пʼятниця, 5 грудня 2014 р.

«Без минулого не буває майбутнього»

- каже народна мудрість. Тож зростати і розвиватися громада повинна спираючись на попередній досвід, та задля цього його треба принаймні знати.

Таку давню істину у Раковичах не лише засвоїли а й узяли на озброєння. Нині це село одне з небагатьох, де створений і функціонує музей історії розвитку місцевої територіальної громади.

Його натхненником і популяризатором став сільський голова Олександр Марчук, вдруге обраний очільником села у 2010-му­­.


А вже через рік за ініціативою колективу Житомирського військового інституту в Раковичах було встановлено пам’ятник Герою Радянського Союзу Івану Туркеничу, який у 1943 році відзначився тут звитягою у кровопролитних боях на легендарному Рубежі мужності, одним з форпостів якого якраз і були Раковичі. Керівництво села уклало з військовиками угоду про проведення на теренах сільради пошукової роботи про ті вікопомні події, пролунала від гостей і пропозиція про створення відповідної музейної кімнати.
Потому до дослідження місць колишніх боїв долучилися пошуковці Всеукраїнського об’єднання «Пошук». До них охоче приєднався й сільський голова. О.Марчук, до речі, колишній правоохоронець, тож військова тема йому близька й зрозуміла. Відтак знайдені артефакти часів Другої світової війни поклали початок музейній експозиції.


Проте разом з першими суто військовими знахідками сімдесятилітньої давнини почали з’являтися й інші, сповна підтверджуючи тезу, що історія у нас давня, як цей світ. Нині у сільському музеї представлені знайдені у раковицькій землі зразки речей побуту, реманенту, врешті й тієї ж зброї кам’яного і бронзового віку, трипільських часів, князівської й козацької доби, ХVІІ-ХІХ століть. І хоча офіційні перші писемні згадки про село датовані ХVІ століттям, віднайдені тут речі промовисто вказують, що життя на цих теренах вирувало з прадавніх часів. Промовистим підтвердженням цьому стали виявлені сліди поселення часів Київської Руси.
Наразі музей повноцінно відтворює багатющу спадщину минулої слави і величі краян. У його колекціях привертають зокрема увагу зразки оздоблення кінської упряжі, формених ґудзиків, стародавніх монет, печаток, пломб різних історичних епох.


- Якщо у нас щось тут поки ще не представлено, то тому, що ми його ще не знайшли, - напівжартома зауважує Олександр Сергійович.
Втім чимало вірогідних експонатів музею втрачені вже безповоротно. Приміром, за спогадами сільських старожилів до війни у багатьох родинах зберігалися і використовувалися вироби прадавніх ремесел, домашнього начиння, були фотокартки. У горнилі визвольних боїв усі ті родинні реліквії згоріли разом з обійстями.
Розповідаючи про експонати музею, Олександр Марчук звертає увагу й на таку деталь: чомусь знаходяться на місцевих теренах, скажімо, монети  князівської доби, литовського, польського періоду, коли наші пращури перебували, так би мовити, у Європейському просторі. І зовсім не зустрічається таких знахідок часів Російського панування, вказуючи, вочевидь, на відповідний рівень життя краян. Водночас це є нині певним дороговказом для сьогоднішнього нашого цивілізаційного вибору.


У музеї вже побувало чимало делегацій, груп, у тому числі й ближнього зарубіжжя.


Водночас з окремими «гостями» тут воліли б не зустрічатися. Йдеться про так званих «чорних» археологів, які вподобали ці історичні місця. 
Тож пам’ятаючи про минувшину, раковичани прокладають місток і у майбутнє.
Окрасою та духовним центром села невдовзі стане церква, що споруджується громадським коштом. 


Відроджуються тут давні пісенні й музичні традиції, поступово розв’язуються соціально-економічні проблеми.
Відтак віриться, що коли живе повноцінним життям громада, житиме й село.

Газета «Зоря Полісся», 5 грудня 2014 р.



Немає коментарів:

Дописати коментар