- каже народна мудрість. Тож зростати і
розвиватися громада повинна спираючись на попередній досвід, та задля цього
його треба принаймні знати.
Таку давню істину у Раковичах не
лише засвоїли а й узяли на озброєння. Нині це село одне з небагатьох, де створений
і функціонує музей історії розвитку місцевої територіальної громади.
Його натхненником і
популяризатором став сільський голова Олександр Марчук, вдруге обраний очільником
села у 2010-му.
А вже через рік за ініціативою
колективу Житомирського військового інституту в Раковичах було встановлено
пам’ятник Герою Радянського Союзу Івану Туркеничу, який у 1943 році відзначився тут звитягою у
кровопролитних боях на легендарному Рубежі мужності, одним з форпостів якого
якраз і були Раковичі. Керівництво села уклало з військовиками угоду про
проведення на теренах сільради пошукової роботи про ті вікопомні події,
пролунала від гостей і пропозиція про створення відповідної музейної кімнати.
Потому до дослідження місць
колишніх боїв долучилися пошуковці Всеукраїнського об’єднання «Пошук». До них
охоче приєднався й сільський голова. О.Марчук, до речі, колишній
правоохоронець, тож військова тема йому близька й зрозуміла. Відтак знайдені
артефакти часів Другої світової війни поклали початок музейній експозиції.
Проте разом з першими суто
військовими знахідками сімдесятилітньої давнини почали з’являтися й інші,
сповна підтверджуючи тезу, що історія у нас давня, як цей світ. Нині у
сільському музеї представлені знайдені у раковицькій землі зразки речей побуту,
реманенту, врешті й тієї ж зброї кам’яного і бронзового віку, трипільських
часів, князівської й козацької доби, ХVІІ-ХІХ століть. І хоча
офіційні перші писемні згадки про село датовані ХVІ століттям, віднайдені тут речі
промовисто вказують, що життя на цих теренах вирувало з прадавніх часів.
Промовистим підтвердженням цьому стали виявлені сліди поселення часів Київської
Руси.
Наразі музей повноцінно
відтворює багатющу спадщину минулої слави і величі краян. У його колекціях
привертають зокрема увагу зразки оздоблення кінської упряжі, формених ґудзиків,
стародавніх монет, печаток, пломб різних історичних епох.
- Якщо у нас щось тут поки ще
не представлено, то тому, що ми його ще не знайшли, - напівжартома зауважує
Олександр Сергійович.
Втім чимало вірогідних
експонатів музею втрачені вже безповоротно. Приміром, за спогадами сільських
старожилів до війни у багатьох родинах зберігалися і використовувалися вироби
прадавніх ремесел, домашнього начиння, були фотокартки. У горнилі визвольних
боїв усі ті родинні реліквії згоріли разом з обійстями.
Розповідаючи про експонати
музею, Олександр Марчук звертає увагу й на таку деталь: чомусь знаходяться на
місцевих теренах, скажімо, монети
князівської доби, литовського, польського періоду, коли наші пращури
перебували, так би мовити, у Європейському просторі. І зовсім не зустрічається
таких знахідок часів Російського панування, вказуючи, вочевидь, на відповідний
рівень життя краян. Водночас це є нині певним дороговказом для сьогоднішнього
нашого цивілізаційного вибору.
У музеї вже побувало чимало
делегацій, груп, у тому числі й ближнього зарубіжжя.
Водночас з окремими «гостями»
тут воліли б не зустрічатися. Йдеться про так званих «чорних» археологів, які
вподобали ці історичні місця.
Тож пам’ятаючи про минувшину, раковичани прокладають
місток і у майбутнє.
Окрасою та духовним центром
села невдовзі стане церква, що споруджується громадським коштом.
Відроджуються
тут давні пісенні й музичні традиції, поступово розв’язуються соціально-економічні
проблеми.
Відтак віриться, що коли живе повноцінним життям
громада, житиме й село.
Газета «Зоря Полісся», 5 грудня 2014 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар