києві, а
його адресою в тогочасних губернських «Пам’ятних
книжках» вказано будинок №14 по тій же Малій Житомирській.
З вулицею Малою
Житомирською згодом Костянтин поєднався і в Радомислі, проте вже за його
головування в повітовій земський управі майже відразу до 50-річчя скасування
кріпацтва цю вулицю перейменували на Олександрівську – на честь
царя-визволителя Олександра Другого. Відтак перший в історії Радомисля випадок
топонімічного перейменування був опосередковано пов’язаний з Григоровичем-Барським.
До цього
повітового міста він почав приглядатися, ще коли починав свій послужний шлях.
Примітно, що серед тогочасних радомисльських чиновників згадується також страховий
агент Григорович-Барський – Микола
Миколайович.
А на початку ХХ
століття Костянтин Петрович, наслідуючи всіх тодішніх можновладців, отримав у
власність земельні наділи, придбавши у Трубецьких ділянку в 190 десятин у селі
Ораному біля Горностайполя. Водночас це додавало йому перспектив подальшого
зросту з огляду на потребу мати певний майновий ценз. Позаяк саме від
Горностайпільської волості Григорович-Барський був у 1910 році обраний гласним
Радомисльського повітового комітету у справах земського господарства. Ще через
рік із запровадженням у Радомислі повітового земства він став його очільником.
І, слід
сказати, взявся за справи енергійно. Під час його перебування на посаді голови
Радомисльської повітової земської управи у її структурах зорганізувались
зокрема землевпорядна, інженерна, агрономічна служби. Почали будуватися у
волостях і селах земські школи та медичні заклади. А ще був збудований величний
Палац земства (нині – будівля райлікарні), що дотепер залишається однією з найколоритніших
споруд повітової містобудівної спадщини.
За посадою Костянтин
Петрович входив до низки місцевих представницьких, наглядових і громадських
органів та комітетів – повітового тюремного відділення, кураторства про народну
тверезість, повітової училищної ради та повітового відділення Київської Єпархіальної
училищної ради, був почесним мировим суддею, членом правління місцевого
комітету Товариства Червоного Хреста. Тож дістав і особистий, і посадовий
авторитет. Відтак закономірно отримав підтримку на виборах Четвертої Державної
Думи і був обраний її депутатом від загального складу виборних Київського
губернського виборчого зібрання.
Невдалий для
влади досвід занадто незалежних перших двох дум таки змусив вдатися до
«керованого парламентаризму». Тож у Третю й Четверту Думу вже потрапляли
переважно відібрані й надійні проімперці, принаймні їхня стала більшість була
гарантованою. Цілком підпадала під ці критерії у пору виборів Четвертої Думи й
кандидатура Костянтина Григоровича–Барського. Як колись, так і тепер з
чиновником завжди можна домовитися, зважаючи й на гарантії його перебування на
посаді, й на певні фінансові преференції для регіону, який він представляв. А з
огляду на те, що голова радомисльської управи входив до фінансової, з місцевого
самоврядування та зі шляхів сполучень думських комісій (у першій він навіть мав
посаду доповідача), радомисльський повіт отримував немалі бюджетні асигнування.
Чи не
найвагомішою справою для радомисльських зверхників початку ХІХ століття став
проект побудови до повітового міста залізниці. Врешті завдяки
Григоровичу-Барському думський вплив зробив його як ніколи реальним. Повним
ходом прокладалась гілка від Ірші, а у місті почав споруджуватися залізничний
вокзал. Більше того, у довіднику 1913 року «Весь Юго-Западный край» Управління
Південно-Західної залізниці вже анонсувало завершення будівництва гілки до
Радомисля до 1 вересня 1914 р. і уведення у зимовий розклад 1914-1915 р.р. кількох
потягів прямого сполучення Київ-Радомисль. На жаль, безповоротно поховала ці
плани Світова війна.
У воєнні роки Костянтин
Григорович-Барський активно долучився до діяльності Червонохресної організації,
організуючи та координуючи допомогу від повіту. Був також уповноваженим від
Київського губернського земства у Південно-Західному комітеті надання допомоги
пораненим і хворим воїнам. Ця його діяльність видавалась надзвичайно вагомою й
плідною, бо часто-густо на другий план відходили навіть думські справи. А ще
радомисляни всіляко підтримували сформований у Радомислі 232-й піхотний полк
58-ї піхотної дивізії, що перебував у вирі бойових дій. Полк цей, до речі, офіційно
іменувався Радомисльським.
Проте військові
поразки ввели Росію у буремний і тривалий революційний вир.
Після Лютневої
революції 1917 р., що повалила владу самодержавства, створений Тимчасовий уряд
розпустив Думу, призначивши вибори до Установчих зборів. Пройшли нові вибори й місцевих
самоврядних структур. До Радомисльського повітового зібрання за їх підсумками
увійшли повноважні представники усіх волосних громад. Вперше їх інтереси
представляли не товстосуми. Зрештою, став гласним і К.П.Григорович-Барський. Проте повітовим
очільником його вже не обрали. Примітно, що перше засідання того складу
гласних відбулося 24 жовтня (за новим стилем – 6 листопада), а
вже наступного дня у Петрограді стався державний переворот, внаслідок якого
владу захопили більшовики.
Як розповідає у
своїх спогадах обраний тоді головою повітової управи член Української
Центральної Ради Микита Мандрика, його попередник прагнув залишитися в управі бодай
на якійсь посаді, але його рішуче неприйняття української влади й держави та
українства загалом будь-яку подальшу співпрацю унеможливили. Повітова газета
«Народнє діло» в номері від 22 жовтня у зв’язку
з цим навела приклад, коли очільник земства увільнив учителя Борщівської
школи Москаленка за те, що доносив до селян рідне українське слово. Відтак Григорович-Барський
ні з чим повернувся до Києва.
Потому
долучився він до Білого руху, а після його поразки у 1920-му з рештками білої
армії разом з родиною емігрував у Югославію. Жили вони в Бєлграді, де у 1929
році колишній голова Радомисльської повітової управи та депутат Держдуми помер.
Сини Костянтина
Петровича - Петро та Йосип (наречені, до
слова, на честь дідів по батьковій та материнській лініях)– згодом осіли в США.
Йосип викладав російську мову в Колорадському університеті. Онук, теж Костянтин
Петрович, певний час очолював одне з тамтешніх відділень НТС – «Народно-Трудового
Союзу» (увійшов він до нього ще в Бєлграді), потім тривалий час був знаним
коментатором російської служби «Голосу Америки». Долучався до роботи на цій
радіостанції і його син Микита, продовживши «радомишльську» гілку
Григоровичів-Барських.
* *
*
Всеросійські Установчі
збори, що обиралися на засадах загального виборчого права (від Радомишльщини делегатом
до них було обрано згаданого М.Мандрику), мали започаткувати становлення
майбутньої демократичної Росії. Їх, одначе, розігнав зі своїм кулеметом
пресловутий матрос Железняков, рішуче покінчивши з «буржуазним парламентаризмом».
Натомість комуністичні ради, до яких нібито мала перейти уся влада, стали таким
собі придатком до більшовицької диктатури і породженого нею тоталітаризму. Бо
фарсом були «вибори» з наперед визначеного нагорі одного кандидата, а обрані
депутати одностайно й безсумнівно піднімали угору руки, даючи «одобрямс» усім
так само заздалегідь підготовленим рішенням. З погляду панівної комуністичної
ідеології це вже називалося «радянською демократією в ділі».
«Хто проти?!» –
іноді карально-допитувальним або й просто глузливо-іронічним тоном цікавився
головуючий на тому чи іншому голосувальному зібранні, вважаючи, що питати «Хто
за?» абсолютно зайве. Ухвалено «Одноголосно» – саме такі результати голосування
фіксувалися у протоколах найрізноманітніших зібрань.
Та це вже, як
мовиться, зовсім інша історія…
Немає коментарів:
Дописати коментар