Під синьо-жовтим стягом

10 вересня 1991 року над приміщенням Радомишльської міської ради офіційно замайорів національний український синьо-жовтий стяг

Нині дехто може іронічно сприймати цей факт. Мовляв, що тут такого особливого, адже на пору український парламент уже проголосив Україну незалежною, відтак після серпневого путчу, коли загроза нової диктатури минула, різнобарвні політичні сили і належні до них особи наввипередки змагалися у «героїзмі».

Проте варто зважити й на особливості проголошення незалежності України. Це сталося дійсно тоді, коли сумнозвісне «ГКЧП» (самопроголошений «держкомітет з надзвичайного стану») луснуло, а його натхненники були заарештовані у Москві. Українська влада, посилаючись на проголошений у липні 1990 року державний суверенітет, зробила вигляд, що події у Москві її не стосуються.

У Верховній Раді того скликання переважали комуністи (це був непорушний блок з 239 депутатів, який у народі іронічно охрестили блоком «стронцій-239»). Тож і донині складається враження, що усі вони дружно і похапцем проголосували 24 серпня 1991 року за Акт проголошення державної незалежності України, однозначно й рішуче заперечуючи до цього таку ідею, мало не з переляку — з огляду на російський сценарій ліквідації наслідків путчу 19-21 серпня.

Власне, подібний острах відчувався і на місцях. Бо коли 20 серпня у Радомишлі проходила нарада керівників району, де було взято до відома звернення голови Верховної Ради України Л.Кравчука, дехто з її учасників, одначе, обговорюючи в кулуарах політичну ситуацію, вітав утворення ГКЧП і захоплено потирав руки: мовляв, нарешті наведуть порядок і прикриють усю цю «братію-демократію». Відтак проголошення незалежності подекуди сприймалося комуністичною верхівкою з полегшенням, з розрахунку на те, що в Україні, де при владі комуністична більшість, все залишатиметься по старому, навіть незважаючи на те, що діяльність комуністичних організацій в Україні була призупинена Президією Верховної Ради.

А тому, коли районна організація Народного Руху України звернулась до сесії районної ради, що проходила в Радомишлі 4-10 вересня, з пропозицією підняти над будівлею райради національний синьо-жовтий прапор, це викликало рішуче заперечення районного депутатського корпусу, переважну більшість якого становила тодішня керівна партійна номенклатура. Противники національного стяга мали, проте, залізний аргумент: синьо-жовте знамено не є державним прапором, а тому над приміщенням, яке уособлює в районі радянську владу, воно майоріти не може. Хоча пропонувалося підняти національний стяг зовсім не замість чинного на той час державного червоно-синього полотнища, а поруч з ним. Адже за усталеними правовими нормами, що не заборонено, те дозволено.

Не переконувало противників національної символіки й те, що синьо-жовте знамено уже стало «своїм» у залі засідань Верховної Ради, куди його внесли під час проголошення незалежності. Втім комуністична більшість у парламенті повсякчас так само зволікала з ухвалою нових державних символів. Зокрема національний синьо-жовтий прапор був проголошений державним прапором України лише 28 січня 1992 року.

Натомість депутатський склад міської ради, на відміну від районної, виглядав більш демократичним. Це виразно проглядалося і під час обрання керівництва міськради, яке обиралося з кількох кандидатур, і дієвого критичного та всебічного обговорення міських проблем. Переважна більшість тогочасних міських депутатів і членів виконкому схвально сприймала українські національні ідеї. Наразі пропозиція про встановлення над приміщенням міськради національного прапора була підтримана міськвиконкомом, дали своє «добро» і депутати.

Рішення про встановлення прапора виконком міської ради ухвалив 10 вересня, і того ж дня жовто-синє знамено замайоріло над будівлею.

Слід сказати, що невдовзі червоно-синій прапор хтось спідтиха з будинку міськради зняв, але особливого галасу з боку апологетів радянської символіки це не викликало. Певно, і вони почали усвідомлювати незворотність змін. А після 28 січня 1992-го це питання взагалі відпало саме по собі.

* * *

Отож, відтоді й майорить над Радомишлем національний український прапор — символ незалежної української держави.

  

Один з перших демократичних мітингів у Радомишлі на шляху до незалежності, що проходив під національним прапором.

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2014 р.

«Ревізор» по-радомишльському

У 1836 році суспільне середовище Російської імперії вибухнуло небаченими емоціями у ставленні до чиновництва: від ганьби – до презирства. Спричинила до такого його приниження знаменита комедія Миколи Гоголя «Ревізор», що вийшла на люди. Зображена класиком сатира на порядки, які панували повсюдно на імперських просторах, викликала значний резонанс у суспільстві. Адже бюрократична тяганина, зловживання, хабарі, хамство укупі з підлабузництвом і чиношануванням вважалися в порядку речей.

Наразі критика відзначала, що персонажі твору типові й пізнавані. Хоча на місце, де відбуваються події, автор навіть не натякнув. Вочевидь, як пояснив уже сучасний класик, котрий теж не назвав точного місця дії свого комедійного твору, - аби не ображати інші місця, де могла статися точнісінько така ж історія.

Відтак публіка відразу й безпомилково вгадувала хто є хто, порівнюючи сценічних героїв зі своїм доморощеним оточенням.

З ким же з персонажів п’єси мимоволі могли уособлювати тогочасні радомисляни місцевих чиновників і можновладців?

Посаду городничого у ті роки в Радомислі обіймав Адам Антонович Добровольський (у комедії він виведений під іменням Антон Антонович Сквозник-Дмухановський).

М.Гоголь змальовує свого градоначальника, як людину, що усвідомлює значимість власної посади на місцевому рівні, а тому до підлеглих ставиться зверхньо, виявляючи нерідко схильність до грубощів.

Чи так виглядав А.Добровольський, сказати важко. Втім був він нетиповим чиновником, бо служив на городницькому поприщі в чині відставного майора з бойовим досвідом військових баталій Російсько-турецької і Франко-російської воєн. Проте на посади городничих якраз і призначали армійських відставників, що нерідко переносили й на цивільну службу солдафонський стиль.

Наглядачем училищ Гоголем виведений такий собі Лука Лукич Хлопов. Його можливого радомисльського прототипа звали Федір Степанович Бутович. Слід сказати, що 1833 року внаслідок освітньої реформи у Радомислі було відкрито відразу три навчальних заклади. До речі, один з ревізорів, що перевіряв їх роботу 1836 року, закинув тамтешньому наглядачеві «деяку жорстокість» у керуванні,  а відтак неприязне ставлення до себе.

Охочий на здогадки, а тому кожне своє слово вважає надзвичайно вагомим – так характеризує Микола Гоголь суддю Амоса Федоровича Ляпкіна-Тяпкіна, у прізвище якого закладена автором справжня сутність його правосуддя. У тогочасному Радомислі повітовим суддею був Яків Гнатович Врублевський. Побув він на цій посаді значно довше своїх попередників та наступників, тож, здавалося б, стиль «тяп-ляп» йому закидати не зовсім доречно. Але зверхники, розглядаючи скарги, переважно дорікали тодішньому суддівському корпусу за тривалу судову тяганину, а не за швидкий, дарма що й часто-густо поверховий розгляд справ.

Попечителем богоугодних закладів під орудою гоголівського городничого служить Артемій Пилипович Земляніка – вірнопідданий та метушливий пронира і шахрай. У Радомисльському повіті благодійницькими заходами опікувалось передовсім дворянське зібрання, казначеєм якого у пору появи «Ревізора» служив Мартин Іванович Гержинський.

Невисокий за чином, поданий у комедії поштмейстер Іван Кузьмич Шпекін був, одначе, важливою персоною. Зовні простодушний до наївності, він, тим не менше, знав про всіх все і вся, адже не гребував зазирнути у приватне листування городян. У Радомислі ці обов’язки виконував Микола Григорович Крутень. Промовисте прізвище, чи не так? До речі, мав цей титулярний радник більш ніж 25-річну вислугу, відзначену орденом св.Станіслава.

Враховуючи те, що за Гоголем повітовий лікар Християн Іванович Гібнер «російською ані словечка не знає», іноземне походження медиків було явищем поширеним. У Радомисльському повіті, приміром, у той період лікарував Людвіг Юхимович Фрік.

Місцева знать у п’єсі представлена допитливими і пронирливими поміщиками Бобчинським і Добчинським (два Петра Івановича), які, власне, й зчинили увесь переполох, а також ще декількома малозначними персонажами (Люлюков, Растоковський, Коробкін). Серед найвпливовіших радомисльських можновладців тієї пори варто назвати поміщиків Віктора Рудницького, Лаврентія Потоцького, Владислава Михайловського, Антона Козяровського (в різні роки вони обиралися депутатами губернського дворянського зібрання), Прота Чайковського і Целестина Третяка, які очолювали повітове дворянство, Мельхіора Пешинського (певний час був повітовим суддею), міських очільників Матвія Ренке, Івана Москаленка. Саме ця місцева еліта вкупі з городництвом здебільшого й була вершителями доль тодішніх радомислян.

Пристав та поліцейські в гоголівській комедії носять прізвища, що абсолютно асоціюються з ознаками посад – Уховертов, Держиморда, Свистунов, Пуговіцин. Певно, про них автор написав, що персонажі ці не потребують особливих роз’яснень, адже їхні оригінали у глядача майже завжди перед очима. У тогочасному Радомислі стражами порядку служили зокрема Іван Осипович Нога, Семен Іванович Бернацький, Дмитро Іванович Корецький, Гаврило Данилович Щиржецький, Василь Якович Нємченко.

Хтозна, чи не приліпилося потому до декого з них сценічне прізвисько, вигадане драматургом.

Втім щодо образ, якими докоряли Гоголю, що, мовляв, через персонажів комедії плями падають на цілком порядних осіб та посадовців, то автор на це зауважував, що зовсім не означає, «коли у якому місті котрийсь надвірний радник нетверезої поведінки, то всі надвірні радники образяться. Чи треба приклади! Вони у «Ревізорі»…» До слів письменника можна додати: якщо хтось себе таки упізнав і обурився, то тут уже виходить, як у приказці про того, на кому «шапка горить».

Врешті в архівах зберігається чимало скарг на тодішніх радомисльських посадовців, щоправда ота писанина здебільшого потрапляла «під сукно». Скоріше за все тому, що «ревізори», котрі приїздили їх розглядати, мали ті ж пороки, що й особи, зловживання яких вони розслідували. Хоча будь-які перевіряючі, ясна річ, побоювалися передовсім за власну персону.

Відтак після 1836 року склад чиновних осіб зокрема у повітовому Радомислі суттєво змінився. Вочевидь влада цілком усвідомлювала потребу відбілити репутацію, тож позбавлялась чинуш, котрі в тій чи іншій мірі могли її псувати.

А щодо анекдотичних ситуацій, одна з яких якраз і спричинила до появи гоголівської комедії, то чом би не пригадати вже легендарну історію із загрузлим на заболоченому радомисльському шляху царським почтом, котрого місцевій знаті довелося самотужки витягувати з багнюки.

Між тим в одній з кіноверсій «Ревізора» чиновники підпирають руками, аби не завалився, місток, що ним мала проїхати карета з «сановним петербурзьким гостем».

Так що паралелей за бажання можна віднайти достатньо. І не тільки з тогочасним устроєм. Бо й у радянські часи не надто заохочувалось привернення театрів до гоголівської комедії. А деякі порядки, висміяні класиком, що панували на наших теренах століттями тому, на жаль, подекуди проглядаються й досі.

Газета «Зоря Полісся», 8 серпня 2014 р.

Радомишль - наш дім
Радомишль - radomyshl.com

Ледь не потрапила під «криваву» руку

Події, що відбувалися в Радомишлі 6-7 серпня 1941 року, стали чи не найтрагічнішими за всю багатовікову історію міста. Протягом двох днів гітлерівські кати, що трьома тижнями раніше увійшли до Радомишля, майже поголовно знищили єврейське населення міста. В лісовому урочищі поблизу хутора Пушкарів та в яру біля Черчі було розстріляно біля двох тисяч радомишлян єврейської національності. Проте жертвами каральної акції окупантів могли стати й цілком випадкові жителі. Радомишлянка Надія Миколаївна Огородник (у дівоцтві Сірош) й досі з острахом згадує ті жахливі дні, коли їй дивом вдалося уникнути смерті.

Того страшного серпневого дня десятирічна Надя із сусідкою тіткою Мартою пішли зранечку до лісу по гриби. Раптом вони зачули чиїсь крики, зойки, плач. А коли наблизились до голосів, відкрилась страшна картина: на узліссі з більше десятка машин (Надійка потім згадуватиме, що нібито нарахувала їх одинадцять) під конвоєм автоматників-есесівців і місцевих поліцаїв вивантажувалися євреї – старі, жінки, діти. Їх били прикладами, підганяли і вели до викопаної ями. Перелякані діти рученятами хапалися за батьків і з надією на порятунок горнулися до них…

Марту й Надю вмітив котрийсь німець, і до них пролунало грізне і наказне «Хальт!».

- Ком, ком! – скомандував конвоїр, і, вхопивши Надійку, потягнув її до гурту. – Юда, - приказував кат.

- Ні, ні, вона не єврейка! - намагалась захистити дівчинку тітка.

Надя й справді вродилась чорнявою, і часто однолітки жартома прозивали дівча то єврейкою, то циганкою.

Заступився за бідолашну дівчину місцевий фольксдойче, що упізнав її. Він добре знав Надіних батьків, тож йому вдалося переконати окупантів, що вона з української родини, «донька Сірошів».

- Тікайте, - звелів той Надійці і Марті.

Бідолашні кинулися геть з того страшного місця. У поспіху вони спотикалися, падали, піднімалися й щосили бігли далі, а над їх головами свистілі кулі, бо услід під регіт і гелготіння німецькі зайди пускали для остраху автоматні черги. А згодом звідти почали долинати розмірені розстрільні залпи…

Потому батько чим міг віддячив Надіному рятівникові. До речі, пізніше інша німкеня, що була вчителькою німецької мови у першій школі (Надія у ній навчалась), а в пору окупації влаштувалась перекладачкою в комендатурі, врятувала подібним чином вже й самого Миколу Сіроша. Надін тато працював до війни заготівельником, і коли гестапівці почали влаштовувати в Радомишлі каральні акції з виявлення підпільників і партизан, він, як колишній радянський службовець, теж потрапив під підозру. Його допитували, катували, але, врешті, після заступництва перекладачки, відпустили…

Надія Миколаївна згадує, що Радомисль болісно переживав страту євреїв. Адже до війни радомишляни  жили однією міською дружною родиною, товаришували, одружувалися, не поділяючи, хто якої нації.

- Пригадую, - каже вона, - що мій дядько Іван добре розмовляв єврейською, та й у дитячих іграх чи спілкуваннях часто вставлялися єврейські, польські, німецькі слова.

Тож з розстрілом євреїв багато хто втратив близьких, друзів, рідних.

У пам’яті жінки зринають інші страхітливі картини воєнного минулого. Скажімо, під час боїв за Радомишль гуртом на подвір’ї викопали окоп із землянкою, де батьки з трьома дітьми ховалися від артобстрілів і навіть ночували. Одного разу осколки прийняла на себе, врятувавши родину, величезна подушка, пір’я з якої встелило усе навкруги.

- Я й досі часом скрикую посеред ночі, коли привидяться уві сні ті жахливі лихоліття війни, - крізь сльози розповідає Надія Миколаївна.

Проте жінка зголосилась побувати біля пам’ятного знака на місці розстрілів євреїв. Незважаючи на величезні хвилювання, вона, як може, розповідає про страшну подію, свідком якої мимоволі стала.

- Таке дуже важко згадувати, - зазначає Надія Огородник, - але треба, щоб люди про це знали, щоб не забували і пам’ятали, щоби подібні жахіття більше ніколи не повторилися.

Газета «Зоря Полісся», 8 серпня 2014 р.

Відео про відкриття пам'ятника на могилі розстріляних дітей

Питання на засипку: коли скасували кріпацтво?

З довідників, підручників, книг з історії відомо, як постулат, що кріпацтво на наших теренах було скасовано у 1861 році. Проте наведений документ засвідчує, що століттям по тому кріпаччина існувала в СРСР, хоча й у дещо завуальований формі.

Довідкою від 30 квітня 1958 року засвідчується, що правління колгоспу «Ленінський шлях» с.Мала Рача Радомишльського району не заперечує проти виходу гр. Гонтаренка з колгоспу і видачі йому паспорта, без якого в тодішніх умовах людина не могли нікуди переїхати, влаштуватися на роботу, оселитися тощо. Тобто фактично - була безправною і залежала виключно від волі «пана» в особі голови колгоспу.

Такий порядок офіційно було запроваджено відповідними постановами Раднаркому СРСР у 1932-33 р.р. (зверніть увагу, що то роки голодного мору для українського села, як ще однієї ганебно-злочинної форми його приниження і упокорення). Залишити колгосп селянин міг тільки у випадку призову на армійську службу або організованого набору «на соціалістичні будови».

І хоча у 1970-х роках минулого століття, такі обмеження дещо послабилися, лише із запровадженням з 1976 року паспорта громадянина СССР нового зразка цю ганебну кріпацьку норму було скасовано юридично.

Петро ЧУЙКО. «Певно, в тому і є та найважча провина моя…»

На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним вигнанням гітлерівських військ за межі України.

І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.

На Великому зборі були представники з усіх регіонів України - від Донбасу до Карпат, промовисто засвідчуючи, що національна визвольна ідея однаково близька українцям в усіх куточках рідної їм землі. Учасники Збору представляли також різні українські політичні сили. Серед них були відомі діячі національно-визвольного руху – галичани Роман Шухевич, Євген Стахів і Дарина Ребет, киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волинянин Павло Шумовський та ряд інших.

Житомирщину на зібранні представляв професор Петро ЧУЙКО.

Втім Петро Васильович Чуйко на установчих зборах УГВР міг цілком вважатися представником інших українських регіонів, у тому числі й зросійщеного нині півдня. Адже народився він на Запорожжі в містечку Рогачику, у краї прадавнього українського духу і козацької вольності. Тож у буремному 1917-му молодий 24-річний учитель не вагаючись підтримав українську національну ідею і опинився у бурхливому й суперечливому вирі революційних подій та протистоянь.

Поразка українських визвольних змагань змусила його податися до інших місць, бо радянська влада не дарувала спокою тим, хто боровся проти неї. Зваживши на пропозицію дружини, подружжя Чуйків перебралося до її сестри – в село Журбинці на Бердичівщину.

Петро Васильович повернувся до вчительства, цілком поринувши в улюблену царину фізики й математики. Фахові й організаторські здібності талановитого педагога не зосталися непоміченими, і у 1926 році його призначають директором Радомишльської 1-ї трудової школи ім.Т.Шевченка. Для школи та її очільника то були роки становлення, розвитку і ствердження. Проте особисто для Петра Чуйка і його родини радомишльський період затьмарився трагічними обставинами. Підступний туберкульоз скосив у розквіті літ дружину Надію Василівну, яка пішла з життя у 1929 році. На руках у Петра Васильовича залишилося двійко діточок – донька Галина і син Юрко. Водночас йому надходить пропозиція перейти на викладацьку й наукову роботу до вищої школи. 

Прихистивши дітей тимчасом у Журбинцях, Петро Чуйко починає успішно торувати свій шлях у науку. Його дослідження мали на ту пору надзвичайну вагу, бо стосувалися математичних розрахунків стрілецького озброєння. Невдовзі він стає відомим ученим, викладає у вишах Києва, Дніпропетровська, Донецька, Житомира, а з 1939 року - Львова. У місті Лева професор Чуйко входить до кола місцевої інтелігенції, що сповідувала одвіку близькі йому українські національні ідеї.

Саме у Львові застала вченого гітлерівська навала. Петра Чуйка було заарештовано. Невдовзі українські патріоти домоглися його звільнення з-під арешту, і професор Чуйко включається в підпільну визвольно-українську діяльність, залучаючи до неї своїх колег, друзів, рідних.

Надійною підпорою і однодумцем стала батькові донька Галина. Петро Васильович віднайшов її на Заході. Туди вона потрапила ще до війни, перебуваючи, як майбутній філолог, у відрядженні на закордонній практиці.

Відтак невипадково Петро Чуйко увійшов до кола основників УГВР, що зібралися влітку 1944-го на свій перший Великий збір. Його обрали співпрацівником Закордонного представництва УГВР, що повинно було репрезентувати політичну боротьбу українського народу в закордонні.

Згодом Петро Васильович очолив Український комітет в Авгсбурзі. Там українцям, які внаслідок військових протистоянь опинилися на чужині далеко від рідних домівок, допомагали з оформленням потрібних документів, з розшуком рідних, знайомих тощо. Саме зусиллями авгсбурзьких комітетників у травні 1945-го вивозили з радянської окупаційної зони пораненого провідника ОУН Я.Стецька, за яким полювали енкавеесівці.

Українська повстанська армія вела збройну боротьбу з режимом на українських теренах до 1952 року. Наразі діяльність УГВР потому цілковито перейшла за межі України. На ту пору Петро Васильович Чуйко вже осів у США, де у Вашингтоні й провів решту свого життя.

Поруч з батьком за океаном була Галина, що працювала редактором в українських еміграційних видавництвах і виданнях. Ще в Німеччині серед українських патріотів знайшла вона свою долю. Зятем Петра Чуйка став Роман Петренко, один з бойових командирів УПА-Північ. В еміграції він працював співробітником бібліотеки американського Конгресу. Їхні сини Юрій і Орест обрали військовий фах. А от невістка Ганна стала репортеркою української служби радіостанції «Голос Америки».

Мабуть, за велінням долі на початку дев’яностих привела її журналістська стежина в Україну. І невдовзі вона розшукала у Радомишлі рідного брата своєї свекрухи – Юрія Петровича Чуйка.

Юрій назавжди запам’ятав, як тато фактично врятував їх із сестрою від голодної смерті, коли чорного 1933-го вивіз із Журбинців, де тітчина родина й без цих зайвих ротів заледве животіла. Оговтавшись від голодних потрясінь, діти продовжили навчання й зростання. Востаннє син бачився з батьком перед війною.

З перших днів радянсько-німецької бійні Юрій Чуйко перебував на фронті - льотчик, штурман, лейтенант, командир взводу. У боях був тяжко поранений. 33 осколки витягли лікарі з його тіла, один з них втрапив йому в око і назавжди спотворив обличчя.

Демобілізувавшись, Юрій повернувся до Радомишля, де навіки упокоїлась єдина близька, як гадалося йому на ту пору, людина. Батька і сестру він вважав назавжди зниклими безвісти у горнилі війни, принаймні такі відповіді отримав на свої запити.

Юрій Петрович, до речі, з відзнакою закінчив Житомирський педінститут, де свого часу викладав батько. Як і батько, вчителював, працював також у райвідділі народної освіти.

Натомість Петро Васильович з Галиною упродовж багатьох років усвідомлювали, що за радянського режиму шлях в Україну для них заказаний. З тих же міркувань, щоб не накликати переслідувань КДБ, не сповіщали вони про себе щонайменшої звістки найріднішим людям.

1993-го року Юрій Чуйко побував у далекій Америці. Батько на ту пору вже спочивав у Бозі. У 1970 році в 68-му числі Українського щоденника «Свобода» президія і члени закордонного представництва УГВР з великим сумом сповістили Українську Громаду, що 15 квітня відійшов у вічність славної пам’яті професор Петро Васильович Чуйко, член-основник Української Головної Визвольної Ради, член Закордонного Представництва УГВР, політичний діяч, викладач математики і фізики у високих та середніх школах…

Тож син зміг лише прихилити голову до батькової могили. 

*     *     *

Петрові Васильовичу Чуйку так і не судилося повернутися на милу його серцю Україну, на Житомирщину, що була і залишилась йому рідною до скону днів. Адже саме на Поліських теренах, у Радомишлі, він провів чи не найяскравіші роки свого шкільного учительства. Тут промайнули тернисті життєві роки його сина, котрий, як і дружина, знайшов у радомишльській землі свій вічний прихисток. Тут залишились його нащадки і близькі люди.

Одна з них - правнучка Реґіна, яка стала істориком-архівістом й нині навчається в аспірантурі. Відтак у своїх наукових пошуках вона нерідко перетинається з діяннями та звершеннями свого славного пращура, що присвятив життя визволенню з-під імперського поневолення рідної України. Та, як не прикро і не парадоксально, отаку любов до неї дехто й досі вважає провиною.

Газета «Зоря Полісся», 11 липня 2014 р.
Газета «Слово Просвіти», ч.29, 23-30 липня 2014 р.

Радомишль - наш дім

Переможний літопис Радомишльщини

Презентацію четвертого обласного тому історико-меморіального-видання «Книга Пам’яті України. Переможці» офіційно було приурочено Дню вшанування жертв тоталітарних режимів, хоча відбувалась вона напередодні іншої сумної й трагічної події - Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Втім зв’язок між цими датами цілком закономірний. Адже саме протиборство двох найодіозніших тоталітарних систем ХХ століття – гітлерівської Німеччини і сталінського режиму СРСР призвело до однієї з найжахливіших трагедій людства – Другої світової війни, в яку два диктатори втягнули увесь світ, спричинивши величезні жертви.

Саме жертвам цієї війни присвячене багатотомне видання Всеукраїнської Книги Пам’яті, започатковане ще у 1989 році.

Проте, реалізуючи заходи, визначені Законом України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», Житомирська обласна рада продовжила видання серії томами пам’яті тих, хто пройшов через криваве горнило війни і повернувся з полів битв додому живим, повернувся переможцем. Відтак саме назву «Переможці» отримав новий книжковий цикл.

У четвертому його томі вміщено імена учасників бойових дій у Другій світовій війні Овруцького, Олевського, Попільнянського і Радомишльського районів, імена військовослужбовців, які загинули у вирі тієї війни та з різних причин не були внесені до попередніх випусків «Книги Пам’яті України. Житомирська область», а також уточнені або додаткові відомості про воїнів, увічнених у попередніх томах. Опубліковано у виданні й короткі історико-публіцистичні нариси про звитяжців.

На жаль, уже відійшли у вічність доброї пам’яті П.Жудра, В.Скуратівський, В.Корзун, які починали цю копітку справу на Радомишльщині, залучивши широкий актив громадських пошуковців, ветеранів, бібліотекарів, культармійців, учителів історії,  працівників сільських рад. Продовжили патріотичне починання спеціалісти райвідділу культури В.Михальченко і В.Науменко.

- У моїх рідних Кичкирях на меморіалі пам’яті загиблих у лихолітті війни викарбувані імена мого батька, двох його братів, - зазначає заслужений журналіст України А.Онопрійчук, який був керівником авторського колективу радомишльського розділу тому. - І це тільки з однієї родини. А скільки їх було таких родин, долі скількох поколінь перервала і поламала війна. Працюючи над виданням, ці долі мимоволі пропускалися через моє серце, додаючи на ньому карбів пам’яті і величі нашого народу.

Оповідаючи про проблеми і труднощі, з якими стикався редакційний актив, спеціаліст з охорони культурної спадщини В.Науменко зауважив, що впродовж двох років, коли тривала робота над книгою, пошуковцями було виявлено 37 одиночних могил загиблих бійців, встановлено місця поховань 74 полеглих, що вважалися зниклими безвісти. Пошукові роботи триватимуть і надалі, аби зберегти для нащадків імена усіх фронтовиків, партизанів, підпільників, трудівників тилу, яким присвячена книга.

На жаль, ряди ветеранів-переможців з року в рік все рідшають. Тим вагомішими стають їхні спогади, їхня роль у патріотичному вихованні наступних поколінь.

- Навіть через сім десятиліть війна й досі зачіпає наш народ за живе, - розповідає сільський голова з Раковичів О.Марчук, один з місцевих активістів групи «Пошук», яка вишукує останки полеглих вояків у місцях колишніх кровопролитних боїв, перепоховуючи їх у меморіалах полеглим звитяжцям. – Тож потреба патріотичного виховання була і залишається актуальною, аби образ воїна, захисника Вітчизни завжди був шанованим у народі.

Прикро, одначе, усвідомлювати, але про бойові дії наші сучасники нині обізнані не тільки за музейними експонатами, книжковими виданнями та спогадами ветеранів. У військовому протистоянні на Донбасі нові покоління українців кладуть свої голови за свободу й незалежність Батьківщини, захищаючи її від новітнього, тепер уже, як не гірко це визнавати, російського агресора.

- Час невблаганний,  і нині вже діти переможців – літні люди, - ділиться враженнями від книги голова районної ради В.Міхненко. – І хоча публікація «Книги пам’яті» йде до завершення, пошук не припинятиметься. Бо важливо не залишити безіменним жодне поховання полеглих, встановити імена усіх звитяжців війни. І не менш важливо, щоби такі видання повсякчас були запитувані нащадками, широко використовувались у виховній роботі.

Тож честь і хвала усім, хто долучився до створення книги, за огром виконаної роботи. Хоча відколи «Книга Пам'яті» побачила світ, лунають непоодинокі нарікання на «пропущені» прізвища, невірні відомості про звитяжців тощо. Втім упорядники й самі не приховують, що у вміщених у книзі списках можливі неточності й помилки. Адже довелося їм послуговуватися джерелами зі значним терміном давності, подеколи нерозбірливих, пошкоджених, чимало документів взагалі було безповоротно втрачено. Тож уточнення і доповнення робитимуться у відповідних розділах наступних томів. Адже немає меж величі народного подвигу, наразі тривають пошуки нових імен, встановлюються нові місця поховань жертв воєнних потрясінь. Як мовиться – далі буде…

Газета «Зоря Полісся», 27 червня 2014 р.

Легендарний танк та ядерний щит, що гартувалися Радомишлем

Танк Т-34 не без підстав вважали кращим танком Другої світової війни. «Броня міцна і танки найшвидкіші…» - саме цій фортеці на сталевих колесах якнайліпше підходила пропагандистська пісня про радянських танкістів. Розробив і створив легендарну бойову машину у Харкові конструкторський геній Михайла Кошкіна. Його витвір справді був унікальним: потужна зброя, висока маневреність, відмінний броньовий захист. Втім оспіваному броньованому щиту танк має завдячувати відомому ученому Андрію Анатолійовичу Бочварю, представникові славної династії металознавців, життєпис якої починався у повітовому місті Радомислі Київської губернії.

1868 року на посаду городового лікаря Радомисля було призначено Михайла Андрійовича Бочваря. А за два роки по тому у місцевій Свято-Троїцькій церкві було охрещено новонародженого сина подружжя Бочварів – Анатолія. Проте лікарська професія тоді несла в собі й певний ризик, адже саме лікарям доводилося безпосередньо стикатися з різноманітними, ще не досить вивченими на ту пору хворобами, у тому числі й інфекційними, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Через тяжку недугу лікар Бочвар змушений був припинити лікарську практику і у 1877 році - помер.

Анатолій залишився напівсиротою, відтак навчатися почав лише у 14-річному віці. Родина переїхала до рідних у Петербург, де юнак у 1891 році закінчив реальне училище і вступив на хімічний факультет Імператорського Московського технічного училища, відоме затим як МВТУ ім.Баумана. Закінчивши виш з відзнакою, Анатолій Бочвар залишився працювати у ньому викладачем.

У 1902 він тут уперше організував підготовку фахівців за спеціальністю металургія, у 1904 році заснував першу металургійну лабораторію, а у 1908 – металографічну. Тож недарма у науковому світі уродженця Радомисля, професора Анатолія Михайловича Бочваря вважають засновником московської металознавчої школи. Величезний внесок він зробив у впровадження антифрикційних, підшипникових сплавів, поліпшення якості металів, розробку нових сплавів і матеріалів для оборонної промисловості тощо.

Подвижництво ученого було відзначене орденами Леніна і «Знак пошани», він вшанований званням заслуженого діяча науки і техніки РРФСР.

Його школу пройшло чимало послідовників, що стали відомими фахівцями металургії та металознавства, видатними діячами науки, промисловості і вищої освіти.

Та чи не найкращим учнем Анатолія Бочваря і гідним продовжувачем його металознавчої школи був син ученого – Андрій, що народився 1902 року.

Закінчивши те ж МВТУ, він, як і батько, поринув у світ металів, їх досліджень та наукових пошуків. Андрій Бочвар створив нову теорію кристалізації металів і сплавів, встановив температурну закономірність їх рекристалізації (у металознавчому середовищі її називають правилом Бочваря), заклав основи структурної теорії жаротривкості, розробив метод кристалізації сплавів під тиском.

Саме ці його розробки й прислужилися створенню надзвичайно міцної броні для танка Т-34, до виробництва якого вчений був залучений. Поєднання конструкторської й наукової думки дозволило створити справді унікальний захист, що поєднував надзвичайно міцні елементи броні, зібраної з катаних плит і листів, які після складання піддавалися ще додатковому поверхневому загартуванню.   Броньовий корпус танка забезпечував надійний протиснарядний та рівноміцний захист усіх конструктивних елементів та вузлів. У найбільш вразливій лобовій частині броньові плити були змонтовані під найраціональнішим захисним нахилом.

Танк Т-34 впевнено вів бойові дії і в оборонних, і в наступальних операціях на усіх фронтах та був надійним прихистом і могутньою силою для матінки-піхоти.

Якнайкраще зарекомендували себе те-тридцятьчетвірки у знаменитому танковому протистоянні у грудні 1943-го на рідній Бочварям Радомишльщині – під Заньками, Ходорами, Заболоттю.

За участь у виробництві легендарної бойової машини Андрій Анатолійович Бочвар був удостоєний Сталінської премії. На ту пору він уже був академіком, провідним науковцем галузі.

У 1946 році його залучили  до радянського уранового проекту, що у стислі терміни мав забезпечити стратегічний ядерний паритет. Бочвар-молодший очолив групу вчених, котрі у так званому московському НДІ-9 (потім - Всесоюзний науково-дослідний інститут неорганічних матеріалів) зуміли виробити металевий плутоній, з якого отримали сплав збройового плутонію для виготовлення деталей першої радянської атомної бомби.

У квітні 1949 року потрібну кількість матеріалу було отримано, і атомники приступили до збирання виробу.

Потому науковий колектив Андрія Бочваря брав участь вже у виготовленні водневої (термоядерної) бомби.

Його внесок у здійснення цих проектів було двічі відзначено званням Героя Соціалістичної праці. Наукові здобутки видатного вченого винагороджені шістьмома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями. 5 разів він удостоювався державних премій.

На посаді директора ВНДІНМ Андрій Анатолійович працював до кінця своїх днів. Після його смерті у 1984 році Інститут неорганічних матеріалів назвали іменем академіка А.А.Бочваря. Його ім’я носить також одна з московських вулиць. Поховані батько і син Бочварі у Москві (Анатолій Михайлович пішов з життя у 1947 році).

Газета «Зоря Полісся», 9 травня 2014 р.