Їх обпалив і поєднав Чорнобиль

26 квітня 1986 року поділило життя і долі мільйонів українців на «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». Багатьом з них не просто поділило, а й понівечило, підірвавши здоров’я, для декого, на жаль, безповоротно і непоправно, і від того відлетіли їхні обпалені радіаційним попелом душі у вічність.

Коли розлетілася світом лиха звістка про аварію на Чорнобильській атомній, сотні наших земляків вирушили в запорошену смертоносним атомом зону, щоб усім миром вгамовувати розбурхану ядерну стихію та ліквідовувати її страшні наслідки. Пожежники і водії, будівельники і механіки, лікарі і енергетики, міліціонери і військові – роботи вистачило усім. І не на один рік, бо тривають вони там ще й досі, і триватимуть ще бозна скільки літ…

Свій посильний внесок у ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття зробили й троє оцих радомишлян, котрі мужньо і самовіддано виконали свій обов’язок.

Юрій Дмитрович Мотрушенко (на світлині – в центрі), котрий працював автоскреперистом в кримоцькій ПМК-12, був призваний військкоматом на ліквідацію наслідків 5 травня, через десять днів після вибуху реактора. То, мабуть, були найгарячіші дні, коли лік ішов на години й хвилини. Працював він у зоні за своїм цивільним фахом, проте йшлося тут уже про дезактивацію забруднених радіаційним пилом сільгоспугідь, про спорудження об’їзних шляхів, спорудження деяких виробничих об’єктів. Гори роботи (у прямому розумінні) перевернув він упродовж трьох місяців своєї трудової чорнобильської вахти. Потому повернувся додому, працював у Кримку до ліквідації підприємства, а затим до виходу на заслужений відпочинок – у радомишльській Пересувній механізованій шляхо-будівельній організації.

Василь Сергійович Лопата (на фото – зліва) вирушив у Чорнобильську зону, можна сказати, слідом: перебував там із серпня до грудня 86-го (до речі, теж працівник ПМШБО, де працював майстром). Його, інженера-автошляховика за фахом, призначили заступником начальника штабу 2-го інженерного батальйону. У чорнобильському послужному списку Василя Сергійовича – своєрідна «дорога життя», побудована між Чорнобилем і Зеленим Мисом, споруджений вертолітний майданчик, пункт санітарної обробки особового складу,  утримання автошляху Чорнобиль – Прип’ять, роботи з дезактивації.  А ще – фіксація територій об’єктів у зоні від несанкціонованого проникнення до них (йдеться про огородження спецмайданчиків колючим дротом та іншими запобіжними засобами).

Втім назавжди закарбувалися у пам’яті чорнобильських звитяжців лише їм зрозумілі терміни та орієнтири, як то «сектор №2» чи загадковий «циклоп» - так іменувалась спецмашина для перевезення радіаційно-забруднених вантажів.

На такому «циклопі», кабіна якого з малесеньким віконечком мала посилений радіаційний захист, працював у зоні Євген Костянтинович Панченко (на знімку - справа).

У червні 1986 р. він, до цього працівник рембуддільниці, поїхав у Чорнобиль добровольцем, і провів там вісім літ. Курсував під самісіньким четвертим енергоблоком, підвозячи чи відвозячи конструкції, матеріали, залишки, зокрема й ті, яких занадто багато накидали на зруйнований реактор.

Ніби передбачаючи можливі запитання про наслідки для здоров’я, Євген Костянтинович не без гордощів розповідає, що після повернення в рідний Радомишль одружився, зросло в родині четверо діточок.

Одначе подекуди з гумором згадують ліквідатори нелегкі будні тих чорних днів. Скажімо, й те, як, чого гріха таїти, самі нерідко нехтували безпекою і застереженнями лікарів, коли купалися і ловили рибу в опроміненій Прип’яті.

Стосовно ж соціальних проблем, то надто не нарікають «чорнобильці» на долю, усвідомлюючи теперішню складну ситуацію в країні, хоча поневірянь, звичайно, вистачало. Приміром Ю.Мотрушенку свого часу через неправильно видану архівну довідку довелося чимало порогів пооббивати, аби довести своє перебування в «зоні» при оформленні пенсії.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2015 р.

*     *     *

Серед тих, хто у 1986-му брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікар-терапевт райлікарні Дмитро ГУЗ, який поділився спогадами про своє чорнобильське «відрядження».

- Отже, Дмитре Федоровичу, коли і у якій ролі Ви перебували у радіаційній зоні?

- У Чорнобильській зоні я перебував лікарем першого батальйону ліквідаторів упродовж трьох місяців: жовтень, листопад, грудень 1986-го. До моїх обов’язків входило надання медичної допомоги особовому складу. Базувалися ми в селі Димерка Іванківського району.  На щастя, серйозних проблем не виникало, працівники батальйону переважно зверталися за медичною допомогою з приводу застудних захворювань. Якщо ж траплялися травми, то доставляли травмованих до міської поліклініки.

Спочатку нас возили до місця дислокації автомашинами, а потім оселили у тамтешньому дитсадку. До функцій батальйону входило вивезення звідти забрудненого грунту. Крім того у самому Чорнобилі впорядковували теплотрасу, що опалювала помешкання ліквідаторів.

Дехто з молодших за віком часом нехтував безпекою, як кажуть, ліз, куди не варто. Доводилося переконувати, пояснювати небезпеку радіаційного опромінення, якого попервах ніхто не відчуває, та наслідки його впливу на організм, на ті чи інші органи можуть бути небезпечними для життя. Довкола села – поле, лісок, у садках повно фруктів на деревах: яблука, груші, горіхи… Повсякчас застерігав хлопців, щоб не нехтували безпекою, Хоча застережні функції щодо цього виконували й патрульні служби. Бо пересувалися лише організованими групами, а не кожен сам по собі. Слідкував за дотриманням правил дезактивації, щоб після роботи обов’язково всі йшли до лазні, під душ. Словом, всі належні умови і медичний нагляд було забезпечено.

- А як склалось Ваше життя після Чорнобиля?

- Довгий час я працював у Словечанській лікарні на Овруччині, де завідував терапевтичним відділенням, був начмедом, доводилося виконувати обов’язки головлікаря, а у 1990-му за програмою переселення переїхав до Радомишля. Маю статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії, дружина – третьої. Раніше отримували путівки на оздоровлення, куди їздили разом з дітьми, що теж є потерпілими від аварії. Потім це припинилося. Передбачені законодавством пільги також поступово скорочуються. А радіаційний вплив, проте, безслідно не минає. Це я, як лікар, добре знаю…

Газета «Зоря Полісся», 14 грудня 2012 р.

*     *     *

Коли у червні буремного 1986-го механізатор з тодішнього Леніного (нині – Ставки) Володимир Мордалевич отримав військкоматівську повістку про виклик на збори з перепідготовки військовослужбовців запасу, попервах вважав це традиційною кампанією, до якої вже залучався. І адреса зборів виглядала знайомою: Новоград-Волинський. Проте дружина серцем відчула і сприйняла цей виклик болісно. Врешті її здогади підтвердили і в районному комісаріаті, неофіційно повідомивши «партизанам», як тоді узвичаєно називали «запасників»,  що поїдуть у Чорнобиль. Проте спочатку команду відрядили таки до Новограда, де усіх облікували, спорядили, видали обмундирування та… спрямували у Білу Церкву. Саме там формувався підрозділ ліквідаторів, котрих після нетривалого навчання відправили у військове містечко, що розгорнулося в зоні аварії в селі Термахівка біля Іванкова.

Звідси бійців щоденно доставляли безпосередньо на територію ЧАЕС. Орудувати довелося переважно лопатами, підбираючи забруднений грунт у недоступних для техніки місцях. Працювали також на дорожньому будівництві.

Як згадує Володимир Юліанович, попервах почувався непевно і трохи боязко. Адже радіація видавалася незнаною і втаємниченою. Проте забачивши, який огром людей перевертався у зоні й довкола неї, приборкуючи стихію, усі дещо заспокоїлися та, як мовиться, втяглися.

Хоча особливого захисного спорядження ніхто не видавав. Возили їх у звичайному вантажному «газоні», накритому тентом. Респіратора, якого таки надавали кожного дня, вистачало зазвичай на якихось пару годин роботи, а потім він ставав гидко-бурим і непридатним. Щодо застережних заходів, то категорично заборонялося бійцям пересуватися за окреслену для них територію, брати до рук чи піднімати будь-які предмети. А як вабила, згадує Мордалевич, риба, що буквально кишіла у величезних резервуарах, у яких циркулювала вода для охолодження реактора. Проте чималі товстолобики, коропи, форелі навіть зовні ніби світилися опроміненням. Дехто із зухвальства заходами безпеки нехтував, розплачуючись згодом непоправними наслідками.

Тривала їхня вахта з 11 червня до 2 серпня. Якого опромінення набрав, Володимир не замислювався, адже попервах жодного обліку ніхто не вів. Потім дещо налагодилося. А коли вже згодом перебував у Львові, оформлюючи ліквідаторські документи, лікарі зазначили, що його доза цілком підпадає під першу категорію, але її зазвичай давали тим, хто вже самотужки не тримався на ногах. Він, на щастя, під таке означення не потрапляв.

А щодо «Чорнобильської» пенсійної доплати, то вона нині становить аж 207 гривень.

Відтак отримує Мордалевич «військову». Адже після ліквідаторських зборів вирішив піти на контрактну армійську службу. Тож закінчив школу прапорщиків. Служив спочатку в рідному краї – у військовому містечку Макарів-1. Затим перевівся у Мурманськ, куди свого часу подалося чимало земляків.

Коли Україна стала незалежною, повернувся додому, дослужуючи на «десятці».

Осіла родина відтоді в Радомишлі, зростивши сина й доньку, мають уже з дружиною чотирьох онуків.

Хоча й став пенсіонером, але його досвід механіка затребуваний. Наразі без роботи не сидить.

– Приємно, що шанують нас, ліквідаторів, – морально,  а часом і матеріально, добре, що маємо спілку, де гуртуємося, розв’язуємо проблеми, бо самотужки пробити бюрократичну стіну надзвичайно важко, – каже Володимир Юліанович.

Він і його побратими по Чорнобилю заслуговують на шану, адже зупинили розповзання атомної зарази, що могла накоїти значно більшої біди.

 *     *     * 

Володимир Мордалевич і Сергій Муравський. 

Маршрути знаного водія Радомишльського автопідприємства Сергія Муравського та його автобуса проходили і тепер проходять (щоправда,  вже у приватному статусі) шляхами усієї України та навіть за її межами. А на межі 1986-87 років ЛАЗ, за кермом якого перебував Сергій, виконував рейси в тодішньому пеклі не лише України, а й усього світу – в розбурханій некерованою атомною стихією та вщерть забрудненій радіаційними викидами з поруйнованого реактора Чорнобильській зоні.

У грудні 1986 року в обласному управлінні автомобільного транспорту сформували автоколону автобусів, що вирушила в опромінений регіон. Увійшов до складу цього загону й 26-річний Муравський.

Попри, здавалося б, молодечий вік він уже вважався одним з найдосвідченіших водіїв автопарку. Тут працював ще до строкової армійської служби, освоївши професії слюсаря, ремонтника. Потім став водієм вантажних автівок, а з набуттям потрібного досвіду та професійного стажу сів на автобус, зберігаючи вірність обраній професії дотепер.

Шляхи в «зоні» теж були йому знайомими, адже до самого 26 квітня 1986-го з Радомишля курсував рейсовий автобус до Чорнобиля. Базувалися автобусники у Зеленому Мисі. Звідти доставляли зміни вахтовиків у Прип’ять, той же Чорнобиль, інші місцини, де ні вдень, ні вночі не припинялась робота. Повернувшись із рейсу, щонайперше деактивували автобуси, змивали пил із себе. А потім – нова зміна.

Втім у нетривалі перепочинки, як згадує водій, дозволяли собі автопрогулянки зоною. Зокрема якось не втрималися від спокуси подивитись здалеку на сумнозвісний Рудий ліс, що став лихим символом сплюндрованого радіацією довкілля. Позаяк обпалила Чорнобильська біда не лише природу, а й людські життя та душі. Розплачуватися ж ліквідаторам за своє подвижництво довелося підірваним здоров’ям та набутими від того болячками й хворобами.

І тим більш прикро, що багатьом довелося мало не через суд доводити своє «ліквідаторство».

Не оминула тяганина з оформленням відповідних документів й Муравського. На щастя, все ж збереглися документальні свідчення в архівах, що підтвердили і «зону», й терміни. Тож отримує ліквідатор другої категорії Сергій Петрович Муравський тепер «Чорнобильську» пенсію, що обмірюється аж у 2200 гривень, має  й відповідні оздоровчі доплати. А ще нещодавно підліковувався в реабілітаційному центрі для ліквідаторів, про який відгукується з приємністю.

Відрадою та надійним причалом була і залишається для нього родина. Разом із дружиною підняли й виховали двох синів. Старший син, до слова, мав статус дитини, потерпілої від аварії на ЧАЕС.

Місяць тривала для Муравського та його колег-автобусників Чорнобильська вахта. Примітно, що саме на цей період припало прийняття держкомісією в експлуатацію комплексу  захисних споруд над поруйнованим аварією четвертим енергоблоком станції, відомого як «саркофаг». На честь цієї першої перемоги і вшановуються відтоді 14 грудня всі учасники ліквідації наслідків аварії.

*     *     *

Тож позаду десятиліття біди та подолання її наслідків, а попереду - тисячі знаків запитання, відповіді на які доведеться шукати ще й нашим правнукам. Та українці - сильні духом і не раз усім миром, толокою доводили своє уміння стійко долати негаразди. Так, як це робили наші земляки у далекому вже 1986-му.

Чорнобиль став невід’ємною часточкою життя для кожного, хто у ньому побував. Часточкою, за яку ні першим ліквідаторам, ні їхнім наступникам ніколи не буде соромно перед прийдешніми поколіннями. Бо їхній подвиг – то саме в ім’я життя і здоров’я нащадків. Відтак честь і хвала їм за це.

Газета «Зоря Полісся», 10 грудня 2021 р.

Верлоцькі писанки – в унікальній музейній колекції

   Під час виборчої парламентської кампанії 2006 року мою увагу привернув барвистий настінний календар, розповсюджуваний агітаторами «Народного блоку Литвина». Під відомим закличним шевченковим гаслом «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» на ньому було надруковано унікальні зразки писанкарства з різних куточків української землі: від Слобожанщини й Причорномор’я – до Карпат і Сумщини, що промовисто символізували єдність прадавніх народних традицій усіх регіонів України.

  Центральне Полісся було представлене писанкою з села Верлок Житомирської області. Ясна річ, йшлося про Верлок, що на Радомишльщині. Проте коли цікавився у сучасних верлочан, хто той самобутній майстер (або майстриня), чиє писанкарське мистецтво увічнене на календарі, ніхто не дав жодного пояснення чи хоча б натяку.

  І ось нарешті відгадка віднайшлась після прочитання публікації рівненського історика А.Климчука про унікальну стародавню колекцію писанок з приватного краєзнавчо-енографічного музею Катерини Скаржинської, представниці давнього дворянського роду, що був створений нею на Полтавщині у маєтку на хуторі Круглику поблизу Лубен (газета «Зоря Полісся» від 10 квітня 2015 р.). Саме з тієї колекції писанок й походила ота загадкова верлоцька, що була надрукована на агітці.

   Втім загалом у музеї К.Скаржинської експонувалась 31 писанка з Верлока (у ХІХ столітті назва села офіційно писалась Вирлоок). Докладно про них розповідається в «Описании коллекции народных писанок», який склав один зі збирачів колекції - дійсний член Російського географічного товариства Сергій Кулжинський. Цей каталог, примірник якого зберігається в книгофонді Національної парламентської бібліотеки України, було видано у 1899 році, і поряд з розповідями про українське писанкарське мистецтво, описом власне самої колекції та її класифікацією (упорядники сортували писанки за формою «головних ліній» - таких собі «яєчних меридіанів»), його чи не найголовнішою цінністю є представлені малюнки писанок, значна частина їх навіть виконана у кольорі.

   Верлоцькі писанки подано в каталозі за номерами з 667-го до 697-го. Вісім їх зображень вміщено на кольорових таблицях, 23 – на чорно-білих. Деякі писанки означені за назвами: «Бокова ружа» (дві писанки з такою назвою – №№ 667 і 668), «Дубове листя» (669, 672), «Квітки»(670), «Безкінечник» (671, 687), «Ружа» (674, 675), «Гачки» (677), «Сорок гілок» (679), «Хрести» (680,681), «Три листки»(684), «Баранячі роги» (685), решта назв не мають.

   Вочевидь поголос про захоплення К.Скаржинської писанками та про її унікальний музей сприяв тому, що колекціонерці повсякчас надходили візерунчасті великодні дарунки з різних регіонів. Верлоцькі зразки передав до музею п.Гіжицький, зазначається в описі колекції.

   На жаль, виданий опис – то єдине, що від неї лишилося. Власне, музейники збирали передусім справжні писанки, тобто розфарбовані яйця. Лише згодом навчилися їх «випотрошувати», зберігаючи лише зміцнену оболонку – шкаралупу. Тож ранні екземпляри просто зіпсувалися. А вже у пору лихоліть громадянської та Другої світової воєн майже всі «живі» експонати музею були знищені.

   Принагідно варто зауважити, що згаданий у каталозі «п.Гіжицький» - верлоцький поміщик Лев Миколайович Гіжицький. На межі ХІХ-ХХ століть він володів присілком Бистріївка, де йому належала 571 десятина землеволодінь. Його брати Костянтин і Андрій мали маєтності у селах  Волчкове і Городище Радомисльського повіту. Городище (нині – Малинський район) у ХІХ ст. було родовим маєтком Гіжицьких. Тож завдяки одному з представників цього роду Леву писанки з Верлока й потрапили до унікальної колекції, вписавши давнє і славне поліське село до скрижалей українських культурних надбань.

   Слід зазначити й те, що Бистріївка приписана була до парафії Верлоцької Свято-Миколаївської церкви, де священиками на межі ХІХ-ХХ століть служили зокрема Г.Раставецький, А.Барилович, В.Дурдуківський, Г.Біляшевський, А.Грищинський, котрі теж залишили свій помітний слід в історії села, сприяючи розвитку в ньому освіти й культури.

Могила А.Грищинського у Верлоці.

   А от імена самобутніх верлоцьких писанкарів загубилися в глибинах десятиліть, адже в епоху церковних та національних гонінь не було місця й таким прадавнім традиціям як писанкарство. Часи, одначе, змінилися, відтак віриться, що відродяться згодом і традиції.

   Тим часом завдяки описові колекції, яка залишилась єдиним джерелом інформації про унікальну збірку писанок, є можливість відтворити зібрання К.Скаржинської. Наразі роботу над його відновленням почали провідні писанкарі сучасної України.

Богоугодні справи і звершення Петра Могили

«В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1633…». Так підписано запрошення на урочистості, надіслане Павлу Ставецькому, впливовому шляхтичеві тогочасної пори, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси Петром Могилою. Збереглися в архівах ще ряд його листів, писані з Радомисля. Аналізуючи їх, історик Л.Тимошенко зазначає, що Радомисль був своєрідною заміською резиденцією Петра Могили.

Український політичний, культурний і церковний діяч Петро Могила народився 1596 року і належав до стародавнього роду молдовських господарів, які змушені були залишити рідну землю після загарбання її турками. Оселилися вигнанці на українських просторах Речі Посполитої. Зважаючи на знатне походження, Петро здобув гарну освіту у Польщі, Голландії, Франції, потому був на службі у польському війську, що спільно з українським козацтвом вело боротьбу з турецькими агресорами.

У службових і світських справах він тісно зійшовся з тодішньою українською панівною верхівкою, неодноразово навідуючи Київ, виявив притому особливу прихильність до православних святинь і традицій. Талановитого боговідданого юнака помітив і наблизив до себе митрополит Іов Борецький.

Вочевидь саме під його впливом Петро Могила вирішив присвятити себе служінню Богові і церковним справам та прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. А у 1627 році після смерті лаврського архімандрита Захарія Копистенського його обрали монастирським предстоятелем, фактично на другу ієрархічну посаду у Київській православній митрополії.

Серед богоугодних справ ігумена монастиря Петра – впорядкування і розширення його території, влаштована у ньому богадільня для бідних. Та насамперед він гідно продовжив справу своїх попередників Є.Плетенецького і З.Копистенського  з розвою науки і культури. Сам вивчений у закордонні, Петро Могила відправив туди на навчання своїх ближніх – у їх числі відомих згодом «книжних і вчених» людей: І.Гізеля, Т.Земку, С.Косова, І.Трофимовича та інших, котрі після повернення стали навчителями в організованій у лаврі школі. Після її з’єднання потому з Київською братською школою було утворено Києво-Могилянську колегію, що постала на українських землях помітним і найвідомішим навчальним закладом тієї доби.

Дослідники життєпису Петра Могили відзначають його організаторський і господарський талант в управлінні лаврськими маєтностями. До них, зокрема, належали Радомисль і ряд довколишніх сіл. Тут, відомо, діяли рудні, млини та інші промисли, були чималі лісові й земельні угіддя, працювала знана монастирська паперова мануфактура, що виробляла папір, вкрай потрібний у тому числі й для книгодрукування. Відтак закономірно було для ігумена мати на потетерів’ї власну заміську резиденцію, зважаючи ще й на його численні відвідини місцевих парафій і парафіян.

Примітно, що на відміну від згаданих своїх попередників-архімандритів, він не увічнив себе на філігранях (водяних знаках) радомисльської папірні. Замість родових гербів очільників лаври, як це чинилося раніше, на виготовленому в Радомислі папері потім уже просто проглядаються храмові обриси.

Ще більш вагомішими є звершення Петра Могили після його обрання і посвячення 1633 року Київським митрополитом. Він доклав чимало сил і власних коштів для відбудови та відродження багатьох церковних святинь. Серед них – Софійський собор, Десятинна, Трьохсвятительська і Василіанська церкви. Ним особисто переглянуто і доведено до первинних грецьких канонів більшість книг для церковних служб, не кажучи про значне зростання видавництва навчальної і пізнавальної літератури. Його подвижництвом і стараннями православна церква у кордонах Речі Посполитої дістала належні правові й державні гарантії для своєї діяльності.

З огляду на вагомі богоугодні справи і звершення, у 1996 році синоди Українських Православних Церков причислили Петра Могилу до лику святих.

Незважаючи на віросповідання чи політичні уподобання, його шанують і повсякчас відносять до когорти найвизначніших і найшановніших українських діячів різних епох.

Напевне слід вважати вулицю Петрівську в Радомишлі названою саме на честь святителя Петра Могили. Своєрідна символіка тут є і в тому, що якраз на цій вулиці упродовж багатьох років містилися й містяться донині освітні та просвітні заклади. То чи не доцільно було б наректи розташовану нині на цій вулиці гімназію «могилянською»?

Беззаперечні заслуги цього просвітителя та подвижника й у збереженні та підтриманні українських мовних традицій. Поряд з давньослов’янською мовою його праці писані також українською, польською, латиною. До речі, українською він виголошував проповіді, подавав у творах перекладені ним на українську тексти святого письма, часом писав оповіді. Записані власноруч Петром Могилою дохідливою народною мовою записки про дива Господні переконливо підтверджують його талант не лише як церковного полеміста та проповідника, а й як літератора-оповідача. Одна з таких розповідей – «Сила молитви», що збереглась у творчій спадщині святителя, до того ж підтверджує черговий факт перебування Петра Могили на наших теренах.

СИЛА МОЛИТВИ

    Року 1629, місяця січня, 14 дня, коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілочі, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.

Довго вивідували чоловіки села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.

Аж якось зібралися усі селяни гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.

А один із них, чоловік добрий і богобоязливий, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:

- Мужі-браття, послухайте мене, чоловіка грішного! (Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати). Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині Богові всевідущому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо Йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.

Коли ж усі згодились, Федько здійняв руки до неба і зі сльозами вигукнув:

- Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, хто зло чинить нам.

І почав проказувати молитву Господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, здійнявши руки, проказали молитву до кінця.

Коли ж скінчили, - о чудо! - аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:

- Лихо мені! Болем плечі мої судомить!

І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та селяни, взявши його, донесли до двору. Отак стало явним злодійство його.

У хворобі ж цій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.

Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до Бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 2015 р.

З іменем «Зоря Полісся»

1 квітня 1965-го року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер відновленої райгазети, котра відтоді виходить під назвою «Зоря Полісся».

Адміністративно-територіальна реформа 1962 року, за якою було укрупнено райони, підпорядкувала не лише населені пункти ліквідованого Радомишльського району Малинському, а й припинила діяльність цілого ряду радомишльських районних служб. Потрапила до цього переліку і райгазета Радомишля - одна з найдавніших місцевих газет не лише на Житомирщині, а й в Україні. Проте тривала ота невдала реформа лише два роки, і у грудні 1964 Радомишльський район відновили. Тож повернулися й районні структури «до своїх берегів». Редакцію газети в Радомишлі довелося поновлювати практично з нуля. Бо попередні газетярі тим часом працевлаштувалися на інших роботах, дехто навіть виїхав з Радомишля.

Втім охоче поновили роботу в райгазеті колишні її співробітники Юхим Гончаренко (він стояв біля витоків радомишльської районки ще у 1930-ті роки), Леонід Сінькевич, Віктор Кушніренко, влилися в колектив місцеві талановиті автори Ніна Коминар, Лідія Степаненко, Раїса Нарожна.

Водночас призначений редактором Володимир Залізко, котрий переїхав до Радомишля з Овруча, де працював у тамтешній районці, «прихопив» із собою кількох «легіонерів» для посилення.  У їх числі були молоді й амбітні Петро Федотюк, Василь Скуратівський, що згодом стали знаними письменниками й митцями, а також Іван Стоцький, котрий мав уже певний досвід журналістської роботи. Літпрацівниця Марія Гордієнко приїхала з чоловіком Анатолієм Пилипенком (він, щоправда, спочатку вчителював на Радомишльщині, а до журналістики пристав у 1969-му і відтоді не поривав із «Зорею Полісся» до скону своїх літ). Заступником редактора став уже досвідчений Дмитро Баранчук, якого невдовзі перевели до Народичів редакторувати у місцевій районці (він, до речі, запросив туди вже перспективного радомишльського позаштатного дописувача Василя Овсієнка).

Ось як свого часу розповідав А.Пилипенко про редакторський стиль В.Залізка, певною мірою характеризуючи й атмосферу в колективі, до якого на правах «члена сім’ї» він долучився ще до початку офіційної роботи в редакції.

- Не міг я одразу визначити, чого було більше в цьому гарному, чорнявому, неспішному чоловікові, - згадував Анатолій Борисович. - Чи був він спокійним? Був, коли все йшло гладенько. Чи усміхався? Доволі часто і здебільшого іронічно. Сердився? Доволі часто, і тоді «народ» притихав, чекаючи, що з того буде. У Залізка був талант просторово бачити газету, відчувати, що, скільки й куди «покласти». Сам писав не дуже яскраві, але вивірені матеріали, передові статті «пік», як млинці добра куховарка. Але основними діловими рисами були в нього господарська жилка, вміння добирати кадри і ладити з ними. Він умів уникнути гострих зіткнень, умів перестрахуватися, що в ті часи багато важило...

Відновлена радомишльська райгазета отримала наймення «Зоря Полісся». Така аполітична й нейтральна назва дещо не вписувалась в узвичаєні тоді компартійні канони. Приміром, її попередники іменувалися в дусі часу «Пролетарем і незаможником», «Большевиком», «Серпом і молотом», «Боротьбою за соціалізм» і наступною «Соціалістичною перемогою». Та й сусідні районки пропагандистського пафосу не позбулися – «Прапор Жовтня», «Прапор комунізму», «Нове життя», «Ленінським шляхом».

Наразі слід віддати належне В.Залізку, що зумів відстояти цей вибір.

Цікаво, що «хрещеним батьком» такої назви називають Володимира Сосюру. Справа в тім, що, коли по війні постала потреба обрати нове наймення для відновленої обласної газети, влада звернулась з цього приводу до відомих літераторів, які підготували свої варіанти можливих назв. І шанований поет саме й запропонував «Зорю Полісся». Зрештою в області вирішили таки засвідчити відданість ідеологічному курсу, тож обласна газета стала «Радянською Житомирщиною». А перелік попередньо схвалених назв «відклали на потім». Отак і прислужилась згодом одна з них радомишлянам.

Можливо, вплинуло й те, що В.Залізко прибув з Овруча, а тамтешня газета носила назву «Зоря», тож Володимир Олександрович у «Зорі Полісся» мимоволі у такий спосіб засвідчив продовження власних традицій, започаткованих в Овручі.

Наразі маємо подякувати і Сосюрі, і Залізку, що після розпаду СРСР та комуністичної системи не довелося нам спішно «перефарбовуватися», принаймні у назві, на нові орієнтири, як це зробили більшість тогочасних газет. Власне, стійкою виявилась не лише назва. Наступний п’ятдесятирічний період є найстабільнішим безперервним періодом у більш ніж столітній історії радомишльської газети. Бо до цього її видання неодноразово переривалося революційними, воєнними потрясіннями, тими ж адміністративно-територіальними пертурбаціями. Примітно, між тим, що у першому ж номері 1 квітня 1965-го було подано коротку характеристику відновленого Радомишльського району.

Хоча, назва назвою, але зміст газети мусив таки віддзеркалювати реалії своєї епохи. Про них «Зоря Полісся» у цьому ж номері розповіла у редакційній статті:

«Наша газета має показувати кращі взірці праці, діяльність радянських і громадських організацій, поширювати передовий досвід, виховувати читачів у дусі комуністичного ставлення до праці і соціалістичної власності, нетерпимості до хиб і недоліків, рішуче боротися проти порушень партійної та державної дисципліни, безгосподарності і марнотратства».

Власне, більшість із наведеного є актуальним для будь-яких політичних вітрів. Це стосується й налаштованості редакційного колективу на тісну співпрацю з читачами, громадським активом, дописувачами газети. Врешті, гортаючи газетний архів за 1965 рік, звернув увагу, що авторами переважної більшості опублікованих матеріалів є не суто газетні працівники, а якраз отой загін їхніх добровільних помічників і активістів. Цю традицію «Зоря Полісся», яка веде відлік уже 120-ї тисячі власної загальної нумерації, тримає донині.

Як і те, що газета передусім висвітлює життя району та його громади у всіх його вимірах, незважаючи на те, якого воно кольору чи змісту, подобається комусь чи ні, – тобто таким, яким воно є. І сьогоднішні газетярі налаштовані тримати цей курс і надалі, прагнучи водночас тримати й саму газету. Навіть попри небезпідставні перспективи нових територіальних змін.

Газета «Зоря Полісся», 3 квітня 2015 р.

Бурхливий вир Михайла Чайковського

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина

Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу».

Певно, тому й знаний він під різними іменами, що їх йому надавали у таборах тих, кому служив: Садик-паша, Міхал, Міхель, Михайло. А от прізвище Чайковський, успадковане його пращурами від козака-січовика Чайки, цілком засвідчувало український родовід, до якого додалося й польського гонору. Мати до того ж була правнучкою гетьмана І.Брюховецького, котрий, щоправда, зганьбив себе перед українцями запроданством Московії.  

Вочевидь своїм бунтівним норовом Михайло Чайковський удався в діда по матері - Михайла,  що походив із Глембоцьких та мав лиху славу і серед поляків, і серед козаків, притому закликав нащадків найбільше остерігатися російського підступу. Подібні козацько-шляхетські вільнолюбні погляди сповідував й дядько, теж Михайло Глембоцький, котрий опікувався хлопцем після передчасної смерті його батька Станіслава, городничого Київського воєводства. Опікун зокрема рішуче відхилив запропоновану племінникові заманливу посаду при дворі російського імператора після закінчення ним престижного Бердичівського ліцею Джона Уолсея.

Наразі цілком закономірно Михайло Чайковський пристав до польського повстання 1831 року. Він, між тим, дав вільну своїм кріпакам, запропонувавши натомість увійти до повстанського загону, був до того ж ад’ютантом одного з проводирів повсталих – свого тестя Кароля Ружицького.

Після придушення заколоту бунтівник спочатку хотів податися до козацької Задунайської Січі, однак опинився у Парижі і став таємним французьким агентом на розбурханих Балканах, потрапивши вже у немилість до польських патріотів. Попервах балканська місія була доволі успішною. Адже йому вдалося організувати військовий переворот у Сербії.

Коли ж 1851 року зазнала провалу його спроба підняти повстання болгар проти турків, Чайковський несподівано перекинувся служити турецькому султанові, змінивши до того ж католицьку віру на мусульманство. У Туреччині він створює козацькі загони, що об’єднали подібних йому найманців та вигнанців з усіх усюд. Втім під час Східної війни 1853-56 рр. козацьке військо Садик-паші (так його нарекли турецькі володарі укупі з наданим генеральським званням) на передовій не перебувало, обмежившись, так би мовити, прикриттям тилу. Хтозна, що вони могли утнути, опинившись на українській землі. Бо перед втечею до Порти Чайковський уже намагався сколихнути українське повстання.

Коли бойові дії скінчились підписанням не зовсім зрозумілого миру і не так, як напевне хотілося Чайковському, бунтівна кров підбурила його підняти заколот уже проти самого султана, аби посадити на престол його сина. Проте козацьке військо виявилося розпорошеним і небоєздатним, до того ж сам вірогідний спадкоємець престолу не виказав щонайменшого бажання посунути у такий  спосіб чинного правителя.

Наразі бунтівника мали заарештувати, одначе він у черговий раз вислизнув і виринув знову при французькому дворі. Тут Михайло Чайковський намагався умовити Наполеона Третього почати війну проти Росії, але той не тільки не пристав на цю авантюру, а й звелів «радникові» залишити Францію. Відмовилося підкорятися Чайковському і його козацьке військо.

«Недруг мого недруга – мій друг» - мабуть, такою логікою керувався новий російський самодержець Олександр ІІ, несподівано пригрівши опального відчайдуху на своїх теренах. 69-літнього Чайковського, який навернувся тепер уже до православ’я, обдарували чималим пенсіоном і маєтком на Чернігівщині, ощасливили одруженням (п’ятим на віку) з 19-літньою государевою хрещеницею. Найдивовижніше, що своє фінансове забезпечення збіглому надала й Туреччина.

Здавалося б, у його житті мали запанувати спокій та лад. І попервах так воно й було. Умиротворений Михайло Чайковський цілком поринув у своє давнє захоплення письменництвом. З під-його пера виходять твори про події, учасником яких він був сам, мемуарні спогади.

Популярністю свого часу користувалися «Повісті козацькі і гавенди», написані Чайковським на українську тематику. Приміром, дія його гавенди (так звався популярний у давнину розповідний жанр, у якому події висвітлюються від першої особи) «Старокияни. 1809» відбувається в Радомисльському повіті у селі Веприні, власниками якого свого часу були добре знайомі письменникові Галецькі. Власне, Чайковський сповна знав аристократичну верхівку Радомишльщини початку ХІХ століття, тож зробив дійовими особами твору власників Ставецького маєтку Дуніних-Вонсовичів, Борщівського – Третяків, своїх прямих родичів Глембоцьких та Чайковських, присутні в оповіді відомі на наших теренах Олізари, Вороничі, Пеньківські, Прушинські.

Згадані ці особистості й у мемуарних спогадах і роздумах Михайла Чайковського, що були надруковані у «Київській старовині». Мемуари, щоправда, вийшли вже після смерті автора та були процензуровані від пропагованих ним ідей федерального устрою слов’янських народів. Водночас цей твір привертає увагу тим, що докладно розповідається в ньому про родовід письменника, який, слід зазначити, дуже тісно переплетений з Радомишльщиною.

Герб роду Чайковських.

Зокрема дідові Михайлові Глембоцькому свого часу належали в Радомисльському повіті села Видибор і Жадьки.

На межі  XVIII-ХІХ століть Криштоф Чайковський, дядько Михайла (рідний брат батька), був маршалком, тобто - предводителем дворянського зібрання Радомисльського повіту. У Минійках він тримав маєток, до якого входили також Березівка, Журавлинка, Переміжжя, Березівська Слобідка (це село магнат назвав за іменем своєї другої дружини Євандорфом). Після його смерті маєтності перейшли до брата Каетана.

Каетан Чайковський додав до цього переліку засноване ним і наречене своїм ім’ям село Кайтанівку. Володів він також маєтком у Ходорах.

Якраз поїздку до Ходорів описує Михайло Чайковський у своїх «Записках». 1827 року величезне сімейство Чайковських (було там усіх 38 душ) вирушило туди до дядька, який покликав їх до себе перед своєю кончиною. Каетан Чайковський був бездітним. Відтак дітям уже спочилих у Бозі своїх братів і сестер дідуган, що відміряв 90 з гаком років, мав оголосити свій заповіт.

Ходори запам’яталися Михайлові закинутим поліським сільцем, загубленим поміж лісів і боліт. Тож діставалися туди з величезними труднощами, дорогою довелося ремонтувати зламані колеса, міняти травмованих коней.

А ще оповідача вразила убогість і мало не жебрацький вигляд маєтку дядька, котрий був неабияким скупердяєм та скнарою, хоча мав мільйонні статки. Окрім значних землеволодінь на Київщині й Волині, староста бахтинський і підкоморій венденський (такими були його спадкові титули) володів кількома прибутковими руднями, склозаводом. Проте в будинку не виявилося жодного заскленого вікна (вони затулялися допотопними пухирями і проолієним папером), примітивне умеблювання було грубої сокирної роботи. Помираючий лежав не в ліжку, а на якійсь дерев’яній лаві, на сіннику без будь-якої постільної білизни.

Врешті, попри нетривалий опір слуги господаря, гості швидко знайшли у коморах і постіль, щоб розміститися на ночівлю, і їстівні припаси, аби зорганізувати хоч якусь трапезу.

Привезений Михайлом з Коростишева лікар зазначив, що стан хворого безнадійний. І надвечір той відійшов. Перед тим було оголошено заповіт Каетана Чайковського. Спадок небіжчика розподілили на чотири рівних частини – нащадкам трьох братів і сестер (останнім - одна доля на двох).

Михайло Чайковський, як син наймолодшого брата, мав право вибору частки. Відтак обрав більш привабливі маєтності за межами Радомишльщини – у Чуднівському ключі. Слід зазначити, що порядкував він там надзвичайно ефективно, а запроваджені деякі господарські новації мали гарний поголос.

Отримавши успадковану частку, міцно осів у Минійках двоюрідний брат Прот. Згодом він очолював повітове дворянство, дістав чин камер-юнкера двору його імператорської величності.

Потому родовід Чайковських на радомисльських теренах переплівся зі згаданими вище Вонсовичами (Прот одружився на їхній доньці Кордулі), Третяками (кузина Феодосія була дружиною повітового предводителя Целестина Третяка), вдруге – з Глембоцькими, до яких у якості приданого доньки Криштофа наразі перейшли Березівка, Кайтанівка, Журавлинка.

Ходори дісталися братові Прота Симфоріану, марнотратові й гультяю. За кілька місяців той розтринькав усі набуті статки, наробив купу боргів і у відчаї застрелився у якійсь придорожній корчмі.

Так само несподівано й гучно через шість десятиліть по тому скінчив свій земний шлях і сам Михайло Чайковський, підвівши риску такому ж розбурханому й мінливому власному життю.

Зрада та втеча молодої дружини, несподівана смерть прийомного сина вкупі з немилістю новокоронованого Олександра ІІІ, опалою і забуттям донедавніх друзів підштовхнули самотнього й нікому вже непотрібного такого собі «Джеймса Бонда» ХІХ століття до самогубства. Михайло Чайковський пустив собі кулю в скроню, коли життєпис вже й так ішов під завісу: йому тоді минуло 82. Тож своїм пострілом наостанок він ще раз таки привернув до себе увагу.

Газета «Зоря Полісся», 13 березня 2015 р.

Зброярська кузня Сергія Гусовського

Російська військова агресія в Україну нині знову зробила наших співгромадян обізнаними з різноманітними видами озброєнь, переліками яких рясніють повідомлення з зони бойових дій на Донбасі. Поруч із сучасними смертоносними системами залпового вогню несуть небезпечну загрозу і воїнам, і мирним мешканцям й інші не менш страшні зразки важкої зброї. З-поміж них - міномети, балістичні й стрілецькі характеристики яких, поєднані з високою точністю й потужністю стрільби, зробили їх незамінними для ураження цілей, що в силу рельєфу місцевості чи інших природних або штучних перешкод є невразливими для прямих обстрілів.

Значний внесок у виробництво цих «гармат для навісної стрільби», що з’явилися на початку ХХ століття й, удосконалюючись, знайшли широке застосування у пору Першої і Другої світових та інших локальних воєн, зробив радомишлянин Сергій ГУСОВСЬКИЙ – знаний інженер і організатор виробництва.

У 1908 році у Радомислі відкрилась чоловіча гімназія, що стала провідним навчальним закладом і міста, і повіту.

Як згадував випускник гімназії 1919 року Микола Осадчий, у 1914 році в гімназії з’явилась посада інспектора (помічника директора). Працював інспектором молодий учитель російської мови і літератури Володимир Гусовський.

22 лютого 1915 року у Радомислі в родині Гусовських народився син Сергій. Дитинство його припало на буремні роки революційних і військових потрясінь. На цьому тлі рік 1919-й став останнім в нетривалій історії радомишльської гімназії. Заклад було перепрофільовано, а педагоги, що залишилися у розбурханому лихоліттями місті,  змушені були працевлаштовуватися в інших освітніх установах або виїздити. Гусовські врешті переїхали до Веприна, де у місцевій школі Володимир Іванович почав учителювати. Цю школу й закінчив Сергій. У Вепринському колгоспі в 15–річному віці він дістав перший трудовий гарт, вступивши потому до машинобудівного робітфаку, а опісля – до Київської політехніки.

На відміну від батька сина вабили точні науки, бо зарані він виявив технічне мислення, вирізнявся гарною пам’яттю, здатністю до конструювання.

У 1938 році дипломований інженер-механік дістав призначення на знаний столичний завод «Арсенал», що, підтверджуючи свою назву, спеціалізувався на виробництві й ремонті різноманітного озброєння. На цьому підприємстві Сергій Гусовський пройшов шлях від рядового інженера до керівника. Вже у перші три роки своєї роботи молодий фахівець швидко подолав щаблі начальника сектору, начальника зміни, помічника і заступника начальника цеху.

Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР він бере активну участь у демонтажі обладнання й підготовці заводу до евакуації. Очоливши один з ешелонів, Гусовський вирушив з ним у російське місто Воткінськ, що в Приураллі. А на місці призначення за три дні 2500 працівників, які прибули з ним, увели в дію механічний цех, що під орудою Сергія Гусовського почав давати озброєння фронтові.

Але військо потребувало суттєво якісніших і потужніших зразків зброї. У 1942 році у Коломні було створено Спеціальне конструкторське бюро гладкоствольної артилерії, що спеціалізувалося на розробці й удосконаленні мінометів. До роботи в ньому було залучено й Гусовського. Через рік він став Головним інженером СКБ. Розроблений і в стислі терміни запущений у виробництво 160-мм міномет М-160 став найпотужнішим мінометом не лише в арсеналі Червоної Армії, а й узагалі Другої Світової війни. Згодом було впроваджено ще більш потужний 240-мм міномет  М-240.

    Вагомий внесок Сергія Гусовського у їх виготовлення було відзначено двома орденами Червоної Зірки.

    У 1949 році уже досвідчений інженер і організатор виробництва повертається до Києва на рідний «Арсенал». На підприємстві починається суттєве перепрофілювання на нові військово-технічні орієнтири. Тут запроваджують розробку і виготовлення оптичних, оптико-механічних і оптико-електронних приладів для авіаційної та ракетно-космічної техніки.

В різні роки Сергій Володимирович працював на «Арсеналі» начальником цеху, лабораторії, виробничого відділу, заступником головного інженера з підготовки виробництва, заступником начальника, начальником Центрального конструкторського бюро підприємства. У 1966 році його призначили директором заводу (з 1975 р. – генеральний директор).

Підприємство по праву вважалось одним з провідних в оборонній галузі та оптичному і оптико-електронному приладобудуванні зокрема. Під керівництвом С.Гусовського тут успішно створюються прицільні комплекси для балістичних ракет, ракетно-космічні прилади, інфрачервоні головки самонаведення для авіаційних ракет і переносних зенітних комплексів, навігаційні та топографічні пристрої.

Вироби арсенальців не проминули жодного космічного старту, зробленого в СРСР, вони зробили вагомий внесок у втілення таких ракетних систем, як «Інтеркосмос», «Енергія», «Циклон», «Протон», «Зеніт», «Тополь», «Воєвода» («Сатана»). На «Арсеналі» випускалися приціли для авіації, в тому числі автоматичні для кулеметно-гарматного озброєння і бомбометання, які встановлювалися на літаках «Міг», «Су», військових гелікоптерах, а також апаратура для військово-морських суден та ін.

За спогадами тих, хто з ним працював, Сергій Володимирович був вольовою людиною, вмів досягати поставленої мети, організувати колектив на виконання поставлених завдань, застосовуючи у керівництві важелі, які за сучасною термінологією називають системним підходом. Колег і підлеглих приваблювали в ньому щирість і дружелюбність, надзвичайна ерудиція та інтуїція. Коли у когось щось не виходило, він, як кажуть, не вдавався до розносів, а прагнув розібратися й допомогти.

Громадський авторитет Сергія Гусовського підтверджувало його неодноразове обрання депутатом Київради і Верховної Ради УРСР.

За видатний внесок у розробку і освоєння нової техніки та вмілу організаторську роботу С.В.Гусовський був удостоєний Державної (1970) та Ленінської (1982) премій, нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. У 1975 році йому було присвоєне звання Героя Соціалістичної праці.

Пішов з життя талановитий конструктор і організатор виробництва після тяжкої тривалої хвороби 30 жовтня 1983 року. Поховали Сергія Володимировича Гусовського на Байковому кладовищі в Києві. У столиці та Радомишлі його ім’я увічнено в назвах вулиць.

Газета «Зоря Полісся», 20 лютого 2015 р.