У радянській і теперішній російській
історіографії події Української національно-визвольної революції та боротьби
1917-1922 років подаються як громадянська війна. Мовляв, українці чубилися між
собою, а перемогли в тому «чубленні» українські більшовики, котрі захопили владу до своїх рук. У таких твердженнях їх творці та апологети вдаються,
як завжди, до пропагандистських маніпуляцій.
Певні українські внутрішні, так би
мовити, розборки, таки мали місце, скажімо, у 1918-му, коли після офіційного
оголошення Леніним війни Україні, місцеві прихильники більшовистських ідей,
вітаючи й підтримуючи російський наступ, спробували послабити й без того не
надто міцну українську владу хвилею заколотів та повстань. А згодом уже виникло
протистояння між прибічниками Центральної Ради та Гетьманату (хтозна, чи знову
таки не без зовнішнього підбурювання). Проте наступного року незалежній
українській державі довелося протистояти військовій агресії радянської
більшовицької росії і так само білої гвардії Денікіна, що, на відміну від
«червоних», не приховувала своєї великороської імперської належності та
відповідних амбіцій.
Гору тоді взяли московистські більшовики, що насадили в Україні майже на сім десятиліть свій колоніальний комуністичний режим, прикриваючись начебто перемогою «українського червоного» війська. Втім, хто насправді воював у ньому, промовисто ілюструє ось такий документ, що його свого часу оприлюднив доброї пам’яті радомишлянин-краєзнавець Сергій Каленюк, котрий, на жаль, цьогоріч за трагічних обставин пішов з життя.
Наведено в ньому склад каральних
«червоних» частин 1920 року, підвідомчих Київському губернському воєнкомату, з
їхнім поділом на українців та «великоросів». Без євреїв, поляків, німців,
котрих, можливо, ло
каррот не долучали. Бо,
для прикладу, щодо єврейства подібні «відбірні частини» часто-густо сповідували
гасло «Бий жидів і комісарів». Втім
немає українського представництва і у Київських та Васильківському підрозділах.
У складі Радомисльської каральної
роти 14 українців і 152 росіянина. Це списочно, а в наявності із 166 є 114.
Шкода, що не вказано і тут національність. Може, фактично українців і не було?
Розбіглися? Чи повбивали? Бо й загалом «на лицо» щось дуже мало, –
зауважує дослідник. І зазначає, що в «Історії Радомишля» місцевого історика та
краєзнавця Геннадія Цвіка з посиланням на працю К.Завальнюка та Г.Стецюк «Українська амазонка»,
присвяченій легендарному повстанському отаману Олександрі Соколовській
(Марусі), він натрапив на такий момент:
«У придушенні повстанського руху
надзвичайною жорстокістю відзначалися прибулі з Росії каральні частини. У
вересні 1920 р. до Радомисльського повіту прибула одна з таких частин «Осназ»
на чолі з Іваном Узоліним. Цей загін з особливого відділу 12-ї армії, перед тим
як прийти в Радомисльський повіт, встиг повоювати з повстанцями отаманші
Марусі, потім у Черкаському, Васильківському, Прилуцькому і Золотоніському
повітах. У одній із таких каральних частин воювали 152 росіянина, 14
українців».
Тож ідеться саме про цих карателів.
Виходить, що то були армійські особісти з росії, яких послали в Україну
«наводити порядок». Напевно, тому й виділили українців, аби бачити, що їх
небагато. А то ще перейдуть на бік повстанців – тобто тих, хто повстав
проти російсько-більшовистської влади.
Тут доречно
додати, що у бойових
«червоних» частинах воювали, крім того, військові формування
«воїнів-інтернаціоналістів», цілковито вкомплектовані угорцями, китайцями,
латишами та ін. Теж такі собі повноправні учасники «внутрішнього протистояння».
А ще – національний склад
«українських» червоних військ промовисто ілюструє список обраних у 1921 році
депутатів Радомишльської міської ради від військкомату та частин дислокованого
в місті гарнізону, представлений зокрема «типовими українськими прізвищами»:
Козлов, Терехов, Овчинніков, Рибачок, Горохов, Антонов; Зонберг, Покус, Єршов,
Золотаревський, Скляров, Купчик, Алєксєєв, Дахнов, Фрейберг, Гельман, Петров,
Малоглазов, Лішневський, Єфремов, Жабриков, Люс, Кіслов (з книги В.Фісуна та
Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті»). Відтак окупанти на
виборах, що проводилися під їхнім контролем та наглядом, надали й собі
можливість обирати та бути обраними в органи місцевої влади. Певно, як і під
час теперішніх псевдореферендумів на загарбаних ними українських
територіях.
Подібні методи великодержавна
комуністична влада сповідувала й застосовувала упродовж усіх років існування
СРСР, коли перед військовою агресією в ту чи іншу країну провокувала «внутрішні
громадянські конфлікти», підтримуючи вже власною військовою потугою своїх
прихильників. Дарма що нечисленних – спираючись на радянську зброю та
підтримку, вони ставали силою. Затим таку традицію продовжила й теперішня
імперська росія.
І це сучасна незалежна Україна
відчула вже на власному гіркому досвіді, коли після Революції Гідності почалися
виступи на сході та півдні країни. Хто їх розбурхав, – загальновідомо. Тим паче
згодом російські гіркіни та іже з ними відверто вихвалялися й зізнавалися, що
саме вони за наказом своїх кремлівських та ефесбешних кураторів у 2014-му
чинили на українському сході протидію українській владі й захоплювали адмінбудинки, населені
пункти і території та, провокуючи «громадянське протистояння», видавали себе за
місцевих патріотів, що нібито протидіють «київській хунті».
От вам і «громадянська» війна…
Газета «Зоря Полісся», 28 жовтня 2022 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар