Це потрібно і мертвим, і живим

За повоєнним реєстром на території Раковицької сільради загинуло 2066 радянських бійців, які виганяли ворога з окупованої ним української землі.

Проте ця цифра з роками зазнає нових і нових коректив. Бо, власне, в одній з братських могил у самих Раковичах достеменно невідома кількість похованих там вояків. Водночас за останні роки на місцях колишніх кровопролитних боїв пошуковцями знайдено останки 30 солдатів, яких поховано біля Братської могили в центрі села, де упокоєні 455 загиблих воїнів.

Раковичі були одним з форпостів легендарного Рубежу мужності військ Першого Українського фронту, що проходив лінією Овруч-Чоповичі-Радомишль-Брусилів-Корнин-Попільня. Прагнучи повернути собі відвойований радянськими військами Київ, у листопаді-грудні 1943-го гітлерівці сконцентрували на цьому напрямку значні військові сили. Тут зосередилося не менше угруповань, важкого озброєння і техніки, ніж їх було на Курській дузі. Тож і втрат зазнали оборонці рубежу величезних.

- По війні ще дуже довго ми знаходили навколо села різноманітну зброю, боєприпаси, - згадує раковичанин Микола Буданов. – Мати сварила мене, забороняла шастати місцями колишніх боїв, бо окремі мої однолітки підірвалися на мінах, від вибухів снарядів, які намагалися розібрати. Натрапляли ми й на тіла загиблих воїнів. Страшно то було…

Досі у цих місцях є робота піротехнікам, що знешкоджують вибухонебезпечні предмети часів Другої світової війни, що на них наштовхуються у навколишніх лісах і вибалках грибники, пастухи. Кілька років тому ентузіасти військово-патріотичної групи «Пошук» знайшли тут останки двох полеглих радянських вояків, потім п’ятьох, а ось цієї пори – 23.

- У ті важкі роки багатьох не поховали по-людськи, декого після вибухів засипало землею в окопах, на позиціях , - розповідає заступник голови правління всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну» Віктор Потапенко. – Нелегко знайти такого загиблого, ще важче, практично неможливо його ідентифікувати. Але пошуки тривають -  у свій особистий час, за власні кошти… Це вже, мабуть, покликання і доля.  

- На жаль, і цього разу нам не вдалося встановити ні імен, ні прізвищ, ні національностей цих солдатів, - зазначив голова Житомирської обласної громадської організації «Історико-патріотичне об’єднання «Пошук» Олександр Ловинюк. - Вони так і підуть у могилу, як невідомі безіменні герої...

Війна їх била і косила нещадно, тож тисячі полеглих на нашій землі вояків навічно зосталися невідомими. У тих же Раковичах, приміром, відомі прізвища лише 295 похованих у братських могилах воїнів.

Разом з тим, як розповів Володимир Науменко, спеціаліст з охорони культурної спадщини райвідділу культури, багатьом рідним у похоронках повідомлялося, що загиблий вояк похований або зник безвісти під Радомишлем. Тільки за останніх три роки вдалося встановити 76 таких воїнів, які лежать у братських могилах на території району. Тож змогли приїхати і вклонитися їхній пам’яті рідні і близькі.

Значну пошукову роботу проводить і актив Раковичів на чолі з сільським головою Олександром Марчуком. З його ініціативі відкрито музей історії села, в якому представлено чимало унікальних артефактів минувшини, знайдених на тутешніх теренах. Серед них – зброя, екіпірування воїнів Другої світової, що були представлені для огляду на поховальному зібранні.

На жалобній церемонії з віддання землі полеглих пролунало, що це поховання, а не перепоховання. Бо ж у трагічному 1943-му не відбулося жодних поховальних християнських церемоній.

Нині ж заупокійну літію відспівав отець Володимир, загиблим було віддано належні військові почесті.

Скорботні слова шани загиблим висловили зокрема Раковицький сільський голова Олександр Марчук, голова районної ради Віктор Міхненко, голова районної ветеранської організації Валерій Жлуктенко, ветеран-фронтовик Анатолій Осика, ведуча дійства Валентина Третяк.

Подячними грамотами було відзначено активістів пошукової справи.

Пролунали журливі пісні у виконанні тріо місцевого клубу, присвячені і минулим, і теперішнім військовим подіям, а жителька Ракович Ольга Кучерина прочитала власний вірш «Просніться, росіяни!».

Промовці також наголошували, що минуле поєднало нас із сьогоденням. Бо як це не парадоксально, але в Україні нині йде війна із зовнішнім агресором: на українську землю прийшли нащадки тих російських солдатів, які лежать у братських могилах і в Раковичах, і повсюдно в інших місцях. Прийшли як загарбники. Чи могли припустити загиблі діди і прадіди росіян, що наступники піднімуть зброю на дітей, онуків і правнуків їхніх бойових побратимів, з якими вони пліч-о-пліч йшли крізь усю війну до перемоги?

- Ми, українці, - народ мирний, але не віддамо жодного квадратного метра своєї землі, - сказав О.Лавинюк, чиї колеги з «Пошуку» нині теж беруть участь у захисті рідної землі від агресора на Донбасі. - Ми будемо битися так само, як билися 70 років тому тут наші батьки, діди і прадіди. Про цей наш обов’язок нагадує нам пам'ять про загиблих і сім десятиліть тому, і нині.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.

«Скільки там тієї зими…»

   Завжди з  приємністю зустрічаю в рідному місті це подружжя шанованих педагогів-пенсіонерів. Зазвичай вони крокують удвох. А одного дня стрів лише дружину, що неквапом простувала парком, тому, привітавшись, не стримався і запитав, чому вона прогулюється одна. Жінка посміхнулась і якось ніби по-змовницьки відповіла:

    - Володю, удвох у баню не ходять…

   І тут я звернув увагу на її зарум’янене й ніби враз помолоділе обличчя, яке випромінювало неприховану солодку млість і насолоду, що їх повсякчас відчувають відвідувачі лазні. Власне, саме задля цього люди й ходять у баню, і якраз оцієї відмінності лазні від квартирної ванни чомусь не могла второпати невдаха-наречена героя неперевершеної новорічної комедії про легку банну пару.

   Втім у давнину радомишлянам особливо обирати не доводилось. Мати власну домашню лазню могли собі дозволити здебільшого заможні господарі. А для пересічних переважно діяв принцип крилатої оповідки, винесеної в заголовок.

   Наразі миття у річці справді було найпоширенішим засобом догляду за чистотою тіла. Певно тому відводилися окремі й віддалені одне від одного місця купань чоловіків і жінок. До такого «пляжу», що в повітовому Радомислі містився на Тетереві в урочищі «Скелі», й вела вулиця Купальна. Ця міська вулиця повернула своє давнє народне наймення на хвилі першого відновлення історичних назв у місті, яке відбулося в останнє десятиріччя ХХ століття.

Вулиця Купальна. 1930-ті роки.

   Примітно, що на її початку було побудовано одну з перших громадських лазень у місті, якою передусім користувалась міська біднота (вона містилась на місці нещодавнього лісоторговельного складу, та, на жаль, згоріла у 1921 році  від сильної пожежі, що прокотилась тією вулицею). Відтак назва, як мовиться, потрапляла «в яблучко». А перші згадки про міську баню виявлено у звітах городничого за 1803 рік.

  Чиновництво і міська верхівка послуговувалась іншою лазнею, спорудженою на Малій Київській вулиці (нині провулок Шкільний). На відміну від бані по Купальній, де встановлювались «чоловічі» й «жіночі» купальні дні, тут були окремі мийні зали для чоловіків і для жінок з «парними», номери з ванною. Залишки стін цього гігієнічного закладу й досі бовваніють у яру між Будинком культури і школою №3.

   Між тим соціальне  розшарування діяло й на розподілі річкових купальних місць. Скажімо, на місці сучасного так званого «дитячого пляжу» була споруджена на воді купальня для місцевої знаті – доладу обгороджена і затулена від стороннього погляду (ця незрозуміла, на перший погляд, споруда добре проглядається ось на цій світлині). Вона, як і лазні, була платною.

   Відтак річкове купання вкупі з миттям упродовж багатьох десятиліть було і залишається досить вагомим чинником особистої гігієни. Бо й на моїй пам’яті траплялися роки, коли літнє тепло трималося дуже довго, а тому купальний сезон тривав ледь не до жовтня. Разом з тим загартовані містяни нерідко милися у річці аж до заморозків.

Наразі зимові морози і навіть вкриті кригою водойми не стають на заваді любителям зимового плавання, яких у народі називають «моржами».

Радомишльські «моржі» 1990-х на озері Прірва.

   А останніми роками поширилась традиція майже масового зимового купання на Водохреща, коли вода вважається чудодійною. Радомишляни, і юні, і літні, уподобляють задля цього освячені священиками місця на ставках, затишних річкових заплавах.

Водохреща в «Замку «Радомисль».

   Хоча знайти зараз «чисту» водойму на наших теренах проблематично. Адже офіційно визнано, що приміром, головна річка Житомирської області Тетерів тече тільки до Житомира, де для потреб міста забирається увесь теперішній дебет води. А далі – вже не річкова вода, а стоки, що подекуди доповнюються так само забрудненими притоками річечок і ручаїв. Недарма останніми роками у Радомишлі немає жодного придатного для купання місця, яке б задовольняло санітарні вимоги.

   Одначе забруднення річок мало місце і в минулому. Річкові купальні – один з таких прикладів, на який, проте, не надто звертали увагу. Варт пригадати й те, що природні водойми в давнину так само були найпоширенішою «пральнею». І коли для прання пішла у хід різноманітна хімія, шкода для довкілля ставала непоправною.

   До речі, прямоходом у Тетерів потрапляли всі змиви зі згаданої міської лазні по Шкільному провулку, від якої до річки був лише якийсь десяток метрів. Вочевидь, саме з таких міркувань у 1972 році її «поховали», хоча й досі до кінця не розібрали. Натомість у Радомишлі тоді став до ладу новий банно-пральний комбінат на колишній вулиці Леніна (нині - Мала Житомирська). Стоки з нього вже подавалися (принаймні, так передбачалося проектом) на міські очисні споруди. Попри сучасне, як на ту пору, обладнання, додавання для комфорту окремих душових кабін, наявність перукарні та пивного буфету, любителі пару, одначе, з ностальгією згадували кам’янку для пару в парильні старої бані.

Банно-пральний комбінат. 1972 р.

  У 1960-70-х було влаштовано лазні на ряді підприємств міста – у райоб’єднанні «Сільгосптехніка», на машинобудівному заводі, в автопідприємстві, лісгоспі, філії заводу «Маяк» тощо. Кожна з них мала свою «родзинку». Скажімо, у «Сільгосптехніці» вперше в місті було обладнано фінську сауну, після якої з приємністю можна було зануритися у басейн з водою.  Баня на машзаводі славилась чудовою класичною парою.

   Проте економічна криза кінця ХХ століття ліквідувала і самі підприємства, і їхню соціальну інфраструктуру. Припинив своє існування й банно-пральний комбінат, що проіснував лише трохи більше двох десятиліть. На хвилі приватизації його продали нібито під швейне виробництво. Але потому там – ні бані, ні швацтва. А будівля поступово руйнується.

  

 Тож у «лиховісні дев’яності» місто взагалі певний період залишалося без громадської лазні. Врешті економічна крига скресла, і з розвитком підприємництва почали з’являтися приватні бані – й, скажемо так, елітні, й для широкого загалу. Набуває поширення спорудження особистих лазень на приватних садибах, дехто притому здає їх бажаючим помитися за старовинними традиціями. А відновлена лазня у комунгоспі дістала статус міської комунальної. Так що «банна» ситуація увійшла у цілком нормальне цивілізаційне русло. 

   Тим часом дехто й досі подекуди сповідує звичний для себе «річковий» принцип. Бо й справді, скільки там тієї зими…

Радомишльський біль роду Доманицьких

Місце цієї книжки — поруч з “КОБЗАРЕМ”

2013-го року у книжковій серії «Видатні українці», яку започаткував історичний клуб «Холодний яр», вийшла «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Видавці відтворили репринтне друге видання цього твору, що побачило світ у Кракові в 1912 році.

Уперше книга М.Аркаса була видрукувана за чотири роки перед тим у Петербурзі, проте той варіант був ретельно процензурованим, тому аж ніяк не відтворював авторські задуми і погляди. Відтак українські патріоти потурбувалися про публікацію оригінальної версії, яку й вдалося втілити. Одначе у 1914-му майже увесь наклад книги, що розкривала справжню сутність імперської політики Московії та великодержавної Росії стосовно українського народу, було знищено. Російська й наступна Радянська влади зробили все, щоб про твір забули. Хоча у 1990 році перше видання Аркасової «Історії України-Русі» навіть перевидали. Але – з іще більшими купюрами.

І лише ось до широких верств українських читачів нарешті прийшла авторська версія книги, яка за визначеннями істориків та літературознавців стала другою після «Кобзаря» українською книгою, що надзвичайно пробуджує національну самосвідомість українців. А тому - має посісти гідне місце у їх домашніх книгозбірнях поряд із Шевченковим томом.

Хоча автором «Історії України-Русі» є відданий український патріот, митець і просвітитель Микола Аркас, дослідники відводять не меншу роль у появі цього унікального твору відомому письменнику, ученому і громадському діячеві Василю Доманицькому. Саме Доманицький, якого подекуди не без підстав називають співавтором книжки, додавав до неї матеріали, ілюстрації, упорядковував, літературно опрацьовував, редагував, готував її до друку, робив коректуру. Це стосується і першого, і другого видання. Проте вихід останнього значно ускладнився: у 1909 році пішов з життя М.Аркас, а через рік потому в 33-річному віці відійшов у вічність В.Доманицький, що тривалий час хворів на сухоти. Але книга усе ж вийшла, і вийшла такою, якою вони її замислювали.

ЖИТТЯ, ЯК СПАЛАХ

Василь Миколайович Доманицький, попри короткий життєвий шлях, залишив помітний слід в українській історії та культурі. Навчаючись у Київському університеті св. Володимира, він пройшов школу славнозвісного В.Антоновича, брав участь у його наукових експедиціях. Вчений-дослідник залишив по собі багату археологічну, історичну, етнографічну спадщину. Його стараннями було видруковано найповніше і найкраще видання «Кобзаря», яким Доманицький по суті започаткував систематичні шевченкознавчі дослідження, що згодом оформилися в окремий науковий напрямок.

Василь Доманицький.

Примітно, що етнографічні й краєзнавчі пошуки ученого неодноразово пов’язані були з Радомишльщиною. Підтвердження цьому містяться у працях В.Доманицького про кобзарів і лірників Київщини, описах місцевих народних звичаїв і обрядів.

Василя Доманицького вважають піонером кооперативного руху на українських теренах, він пропагував і створював народні просвітницькі гуртки, спілки. Одначе така його громадська діяльність зазнала переслідувань з боку влади. Відтак популярного в народі діяча спровадили у заслання, значною мірою вкоротивши йому віку.

РАДОМИШЛЬ У ЖИТТЄВИХ ДОЛЯХ ДОМАНИЦЬКИХ

Походив учений з давнього шляхетського роду. Одна з його гілок, що належала до священства, оселилась у ХVІІІ столітті на Київщині. Її представник, колезький секретар Петро Григорович Доманицький у середині ХІХ століття працював чиновником у повітовому місті їх їх Радомислі – столоначальником, засідателем земського суду.

Родовим гніздом Доманицьких було село Колодисте сусіднього з Радомишльщиною Звенигородського повіту. Тут у сім’ї місцевого потомственого священика Миколи Михайловича Доманицького 1877 року й народився майбутній геній. Втім помітний слід залишили по собі й брати Василя – Михайло, Віктор, Платон.

Платон Миколайович, приміром, продовжив братову справу щодо розвитку споживчої кооперації. У Києві він опікувався Спілкою закладів дрібного кредиту для кооператорів. Кооперативне товариство з’явилося тоді і в Радомислі. На міській Базарній площі ним було побудовано власний магазин, що завоював прихильність покупців якісними товарами, сталими цінами, високою культурою обслуговування.

Платона так вочевидь нарекли на честь дядька – батькового брата Платона Михайловича Доманицького, котрий ніс священицьку службу в с.Долина Київського повіту. Його донька Анна, двоюрідна сестра Василя Миколайовича, працювала викладачем жіночої гімназії у Радомислі, що відкрилась 1913 року. Вона викладала арифметику, вела також уроки гімнастики, навчала учнів підготовчого класу.

На жаль, перебування Анни Платонівни тут затьмарилося трагічними подіями. Влітку 1917 року на канікули в гості до неї приїхав брат Микола, що навчався у 4 класі Києво-Подільського духовного училища. Одного дня хлопець з товаришем на Папірнянському ставу ловили раків. Відпочивав там ще якийсь гурт хлопчаків. В одного з них, місцевого гімназиста, була з собою мисливська рушниця. З неї з необережності пролунав фатальний постріл, і заряд дробу втрапив у шию Колі Доманицькому, вразивши м’язи і судини. Потерпілого доставили до земської лікарні, де місцевий лікар визначив поранення хлопчини смертельними. Не допоміг і фахівець-хірург, якого викликали з Києва. Три тижні медики боролись за життя пораненого, увесь час перебували біля нього мама і сестра. Але врятувати Миколу Доманицького не вдалося.

Папірнянський став.

«Безглуздий і жорстокий випадок звів у могилу, може, одного з кращих синів України,» - з сумом розповідала про цю трагедію «Радомисльська газета».

Адже подвижництво славних представників роду Доманицьких справді стало вагомою віхою українського літопису.

Газета «Зоря Полісся», 26 вересня 2014 р.

Від прадавніх джерел, від землі рідної черпає свої творчі ідеї самобутній гурт «TERRA»

 

5-7 вересня 2014-го у Кам’янці-Подільському відбувся четвертий міжнародний фестиваль вуличного мистецтва «Республіка», що цього року проходив під гаслами «Мистецтво - наша зброя», «Україна єдина» та «Схід і Захід разом» і став помітною музичною подією. На концертах побувало понад п’ять з половиною тисяч глядачів. Разом з українськими виконавцями на фестивальних сценічних майданчиках виступали колективи з Німеччини, Білорусі, Молдови. Серед учасників фестивалю були такі відомі гурти, як Скрябін, Behind the Masquerade, Мотор’ролла, Тінь Сонця, Чумацький Шлях, Роллікс.

І приємно, що у числі тих, хто склав компанію цим популярним музичним командам, був представник Радомишльщини - гурт «TERRA».

 Ансамбль цей, утворений в Будинку культури села Леніне, що має історичну назву Ставки, Василем Волівачем, порівняно молодий. Проте вже не раз виступав перед земляками на різних майданчиках. Нещодавно, приміром, музики органічно доповнювали своїм співом презентацію доробку учасників живописного пленеру, що проходив у відроджуваному в цьому селі старовинному маєтку Вангенгеймів. Брав участь гурт у святкових заходах, що відбувалися в музейному комплексі «Замок «Радомисль». Його композиції знаходять свого слухача в інтернет-мережах. Власне, звідти й дізналися про колектив організатори фестивалю «Республіка», запросивши музикантів з давнього поліського села до участі в цій мистецькій акції.

Примітною ознакою ансамблю «TERRA» є використання старовинних українських інструментів – двох кобз, козобаса та старосвітської бандури. Їх власноруч виготовив сам В.Волівач.

Перший колектив такого спрямування талановитий музикант створив ще 2007 року під назвою «Етнік-Терен». Той ансамбль теж дістав і відзнаки, і визнання, та його учасники з різних причин разом не втрималися. Відтак у 2013-му утворився по суті новий гурт. Тож і назву він теж узяв собі нову.

Олександр Борисенко починав разом з Василем ще у «Етнік-Терені». Нині музикант дедалі більше вдосконалює свою майстерність.

Головним голосом гурту стала вокалістка Анастасія Ковальчук, саме своєрідна манера її співу надає пісням ансамблю оригінального і неповторного звучання. Настя, до речі, родом з Кам’янця, тож з приємністю виступала на фестивалі перед земляками. 

Радомишлянин Павло Довбня раніше був рокером. Проте зізнався, що, освоївши старовинну кобзу, відкрив для себе незнаний раніше музичний світ, певною мірою навіть змінив своє світобачення.

Долучився до колективу досвідчений музикант Сергій Бедров, що нині працює на Радомишльщині в одній з підприємницьких структур. Свого часу він грав на барабанах у відомому професійному гурті «Мальви». Відтак допомагає в становленні молодого колективу.

Та головним натхненником ансамблю є Василь Волівач. Значну частину репертуару гурту становлять його авторські пісні. Серед них – уже відомі слухачам балади «Ой, летів же сокіл», «Наша Україна», нові твори - «Шевченківська родина», композиція за уривком з поеми самодіяльної поетеси Галини Римар з Борщева. Їх колектив виконував і у Кам’янці-Подільському.

До слова, кожен гурт, що брав участь у фестивалі «Республіка» («TERRA», звісно теж), віддав відсоток з гонорару на потреби української армії та реабілітацію поранених на сході українських вояків. А у Радомишлі музики гурту «TERRA» долучилися до благодійних концертів, що проходили на Соборному майдані міста, на майданчику біля «Острова», на яких було зібрано більше 14 тисяч гривень для шпиталю, де лікуються поранені учасники АТО.

– Не менш важливо, – зазначає Василь Волівач, – підняти нині дух людей, їх патріотичні почуття, щоби почувалися вони єдиними і згуртованими. Саме до цього  ми й прагнемо своїми виступами.

І ще одним визнанням музичного ансамблю «TERRA» стало присвоєння колективу обласним управлінням культури звання народного. Саме від народу, від його прадавніх джерел, від землі рідної черпає свої творчі ідеї самобутній гурт, бо ж недарма його назва з латини перекладається як земля. А висока відзнака безумовно також спонукатиме музикантів до мистецьких пошуків для творчого зростання.

 

Газета «Зоря Полісся», 19 вересня 2014 р.

 

 

«Підемо в кіно!..»

     

  Календарний день українського кіно викликає нині у представників старшого покоління такі собі ностальгійні спогади за часами, коли культпохід до кінозалу був невід’ємною і вагомою частиною культурного життя кожної родини. Адже побачити новий цікавий фільм колись можна було тільки в кінотеатрі. Телебачення почало міцно і масово входити в наш побут з середини 1960-х років (до речі, перший телевізор у Радомишлі з’явився у 1954 році в лісгоспі). Та й кінофільми у тодішніх телепрограмах були рідкістю, до того ж демонструвалися вони на телеекранах лише після кількарічного прокатного життя, а іноземні фільми взагалі мали статус «Без права показу по телебаченню». Так що ознайомитися з кіноновинкою, яка у всіх на слуху, кортіло кожному

  Відтак бодай раз на тиждень культурним відпочинком для пересічної радянської родини чи її окремих членів ставали відвідини кінотеатру.

Перший кінозал (як тоді казали, - кінематограф) з’явився в Радомишлі на початку ХХ століття. Його розмістив біля своєї пекарні у дощатому сараї місцевий кондитер В.Подковінський (пекарня розташована була в теперішніх приміщеннях швейної фабрики на вул. Міськради і діяла тут до 1950-х рр.). Згодом, коли навпроти було збудовано міський театр «Експрес», у ньому демонструвалися й кінофільми.

Оголошення про кіносеанс у повітовій газеті «Радомыслянинъ».

  В кінці 1920-х  драматична театральна трупа у Радомислі своє існування припинила. Натомість будівля театру ще кілька десятиліть слугувала городянам і як кінотеатр, і як Будинок культури. Слід зазначити, що подібна практика, коли культосвітні заклади міста мали подвійне призначення і використовувалися в залежності від того, яке з них перебувало у кращому стані чи на період ремонтів, існувала і у наступні роки, і, власне, й нині.

1935 р. Учасники районної конференції допризовників біля кінотеатру.

Кінотеатр у Радомишлі. Фото 1950-х рр.

  У 1954 році колишній костел перебудували під Будинок культури, тож відтоді кожна мистецька споруда отримала своє цільове призначення: БК – для масових заходів, концертів, урочистостей, кінотеатр - для демонстрації кінофільмів.

  А 1962-го в Радомишлі за типовим радянским проектом було споруджено і відкрито новий кінотеатр ім.Т.Шевченка, який на довгі роки став вагомим культосвітнім осередком.

  Стару «кінобудівлю» тимчасом поставили на ремонт, плануючи розмістити у ній потому Будинок піонерів. Проте однієї ночі споруда згоріла. За офіційними висновками - від дитячих пустощів з вогнем, проте вперто ходили чутки, що у такий спосіб нібито приховали значні розкрадання будматеріалів, які призначалися для ремонту.

  У селах стаціонарні кіноустановки почали з’являтися у 1950-х роках з будівництвом «типових» сільських Будинків культури і клубів. А до того кінообслуговування селян здійснювали кінопересувки, що за графіком їздили від села до села і влаштовували кіносеанси здебільшого просто неба.

  На подібних сеансах мені випало побувати під час служби в армії, коли проходив службу у великій військовій частині. Щонайменше один обов’язковий кіносеанс раз на тиждень регламентувався нормативними армійськими документами і забезпечувався політвідділом. Тож кожної неділі, як починало сутеніти, увесь особовий склад всідався на лави на так званому літньому агітмайданчику і дивився кіно. У негоду ж фільми демонструвалися в клубі, що одночасно всіх вмістити не міг, а тому тут один і той же фільм доводилося крутити для усіх підрозділів мало не цілісінький день. Така кінопрактика мовбито мала місце і у військовій частині, що дислокувалась у Радомишлі.

  Згадуючи колишні походи в кіно, слід відзначити й те, що подеколи потрапити на той чи інший фільм ставало неабиякою проблемою, адже черги в ті часи шикувалися не лише за хлібом, ковбасою чи молоком. Довжелезні ряди на культові фільми доводилося вистоювати й до каси кінотеатру, дарма що доросле кіно крутилося на трьох кіносеансах - о 17.00, 19.00 та 21.15 (сеанс о 19-й був подовженим, бо перед художнім фільмом демонструвався документальний чи науково-популярний).

  У жіноцтва зокрема особливою популярністю користувалось мелодраматичне кіно зі сценами, що викликали сльози, передусім – індійські фільми, аншлаг на яких був гарантований. Зазвичай фільми, що мали успіх у глядача, у Радомишлі демонстрували у п’ятницю, суботу й неділю. Але траплялося, що показ деяких фільмів, на які не змогли потрапити всі бажаючі, продовжували і в понеділок.

  Стовпотворіння часом виникало у фойє по неділях на дитячі кіносеанси. Суворий контролер Шмуклер ледь стримував дитячий натовп, котрий штурмував вхід, прагнучи якнайшвидше дістатися до залу, щоб обрати найзручніші місця. Бо на відміну від дорослих сеансів, квитки на які були із зазначенням глядачевих місць і різнилися за ціною в залежності від місця перегляду (20, 35, 45 коп. плюс 10 коп. на подовжений сеанс), на дитяче кіно продавалися вхідні квитки за однією сталою таксою в 10 копійок. 

Квиток на дитячий сеанс до радомишльського кінотеатру ім. Т.Шевченка.

   Підліткам, до речі, на останній «дорослий» сеанс вхід заборонявся, крім того на фільми «з полуничкою» встановлювався й віковий ценз, що оприлюднювався на афіші: «Діти до 16 років не допускаються». Певний час у кінотеатрі працювала навіть «дитяча кімната», де вихователь доглядав за дітьми, поки батьки переглядали кінофільм.

  Щонеділі об 11-й годині демонструвалося кіно для вихованців місцевої школи інтернату. Вони йшли до кінотеатру організованою колоною під бадьорі звуки маршу власного духового оркестру, викликаючи захоплення у городян. Нерідко потрапляли до залу разом з ними й спритні міські дітлахи, відкладаючи у такий спосіб надані їм батьківські гроші на інше кіно чи якісь солодощі.

  Попервах у новому кінотеатрі традиційними були виступи кінопрацівників, що анонсували поточний і наступні фільми. Робота з глядачем мала різноманітні форми. Практикувалися, скажімо, рекламні випуски репертуарних  листівок, які розповсюджувалися у колективах, школах тощо. 

  До кожного сеансу готувалась спеціальна афіша, яку малював на полотні художник, що входив до штату кінотеатру. Свого часу цю посаду обіймав знаний радомишльський самодіяльний живописець А.Політ.

  Примітною подією стала для радомишлян виставка його робіт, що тривалий час експонувалися на другому поверсі фойє. Там до того ж розважали часом глядачів у перервах між сеансами місцеві виконавці – духові, естрадні музики. Працював буфет.

  Писані або поліграфічно виконані паперові кіноафіші вивішувалися на спеціальних стендах у багатьох куточках міста. Розповіді про цікаві фільми, що мали демонструватися в кінотеатрі, друкувалися в райгазеті.

  Словом, кіно було вагомою ідеологічною установою, зважаючи на його означення пролетарським вождем «як найважливішого із мистецтв». Відтак опоетизовані й оспівані колись слова «Ідемо в кіно» й донині слугують ознакою примітної події.

  Хоча теперішній час вибудовує вже свої кінотрадиції, що надто різняться від колишніх і за формою, і, найсуттєвіше, за технічним рівнем.  Слід сподіватися, що сучасні кіношні новації з відповідним начинням доберуться таки й до Радомишля.

Наш Радомишль

Пісенні барви Івана Сльоти

28 липня 2014 року мистецька галузь Житомирщини враз осиротіла. Невблаганна смерть забрала у засвіти людину, яка з 1970 року незмінно стояла на чолі уславленого Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», колективу, що представляв і славив наш край у багатьох куточках України та за її далекими межами. Недарма за численні здобутки і заслуги перед Житомирською областю, значний авторитет та вагомий особистий внесок у її розвиток Івана Михайловича Сльоту було удостоєно найвищої обласної нагороди — почесної відзнаки «Честь і слава Житомирщини».

Та честь, славу і шану народну Сльота здобув передусім своєю творчістю, своєю непосидючістю й енергією, якими запалював себе і всіх, з ким працював.

Він прибув до Житомира за порадою знаного хорового маестро Анатолія Авдієвського. Прибув відроджувати місцевий професійний хоровий колектив, який наприкінці 1950-х Авдієвський заснував тут разом з місцевим літературним корифеєм Борисом Теном. Утворений ними хор «Льонок» швидко набув популярності. Але у владних московських кабінетах вирішили, що Україна занадто розспівалась і розтанцювалась державним коштом, тож кількість філармонійних пісенно-танцювальних колективів звеліли зменшити. Відтак житомирські хористи потрапили під скорочення.

Авдієвський потому подався до Черкас, де керований ним тамтешній народний хор стрімко набрав розвою. Саме там і перетнулися шляхи двох митців (Іван Михайлович родом з Черкащини). А.Авдієвський невдовзі очолив головний український хор імені Григорія Верьовки, а Сльоті, котрий навчався по класу баяна в Одеській консерваторії, спочатку порадив перевестись на хорове відділення, а після закінчення навчання порекомендував продовжити свої початки в Житомирі. Бо на ту пору керманичі від культури схаменулись і змилостивились повернути житомирянам на сцену професійний хоровий спів. Хоча назва «Льонок» за новоутвореним хором збереглась, Сльоті довелося практично з нуля знову створювати хорову, танцювальну і оркестрову групи. І він із цим успішно впорався, бо за короткий проміжок часу відновив не лише колектив, а й його визнання.

Відтоді Житомирщина стала для нього рідною, врешті у поліський землі й знайшов митець свій вічний прихисток.

Іван Сльота увійшов до літопису слави Поліського краю не лише як хормейстер і диригент. Він є автором багатьох відомих у народі пісень, які прикрашають репертуар колективу і стали неповторною оздобою нашої багатющої музичної спадщини. Серед них -  «Не згасає зоря», «Ти мене замани», «Була собі Марієчка», «Поліський льонок», «Вінок ромена», «Говорили-балакали», «Купавочка», «Батьківська хата», «Розійдися, туманочку», «Ой хотіла мене мати». Їх подекуди вважають народними. Бо, як і народна пісня, твори Івана Михайловича мелодійні, співучі, у них прості, здавалося б, музичні форми і слова зовсім не примітивні, а органічно доповнюють одне одного. Тому, певно, їх так і тягне підспівувати.

Між тим, свого часу окремі діячі від культури, що самі не здатні були, вочевидь, творити щось хоча б приблизне, навіть на високих рівнях дорікали Сльоті за нібито надмірну наявність власних пісень в репертуарі «Льонка». Але керівник колективу пережив те критиканство, а час усе поставив на свої місця, підтвердивши чільне місце житомирського хору. Бо саме пісенна творчість очільника не в останню чергу зробила цю капелу самобутньою і впізнаваною. До речі, надзвичайною оригінальністю вирізняються й обробки народних пісень, зроблених Сльотою, які у виконанні «Льонка» відроджувалися з забуття і знову йшли серед люди.

Так, як пішла в народ найвідоміша пісня маестро «А льон цвіте», що на роки стала своєрідною візитівкою славнозвісного колективу, мовби доповнюючи сутність його назви. Вона набула небаченого поширення, бо її переспівували чи не всі відомі українські хори.

Зізнаюсь, що саме під впливом рядків «льон цвіте синьо-синьо» я запозичив для власної пісні означення барв рідного радомишльського краю, котрий «від лісів – зелений, а від льону – синій».

Творчість Івана Михайловича дійсно стала дороговказом і прикладом до наслідування для багатьох. Тож він залишив по собі вдячних учнів і продовжувачів започаткованих ним пісенних і музичних традицій. Професор І.Сльота викладав у Житомирському університеті, його чудовою творчою школою та майстернею був безумовно й сам «Льонок». Цю школу пройшли й чимало обдарованих радомишлян.

Вже у зрілому віці Іван Сльота відкрив себе землякам як прекрасного самобутнього поета. Недарма кажуть, що талановита людина – талановита у всьому.

Творчі дороги хору, керованого І.Сльотою, неодноразово перетинали Радомишльщину. Провідний поліський хоровий колектив виступав на багатьох сільських сценах та в райцентрі. І не лише на сценах. Останній свій концерт у Радомишлі артисти «Льонка» давали просто на неба на Соборному майдані.

Пригадується, у попередній приїзд до нас під час виступу в міському кінотеатрі Іван Михайлович спостерігав за сценічним виступом з глядачевої зали. Треба було бачити, як маестро протягом дійства немов перебував поруч з артистами. Він повсякчас жестикулював, щось підказував, схоже, подекуди виявляв своє невдоволення і навіть сварив та дорікав.

Після концерту випала приємна нагода поспілкуватися з митцем і взяти у нього інтерв’ю. З приводу своїх жестів та несподіваних емоцій (бо, як на мене, виступ був чудовий) він зазначив, що не терпить, коли хтось з хористів не віддається як слід на сцені, незалежно від того, де проходить концерт – у сільському клубі чи в столиці, тому й намагався декого розполохати.

А ще Іван Михайлович щиро зізнався в любові до Радомишльщини, як до краю, що має одвічні поліські пісенні традиції, які оберігає і примножує. З приємністю уславлений хормейстер відзначив присутність у залі багатьох молодих людей, котрі, розбещені «попсою» і маскультовим несмаком, тим не менше одностайно прихилилися до справжньої народної пісні (вони, зазначу, «на біс» сприймали більшість концертних номерів).

Втім Радомишльщина теж неодноразово виявляла свою шану і любов до Сльоти. Приміром, нещодавно на сторінках «Зорі Полісся» у закоханості в його творчість зізнавалися учасниці ансамблю народної пісні районного Будинку культури «Джерело». На жаль, якраз тоді, коли номер той уже ішов до друку, надійшла сумна звістка, що Івана Михайловича не стало. До речі, саме ансамбль «Джерело» представляв Радомишльський район на урочистостях з нагоди 75-річчя художнього керівника і головного диригента Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», народного артиста України, автора численних поетичних та музичних збірок І.Сльоти, що проходили в Житомирі.

Та, мабуть, немає у нас жодного мистецького колективу, котрий не виконував би його пісень. Тож відхід митця у вічність краяни сприйняли як втрату дійсно рідної і близької людини. 

Одначе він не відійшов, бо зостався на цьому світі у своїх піснях, поезіях, чудових аранжуваннях і обробках народних пісень, зостався у пам’яті вдячних шанувальників своєї багатющої і невмирущої творчості.

Газета «Зоря Полісся», 12 вересня 2014 р.

Між крайнощами...

Якось відомий радомишльський бізнесмен замовив в одній з проектних установ архітектурно-будівельний проект спорудження в центрі Радомишля чотириповерхового торговельного комплексу. Архітектори ввічливо відмовилися виконувати це замовлення, пославшись на неписані архітектурні канони своєї професії, за якими висота проектованих будівель не повинна бути вищою головного собору міста.  У нашому випадку – Радомишльського Свято-Миколаївському храму. Врешті підприємець з такими принципами погодився, і зменшив заявлену поверховість будівлі.

У радянський час, проте, дотримувалися інших підходів: прагнули будь-що затулити культову споруду від огляду, забудовуючи її з усіх боків. Певно, щоб не псувала ідеологічну картинку, як ось на цій світлині:

Тож з усіх боків придивлялися, аналізували, фокусували. Але вгледіти змогли не все. Бо після встановлення 1974 року на головній радомишльській площі (тоді – Червоній) нового пам’ятника вождю світового пролетаріату місцеві фотографи вмітили для себе надзвичайно цікавий його ракурс:

І як у воду дивилися.  Адже вже за якийсь десяток років у пору перебудови останній Генсек КПРС, перебуваючи на землі обітованій, порівняв себе з Ісусом Христом. Хоча до того компартійні ідеологи впродовж радянських десятиліть вперто прагнули замінити хрест іншими атрибутами. Тож, наслідуючи свого лідера, партійна верхівка на перебудовчій хвилі спробувала пом’якшити вороже ставлення до релігії. У Радомишлі навіть знесли монументальні пропагандистські символи у вигляді Дошки пошани, що містилися по ліву руку від райкому і затуляли Свято-Миколаївську церкву від побіжних поглядів високих гостей, котрі полюбляли підкочуватися прямо під східці головної компартійної резиденції району.

Проте й такі шарахання між крайнощами не змогли врятувати комуністичний режим і виплеканий ним СРСР від фіаско, до якого вони прийшли у серпні 1991-го.

Газета «Житомирській вісник», 28 серпня 1992 р.