Мережива на будинках

Здається, якби їх усіх раптом не стало, місто дуже багато втратило б у своїй зовнішності. На перший погляд, немає нічого особливо­го у тих візерунках. Але на­скільки завершений вигляд во­ни мають, незважаючи на цілком простий малюнок мере­жив, нескладну начебто будо­ву, таку собі звичайну форму.

Очевидно, майстер, який творив їх, піклувався передусім про призначення: оберігати вхід до будинку від дощу. Проте зроблені ним козирки уявляються нині нам шедевра­ми ковальського мистецтва. Погляньте лишень на той, що висить на будинку райвно. Тут, окрім мереживних візе­рунків, вабить зір ще й викована ковалем ліра зі струнами. Такі ж малюнки викарбовані на вході до сучасної будівлі музичної школи. Між тим обидві споруди використовувалися в давнину як навчальні заклади.

 Подекуди колишні власники ошатних міських будівель увічнили у металевих мереживах на візерунчастих дашках свої імена та прізвища в ініціалах: «Л» - Лозинський, «Г» - Горенштейн, «Ж» - Жилінський, «АК» - Алтер Каган…

Певно, вони цінними і є, адже витримали і руйнування «панських палаців», і сам по собі згубний вплив часу. Один із старожилів Радомишля, що мешкає по сусідству з бу­динком, де зберігся такий піддашок, розповідав, що змі­нив за свій вік на власному будинку вже їх три – зіржавіли, а той поруч стоїть собі вже майже століття і хоча б йому що.

Наш час науково-технічних досягнень нібито мав би навпаки додати міці та­ким ось, хай і простеньким, метале­вим конструкціям. Аж ні. Оті стародавні виявляються міцніши­ми. Либонь, не з доброго дива. Хто він був, той безіменний майстер (чи майстри) – неві­домо. Однак достеменно така витривалість його виробів ви­разно переконує в тому, що володів той художник по мета­лу секретами не тільки нада­вати незграбному залізяччю найрізноманітніших візерунків, а й зробити їх стійкими до ко­розії.

Між іншим, схожі за форма­ми візерунки є деінде на мо­гильних пам'ятниках старого міського кладовища – хрестах, надгробках. На деяких з них проглядається «фірмовий знак» ливарно-чавунних май­стерень вже згаданого Кагана, які діяли в Радомислі на початку ХХ століття. Ймовірно, що й ці козирки теж виготовлені там. Щоправда, самі дашки вже по­декуди таки почали «світитися». Один з них, що над входом до краєзнавчого музею, ремонтни­ки з фірми «Червона рута» одягли свого часу в нержавіюче вбрання. Варто подякувати за дбайливе ставлення до старовини й ке­рівництву райвно, яке і зберегло піддашок, і привабливо осріблило його, залишила стародавню окрасу на капітально відремонтованій будівлі й дирекція музшколи.

А лишилося їх по місту не так уже й багато. Власне, як і самих старовинних будинків. До згаданих можна додати на пальцях: по­ліклініка, пенсійний фонд, про­куратура, міська бібліотека, житлові будинки на Старокиївській та Шевченка, дитсадок №1. От, здається, і все. 

Хоча, безумовно, було їх у мі­сті свого часу більше. Примі­ром, напрошуються такі піддашшя на колишній замурований вхід до собесу, на будівлю станції юннатів чи на старе приміщення міліції. А де поділися – здогадатися не­важко. Під час реконструкції або ремонту виявлялися «зайвими».

Так, як це трапилося, скажімо, з дашком житлового будинку напроти прокуратури, який ремонтувався. До речі, до 1917 року будинок цей належав тодішньому міському голові Ф.Гринцевичу, який надзвичайно багато зробив для розквіту повітового Радомисля на початку ХХ століття. Саме за його головуванння одягалися радомишльські будинки у ці металеві мережива. Отож, під час зовнішнього ремонту стін козирок зняли. А далі він невідомо куди подівся. Пробувала нібито міліція шу­кати, але без толку. Щез і все. Проте зрозуміло, що потрапив не на «вторчормет» («металевий бум» у місті почався трохи пізніше), а, напевне, прикрасив фасад якогось котеджа або дачі.

Така ж доля спіткала й візерунчастий дашок на будівлі колишньої контори зв'язку, перебудованого під податкову інспекцію. Непомітно зник козирок з приміщення прокуратури. І це вже в теперішній час. Що ж тоді говорити про більш віддалені від нас події.

Тож бережімо їх, ці невеликі крихти минулої краси. Бо й справді, повторюсь, втратять і місто, і його мешканці. Адже та­ких ось зразків майстерності наших предків лишилося у нас дуже й дуже мало.

Газета «Зоря Полісся», 15 червня 1994 р.