понеділок, 6 червня 2016 р.

Дороги Анатолія Онопрійчука


У 1950 році радомишльська райгазета, що в тогочасному дусі іменувалась «Соціалістичною перемогою», провела конкурс серед юнкорів – своїх наймолодших дописувачів. У числі переможців творчого змагання був чотирнадцятилітній шестикласник з Кичкирів Толя Онопрійчук. Його, як одного з найактивніших юних авторів районки, нагородили бібліотечкою. І хто б міг тоді подумати, що ця відзнака стане визначальною на подальшому життєвому шляху хлопця. Втім, не сама нагорода як така, хоча своєчасна й заслужена моральна підтримка теж важить немало. Писемне слово міцно припало кичкирівському школяреві до душі, і потому вже не полишало, бо всякчас вабило до себе, щоб огранювати його різножанровим барвистим розмаїттям.
Анатолій залюбки писав до газети, як і до стіннівки – спочатку шкільної, а потім армійської. Служити йому випало на Чорноморському флоті. А там уже став дописувачем флотського видання, отримавши за це подяку командування. Про морські походи і будні сповіщав моряк Онопрійчук і до радомишльської районки.
Тож коли після служби в армії у 1959-му повернувся додому, у пошуках роботи завітав до редакції райгазети. Толю зустріли в колективі радо, і без будь-яких сумнівів запропонували спробувати себе на журналістському поприщі, бо знали його хист, уміння викладати свої думки і роздуми у газетних рядках.
Знаний на Житомирщині автор краєзнавчих та публіцистичних книжок, а ще досвідчений управлінець та фахівець Петро Михайленко, що у ті роки теж починав свій трудовий шлях у Радомишлі і потоваришував з Анатолієм, відзначає його добросовісність, відповідальність, уміння співпрацювати та ладити з людьми, знаходити актуальні й потрібні теми та розкривати їх.
Цьому кореспондент-початківець навчався у колег, серед яких були добре відомі на Радомишльщині газетярі Сергій Хруленко, Леонід Сінькевич, Юхим Гончаренко, Наум Гетман. Повсякчас опікувався новим колегою редактор Леонід Яроцький, помітивши у Анатолія воістину іскру Божу, яку потрібно було дбайливо плекати й підтримувати.
Перші його самостійні журналістські матеріали були про рідні Кичкирі, про трудівників села, про трудову звитягу земляків. Потому з-під пера молодого газетяра почали виходити публікації про інші сфери та галузі, про надбання й проблеми молодіжного, фізкультурного руху, з’явилися початкові поетичні спроби.
Їх по землі лежить багато,
Доріг, великих і малих,
Прямих, широких і кривих...
Нам у життя іти по них. -
написав Анатолій Онопрійчук в одному зі своїх ранніх віршів і згодом зробив остаточний вибір на користь професійної журналістики. За направленням редакції він став студентом Київського держуніверситету.
А після завершення навчання у виші життєва дорога привела журналіста до Житомира. Чотири роки А.Онопрійчук очолював обласну молодіжну газету «Комсомольська зірка», що визнавалась однією з кращих у республіці, був заступником редактора «Радянської Житомирщини» - на ту пору головної газети області. Тут, до речі, Анатолій Панасович працював під орудою свого, можна сказати, хрещеного журналістського батька – Л.Яроцького.
Перебуваючи на керівних посадах у засобах масової інформації, одначе, завжди залишався передусім журналістом, вважаючи, що керівник-газетяр має подавати колегам і підлеглим власний приклад творчої майстерності. І він це підтверджував в інформаційних, аналітичних, публіцистичних матеріалах та статтях, розкриваючи важливі для суспільства теми і проблеми. Притому й сам не переставав учитися.
Очоливши облтелерадіокомітет, А.Онопрійчук успішно освоїв радіожурналістику. Та так, що удостоївся премії Спілки журналістів України «Золоте перо» за започаткований ним цикл передач «Запитання. Факти. Проблеми».
Примітно, що його попередницею на цій посаді була Любов Яковець з Кичкирів. Відтак звичайне собі поліське село може тим не менше пишатися своїми знаними на журналістській ниві краянами.
А у 1996 році Указом Президента України нашому землякові було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України».
Зі Спілкою журналістів Онопрійчук поєднався з 1967 року. Упродовж багатьох літ він входив до правління обласної журналістської організації, очолював її конкурсну комісію.
Опікувався потому редакційними журналістськими колективами області і як начальник обласного управління по пресі, а потім голова комітету у справах преси та інформації облдержадміністрації. Це були часи становлення засобів масової інформації незалежної української держави, що вчилися працювати не лише в умовах свободи слова і свободи преси, а й газетного розмаїття. І виважене та доброзичливе ставлення до всіх друкованих та електронних ЗМІ, яке демонструвало очолюване А.Онопрійчуком обласне відомство, сприяло їх становленню й підтримці.
Досягши пенсійного віку, Анатолій Панасович газетярських турбот, одначе, не полишив. Він працював заступником редактора Всеукраїнської газети «Житичі», головним редактором обласної газети «Орієнтир 6+1» та книжково-газетного видавництва «Полісся». У видавництві, між іншим, знову його шляхи перетнулися зі згаданим П.Михайленком, з яким ще з Радомишля повсякчас підтримував дружні стосунки. Тож разом вони сприяли розвиткові на Житомирщині видавничої справи.
Кілька років тому А.Онопрійчука запросили до підготовки меморіальної книжкової серії «Книга пам’яті України. Переможці. Житомирська область». Очоливши авторський колектив видання, досвідчений майстер пера готував до нього аналітичні, військово-історичні, довідкові матеріали, опрацьовував численні інформації, що подавалися до книги з районів.
– Навіть коротка розповідь про фронтовика, його біографічні відомості, бойовий і трудовий шлях, нагороди дають змогу сучасникам і нащадкам дізнатися про велич народного подвигу і внесок у нього конкретної людини, - зазначає Анатолій Панасович. – Звитяжці заслуговують на те, щоб пам’ять про них жила вічно…


Анатолій Онопрійчук під час презентації  Книги Памяті «Переможці. Житомирська область» у Радомишлі з бібліотечними працівниками Наталією Косатенко і Наталією Бродовською.

Ця копітка робота стала для нього й даниною пам’яті про свого батька, який не повернувся з Другої Світової. Про його долю тривалий час родина нічого не відала. А на численні запити у різноманітні інстанції та архіви надходили стандартні відповіді: «Місце загибелі та поховання невідоме…»
Аж у 1974-му надійшов довгоочікуваний лист від школярів-слідопитів з Рівненщини, у якому сповіщалося, що Панас Павлович Онопрійчук загинув у боях за село Вовничі Млинівського району і похований там у братській могилі. Тож через стільки літ по війні син нарешті зміг побувати на місці останнього спочинку рідної людини, вклонитися батькові та його бойовим побратимам, сповідатися й присягтися перед ним.
Відтак свою участь у роботі редакційного колективу «Книги пам’яті» Анатолій Онопрійчук вважає синівським і громадянським обов’язком, прагнучи, щоби завдяки цьому виданню сповна дізналися таки про своїх полеглих, безвісти зниклих чи й живих звитяжців їхні рідні та нащадки.
Хай же вистачає нашому славному землякові, колезі і наставнику здоров’я, сил і снаги торувати свої наступні шляхи, щоб і надалі сіяти зерна добра та любові, писати і творити на радість людям!

Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2016 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар