Якось на одному з урочистих зібрань
Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка очільник закладу академік М.Жулинський з
болем констатував, що йому і колегам, на жаль, нічого невідомо про долю тих
співробітників, які попрацювали не так багато в інституті, але були
репресовані.
– Прикро, - зазначив Жулинський, - що
ми не маємо навіть бібліографії їхніх праць…
Мовлене стосується й Юрія Демидовича Йосипчука,
літературознавця, чиє життя і наукова діяльність обірвалися у пору нищівних
репресій проти української інтелігенції в лиховісні тридцяті роки минулого
століття.
Народився Юрій Йосипчук 5
травня 1906 року в селі Нова Буда Потіївської волості Радомисльського повіту.
Українська мова та література з дитинства полонили поетичну душу
новобудського хлопця, а першим його університетом стала вочевидь школа грамоти
при місцевій церкві Вознесіння Христового.
Закінчивши вчительську семінарію, вступив він на філологічний факультет
Київського державного університету. Після закінчення вишу навчався в
аспірантурі, затим очолив одну з кафедр рідного факультету. Згодом працював
співробітником Київської філії науково-дослідного інституту Тараса Шевченка.
Шевченкознавство стало одним з найголовніших напрямків наукових досліджень
молодого вченого. У 1935-1937
рр. були зокрема опубліковані його праці, статті та дослідження «Особливості
творчості Шевченка», «Поема селянського повстання» (про поему «Гайдамаки»), «Реалізм Шевченка», «Шевченко і
Добролюбов», «Геній народний», «Етапи поетичної творчості Шевченка», «Пушкін і
Шевченко», «Шевченко і народна творчість». Ю.Йосипчук входив до когорти авторів
та укладачів приміток до ювілейного видання «Повного зібрання творів
Т.Шевченка», що вийшло до 120-ї річниці від дня народження поета. Примітно, що
його колегою на шевченкознавчій ниві та в Інституті був земляк-радомишлянин,
шевченкознавець М.Мацапура.
Йосипчук працював поруч з такими велетами українського літературознавства і
мовознавства, як Є.Шабліовський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович,
М.Русанівський. З багатьма з них його поєднала не лише наукова діяльність, а й
сумна доля жертв державної репресивної машини.
Інститут Тараса Шевченка одним з перших відчув її на собі. Адже особливою
увагою каральні органи обдаровували саме українські національні заклади,
нищівно переслідуючи будь-які відхилення від офіційно проголошеного
інтернаціонального курсу ВКП(б).
Для посилення партійного впливу й контролю у 1936 р. Інститут перевели з
Харкова до Києва і до нього було приєднано Літературну комісію Всеукраїнської
асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Під назвою Інституту української
літератури ім.Т.Г.Шевченка він здобув статус академічного і увійшов до складу
Відділу суспільних наук АН УРСР.
Заклад очолив поет-академік П.Тичина, його заступником призначили професора
О.Білецького. Але, враховуючи те, що Білецький на ту пору жив у Харкові,
обов’язки заступника директора поклали на Ю.Йосипчука. Ученим секретарем став
Г.Лабурда. Саме з двох останніх почалась нова хвиля арештів керівників цієї
ланки, які змінювалися один за одним, що дає чітке уявлення про ту гнітючу
атмосферу, яка панувала тоді в установі.
Відтак творча праця вченого обірвалась. Вислужуючись перед Москвою,
київські фальсифікатори слідчих справ проти «українських націоналістів» додали
і його прізвище до нового переліку «ворогів народу», що начебто засіли в
Інституті української літератури.
Заарештували Юрія Йосипчука 12 червня 1937 року співробітники Управління
держбезпеки НКВС УРСР і відразу ревно заходилися «шити» справу.
Літератора і шевченкознавця звинуватили у належності до «української
контрреволюційної націоналістичної організації», яку ніби очолювали А.Хвиля і
П.Любченко.
Слідчі вибили з нього потрібні зізнання. І вже 23 жовтня «за підготування
до контрреволюційних злочинів та терористичних актів» у відповідності до ст.
54-8 та 54-11 Карного кодексу Військова колегія Верховного суду СРСР засудила
Юрія Демидовича Йосипчука до найвищої міри покарання. На судилищі вчений
відмовився від своїх свідчень, заявив, що під тортурами змушений був оговорити
себе. Що ні в чому не винен, наголосив і в останньому слові.
Про те, як поспіхом енкеведистами фабрикувалися подібні справи, свідчить,
приміром, такий факт. У звинувачувальному вироку керівника Інституту мовознавства
Н.Кагановича, якого заарештували вже після страти Ю.Йосипчука, йдеться, що той
став активним учасником троцькістської терористичної організації у 1934 році, і
йому відразу доручили тримати зв’язок з Йосипчуком. У той же час у справі
самого Юрія Демидовича зазначено, що він пристав до «антирадянської
організації» тільки з 1935 р.
Втім суд не зважив на жодні заперечення чи суперечності. Вирок виконали без
затримок і зволікань вже наступного дня.
Останнім притулком для Ю.Д.Йосипчука і багатьох тисяч українських
патріотів, учених, митців став сумнозвісний Биківнянський ліс.
Меморіал у Биківні.
Оскільки
судом встановлювалась також конфіскація усього майна, яке належало засудженому
на правах особистої власності, у судових документах названі найближчі рідні
вченого – дружина Тетяна Хомівна Буланова і сестра Марія. Як склались їхні
долі, тимчасом невідомо.
Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2017 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар