Мале – значить ближче

   Вустами великодержавних російських шовіністів нерідко українців презирливо називають «малоросами», а Україну відповідно – «Малоросією». Мовляв, це щось периферійне, неповноцінне і незначне. Проте філологи наводять зовсім протилежні значення цього слова. Зокрема відомий славіст-мовознавець Г.О.Хабургаєв, спираючись на древні слов’янські ономастичні традиції, стверджує, що «Мала» - це центральна, тобто основна Русь. Так, між іншим, було, коли Русь була об’єднана навколо Києва, якщо звертатись до історичних витоків, а не вільних тлумачень. А Велика Русь означала зовнішні межі держави.

   Саме так тлумачаться різноманітні тотожні словоутворення, топоніми. Адже часто-густо вживаємо ми поняття «мала батьківщина», називаючи так близьке нам місце народження: село, місто, район, а є й «велика батьківщина» - край, країна, держава.

   Наразі за таких міркувань більш зрозумілими стають назви двох сіл Радомишльського району: Мала Рача і Велика Рача. Ототожнювати їх назви з розмірами недоречно. Та й тільки з другої половини ХХ століття, відколи у Великій Рачі утворилась центральна садиба колгоспу, що об’єднав ще й три сусідніх села, вона закономірно (з точки зору радянської соціально-економічної політики на селі) почала більше розвиватися.

   У давніші ж часи ці села були однаковими. У ХІХ столітті, приміром, обидві Рачі вважалися «деревнями» (тобто поселеннями, де не було церков), приписаними до Чудинської православної парафії, належали до різних поміщицьких маєтностей, мали приблизно однакову кількість жителів (400-450).

   А от назва «Рача» походить від слова «Раче», тобто – місцина, де водяться раки. Так здавна називалося велике болото, що містилося між Малою Рачею і Заболоттю.

    Звідси – Мала Рача є селом, розташованим ближче до Рачого болота, а Велика Рача – далі.

   Так що малорос цілком звучить гордо. Бо означає мешканця центру, ближньої і серцевинної частини держави, тобто – центральної Русі.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Ключі від міста Людмили Гладиш

Давня та багата історія Радомишля привертала і привертає увагу багатьох дослідників та пошуковців, котрі краплина за краплиною доповнюють яскраву й різнобарвну палітру нашого історичного минулого. Ця минувшина приходить до нас із газетних та журнальних публікацій регіональних і всеукраїнських видань, з історико-краєзнавчих альманахів, долинає з радіоефіру чи телеекранів. Відрадно, що роздріблені й окремі публікації та повідомлення останнім часом почали врешті втілюватися в повноцінні й систематизовані книжні праці. Услід за «Історією Радомишля» Геннадія Цвіка і «Нарисами з історії Радомишля» Леоніда Тимошенка побачила світ книжка «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлена міською ветеранською організацією. А ось переді мною – нова книжка про нашу минувшину, що має промовисту назву «Радомишль: ключі від міста», у якій простежується багатовікова тисячолітня історія зародження, розвитку і становлення славного поселення над Тетеревом. Як зазначено в анотації, це книга про наш славний Радомишль, один з патріархів серед міст нашої країни. Хоча й схожий на сотні провінційних містечок, однак дуже своєрідний і неповторний син матері-України.

Автор книги – член Спілки журналістів України радомишлянка Людмила Гладиш. Та перш, ніж запросити її до розмови, наведу ще одну цитату з книги. Це невелика передмова до видання, зроблена заслуженим журналістом України і лауреатом багатьох журналістських премій нашим земляком Анатолієм Онопрійчуком.

«Нечасто до рук потрапляє твір на історичну тему, в якому з такою любов’ю, з таким знанням розповідалося б про місто, немов про рідну, близьку чи добре знайому людину. А йдеться ж про віки, про події тисячолітньої давності на довгому шляху історії і про зовсім недавні. Це ще раз переконує: важливо знати історію так, щоб мати моральне право на власне бачення й оцінку того, про що берешся розповідати…»

- Отож, пані Людмило, як Ви взялися за таку розповідь? Тобто, як виникли задуми створити цю книжку і як вони втілювалися у конкретні рядки, сторінки, розділи?

- Вона не народжувалась, як книга. Попервах це були окремі матеріали – газетні. Багато радомишлян вже навіть не знають, що я працювала в редакції місцевої газети тривалий час. А ці краєзнавчі матеріали друкувалися в газеті. Коли їх зібралося досить багато, тоді й виникла потреба, що й спонукала мене впорядкувати накопичене. Велика частина матеріалів додалась уже в процесі роботи. Коли з’являлися певні «пробіли» в історії міста, треба було заглянути, що відбувалося в історії країни, аби відтворити хід подій і в самому місті.

В окремих моментах книжка вийшла дуже деталізованою, персоніфікованою. Виявляється, історія нічого не стирає і не забуває. Пам’ятаються дії, вчинки людей, про які людина навіть могла не підозрювати, і це та людина, яка проживала тут сотні років тому.

І отак поступово народжувалась ця книжка.

Дуже великим внеском у цю книжку зроблені людиною, з якою я не була навіть знайомою, але мала великий вплив на мене. Йдеться про Оксентія Федоровича Мельника – першого директора краєзнавчого музею Радомишля і, власне, його творця. Люди, які жили і працювали в той час – Осадчий, Богуславський, Роговченко, Володимиренко, вони думали про наше місто, вони створювали музей, що став містком між минулим і майбутнім. І вони не просто створювали музей. Радомишляни повоєнного покоління добре знають і пам’ятають, яким був тоді Радомишль, у людей в уяві жила певна модель міста, вони хотіли його бачити гарним. І вони робили його таким. Отак і я поставилась до впорядкування історичних матеріалів. Бо вони є тією основою, на якій ми будуємо сучасне місто, і яким воно може бути.

Радомишль – місто надзвичайно древнє, і воно, у мене є таке відчуття, має великі перспективи, воно ще буде тим містом, яким воно достойно бути.

На карті світу виникало дуже багато населених пунктів. Але зникали навіть великі міста, зникали міста-держави. Водночас були такі невеличкі поселення, які тихесенько собі жили і перетворювалися на великі й цікаві міста. Очевидно, енергетичний духовний заряд цього міста є дуже сильним, і на мене теж вплинув.

- А чим, на Ваш погляд, Ваша книжка насамперед може зацікавити читача? У чому полягає її, так би мовити, «родзинка»?

- Ви знаєте, такого задуму у мене не було – зацікавити людей. І взагалі книга не була розрахована на те, щоб я могла мати на ній будь-який зиск. Були зібрані певні матеріали, які збиралися багатьма людьми до мене і які збиралися мною, і хотілося їх упорядкувати – для того, щоб люди могли і далі відкривати ще якісь сторінки, і щоб ця книга могла примножуватися. Я вважаю, що це певна духовна скарбниця нашого міста, до якої кожен, хто бажає, може зробити свій внесок. Досліджувати на нашій землі ще є багато чого. І я думаю, якщо людина підходить до цього з корисливою метою, людині не відкривається, бо щось їй ніби закриває очі. Дай, Боже, щоб нам відкривалась оця наша земля якомога ширше і повніше, вона надзвичайно цікава. І от коли ми думаємо про це, то отоді ми трішки інакше й живемо. Треба берегти все те, що ми маємо, і про це думати. Не думати, що це – десь, віддалено, що ми інші… Нічого подібного. Це все поруч з нами.

Книжка стала для мене певним відкриттям, і я переконана, що людина, яка живе у цьому місті, все одно думає про нього. І яким чином вона думає про нього, таким місто буде і в подальшому.

- Ваша книжка висвітлює передусім історію Радомишля. Чи дотримувалися Ви в процесі роботи на нею, як кажуть, законів жанру?

- Під час створення книги я виходила із загальної хронології. Хоча я тривалий час працювала над нею, десь біля десяти років (якщо в загальному) збиралися матеріали, і ті розділи, які спочатку були абсолютно невеличкими, як, скажімо, прадавній – перший розділ, вони в ході роздумів і в міру накопичення матеріалу розросталися і ставали досить великими і вагомими. Можливо, книжка не настільки історична, хоча дати тут виписані й дотримані відповідно до історії міста, щоб можна було легко зорієнтуватися. Але в ній є бачення автора тих подій - ліричні виступи, роздуми, можливо, навіть певна філософія того, як мені це вбачалося. Очевидно, як сприймаєш життя, так сприймаєш і довколишній світ, так сприймаєш і саму історію.

- І через ліричні віршовані відступи, певно, теж?

- Так, до кожного розділу я написала вірш. Вірші виникали походу. Ось такий, наприклад, до четвертого розділу, у якому розповідається про початки і закладення Радомишля:

Наші давні предки мали добрий хист –

По собі залишили безліч гарних міст.

Кий поставив Київ, Малин - древній Мал,

Львів, як місто Лева Лев і збудував.

Як догнала Люта навісна стріла,

Що Олегом випущена в оленя була,

То загинув воїн. Ти й тепер стоїш

Над Дніпром великим древній град Лютіж.

Наче казка давня, із віків глибин

Загадково дивиться на ліси Дивин.

Був великий князь це чи простолюдин:

В Кичкирях Кочкар жив, в Чудині – Чудин.

Живуть міста, народжені в любові:

Сліпий Василько – в зрячім Василькові;

Наче гарний хлопець, ось вже шість століть

Радомишль усміхнений на горі стоїть.

Окрім батька-матері, що дали ім’я,

Місце, де живемо, – друге наше «Я» –

З кожним із нас ділиться іменем своїм.

Ми – радомишляни. І на тім стоїм.

- Тобто Ви розповіли про Радомишль так, як це місто Вам вбачається?

- Мови немає… Кожна книжка – це бачення людиною будь-якої речі. І якщо Ви спостерігали за цим у житті, то дайте будь-який предмет на уроці дітям, скажімо, дайте їм на малюванні намалювати яблуко, то у кожного буде абсолютно своє яблуко. Я б, звичайно, хотіла, щоб моє бачення розділили зі мною якомога більше людей. І мені через те буде дуже цікавою реакція читачів цієї книжки на сам текст. Я розумію, що, як завжди, на цьому білому світі, коли у нас справа стоїть «білий ангел», а зліва - «чорний ангел», і цих «50 на 50» - вони завжди існують, то так можуть розділитися і читачі моєї книжки. У комусь я знайду своїх прибічників та однодумців і матиму підтримку, а хтось взагалі не буде це сприймати. Але це – справа і вибір кожного.

- Нерідко автори присвячують свій твір якимось конкретним людям або ж подіям чи явищам. Ваша книга чомусь або комусь присвячена?

- Вона присвячена Свято-Миколаївському храму нашого міста. Ця присвята з’явилась не з самого початку… Коли писалась книжка, виникла ще ось така річ, така думка, що врешті підтвердилась. Людина тримається на цьому світі, звичайно, завдяки матеріальному світові. Але ще людина тримається на світі завдяки духовним цінностям. Коли ми дивимось на ікону Святої Трійці – там Бог Отець, Бог Син і Святий Дух, але якщо перекласти на просту мову - то це Віра, Надія і Любов, яка живе в кожній людині. Це і є та духовна основа, завдяки якій люди живуть і люди творять. І цей храм, що стоїть у нас в центрі міста, - він дійсно тут головна діюча історична особа. Чи були тут татари, чи були тут поляки, чи були тут німці, він уособлював духовність людей, оцю Віру, Надію й Любов. І я думаю, що це теж було моєю якоюсь підтримкою під час створення цієї книжки.

- Мені здається, пані Людмило, ми вже достатньо заінтригували потенційних читачів цією своєрідною презентацією книжки. Тож як і де читач безпосередньо може познайомитися з нею?

- Книжка вийшла досить обмеженим тиражем і видана власним коштом. Можливо, вона надійде у продаж, але у невеликій кількості. Обов’язково передам її в міську бібліотеку, щоб була вона доступною городянам. Говорити я про неї можу дуже довго, але ж можна її просто читати. Бо багато думок, які я висловила, вони у книжці є. Тож запрошую до читання…

Думаю, що погодяться з цим і читачі, на яких всякчас розрахований будь-який друкований твір й на увагу яких сподівається кожен автор. І Людмила Гладиш та її книжка «Радомишль: ключі від міста», звичайно, також.

Вів інтерв’ю Володимир Молодико.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 7 серпня 2007 р.

Позбавляючись «білих плям»

Започатковуючи свого часу в «Зорі Полісся» тематичну краєзнавчу сторінку «Край рідний», і на думці не малося, що це буде «всерйоз і надовго». Надто обмеженою видавалась попервах інформація про історичне минуле краю, яка вміщувалась в одну-дві рукописні праці ентузіастів краєзнавчої роботи, котрими були засновники і організатори місцевого історико-краєзнавчого музею покійні вже О.Мельник, Г.Покотило, Б.Пивовар, М.Осадчий, М.Криворук, Ф.Шкулій та інші.

Та, вивчаючи їх доробок, доходиш до висновку, що в історії Радомишля і сіл району є ще стільки незвіданого й невідкритого, що його вистачить для досліджень не одному поколінню пошуковців. Що вже тут говорити, коли навіть зовсім свіжі події, скажімо, 1930-40 років, оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні відомості, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страху, розкривати і стирати оті «білі плями». І приємно, що «Край рідний» став якраз отією змогою для відкриття невідомих або маловідомих, сторінок минулого.

Відтак навколо газети нині об’єдналися спражні ентузіасти краєзнавства, котрі дають можливість читачам поринути у минувшину, добути знань з історії Радомишльщини. Серед дописувачів сторінки, були і зостаються О.Пирогов, В.Фесай, Г.Цвік, В.Василевський, С.Горобець, П.Човнюк, Р.Майстренко, Л.Гладиш, М.Костриця. В.Юрченко та багато інших.

Постійним автором став і уродженець Потіївки кандидат історичних наук Леонід Тимошенко.

  

В «Зорі Полісся» були опубліковані його ґрунтовні історичні дослідження «Потіївка — поселення Потія», «Потіївка та її околиці», «Зберігаючи історичну пам’ять. Відкрито невідомі раніше документи до історії Потіївки». Праця Л.Тимошенка «Потіївка та її околиці у ХVІ-ХVІІ ст.» увійшла до наукового збірника «Малинщина у просторі і часі». Друкуються дослідження історика, присвячені минувшині рідної землі, в інших виданнях. Нині автор працює над дисертацією, тема якої також тісно пов’язана з нашим минулим. Стосується вона теж маловисвітлених сторінок — періоду уніатства. Саме ця робота й прислужилась Леонідові Тимошенку в підготовці запропонованих для друку в «Зорі Полісся» «Нарисів з історії Радомишля». Не претендуючи в них на всеосяжність і довершеність, автор зосереджує увагу читача якраз на тих подіях і фактах, що раніше подавалися поверхово, а то й зовсім були невідомими.

Можливо, дехто знайде тут якісь непевності, суперечності, неточності. Але в тому-то й полягає цінність таких досліджень, щоби будити думку, прагнути до пошуку, аби врешті встановити істину.

Тож стануть у нагоді ці нариси безумовно всім, хто цікавиться минулим краю — вчителям і учням, краєзнавцям, просто читачам.

Переднє слово до книжки Л.Тимошенка «Нариси з історії Радомишля»

(газета «Зоря Полісся», 1997 -1998 рр.).

Цікава географія

Чи знаєте ви, що…

... ТЕРИТОРІЯ Радомишльського району становить 129 709 гектарів (1,3 тисячі квадратних метрів), що становить 4,4 відсотка, або 1/23 частину території Житомирської області. Для області це є абсолютно середнім показником, бо вона складається якраз із двадцяти трьох районів. За своїми розмірами район належить до найбільших в області — сьомий за площею.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН більший територіально за такі карликові держави, як Сінгапур (у 2 рази), Андорра (в 3 рази), Мальта, Гренада (в 4 рази), Ліхтенштейн (у 8 разів), Сан-Марино (у 21 раз), Монако (у 683 рази), Ватикан (у 2948 разів).

... З ПІВДНЯ НА ПІВНІЧ найбільша відстань в межах території району становить 51 кілометр, а між найвіддаленішими в цьому напрямі населеними пунктами Ірша і Кочерів — 41 кілометр. Із заходу на схід найбільша протяжність сягає 55 кілометрів, а між найвіддаленішими населеними пунктами Вихля і Макалевичі — 49 кілометрів.

... НАЙБІЛЬШУ географічну відстань між населеними пунктами району мають Гуто-Потіївка і Кочерів — 51 кілометр.

... НАЙПІВНІЧНІША ТОЧКА району розташована на р. Тетерів біля с. Раска Київської області (за 8 км на північний схід від Макалевичів) на 50° 46' північної широти. Найпівденніша — за 3 км на південний схід від с. Кочерів на 50° 19' північної широти. Крайня західна — за 2 км на захід від с. Вихля на 28° 49' східної довготи. Крайня східна — на 29°26' східної довготи за 6 км на південний схід від с. Макалевичі.

... НАЙБІЛЬШ ВІДДАЛЕНИМ від райцентру населеним пунктом району є село Гуто-Потіївка, географічна відстань до якого від Радомишля становить 33 кілометри.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН МЕЖУЄ з сімома адміністративно-територіальними районами: на півночі - з Малинським, на заході - з Володарськ-Волинським і Черняхівським, на південному заході - з Коростишівським, на півдні - з Брусилівським районами Житомирської області, на сході - з Макарівським і Бородянським Київської області.

... НАЙБЛИЖЧИМ ДО РАДОМИШЛЯ сусіднім райцентром є Коростишів, географічна відстань до нього - 24 кілометри. Найдалі географічно розташований Володарськ-Волинський - за 57 кілометрів.

... НАЙДОВШИЙ «КОРДОН» Радомишльський район має з Малинським районом - більше 80 кілометрів, найкоротший - з Володарськ-Волинським - 4 кілометри.

... ГЕОГРАФІЧНИМ ЦЕНТРОМ РАЙОНУ є пункт в долині річки Глухівки між селами Мала Рача, Глухів Другий і Філонівка з координатами 50° 31' північної широти і 29° 13' східної довготи.

... АДМІНІСТРАТИВНИЙ ЦЕНТР району м. Радомишль має географічні координати: 50° 30' північної широти і 29° 15' східної довготи і лежить за 6 км на південний схід від географічного центру.

… РЕЛЬЄФ району рівнинний, помітно хвилястий, злегка розчленований річковими долинами. З південного заходу на північний схід поверхня має невеликий нахил, що і зумовлює напрямок Тетерева (перепад урізу води головної річки району в його межах становить від 143 до 120 метрів над рівнем моря).

... ВИСОТА ПОВЕРХНІ території району над рівнем моря коливається від 120 до 210 метрів, переважна більшість території має абсолютну висоту в межах 160-190 метрів.

... НАЙВИЩА ТОЧКА поверхні району — 212 метрів над рівнем моря – лежить за 2 кілометри на південний захід від с. Теклянівки.

… НИЗОВИНА, що тягнеться від Чудина до Мигалок, вважається однією з найпримітніших і найбільших низовинних місцевостей Київського Полісся.

... В РІЧЦІ МИКА поблизу Радомишля вченими виявлено один з рідких видів бітінієвих - молюсків. Раніше вважалося, що такий вид у фауні Полісся не представлений. Це так званий прибережно-фітофільний вид, який оселяється на мілководдях, віддаючи перевагу заростям водної рослинності. Іноді трапляється в різноманітних донних відкладеннях. Цей молюск стійкий до забруднення води розчинними органічними речовинами і уникає ділянок водойм, зовсім позбавлених водної рослинності.

... ДО «ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ» занесений водяний горіх плаваючий. Ця рослина, проте, є досить поширеною у нашому краї. Зокрема, вона полюбляє «селитися» на ставках Мики, Бистріївки, Коробочки.

З публікацій автора в газеті «Зоря Полісся», 1994-1996 рр.

Щоб була «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля»

У березневі дні українці зазвичай вшановують пам’ять свого неперевершеного велета – Тараса Григоровича Шевченка. Український народ унікальний, адже має за духовного наставника і проводиря не політика і не священика, а поета. Пристрасне Шевченкове слово ось уже друге століття є ясним дороговказом, допомагає українцям знаходити в собі сили до самоствердження, незважаючи на будь-які утиски і заборони поневолювачів чи можновладців.

Шевченко живе у душі і в серці кожного щирого українця та патріота. Для нього є місце у всякій оселі, будь-якому селі чи місті.

Радомишляни традиційно шанують Кобзаря. Названі його іменем вулиця і провулок у місті. Мав наймення Шевченка й кінотеатр, який, щоправда, разом зі статусом чомусь втратив і свою величну назву.

Радомишльський кінотеатр ім. Т.Шевченка. 1977 р.  

Тарасове ім’я ще з 1920 року носить школа (нині – ліцей)№1. А у 1924 році на  тодішньому подвір’ї школи, що містилась якраз на вулиці Шевченка на місці теперішньої двоповерхової «хрущовки», було встановлено перше у Радомишлі погруддя поета роботи скульптора Бредта.

Відкриття пам’ятника Т.Шевченку біля школи №1. 1924 р. 

У пору нацистської окупації і школа, і пам’ятник поетові були зруйновані. Школа, втім, працювала потому в іншому місці, а от нового пам’ятника Кобзареві радомишлянам довелося чекати доволі довго. Він був відкритий на міській площі поруч з кінотеатром імені Шевченка у 1964 році у березневу пору на честь 150-ї річниці від дня народження поета. Виготовили його копію в Житомирському художньо-виробничому комбінаті за роботою скульптора Фесенка.

Фото 2006 р.

Проте бюст, що зовні виглядав гранітним, був зроблений з бетону і оздоблений мармуровим кришивом, тож через п’ять десятиліть почав тріскатися. Відтак у 2017-му потіївський майстер Петро Лантух покрив його міддю, і пам’ятник поетові отримав своє друге життя. Це стало ще одним переконливим свідченням нашої шани та поваги до величі цієї видатної особистості.

Фото 2018 р.

Проте є й інший опосередкований зв’язок Тараса Григоровича з Радомишлем. У 1846 році життєва стежина поета промайнула нашим краєм, коли він повертався з Волині, де був у складі археографічної експедиції. Шевченкознавці наводять два можливих маршрути, якими Тарас міг повертатися з Житомира до Києва: або через Коростишів, Брусилів і Бишів, або основним трактом – через Радомишль і Білогородку. Тож Радомишльщина у будь-якому випадку відчувала подих генія.

Мав Шевченко і товаришів – радомишлян. Серед тих, хто залишив свій запис, і кого згадав поет у своєму щоденнику, є й уродженець Радомишля Степан Незабитовський. Поет зустрічався з ним у Астрахані, коли повертався із заслання. Незабитовський проходив там лікарську практику.

В когорті дослідників життєпису і творчості Кобзаря помітне місце посідають уродженці нашого краю: Микола Мацапура, що тривалий час працював директором Державного музею Т.Г.Шевченка, а також вчений-шевченкознавець Юрій Йосипчук, котрий у кривавому 1937-му став жертвою сталінських репресій, яких зазнавали передусім проукраїнські науковці.

Тож приходять до пам’ятника поету нові покоління. Приходять, щоби вклонитися йому, віддати свою шану й повагу, звірити з ним свої дії та вчинки, вибачитися, що багато в чому залишаємося ми «правнуками поганими славних прадідів великих». Адже й нині, хоча Україна і стала незалежною, далеко не всі Шевченкові мрії та сподівання справдилися. І якщо натхненні заклики Кобзаря до побудови міцної та могутньої української держави, у якій буде «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», втіляться у реальність, це буде найвагомішою шаною нашому національному генієві.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 13 березня 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 9 березня 2018 р.

У довіднику - про Радомишль

У 1990 році, під завісу радянської епохи, Київським видавництвом «Вища школа» було видано економіко-географічний довідник «Міста України». Його укладачі В.Ковтун і А.Степаненко зібрали в цьому довідниковому виданні тодішні відомості про 434 міста України, їхнє економічне та географічне положення, виникнення й розвиток, промисловий, науковий і освітній потенціали, інформацію про демографію, соціально-культурну сферу тощо.

Одну зі статей видання було присвячено Радомишлю (її підготував А.Степаненко). Гадаємо, що теперішнім радомишлянам - вчителям і учням, господарникам і робітникам, усім, хто цікавиться минулим і сьогоденням міста, - цікаво буде порівняти тогочасний і сучасний рівень розвитку міста.

Статистичні дані наведені станом на 1989 рік (втім за останнім радянським переписом населення того ж таки 1989 року чисельність населення в Радомишлі становила 16698 жителів, у підпорядкованих Радомишльській міськраді Глухові Першому – 235, Сосновій поляні – 74).

 «Радомишль — райцентр на р. Тетерів (притока Дніпра), за 30 км від залізничної станції Ірша, за 70 км від Житомира. Перші літописні відомості про Мик-город(Мичеськ) відносяться до 1150 р. В ХVІ-ХVІІ ст. містечко, потім місто Радомисль. З 1946 р. місто має сучасну назву. З 1795 р.— місто.

Територія міста 833 га, з яких 491 га під забудовою. Зелені масиви і насадження займають 323 га, у т. ч. 46 га загального користування.

Населення 16,8 тисячі чоловік. На 1000 чоловік населення 16,5 тих, що народилися, природний приріст населення біля 100 чоловік за рік. На роботу в місто з навколишніх поселень приїздить 900 чоловік.

В структурі зайнятості населення переважаюче значення належить промисловості (40 відсотків загальної кількості зайнятих), будівництву (10,5 відсотка), сільському господарству (9,3 відсотка), транспорту і зв'язку (8 відсотків). Місто — організаційно-господарський та культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. Основні промислові підприємства: заводи — машинобудівний, капронових виробів, льонопереробний, цегельний, консервний, маслоробний, хлібний, крохмальний, комбікормовий, пивоварний, меблевий цех об'єднання «Житомирдерев», швейна фабрика, комбінат побутового обслуговування.

Житловий фонд 256,2 тис. кв. м, з якого 31,1 відсотка — суспільний. Житлозабезпеченість 1 людини 15,3 кв. м. Потужність водопроводу становить 2 тисячі кубометрів на добу, каналізації — 4,3 тисячі кубометрів на добу. В середньому на 1 людину з водопроводу подається 98,3 л води на добу. Місто газифіковане зрідженим (5,7 тис. квартир) газом.

В місті 4 загальноосвітні, музична і спортивна школи, 2 професійно-технічних училища; лікарня, поліклініка; Будинок культури, кінотеатр, 2 клуби, Палац спорту, З бібліотеки, музеї: історико-краєзнавчий, флори і фауни».

Газета «Зоря Полісся», 7 січня 1993 р.

Незрозумілий ювілей

У 2006 році віковічний літопис нашого древнього Радомишля мав закарбувати столітній ювілей Радомишльського пивоварного заводу. На підприємстві справді святкували ювілей. Але дещо інший, що породило подивування і непорозуміння серед тих, хто вивчає і досліджує історичне минуле Радомишльщини.

Споконвіку жінкам було притаманно зменшувати свій вік. Юнь навпаки нерідко прагне накинути собі рік-другий, аби видаватися соліднішою. Подеколи додають собі віку міста. Наш Радомишль, чого гріха таїти, свого часу теж цим бавився, коли зі стелі намагався вивести собі вік у 1300 років. Хоча істинна дата заснування міста насправді може бути навіть і старшою.

 За підприємствами чи фірмами подібних звичок раніше не помічалося (принаймні за тими, де знають свою справжню історію і оберігають її). Саме тому й викликало неоднозначну реакцію повідомлення у ряді ЗМІ про святкування радомишльським пивоварним заводом свого 120-річного ювілею. Звідкіля вивело керівництво підприємства цю круглу дату – загадка для краєзнавців та істориків нашого краю.

Адже у всіх дослідженнях і публікаціях з історії Радомишля однозначно стверджується, що сучасний Радомишльський пивоварний завод побудували 1906 року на Микгороді брати-чехи Гнат і Франц Альбрехти, що взяли собі в компаньйони на 1/5 частку статутного капіталу німця Г.Тайферта, оскільки самотужки побудувати потужне підприємство їм не вистачало коштів. Відтоді й почався відлік історії нинішнього флагмана промисловості міста й регіону, що у 2006 році якраз сягнув свого століття.

Між іншим, справжня дата заснування підприємства – 1906 рік – до початку останніх реконструкцій, які почалися на заводі наприкінці ХХ століття,  ще була на видноті на колишньому варильному цеху. І була вона там безумовно саме з 1906 року.  Навіщо і з яких міркувань її затерли, а не виправили, якщо хотіли стати «старішими» у такий спосіб – сказати важко.

Жодного іншого натяку на заснування пивзаводу не знайти і в зібраннях районного історико-краєзнавчого музею.

Радомишльський пивоварний заводу 1960-х рр.

Втім, 100 років – це дійсно значно вагоміший привід для святкування. І до честі нинішніх керівників і власників Радомишльського пивоварного зробили вони це з розмахом. Хоча хвиля свят на пивоварнях восени прокочується повсюдно в Європі, де традиційно саме цієї пори влаштовують пивні фестивалі – «октоберфести», які, до речі, відкриті для всіх бажаючих. І якби, скажімо, ПБК «Радомишль» поєднав своє свято з Днем міста, яке теж святкувалося в Радомишлі 2006-го в жовтні, це було б куди більш неповторним видовищем. Одначе, як святкувати, що і з ким – це право керівників і власників. Але навіщо ж у такому випадку афішувати ювілейні непорозуміння?..  

Бо звідки взялося 120 – й справді незрозуміло. І марно намагався знайти бодай натяк на 1886 рік у публікаціях в газетах, що висвітлювали святкування ювілею. 1906 рік цілком слушно згадувався, а от попередні згадки з історії пивоваріння в Радомишлі до теперішнього Пивобезалкогольного комбінату «Радомишль» безпосереднього стосунку жодним чином не мають, як, врешті, знову таки ж до 1886 року. Наразі прикро, що  виведена навмання дата тепер з подання пивоварів тиражується у різноманітних довідниках, виданнях, часописах.

Свого часу, запроваджуючи виробництво нової серії пива «Радомишль», менеджери пивзаводу зазначили на етикетці: «легендарне пиво зразка 1886 року». 

До речі, подібний крок зробили ще попередні власники, котрі вивели на етикетці 1896-й, додавши заводові першу втаємничену десятку. 

У цьому, власне, жодного окозамилювання покупців немає, тому що цілком резонно можуть сучасні пивовари використати рецептури пива і ста десяти-двадцяти, і двостарічної давнини. Та й те сказати: перші згадки про броварництво на Радомишльщині наводяться ще в документах ХVІІІ століття, коли (повторю відомий рекламний слоган) «про долар ще ніхто й не чув». Так що могли рекламодавці радомишльського пива слушно і доречно послатися й на значно давнішу дату.

Отакий ось виходить незрозумілий ювілей. Чи, може, святкували на підприємстві 120-річницю рецептури пива «Радомишль», що стало репетицією до наступного святкування столітнього ювілею підприємства? Втім, ймовірно, керівники підприємства нададуть якісь невідомі широкому загалові документи чи пояснення. Або таки виправлять оцю розрекламовану історичну помилку.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 2006 р.