З іменем «Зоря Полісся»

1 квітня 1965-го року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер відновленої райгазети, котра відтоді виходить під назвою «Зоря Полісся».

Адміністративно-територіальна реформа 1962 року, за якою було укрупнено райони, підпорядкувала не лише населені пункти ліквідованого Радомишльського району Малинському, а й припинила діяльність цілого ряду радомишльських районних служб. Потрапила до цього переліку і райгазета Радомишля - одна з найдавніших місцевих газет не лише на Житомирщині, а й в Україні. Проте тривала ота невдала реформа лише два роки, і у грудні 1964 Радомишльський район відновили. Тож повернулися й районні структури «до своїх берегів». Редакцію газети в Радомишлі довелося поновлювати практично з нуля. Бо попередні газетярі тим часом працевлаштувалися на інших роботах, дехто навіть виїхав з Радомишля.

Втім охоче поновили роботу в райгазеті колишні її співробітники Юхим Гончаренко (він стояв біля витоків радомишльської районки ще у 1930-ті роки), Леонід Сінькевич, Віктор Кушніренко, влилися в колектив місцеві талановиті автори Ніна Коминар, Лідія Степаненко, Раїса Нарожна.

Водночас призначений редактором Володимир Залізко, котрий переїхав до Радомишля з Овруча, де працював у тамтешній районці, «прихопив» із собою кількох «легіонерів» для посилення.  У їх числі були молоді й амбітні Петро Федотюк, Василь Скуратівський, що згодом стали знаними письменниками й митцями, а також Іван Стоцький, котрий мав уже певний досвід журналістської роботи. Літпрацівниця Марія Гордієнко приїхала з чоловіком Анатолієм Пилипенком (він, щоправда, спочатку вчителював на Радомишльщині, а до журналістики пристав у 1969-му і відтоді не поривав із «Зорею Полісся» до скону своїх літ). Заступником редактора став уже досвідчений Дмитро Баранчук, якого невдовзі перевели до Народичів редакторувати у місцевій районці (він, до речі, запросив туди вже перспективного радомишльського позаштатного дописувача Василя Овсієнка).

Ось як свого часу розповідав А.Пилипенко про редакторський стиль В.Залізка, певною мірою характеризуючи й атмосферу в колективі, до якого на правах «члена сім’ї» він долучився ще до початку офіційної роботи в редакції.

- Не міг я одразу визначити, чого було більше в цьому гарному, чорнявому, неспішному чоловікові, - згадував Анатолій Борисович. - Чи був він спокійним? Був, коли все йшло гладенько. Чи усміхався? Доволі часто і здебільшого іронічно. Сердився? Доволі часто, і тоді «народ» притихав, чекаючи, що з того буде. У Залізка був талант просторово бачити газету, відчувати, що, скільки й куди «покласти». Сам писав не дуже яскраві, але вивірені матеріали, передові статті «пік», як млинці добра куховарка. Але основними діловими рисами були в нього господарська жилка, вміння добирати кадри і ладити з ними. Він умів уникнути гострих зіткнень, умів перестрахуватися, що в ті часи багато важило...

Відновлена радомишльська райгазета отримала наймення «Зоря Полісся». Така аполітична й нейтральна назва дещо не вписувалась в узвичаєні тоді компартійні канони. Приміром, її попередники іменувалися в дусі часу «Пролетарем і незаможником», «Большевиком», «Серпом і молотом», «Боротьбою за соціалізм» і наступною «Соціалістичною перемогою». Та й сусідні районки пропагандистського пафосу не позбулися – «Прапор Жовтня», «Прапор комунізму», «Нове життя», «Ленінським шляхом».

Наразі слід віддати належне В.Залізку, що зумів відстояти цей вибір.

Цікаво, що «хрещеним батьком» такої назви називають Володимира Сосюру. Справа в тім, що, коли по війні постала потреба обрати нове наймення для відновленої обласної газети, влада звернулась з цього приводу до відомих літераторів, які підготували свої варіанти можливих назв. І шанований поет саме й запропонував «Зорю Полісся». Зрештою в області вирішили таки засвідчити відданість ідеологічному курсу, тож обласна газета стала «Радянською Житомирщиною». А перелік попередньо схвалених назв «відклали на потім». Отак і прислужилась згодом одна з них радомишлянам.

Можливо, вплинуло й те, що В.Залізко прибув з Овруча, а тамтешня газета носила назву «Зоря», тож Володимир Олександрович у «Зорі Полісся» мимоволі у такий спосіб засвідчив продовження власних традицій, започаткованих в Овручі.

Наразі маємо подякувати і Сосюрі, і Залізку, що після розпаду СРСР та комуністичної системи не довелося нам спішно «перефарбовуватися», принаймні у назві, на нові орієнтири, як це зробили більшість тогочасних газет. Власне, стійкою виявилась не лише назва. Наступний п’ятдесятирічний період є найстабільнішим безперервним періодом у більш ніж столітній історії радомишльської газети. Бо до цього її видання неодноразово переривалося революційними, воєнними потрясіннями, тими ж адміністративно-територіальними пертурбаціями. Примітно, між тим, що у першому ж номері 1 квітня 1965-го було подано коротку характеристику відновленого Радомишльського району.

Хоча, назва назвою, але зміст газети мусив таки віддзеркалювати реалії своєї епохи. Про них «Зоря Полісся» у цьому ж номері розповіла у редакційній статті:

«Наша газета має показувати кращі взірці праці, діяльність радянських і громадських організацій, поширювати передовий досвід, виховувати читачів у дусі комуністичного ставлення до праці і соціалістичної власності, нетерпимості до хиб і недоліків, рішуче боротися проти порушень партійної та державної дисципліни, безгосподарності і марнотратства».

Власне, більшість із наведеного є актуальним для будь-яких політичних вітрів. Це стосується й налаштованості редакційного колективу на тісну співпрацю з читачами, громадським активом, дописувачами газети. Врешті, гортаючи газетний архів за 1965 рік, звернув увагу, що авторами переважної більшості опублікованих матеріалів є не суто газетні працівники, а якраз отой загін їхніх добровільних помічників і активістів. Цю традицію «Зоря Полісся», яка веде відлік уже 120-ї тисячі власної загальної нумерації, тримає донині.

Як і те, що газета передусім висвітлює життя району та його громади у всіх його вимірах, незважаючи на те, якого воно кольору чи змісту, подобається комусь чи ні, – тобто таким, яким воно є. І сьогоднішні газетярі налаштовані тримати цей курс і надалі, прагнучи водночас тримати й саму газету. Навіть попри небезпідставні перспективи нових територіальних змін.

Газета «Зоря Полісся», 3 квітня 2015 р.

Бурхливий вир Михайла Чайковського

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина

Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу».

Певно, тому й знаний він під різними іменами, що їх йому надавали у таборах тих, кому служив: Садик-паша, Міхал, Міхель, Михайло. А от прізвище Чайковський, успадковане його пращурами від козака-січовика Чайки, цілком засвідчувало український родовід, до якого додалося й польського гонору. Мати до того ж була правнучкою гетьмана І.Брюховецького, котрий, щоправда, зганьбив себе перед українцями запроданством Московії.  

Вочевидь своїм бунтівним норовом Михайло Чайковський удався в діда по матері - Михайла,  що походив із Глембоцьких та мав лиху славу і серед поляків, і серед козаків, притому закликав нащадків найбільше остерігатися російського підступу. Подібні козацько-шляхетські вільнолюбні погляди сповідував й дядько, теж Михайло Глембоцький, котрий опікувався хлопцем після передчасної смерті його батька Станіслава, городничого Київського воєводства. Опікун зокрема рішуче відхилив запропоновану племінникові заманливу посаду при дворі російського імператора після закінчення ним престижного Бердичівського ліцею Джона Уолсея.

Наразі цілком закономірно Михайло Чайковський пристав до польського повстання 1831 року. Він, між тим, дав вільну своїм кріпакам, запропонувавши натомість увійти до повстанського загону, був до того ж ад’ютантом одного з проводирів повсталих – свого тестя Кароля Ружицького.

Після придушення заколоту бунтівник спочатку хотів податися до козацької Задунайської Січі, однак опинився у Парижі і став таємним французьким агентом на розбурханих Балканах, потрапивши вже у немилість до польських патріотів. Попервах балканська місія була доволі успішною. Адже йому вдалося організувати військовий переворот у Сербії.

Коли ж 1851 року зазнала провалу його спроба підняти повстання болгар проти турків, Чайковський несподівано перекинувся служити турецькому султанові, змінивши до того ж католицьку віру на мусульманство. У Туреччині він створює козацькі загони, що об’єднали подібних йому найманців та вигнанців з усіх усюд. Втім під час Східної війни 1853-56 рр. козацьке військо Садик-паші (так його нарекли турецькі володарі укупі з наданим генеральським званням) на передовій не перебувало, обмежившись, так би мовити, прикриттям тилу. Хтозна, що вони могли утнути, опинившись на українській землі. Бо перед втечею до Порти Чайковський уже намагався сколихнути українське повстання.

Коли бойові дії скінчились підписанням не зовсім зрозумілого миру і не так, як напевне хотілося Чайковському, бунтівна кров підбурила його підняти заколот уже проти самого султана, аби посадити на престол його сина. Проте козацьке військо виявилося розпорошеним і небоєздатним, до того ж сам вірогідний спадкоємець престолу не виказав щонайменшого бажання посунути у такий  спосіб чинного правителя.

Наразі бунтівника мали заарештувати, одначе він у черговий раз вислизнув і виринув знову при французькому дворі. Тут Михайло Чайковський намагався умовити Наполеона Третього почати війну проти Росії, але той не тільки не пристав на цю авантюру, а й звелів «радникові» залишити Францію. Відмовилося підкорятися Чайковському і його козацьке військо.

«Недруг мого недруга – мій друг» - мабуть, такою логікою керувався новий російський самодержець Олександр ІІ, несподівано пригрівши опального відчайдуху на своїх теренах. 69-літнього Чайковського, який навернувся тепер уже до православ’я, обдарували чималим пенсіоном і маєтком на Чернігівщині, ощасливили одруженням (п’ятим на віку) з 19-літньою государевою хрещеницею. Найдивовижніше, що своє фінансове забезпечення збіглому надала й Туреччина.

Здавалося б, у його житті мали запанувати спокій та лад. І попервах так воно й було. Умиротворений Михайло Чайковський цілком поринув у своє давнє захоплення письменництвом. З під-його пера виходять твори про події, учасником яких він був сам, мемуарні спогади.

Популярністю свого часу користувалися «Повісті козацькі і гавенди», написані Чайковським на українську тематику. Приміром, дія його гавенди (так звався популярний у давнину розповідний жанр, у якому події висвітлюються від першої особи) «Старокияни. 1809» відбувається в Радомисльському повіті у селі Веприні, власниками якого свого часу були добре знайомі письменникові Галецькі. Власне, Чайковський сповна знав аристократичну верхівку Радомишльщини початку ХІХ століття, тож зробив дійовими особами твору власників Ставецького маєтку Дуніних-Вонсовичів, Борщівського – Третяків, своїх прямих родичів Глембоцьких та Чайковських, присутні в оповіді відомі на наших теренах Олізари, Вороничі, Пеньківські, Прушинські.

Згадані ці особистості й у мемуарних спогадах і роздумах Михайла Чайковського, що були надруковані у «Київській старовині». Мемуари, щоправда, вийшли вже після смерті автора та були процензуровані від пропагованих ним ідей федерального устрою слов’янських народів. Водночас цей твір привертає увагу тим, що докладно розповідається в ньому про родовід письменника, який, слід зазначити, дуже тісно переплетений з Радомишльщиною.

Герб роду Чайковських.

Зокрема дідові Михайлові Глембоцькому свого часу належали в Радомисльському повіті села Видибор і Жадьки.

На межі  XVIII-ХІХ століть Криштоф Чайковський, дядько Михайла (рідний брат батька), був маршалком, тобто - предводителем дворянського зібрання Радомисльського повіту. У Минійках він тримав маєток, до якого входили також Березівка, Журавлинка, Переміжжя, Березівська Слобідка (це село магнат назвав за іменем своєї другої дружини Євандорфом). Після його смерті маєтності перейшли до брата Каетана.

Каетан Чайковський додав до цього переліку засноване ним і наречене своїм ім’ям село Кайтанівку. Володів він також маєтком у Ходорах.

Якраз поїздку до Ходорів описує Михайло Чайковський у своїх «Записках». 1827 року величезне сімейство Чайковських (було там усіх 38 душ) вирушило туди до дядька, який покликав їх до себе перед своєю кончиною. Каетан Чайковський був бездітним. Відтак дітям уже спочилих у Бозі своїх братів і сестер дідуган, що відміряв 90 з гаком років, мав оголосити свій заповіт.

Ходори запам’яталися Михайлові закинутим поліським сільцем, загубленим поміж лісів і боліт. Тож діставалися туди з величезними труднощами, дорогою довелося ремонтувати зламані колеса, міняти травмованих коней.

А ще оповідача вразила убогість і мало не жебрацький вигляд маєтку дядька, котрий був неабияким скупердяєм та скнарою, хоча мав мільйонні статки. Окрім значних землеволодінь на Київщині й Волині, староста бахтинський і підкоморій венденський (такими були його спадкові титули) володів кількома прибутковими руднями, склозаводом. Проте в будинку не виявилося жодного заскленого вікна (вони затулялися допотопними пухирями і проолієним папером), примітивне умеблювання було грубої сокирної роботи. Помираючий лежав не в ліжку, а на якійсь дерев’яній лаві, на сіннику без будь-якої постільної білизни.

Врешті, попри нетривалий опір слуги господаря, гості швидко знайшли у коморах і постіль, щоб розміститися на ночівлю, і їстівні припаси, аби зорганізувати хоч якусь трапезу.

Привезений Михайлом з Коростишева лікар зазначив, що стан хворого безнадійний. І надвечір той відійшов. Перед тим було оголошено заповіт Каетана Чайковського. Спадок небіжчика розподілили на чотири рівних частини – нащадкам трьох братів і сестер (останнім - одна доля на двох).

Михайло Чайковський, як син наймолодшого брата, мав право вибору частки. Відтак обрав більш привабливі маєтності за межами Радомишльщини – у Чуднівському ключі. Слід зазначити, що порядкував він там надзвичайно ефективно, а запроваджені деякі господарські новації мали гарний поголос.

Отримавши успадковану частку, міцно осів у Минійках двоюрідний брат Прот. Згодом він очолював повітове дворянство, дістав чин камер-юнкера двору його імператорської величності.

Потому родовід Чайковських на радомисльських теренах переплівся зі згаданими вище Вонсовичами (Прот одружився на їхній доньці Кордулі), Третяками (кузина Феодосія була дружиною повітового предводителя Целестина Третяка), вдруге – з Глембоцькими, до яких у якості приданого доньки Криштофа наразі перейшли Березівка, Кайтанівка, Журавлинка.

Ходори дісталися братові Прота Симфоріану, марнотратові й гультяю. За кілька місяців той розтринькав усі набуті статки, наробив купу боргів і у відчаї застрелився у якійсь придорожній корчмі.

Так само несподівано й гучно через шість десятиліть по тому скінчив свій земний шлях і сам Михайло Чайковський, підвівши риску такому ж розбурханому й мінливому власному життю.

Зрада та втеча молодої дружини, несподівана смерть прийомного сина вкупі з немилістю новокоронованого Олександра ІІІ, опалою і забуттям донедавніх друзів підштовхнули самотнього й нікому вже непотрібного такого собі «Джеймса Бонда» ХІХ століття до самогубства. Михайло Чайковський пустив собі кулю в скроню, коли життєпис вже й так ішов під завісу: йому тоді минуло 82. Тож своїм пострілом наостанок він ще раз таки привернув до себе увагу.

Газета «Зоря Полісся», 13 березня 2015 р.

Зброярська кузня Сергія Гусовського

Російська військова агресія в Україну нині знову зробила наших співгромадян обізнаними з різноманітними видами озброєнь, переліками яких рясніють повідомлення з зони бойових дій на Донбасі. Поруч із сучасними смертоносними системами залпового вогню несуть небезпечну загрозу і воїнам, і мирним мешканцям й інші не менш страшні зразки важкої зброї. З-поміж них - міномети, балістичні й стрілецькі характеристики яких, поєднані з високою точністю й потужністю стрільби, зробили їх незамінними для ураження цілей, що в силу рельєфу місцевості чи інших природних або штучних перешкод є невразливими для прямих обстрілів.

Значний внесок у виробництво цих «гармат для навісної стрільби», що з’явилися на початку ХХ століття й, удосконалюючись, знайшли широке застосування у пору Першої і Другої світових та інших локальних воєн, зробив радомишлянин Сергій ГУСОВСЬКИЙ – знаний інженер і організатор виробництва.

У 1908 році у Радомислі відкрилась чоловіча гімназія, що стала провідним навчальним закладом і міста, і повіту.

Як згадував випускник гімназії 1919 року Микола Осадчий, у 1914 році в гімназії з’явилась посада інспектора (помічника директора). Працював інспектором молодий учитель російської мови і літератури Володимир Гусовський.

22 лютого 1915 року у Радомислі в родині Гусовських народився син Сергій. Дитинство його припало на буремні роки революційних і військових потрясінь. На цьому тлі рік 1919-й став останнім в нетривалій історії радомишльської гімназії. Заклад було перепрофільовано, а педагоги, що залишилися у розбурханому лихоліттями місті,  змушені були працевлаштовуватися в інших освітніх установах або виїздити. Гусовські врешті переїхали до Веприна, де у місцевій школі Володимир Іванович почав учителювати. Цю школу й закінчив Сергій. У Вепринському колгоспі в 15–річному віці він дістав перший трудовий гарт, вступивши потому до машинобудівного робітфаку, а опісля – до Київської політехніки.

На відміну від батька сина вабили точні науки, бо зарані він виявив технічне мислення, вирізнявся гарною пам’яттю, здатністю до конструювання.

У 1938 році дипломований інженер-механік дістав призначення на знаний столичний завод «Арсенал», що, підтверджуючи свою назву, спеціалізувався на виробництві й ремонті різноманітного озброєння. На цьому підприємстві Сергій Гусовський пройшов шлях від рядового інженера до керівника. Вже у перші три роки своєї роботи молодий фахівець швидко подолав щаблі начальника сектору, начальника зміни, помічника і заступника начальника цеху.

Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР він бере активну участь у демонтажі обладнання й підготовці заводу до евакуації. Очоливши один з ешелонів, Гусовський вирушив з ним у російське місто Воткінськ, що в Приураллі. А на місці призначення за три дні 2500 працівників, які прибули з ним, увели в дію механічний цех, що під орудою Сергія Гусовського почав давати озброєння фронтові.

Але військо потребувало суттєво якісніших і потужніших зразків зброї. У 1942 році у Коломні було створено Спеціальне конструкторське бюро гладкоствольної артилерії, що спеціалізувалося на розробці й удосконаленні мінометів. До роботи в ньому було залучено й Гусовського. Через рік він став Головним інженером СКБ. Розроблений і в стислі терміни запущений у виробництво 160-мм міномет М-160 став найпотужнішим мінометом не лише в арсеналі Червоної Армії, а й узагалі Другої Світової війни. Згодом було впроваджено ще більш потужний 240-мм міномет  М-240.

    Вагомий внесок Сергія Гусовського у їх виготовлення було відзначено двома орденами Червоної Зірки.

    У 1949 році уже досвідчений інженер і організатор виробництва повертається до Києва на рідний «Арсенал». На підприємстві починається суттєве перепрофілювання на нові військово-технічні орієнтири. Тут запроваджують розробку і виготовлення оптичних, оптико-механічних і оптико-електронних приладів для авіаційної та ракетно-космічної техніки.

В різні роки Сергій Володимирович працював на «Арсеналі» начальником цеху, лабораторії, виробничого відділу, заступником головного інженера з підготовки виробництва, заступником начальника, начальником Центрального конструкторського бюро підприємства. У 1966 році його призначили директором заводу (з 1975 р. – генеральний директор).

Підприємство по праву вважалось одним з провідних в оборонній галузі та оптичному і оптико-електронному приладобудуванні зокрема. Під керівництвом С.Гусовського тут успішно створюються прицільні комплекси для балістичних ракет, ракетно-космічні прилади, інфрачервоні головки самонаведення для авіаційних ракет і переносних зенітних комплексів, навігаційні та топографічні пристрої.

Вироби арсенальців не проминули жодного космічного старту, зробленого в СРСР, вони зробили вагомий внесок у втілення таких ракетних систем, як «Інтеркосмос», «Енергія», «Циклон», «Протон», «Зеніт», «Тополь», «Воєвода» («Сатана»). На «Арсеналі» випускалися приціли для авіації, в тому числі автоматичні для кулеметно-гарматного озброєння і бомбометання, які встановлювалися на літаках «Міг», «Су», військових гелікоптерах, а також апаратура для військово-морських суден та ін.

За спогадами тих, хто з ним працював, Сергій Володимирович був вольовою людиною, вмів досягати поставленої мети, організувати колектив на виконання поставлених завдань, застосовуючи у керівництві важелі, які за сучасною термінологією називають системним підходом. Колег і підлеглих приваблювали в ньому щирість і дружелюбність, надзвичайна ерудиція та інтуїція. Коли у когось щось не виходило, він, як кажуть, не вдавався до розносів, а прагнув розібратися й допомогти.

Громадський авторитет Сергія Гусовського підтверджувало його неодноразове обрання депутатом Київради і Верховної Ради УРСР.

За видатний внесок у розробку і освоєння нової техніки та вмілу організаторську роботу С.В.Гусовський був удостоєний Державної (1970) та Ленінської (1982) премій, нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. У 1975 році йому було присвоєне звання Героя Соціалістичної праці.

Пішов з життя талановитий конструктор і організатор виробництва після тяжкої тривалої хвороби 30 жовтня 1983 року. Поховали Сергія Володимировича Гусовського на Байковому кладовищі в Києві. У столиці та Радомишлі його ім’я увічнено в назвах вулиць.

Газета «Зоря Полісся», 20 лютого 2015 р.

Німці та їхні поселення на Радомишльщині

На території сучасної Житомирщини перші поселення німецьких колоністів з'явилися ще у XIII столітті. Оселилися згодом вони і в Радомислі, зокрема в передмісті на Папірні. За переказами, саме німецькі майстри попервах працювали на заснованій тут Києво-Печерською лаврою на початку ХVII століття паперовій мануфактурі, яка постачала папером лаврську друкарню.

Після загарбання Правобережної України Російською Імперією на ці території поширились царські укази Єлизавети та Катерини-Другої (остання, відомо, була пруською принцесою) стосовно німецької колонізації «малоросійських земель». І вже у середині XIX ст. серед поміщиків-землевласників Радомишльщини значаться Д.Фон-Йорк, Г.Бельке, В.Лур’є, Б.Гасфорт. Трохи пізніше до цього переліку додались К.Миклуха (мати відомого вченого М.М.Миклухо-Маклая), що походила з родини обрусілого німця - у дівоцтві Беккер. Вона придбала малинський маєток, до якого входили й деякі землі сучасного Радомишльського району.

К.Миклуха-Беккер і М.Миклухо-Маклай.

Особливо почала помітно зростати кількість німецьких колоній у нашому краї після скасування кріпацтва. Так, у 1877 р. пруські піддані В.Тишенберг, Й.Свідерський, І.Пухальський, П.Шнітке та інші викупили у княгині Щербатовоі земельну ділянку в 159 десятин в районі с.Стара Буда в урочищі Липовець. Вже через п’ять років це «товариство прусаків на чолі з Й.Свідерським» значилося серед кращих господарників потіївського маєтку.

На кінець ХІX ст. у Вишевицькій волості Радомисльського повіту нараховувалось дві німецькі колонії (Товсте, Цибель), налічувалось у волості 470 лютеран. У Кичкирівській волості було 11 колоній (Райки, Папірня, Миколаївка, Ставецька, Городецька, Холявка), стільки ж у Потіївській (Філо­нівка, Морогівка, Мар’янівка, Романівка та ін.). У 1870 р. в Радомисльській колонії на Папірні налічувалось 17 дворів, у яких мешкали 42 чоловіки і 41 жінка.

Колонії здебільшого іменувалися за належністю до села, біля якого утворювалися. Проте мали вони іноді й окремі оригінальні назви. Скажімо, колонія Цибель, розташована між Кримком і Березцями, названа так була за прізвищем свого старости. Колоністи Миньківськоі колонії назвали своє поселення Романдорф (Романівка) на честь власника села поміщика Романа Вербицького, який оселив їх тут на своїх землях. Під такою назвою Миньківка була позначена на деяких тогочасних ландкартах.

Цікаво, що багато німців не бажали мати російського підданства і жили на Поліссі в якості іноземців. Відтак вони діставали ряд пільг і привілеїв, звільнялися від багатьох повинностей, якими обкладалося корінне місцеве населення.

Колоністи мали свою самоуправу. Головували в колоніях виборні старости –«шульци». У спорах з корінними жителями німці зверталися до дипломатичних агентств свого уряду.

Займалися вони переважно землеробством, тваринництвом. Притому важливу роль передусім відігравало молочне господарство - вироблялися масло і сир. А ще - розводили коней, худобу.

Будуючи садибу, колоністи щонайперше ставили приміщення для тварин, а вже потім зводили житловий будинок. Будинки, до речі, були невеликими. У Циблі, наприклад, за переказами старожилів, вони складалися з 1-2 кімнат.

Займалися німці крім того лісовими промислами (у тому ж таки Циблі була заснована одна з найперших у регіоні промислових лісопилень), переробкою сільгосппродукції та сировини, шили одяг. Їхні господарства вирізнялися кращою і прогресивною технічною оснащеністю та раціональним використанням земельних угід. Мали вони, у порівняні з місцевим населеням, вищий культурний і освітній рівень. Хоча не всі з них володіли російською чи українською мовами, оскільки безпосередні контакти з місцевим населенням були обмежені. Були серед них вправні знахарі, лікарі.

Перебували німці в установах Радомисля й на казенній службі. А барон В.Унгер-Штеренберг очолював Радомисльське повітове дворянське зібрання.

Промисловець А.Тайферт став на початку XX століття співзасновником, а згодом одноосібним власником пивоварного заводу в Радомислі. Завдяки його зусиллям радомисльське пиво мало добру якість і користувалося попитом покупців по всьому повіту й за його межами, продавалося в крамницях Києва, Житомира. Обсяги виробництва повсякчас зростали. У 1914 р. зокрема на заводі перероблено було 1152 пуди солоду. Технологія виробництва була запозичена з Баварії, Австрії, Чехії. Про це свідчать тогочасні назви сортів пива, яке вироблялося: «Пільзень», «Вієнське», «Мюнхенське», «Бок-бір» та ін.

Серед тодішніх промисловців краю в архівних джерелах подаються німецькі піддані Кельн (власник лісу і лісопильні біля с.Вирва), Й.Фукс (йому належали в Радомислі майстерні з ремонту швейних машинок «Зінгер» і виробництва меблів). Радомисльський купець австрієць А.Себер став засновником паперової фабрики у Малині, яка нині є провідним підприємством галузі в Україні.

Німці мали в Радомислі свій молитовний будинок (кірху). Будівлю кірхи і лютеранського священика увічнено на видрукуваних на початку двадцятого століття фотолистівках з краєвидами тогочасного Радомисля. Будинок зберігся до наших днів. У Радянський час у ньому розмістили житловий будинок.

Кірха в Радомислі. Фотолистівка початку ХХ століття.

Пасторами приходів були зокрема А.Келлер, Е.Берг, Й.Куфельд. Кірхі й молитовні будинки діяли також у колоніях. Притому деякі з них функціонували навіть за Радянської влади. Так, у 30-х рр. припинила діяльність кірха у Негребівці. Її настоятеля, котрий був пастирем лютеран району, було репресовано. З німецькою колонізацією регіону пов’язане й поширення тут баптистського віросповідання – «штундизму», цілком легалізованого вже у сучасний період.

У 1873 р. (за деякими джерелами 1865 р.) в Радомислі було засновано німецьку школу. Навчалося в ній небагато учнів. У 1887 р. школу відві­дувало 20 хлопців і 13 дівчат, у 1893-му - 16 хлопців і 10 дівчат. Викладання предметів у школі велось німецькою мовою. Тому російський уряд всіляко прагнув русифікувати такі навчальні заклади, і у 1887 р. за царським указом від 8 жовтня німецька школа в Радомислі була прийнята у відання Міністерства освіти.

У школі викладалися Закон Божий, катехізис, арифметика, читання, письмо, церковний спів. Учителями працювали російські піддані - німці. Збереглися прізвища учителів - Ф.Рейзер, А.Бер, В.Еске, Ф.Ейдеман. Цікаво, що їм виділялося в користування по 3 десятини 250 саженів землі, встановлювалась платня у 90 рублів. Після ліквідації колонії у колишній німецькій школі містилась папірнянська початкова школа (вона обліковувалась у місті за номером З).

Та початок XX століття німецьку колонізацію в нашому краї зупинив. У зв’язку з початком Першої Світової війни у 1915 році більшість колоністів були позбавлені своїх господарств, майна і виселені вглиб Росії - за Урал і Сибір. Чисельність німців значно зменшилась. Але чимало з них знайшло своє місце на Поліссі і в нових умовах.

У 1931 році в Радомислі мешкало 176 німців (1,58 % від усього міського населення міста). Це була четверта за чисельністю національна група в місті пі­сля українців, росіян і євреів. Два їх представники були обрані членами міської Ради.

Спізнали німці репресій 30-х рр. саме з огляду на національну приналежність із стандартним звинуваченням «за шпигунство». Чимало німецьких сімей, що були добрими господарями і не бажали йти до колгоспу , були розкуркулені й виселені.

А з початком Другої Світової війни радянський уряд примусово виселив представників німецької національності з прикордонних районів. Решту з тих, хто утримався після цих «великих переселень», забрали із собою до Німеччини німецькі війська, що відступали. В 1942 р. в с.Філонівка було організовано німецьке поселення з «фольксдойчів».

Дехто з них уже в наш час встановив зв’язки з рідним краєм свого дитинства. Уродженець Ставецької колонії Ф.Райх (батька його було репресовано радянською владою «як куркуля», а самого Фрідріха відправили до рейху окупанти) неодноразово приїздив на Радомишльщину, надаючи гуманітарну допомогу соціальним закладам, місцевим жителям. Ним було налагоджено практичні навчання студентів Житомирської сільгоспакадемії в Німеччині, за що Ф.Райх удостоєний звання почесного доктора ЖСГА.

Мешкають нащадки колоністів у районі й донині. Відомі на Радомишльщині прізвища Кноп, Шмуклер, Візінгер, Майєр, Штирмер та ін.

Родина Штирмерів. Фото 1930-х років.

Свого часу Укрінюрколегією розшукувалися нащадки померлої в Німеччині Б.Кньопфлер, уродженої 1921 року в Радомислі в родині згаданого вище власника пивзаводу Тайферта. З’яcувалося, що нащадки Тайфертів тут живуть дотепер.

Так що історія німців та їх нащадків на Радомишльщині продовжується.

(У співавторстві з Геннадієм Цвіком,

вчителем історії Радомишльської гімназії).

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».

Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.

Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .

Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 145-146. - ISBN 966-7390-56-X

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

З роду Альпертів

У Київському державному архіві зберігається справа за липень-серпень 1851 року про зловживання ремісничого старшини повітового міста Радомисля. З клопотанням про розслідування цієї справи до Київського губернаторства звернувся старшина Радомисльського єврейського товариства І.Альперт.

Рід Альпертів мав багато родинних гілок і був добре відомим у Радомислі на межі ХІХ та ХХ століть. Зокрема знаними були серед радомислян Аврум Альперт, що мав мережу текстильних крамниць, Фаня Альперт, яка тримала бакалійну лавку, Зісман Альперт, котрий торгував борошном. У списках Радомисльської жіночої гімназії за серпень 1918 року серед учениць підготовчого класу названо Хану-Манцю Альперт.

А от один з їхніх нащадків, що походив з родини, яка емігрувала з Радомисля до Америки, у другій половині ХХ століття уславився на увесь світ. У 1935 році у Лос-Анджелесі в родині Лейби Альперта народився син Герб. Його покликанням стала музика, якій він присвятив усе своє життя і завдяки якій став усесвітньо відомим музикантом-трубачем, керівником популярного оркестру, композитором, успішним продюсером, власником однієї з найзнаніших фірм грамзапису.

Наразі на єврейському цвинтарі Радомишля про радомишльські корені Альпертів нагадує одне з поховань, на якому зазначено:

«Альперт Ш.А. (1888-1955). Любій матусі, бабусі й незабутньому другові від скорботних дітей та онуків»…

Газета «Зоря Полісся», 16 січня 2015 р.