Слідами одного бою...

У перші роки третього тисячоліття мені доводилося частенько їздити у Тетерів (Пісківку) Бородянського району на Київщині, один зі шляхів до якого веде з Радомишля так званою «бетонкою» - через Березці, Кримок, Білу Криницю, Мигалки. На околиці Мигалок згодом привернув увагу встановлений там пам’ятник. Обеліск цей спорудили на згадку про смертельний бій, що його вела тут навесні 1944 року з загонами НКВС рейдуюча група Української Повстанської Армії. Це засвідчував і викарбуваний напис:

«Героям УПА. Вічна пам’ять воїнам, які загинули тут у нерівній боротьбі за волю України 30 березня 1944 року. Слава Україні! Героям слава!»...

Наприкінці травня 2003-го актив районного осередку «Просвіти» в один з днів вирушив у таку собі експедицію в Білу Криницю. Директорка тамтешнього Будинку культури Людмила Янковчук якось прохопилась у розмові, що її бабуся згадувала колись про бій вояків УПА біля Мигалок. Відтак вирішено було поїхати до селища, щоби спробувати щось дізнатися вже безпосередньо на місці. Втім додати якихось деталей пані Людмила особливо не змогла, пославшись лише на спогади бабусі Насті Климентовської (вона мешкала в Хомівці), котра розповідала, що вже після приходу радянських військ тут пройшла група бандерівців. До Білої Криниці вони не заходили, а перепочивали десь в урочищі під Кодрою. До Мигалок дійшли, і там був бій…

Про цей бій згадували й білокриничани, з якими випала нагода поспілкуватися під час тієї поїздки. Вони, одначе, навели свідчення про іншу збройну сутичку, що сталась уже неподалік від самої Білої Криниці. Притому про неї розповідали безпосередні свідки і навіть учасники тих подій.

З розповіді Дружинського Євгена Миколайовича, 1933 р.н.

«Бандерівці навідувалися до нас ще при німцях. Траплялося, що вночі хтось шкрябає під вікном. По українському просять щось поїсти. Хліб їм давали, щось печене.

Питаємо:

- Хто ж ви такі?

- Ми за Україну з німцями битися будем, тепер з партизанами б’ємося…

Про парторга, голову сільради розпитували.

Часом бачив я в лісі молодих хлопців, 20-25 років, добре озброєних. Одного чуть палкою не вдарив, коли корова воду пила.

Німці відступали з Кодри. Їх тут багато загинуло. Там, де Братська могила, було німецьке кладовище. Десь із 15 могил було на ньому. На березових хрестах висіли каски. В Осові теж німець похований. То був снайпер, що сидів на сосні. Був хрест навпроти електропідстанції.

Фронт пішов далі, то для боротьби з бандерівцями ходили збирали стариків. Люськи Кузьминої батька вбили. «Ястребки» тут у нас були. Молодь туди входила. Їх очолював офіцер - старший лейтенант Вася Карпов.

А на території військової частини [Макарів-1] є гора, там був бій бандерівців з ленінградськими курсантами МВД. Казали, що дітей прислали.

Упівці були оточені і виходили групами по 2-5 чоловік. Черги чути було, як виходили з оточення.

Вони там довго бились, десь із місяць. Багато вбитих було – і бандерівців, і червоноармійців. Їх окремо на кладовищі поховали.

А бандерівців десь у тому районі й похоронили.

Після бою, вже як зійшов сніг і пасти почали людську череду, гонив я корів до тої гори. Голова сказав туди череду гнати. Окопи, бліндажі були на горі.

Що там на тій горі, я не знав. Це, що я пас корови, пам’ятаю. Люди вже повмирали, які знали про ті події.

Те місце побачить можна тепер у військовій частині, хоча воно дуже змінилося. Ліс з одного боку вирізали. Гору розрівняли.

А потім десь у 1945-46 рр. між Кримком і Білою Криницею збирав гриби, знайшов гранату радянську. Бачив прикриті ноги вбитого, не чіпав. Я тоді ще пацан був. Це десь до 1950-х років.

НКВД в районі очолював Кєзов. Йому я грав похорон. Його вбили коло Кочерова у 1950 р. На збори він до нас якось приїжджав, коли знімали директора Пантелєєва. Три дні збори проходили, бо люди проти були. А потім приїхав Кєзов і вже небезпечно щось було говорить. А чи когось посадили, не знаю...»

З розповіді Колоса Володимира Андрійовича, 1929 р.н. У 1973-74 рр. воював у Сирії.

«Я був колись старшим на череді. Бачив їх побитих. Там горбак такий був. Колись там і партизани ховалися.

В 1944-му пас там корів. Хотіли взяти теля, щоб їсти. Казали, що за самостійну Україну. Прокламації в них були. Цілий кашкет мені надавали. А я за корів - і дубиною втік. У сільраду про це повідомили.

На початку 1944-го чоловік з тридцять бандерівців там оточили. До горбака, де вони засіли, довго не могли підступить. Бій важкий був. Десь із тиждень воювали. Партизани звідти повтікали.

Наші люди підгодовували солдатів.

Де поховали вбитих, не знаю. Одна жінка з ними була...»

З розповіді Багінського Віталія, 1928 р.н.

«У 1944-му навесні випав сніг великий.

Я був у «ястребках», охороняли ми селище від бандерівців.

Вони з Межирічки йшли по лісі на Нехворощі.

Бій з ними був на бандерівських горках, так їх назвали. Там поляна така на узвишші. Днів два йшов бій.

До Мигалок вони тікали, там їх повбивали й полонили.

Десь 5-6 було на горі вбито. Один з них з пістолета вбив жінку.

Інші підірвали себе гранатою.

Супроводжували ми одного полоненого у Вишевичі. Всі боялися, бо був він бравий. Перевозили його лодкою через Тетерів. Я сідаю посередині, кажу: «Один рух – і стріляю». Перевізник теж боявся. Але перевезли і доставили до місця.

Курсантам возив їсти. Курсантів було 22 і з ними лейтенант.

Головою сільради був Канарський Володимир.

Начальником «істребітєльного отряда» був Юзько Куровський. Він зараз у Львові живе. Я потім звертався до нього, щоб вислав підтвердження, що я був у «ястребках»

Ще Баньков Анатолій був, 1929 р.н. У нього була англійська шинель. Так у ній сім дірок було, а його самого й не царапнуло.

Один з наших – Мороз з Тетерева їхав, то його зловили, розділи і одягли у лахміття.

Ми з братом удвох в охороні були. Мали автомат і гвинтівку.

Якось нападали на сліди по снігу на дачах (це таке урочище). Повідомили. Дали нам картонні коробки з патронами по 25 штук. Гвинтівка була вдома.

З Радомишля приїхав Степан Кузьменко.

- Дай вінтовку, – каже, – бо ви не знаєте, що з нею робить

А я з палкою «воював».

У бою тому вбили голову сільради.

Одного дядька ми зловили під Кодрою, був поранений у п’ятку, то перев’язали й відпустили.

Кєзов брав нас у засідку в Коростишів на якусь квартиру. А сам він був глуховатий».

А ось висновки про селище Біла Криниця з довідки-характеристики, які виклав у березні 1945 року начальник Радомишльського райвідділу НКВС лейтенант держбезпеки Віноградов: «Населення активно допомагає в ліквідації бендерівських [так в оригіналі] банд. В 1944 році за допомогою активу робітничого селища було ліквідовано три бендерівських сотки. Бендерівці в цьому населеному пункт підтримки не мають».

З розповіді Слюсарчука Михайла Васильовича, 1927 р.н, жителя Малої Рачі.

«Після приходу радянських військ навесні 1944 року мене й інших 16-17 річних юнаків, які за віком ще не підлягали призову, залучили до військової підготовки при райвійськкоматі. Нам доручали охорону об’єктів, громадські роботи. А одного разу в березні видали всім гвинтівки без патронів. Вишикували в стрій і направили колону у Велику Рачу. Сказали, що ловити бандерівців. Там розташували усіх на лузі біля Тетерева. Наказали позалягати. Були у залозі ще радомишльські пожежники, міліціонери, молоденькі курсанти, щоправда, озброєні з повною викладкою. Чули, як біля річки і за нею лунали постріли, але що там відбувалося толком не знали. Втім, дехто з допризовників згодом, підвердивши свідками факт своєї причетності до того бою, навіть отримав статус «учасника бойових дій» у війні».

*     *     *

Докладно про обставини цих трагічних подій доповів командир  УПА «Базар» Микола Мельник (псевдо «Онищенко») у своєму звіті, опублікованому у 8 томі Нової серії «Літопису УПА». Два загони цього з’єднання під командою Ворона та Лисогора були направлені для військової та політичної роботи у північно-східні райони Житомирщини і північно-західні – Київщини.

Загін Ворона, просуваючись через Олевський і Коростенський райони, залишив дорогою одну з боївок під орудою Максима для діянь в Потіївському та Малинському районах. Решта 55 бійців рушили в напрямку притетерівських лісів, проходили зокрема через Ворсівську Рудню, Меделівку, Вишевичі. Біля Вишевичів загін переправився човном через річку Тетерів і пішов у бік Комарівки, бо слідом увесь час ішли енкеведисти із загонами «стрибків». Отаборились у глибокому яру під Кодрою.

Звідти повстанці мали намір перейти через залізницю Київ-Сарни, щоб за нею перечекати сильні сніговії, які почалися 18 березня і не лише утруднювали рух, а й давали переслідувачам чіткі орієнтири та навіть готові проходи, прокладені через кургани. Негода, як зазначалося у звіті, проте дошкуляла більше, ніж обстріли. Через сніг, врешті, й заблукали та мусили повернутися, прихопивши дорогою полоненого червоноармійця. Відтак вислідив бандерівців загін білокриницьких активістів під орудою голови селищної ради. Втім їхню атаку повстанці відбили, захопили до того ж зброю і полонених.

Загін Лисогора добирався до місця призначення за маршрутом Горохів – Мар’янпіль – Ушиця – Лісівщина – Шершні – Устинівка і далі теж на Вишевичі. Після перестрілки з «ястребками» біля Межирічки повстанці завернули на Велику Рачу, де новозбудованим мостом між Чудином і Кримком  переправились через Тетерів. Переслідував їх «істребітєльний отряд», на швидку руку сформований із двох сотень пожежників, міліціонерів, комсомольського активу, юнаків-допризовників.

Упівці, хоча і з бойовими втратами, успішно відбили атаку і, завдавши значних втрат червоним, змусили їх відступити.

27 березня біля В’язанки Бородянського району загони Ворона та Лисогора з’єднались і вирішили разом перечекати, поки зійде сніг.

Тимчасом НКВС стягнуло всі свої сили, оточило зусібіч ліс і розмістило свої підрозділи по довколишніх селах, аби не дати змоги упівцям запастися харчами.

Загін Ворона рушив за провізією у Білу Криницю, загін Лисогора – у Кримок, група Ярого – в Білку. Але всі повернулися ні з чим, бо були обстріляні червоними залогами.

Наступного дня червоні війська спробували піти в наступ. Тяжкий бій тривав майже вісім годин, проте всі атаки було відбито. Надвечір, коли переслідувачі відійшли, під покровом темряви повстанці знову спробували  дістатися за залізницю, щоб податися в Іванківські ліси. Але шлях уже перекривав підтягнутий на перегін бронепотяг, що прострілював усі підступи до насипу кулеметним вогнем.

Вояки натомість вирішили спробувати проминути залізницю з лівого берега Тетерева, біля Мигалок. Одначе й там наскочили на війська НКВС, тримаючи бій. Від села відійшли вглиб лісу і розділились на три групи. До бандерівського розташування енкеведисти тимчасом стягнули ще більші сили і знову почали атакувати зайняту повстанцями висоту неподалік від Кодри. Цей бій тривав від третьої години пополудні до пізнього вечора. 9 бійців потрапили в полон у Мигалках, двадцять загинуло в бою, десятьох було поранено. Дістав поранення командир Ярий, а тяжкопоранений Лисогор підірвав себе гранатою.

Під покровом ночі решті вдалося відійти. Від захоплених у полон червоноармійців повстанці дізналися, що їхні втрати нібито становили біля 120 вбитими і дуже багато пораненими.

Відступивши, бандерівці розподілилися на дрібні групи, які поодинці мали переходити Тетерів і повертатися на захід. Місце збору призначалося біля Межирічки.

Ворон з групою таки відбився під Мигалками, ще одна група прорвалась з-під Білої Криниці, де теж натрапила на кулеметний і мінометний вогонь. Обстріляно було групу й під Межирічкою. Через річку перебиралися по прокладених по воді жердках.

Вже далі в бою на переправі через Тростяницю загинув Ярий із санітаркою Катрею, а його бійці, чимало з яких було місцевих, або порозходилися по домівках, або ж теж загинули…

Боївка, залишена в Потіївському районі, тимчасом протрималась на Житомирщині аж до травня. Попри переслідування НКВС, вона час від часу робила вилазки на села, де роздавала повстанську літературу солдаткам, а ті розповсюджували її далі...

*     *     *

5 квітня 1944 року командир 18-ї стрілецької бригади Внутрішніх військ НКВС полковник Козлов і начштабу бригади підполковник Малигін доповідали начальнику ВВ НКВС Українського округу генерал-майору Марченкову, що «в лісах на північному сході від Радомишля діють три бандформування УПА загальною чисельністю приблизно в 300 чоловік». З однією з груп, очолюваною сотенним «Лисогором», підрозділи Червоної Армії 30 березня вели бій на висоті 164 (квадрат 0070).

Доповідалося, що того дня підрозділи під командуванням полковника Брагіна (127 курсантів Житомирського артилерійського училища під орудою старшого лейтенанта Журовського, сотня особового складу бронепотягу капітана Оронського і загін, чисельністю в 150 бійців, 180-го ОББО 18-ї стрілецької бригади на чолі з капітаном Новожиловим), прочісували ліс у квадратах 1070, 0070, 1080, 0080.

Під час операції біля 15.00 на висоті 164 загін автоматників капітана Оронського натрапив на «банду» з 80-100 осіб.  Зав’язався бій. На підмогу Оронському підтягнулися три взводи курсантів-артилеристів, які взяли висоту у напівкільце.  Упродовж семи годин вони неодноразово намагалися атакувати висоту, але, враховуючи її добре інженерне укріплення і те, що противником, який мав на озброєнні крупнокаліберні кулемети, протитанкові рушниці, автомати і гранати та по 500 набоїв на кожного, вівся масований вогонь, ці атаки успіху не мали.

Між тим, загін Новожилова, що перебував у селі Соболівка, дізнавшись, що «банда» вранці вийшла звідти у західному напрямку (вбік висоти 164), вирішив її переслідувати. Про це командир доповів полковнику Брагіну. Але його донесення потрапило до представника Політвідділу округу капітана Панкратова, який наказав Новожилову не йти на висоту, а перекрити переправи через річку Кодра.

Це рішення виявилося помилковим, бо дозволило бандерівцям відійти в південно-західному напрямку.

За підсумками семигодинного бою було вбито 8-10 «бандитів», біля 15 – поранено. Втрати підрозділів ЧА становили 10 убитими і 12 пораненими. Вбито було зокрема офіцера з артилерійських курсів м.Житомира.

Зазначалося також, що штаб полковника Брагіна, містився у Білій Криниці.

Ще в одному зведенні енкеведистів повідомлялося про оборонний бій, що його «2 квітня 1944 року вели рейдгрупи УПА-Північ «Загін №37» (командири «Залізняк», «Ярий», «Лисогір», «Онищенко») з опергрупою НКВС біля села Мигалки Радомишльского району Житомирскої області (оточення в лісі, бій з 11.00. до 19.00, підривається гранатою поранений командир «Лисогір», увечері розділення на 3 групи і прорив до переправи в селі Біла Криниця)».

*     *     *

У квітні-червні 1944 р. північчю Житомирської та Київської областей рейдувало повстанське з’єднання групи «Крути» під орудою «Чорненка». У вересні командир звітував зокрема, що отримав під час рейду відомості про бої відділів УПА «під час весняного снігу 27 березня – 10 квітня на теренах Малинського і Радомишльського районів…»

*     *     *

Отже, боїв довкола Білої Криниці було декілька: і під Великою Рачею, і під Мигалками, і на «бандерівській гірці», і під Межирічкою, і біля самого селища. Наразі усіх їх стосується меморіальний напис на пам’ятному знаку в Мигалках.

«Слава Україні! Героям слава!»...

Верлоцький духівник для Бердяєвих

Широко відомим у світі є філософ Микола Бердяєв, що сповідував та пропагував ідеї релігійного екзистенціалізму, тобто – філософії існування. Визнаний одним з найкращих філософів ХХ століття, він вважається засновником персоналізму – філософського напрямку, що визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості»: Бога.

Проте не менш яскравий слід залишив по собі його старший брат Сергій – письменник, публіцист, перекладач, літературний та театральний критик, мистецтвознавець, журналіст.

Сергій Бердяєв, одначе, в ідеологічних поглядах був певною мірою протилежністю братові Миколі. Насамперед тому, що вважали його українофілом, тобто захисником та поборником українського національного духу, народних традицій і засад. Тож, певно, недарма  і в колишній російській імперії, втім як і у радянській, його ім’я, як і багатьох інших представників української культури та просвітництва, особливо не афішувалося.

Брати Бердяєви походили з давнього й відомого аристократичного роду, що осів на українських теренах у кінці XVIII століття. Їхній прадід генерал-поручник Микола Михайлович Бердяєв призначався військовим губернатором кількох губерній Російської імперії, був також Київським цивільним губернатором. Саме тоді імператорською милістю йому було даровано маєтності в Обухові під Києвом, що тривалий час вважався родинним маєтком. В середині ХІХ століття тут уже господарював його онук Олександр Михайлович, повітовий предводитель дворянства і почесний мировий суддя, батько знаних братів.

Сергій Бердяєв був уроджений 1860 року в Києві і охрещений у Києво-Печерській лаврі. На Печерську мешкали й батьки предводителя – відставний генерал-лейтенант Михайло Миколайович і Олена Миколаївна (у дівоцтві Бахмєтєва). Але дитячі роки Сергія промайнули в Обухові. Саме там вочевидь і формувалась його українськість – у спілкуванні та спільному дозвіллі з однолітками із простолюду, в українському оточенні челяді та почту. Не останню роль у світоглядному вихованні, як це було узвичаєно в аристократичних родинах,  відігравало духовне наставництво.

Слід зазначити, що Бердяєви вважалися надзвичайно боголюбивою родиною, всякчас виявляючи свою глибоку відданість і турботу православній вірі. 1816 року на центральному майдані Обухова губернатор Микола Бердяєв збудував ошатний Свято-Воскресенський храм (поруч з ним його по смерті й поховали), а у дворищі маєтку було споруджено так звану домову церкву в ім’я Святої Трійці. Служили у ній при потребі довколишні священики.

Проте після смерті у 1861 році чоловіка генеральша Бердяєва осіла в обухівському маєтку і звернулась з клопотанням до Київської митрополії, щоби призначили до Свято-Троїцької домової церкви окремого пастиря. Єпархіальний синод на прохання зважив, щоправда дозвіл на особливий статус домової церкви було надано винятково Олені Миколаївні прижиттєво. Притому, як розповідає у своїх спогадах філософ Микола Бердяєв, бабуся перебувала в таємному постригу, а за кілька років перед тим втратила духівника, яким був для неї відомий печерський старець Парфеній.

У кандидатурі священнослужителя вибір припав на Іоанна Веледницького, що походив зі знаного українського священицького роду, представники якого відомі на Київщині з XVIII століття.

Він ніс пастирське служіння у Свято-Миколаївській церкві села Верлок Радомисльського повіту. Хоча парафія була малочисельною (у 1861 році в ній нараховувалося 448 парафіян),  проте діяльною й боговідданою. У 1861 році стараннями священика при храмі відкрилась сільська школа, що утримувалась громадським коштом. Наступного року турботу Іоанна Веледницького в запровадженні й утриманні  у Верлоці парафіяльного училища було відзначено архіпастирською вдячністю та благословінням Божим. А потому отець Іоанн вирушив до Бердяєвих.

Можливо, вибір припав на нього з огляду й на те, що родовим гніздом Веледницьких було містечко Стайки, яке лежало за 26 верст від Обухова. Там представники цього священицького роду несли службу ще з 1733 року, а з середини ХІХ століття більш ніж піввіку правив отець Димитрій Веледницький. Проте це лише підкреслювало звісний духовний авторитет отця Іоанна, підтверджений сумлінною і старанною Божою службою, адже тільки така духовна особа могла увійти у якості пастиря до відомої високосвітської родини.

Відтак дитячі роки Сергія Бердяєва проходили під духовним наставництвом верлоцького священика Іоанна Веледницького. Між тим, на Радомишльщині у Торчині продовжував служити його брат Григорій.

У 1876 році Бердяєви продали обухівський маєток. Відійшла у вічність Олена Миколаївна. Скінчив невдовзі свій земний шлях і отець Іоанн…

Тимчасом духовні й виховні обухівські настанови Сергія Бердяєва продовжились у київській Колегії Павла Ґалаґана, якою опікувалися нащадки козацької старшини, і де викладали визначні діячі українського просвітництва. Затим він навчався Петербурзькому морському корпусі та здобув диплом лікаря. Але, зважаючи на знання  двох десятків  мов і бажання писати, обрав… літературу та журналістику.

Свій творчий шлях С.Бердяєв почав з поетичних та прозових творів. Писав, притому, російською й українською, якою вільно й залюбки спілкувався. У його літературному доробку біля тисячі поезій, оповідань, повістей.

Та якщо його російська белетристика таки потрапляла на сторінки літературних альманахів, збірників та часописів, то український доробок часто-густо осідав у шухлядах, адже сумнозвісні Валуєвський та Емський циркуляри на багато років закрили шлях українській мові до вільного друку в Російській імперії. Врешті дещо завдяки І.Франкові та О.Маковею вдалося опублікувати в Галичині. Втім російськомовні твори теж мали здебільшого українське спрямування, та й для перекладів С.Бердяєв також обирав переважно твори, пов’язані з рідним краєм, його минувшиною.

Сергій Бердяєв. Світлина початку ХХ ст.

Як публіцист і полеміст, друкувався у тогочасних київських та інших провідних виданнях, рішуче виступаючи проти примусового зросійщення України та інших народів імперії, засуджуючи будь-які національні утиски, переслідування, погроми. Особливо гостру полеміку вів він з цього приводу з редакцією чорносотенної газети «Києвлянін», тавруючи за її відверту шовіністичну й антисемітську політику редактора видання, главу київського відділення чорносотенного «Союзу російського народу» Д.Піхна (той, до речі, після смерті свого брата, його дружини та її сестри був розпорядником ставецького маєтку).

У своїх газетних публікаціях Бердяєв-журналіст нерідко смакував їдкими епітетами щодо високопосадовців, котрі натомість піддали його судовим тяганинам, звинувативши в антидержавній діяльності, закривалися видання, які Сергій випускав разом з дружиною. Зацькована київськими великороськими шовіністами родина С.Бердяєва переїхала до Москви, але й там спокою не мала і через п’ять років повернулась.

Ці поневіряння тяжко вплинули на нервовий стан митця.  Хворий і повсюдно принижений, він все більше часу став проводити в лікарнях, де про нього піклувалися дружина і брат.

Микола Бердяєв тимчасом народився у 1874 році, так що зростав у зовсім іншому середовищі й оточенні. Попри значну різницю у віці та світоглядні розбіжності, брати Бердяєви всякчас підтримували один одного. Про Сергія Микола згадує: «Сім’я брата мала велике значення в моєму житті, і в моїй душевній формації. Брат був людиною надзвичайно обдарованою, хоча зовсім іншого спрямування, ніж я, дуже добрий, але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї обдарованості».

Лихо з розуму, як писав класик. Позаяк будь-який талант уже сам по собі є відхиленням від узвичаєної середньої норми. Мабуть, з цих міркувань і прагнули на Росії заганяти інакодумців у психушки. Бо хіба ж могли сильні світу того уявити собі, що розсудливий нащадок знатного аристократичного роду з доброго дива може написати такі рядки:

Господь, мене благослови

Втікти з нуднійшої столиці,

Нема у світі гірш Москви,

Пріч – з сього пекла і в‘язниці!

Не можна дихати грудям

Поміж дурною кацапнею,

Як раб, коло рабів ти сам

Тут одурієш вкупі з нею!

Зостатись я не можу тут –

Содом сей і Гоморру кину:

Поки не грянув Божий суд,

Вернусь на чесну Україну!

Сергій Бердяєв пішов з життя у розквіті літ у 54-річному віці, пішов гнаним і знедоленим. На жаль, лише зараз його творчу спадщину, що розкидана по всіх усюдах, починають вишукувати і впорядковувати дослідники. Нещодавно, наприклад, з приємністю натрапив на оповідання С.Бердяєва в сучасному збірнику вибраної української історичної прози.

Його життєвою філософією була свобода особистості, свобода народу. І цій меті він сповна присвятив та віддав своє життя.

Газета «Зоря Полісся», 22 вересня 2017 р.

Радомишльщина, рік 1917-й

Революційні події лютого-березня 1917 року в Петрограді, що завершились падінням монархії, швидко поширились просторами Російської імперії та дали поштовх українській національно-демократичній революції. Її початком стало створення Української Центральної Ради (УЦР), що очолила національно-визвольний рух на українських теренах і взяла курс спочатку на автономізацію і федералізацію, а після жовтневого більшовицького перевороту – на  повну державну незалежність проголошеної  Української Народної Республіки.

У Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» УЦР та її повноважні органи названі першими в когорті тих, хто відіграв головну роль у відновленні української державності, закріпленої Актом проголошення незалежності України, ухваленим Верховною Радою України 24 серпня 1991 року.

Серед активних діячів Української Центральної Ради був Микита Іванович Мандрика – відомий український громадський діяч, політик, дипломат, науковець, поет. Він входив до української делегації на Всеросійських державних зборах, де мала вирішуватися доля народів колишньої Російської імперії.

Микита Мандрика.

Очільники УЦР запропонували йому комісарувати (тобто стати повноважним представником української влади) в Галичині, проте він обрав свою (як написав згодом у мемуарах) Радомишльщину.

«Своїм» для Микити наш край став після Першої російської революції 1905-1907 рр. За участь у протестному русі студент Київського університету Мандрика потрапив під поліційний нагляд. Відтак опинився в Облітках – адміністративному центрі Потіївської волості, де у 1908-09 та у 1911-14 рр. працював волосним писарем. Мав він тут, до речі, й родинні зв’язки. Одному з представників роду чиновнику Антону Мандриці в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. належали садиби у Вирві та деяких інших селах повіту.

Українська революція, як і Російська, зазначає М.Мандрика, проходила під соціалістичними гаслами. Соціальне визволення передусім означало передачу влади, судівництва, національних багатств: землі, індустрії, торгівлі, фінансів, керування освітою – в руки народові. В Україні це гасло включало в себе до того ж національну ідею та українізацію всіх відносин. До першочергових завдань входили також перевибори і перепризначення органів та уповноважених влади, українізація шкіл та всього державного й громадського персоналу.

Впроваджувати ці засади в Радомисльському повіті й покладалося на Микиту Мандрику. А обов’язків та відповідальності, між тим, йому додалося. На загальних виборчих зборах повітової управи народного господарства його обрали її головою. Слід сказати, що Микита Іванович мав певний досвід виробничої та господарської діяльності, адже брав діяльну участь у впровадженні та поширенні кооперативного руху, зокрема й на Радомишльщині.

Управа народного господарства в Радомислі містилась попервах у цьому приміщенні 
(нині воно вже в доладу урізаному вигляді слугує  медикам).

Потому повітовим комісаром став Григорій Карбовський,  його, як корінного радомислянина,  обрали також головою міської ради. Комендантом був призначений Олександр Мізерницький, який став і отаманом Вільного Козацтва. До народної управи увійшли також директор та два вчителі гімназії, два представники селянства. Управа організувала відділи освіти, народного здоров’я, шляхів, аґрономічний, телефонної сітки та ін. Одним з членів управи був Михайло Марченко, колишній учитель, що відсидів свого часу в Лук’янівській тюрмі за утворений в повіті таємний учительський союз.

Консолідував усю організаційну та виконавську роботу революційний комітет, до якого разом з головою управи увійшли Карбовський, Мізерницький та Марченко.

Радомисльський повіт охоплював чималі територіальні простори, до нього входило шістнадцять волостей, вісім містечок, біля семисот сіл, присілків, слобід, хуторів. Роботи й проблем вистачало. Як згадує М.Мандрика, актив увесь час був у подорожах від села до села, від одного зібрання до іншого. Спати доводилося переважно на возі, в проміжку між переїздами. Голова управи до того ж всякчас курсував між Києвом і Радомислем. Про події в Києві його постійно інформувала наречена Ганна Боровицька.

Серйозно полегшував роботу телефонний зв’язок, що набирав розвитку. «Телефон і в Управі, і в хаті не змовкав, – зауважує Микита Іванович, — сітка його охоплювала всі простори Радомисльщини, і він був нашими вухами й очима, а навіть і руками, бо допомагав налагоджувати працю на місцях». До речі, у виборчих списках до повітового зібрання місцем проживання М.Мандрики вказане с.Коробочка.

Згодом за настановами  центрального українського уряду в повіті було створено Харчову управу, Земельну управу і Земельний суд. За рішенням ревкому для усунення розбіжностей у роботі головування у Харчовій та Земельній управах теж було покладено на М.Мандрику. Фактично діяльність всіх трьох управ здійснювали їхні виборні органи, обговорюючи й погоджуючи спільні плани. Апарат Управи народного господарства складався з колишніх урядовців земства, тож досвіду йому було не позичати.

Щоправда, на відміну від структур на місцях повітові службовці з потугами сприймали впровадження у діловодстві української мови. До таких, за свідченнями Мандрики, належали, зокрема, попередній голова Управи К.Григорович-Барський (хоча й нащадок українського патріотичного роду, проте лютий ворог «мазепинства»), мировий посередник А.Акулов, бухгалтер І.Павловський. Останній таки українську опанував, Акулова відрядили на допомогу сільським старшинам і старостам для реквізиції збіжжя в панських маєтках, а колишній очільник земства залишився ні з чим і подався назад до Києва. Як згадує Мандрика, свого часу Григорович-Барський, головуючи у повіті, заблокував видання його книжки «Господарювання на пісках» саме через те, що написана вона була українською.

Новою, одначе, була робота в Харчовій управі, яка якраз мала постачати збіжжя до центру — для потреб війська, міст, а натомість забезпечувати населення товарами першої потреби – тканинами, шкірою, гасом, цукром і т. ін. Брак таких товарів відчувався гостро. З центру зовсім не надходило матерії на одежу, шкіри на взуття. Управа взяла на облік шкіряні заводи, навіть переписала всі залишки краму по крамницях, щоб якось регулювати розподіл. Але цього було замало. Селяни ж, не дістаючи того, чого їм потрібно, не хотіли давати зерно за гроші, бо за них мало що можна було купити. Київ лише розводив руками. Відтак доводилося реквізувати, хоча й  за плату, залишки зерна у панських маєтках, не зачіпаючи, проте, насіннєвих запасів. Опору таким заходам, втім, не чинилося.

Праця Земельної управи також була новою, революційною. Передусім належало врегулювати земельні відносини між селянством і поміщиками та між самими селянами. Центральна Рада зволікала з новим законодавством (до слова, не тільки із земельним), тож стихійний селянський рух, що ширився Україною, призводив до захоплення панських маєтків, нищення будівель, вирубування садів, навіть каліцтва худоби. Часом селяни різних сіл мало не воювали між собою, з’ясовуючи, до якого з них належав пан та його земля. 

Слід сказати, що земельний закон УЦР ухвалила, лише коли внаслідок січневого (1918 р.) наступу московських більшовицьких військ змушена була залишити Київ і перебувала в Житомирі, втілити в життя вона його вже не встигла.

А тимчасом Радомисльська Земельна управа керувалась декретом есерів Петербурзького уряду: земля має перейти до рук трудящих селян (хліборобів).

Проте конфлікти з поміщиками прагнули розв’язувати поступово, аби зберегти спокій та майно від нищення. До земельного суду при управі, що його очолював М.Мандрика, надходили скарги і від селян, і від сіл, і від поміщиків або їх управителів. Розглядалися вони з урахуванням загальних інтересів, незважаючи на особисті чи політичні симпатії сторін конфлікту.

З таких позицій, наприклад, владнала управа суперечку довкола коростишівського маєтку князя К.Горчакова, якому належало 30 тисяч гектарів угідь, дві третини з яких – великий ліс. 30 гектарів і садиба з будинками залишались поміщикові (це загалом відповідало тодішнім загальним усталеним принципам), в лісі відновили право «сервітутів» (тобто вільного доступу до лісових угідь, проходу, проїзду тощо) для селян, лісопереробні підприємства Горчакова поки що свою діяльність продовжили, але згодом мали перейти під оруду міністерства земельних справ. Поле відійшло в руки селянства нероздільно, як кооперативне підприємство. Жодних ексцесів при цьому не виникло.

Позаяк прикрою вийшла справа з Юлією Єремєєвою, поміщицею з Борщева. Вона була народницею і симпатизувала революційному рухові. Свій маєток розпродала по доступній ціні сусідам селянам. Собі залишила біля 100 гектарів зразкового господарства, щоб подавати селянам приклад культурного господарювання. Свого часу ця пані вчилась раціональній агрокультурі в Німеччині. Тепер же селяни заповзялися відібрати у неї все. Єремєєва звернулась до Києва, а звідти доручили розглянути справу Радомисльській Земельній управі. На зібранні сільської громади за участю Єремєєвої громада погодилась зоставити їй так само 30 гектарів з будинками, але Єремєєва залишилась невдоволеною, оскаржила рішення до Києва (однак безуспішно).

Земельна реформа дійсно була однією з найважливіших. Працівники повітової Земельної управи всякчас зустрічалися із селянами, запрошували їх на наради і з’їзди, щоб почути думку та інформувати про свої плани. Багато писалося про це в повітовому тижневику «Наша газета», як називає його М.Мандрика. З червня 1917-го у Радомислі тричі на тиждень виходило також видання «Народне діло», і єдиний відомий нині примірник цієї газети теж підтверджує її проукраїнський курс.

У цьому номері «Народного діла» висвітлено політику Радомисльської повітової управи стосовно лісів.

Помічалося, що коли назрівали заворушення, після повідомлень в газеті про рішення земельного суду і взагалі про українську земельну політику, такі настрої вгамовувалися. Особливо важливо було давати відсіч місцевим демагогам, які добирались до влади, та представникам анархічних течій.

Врешті на Радомишльщині анархічного безладу не спостерігалося. Центральна Київська влада часто ставила Радомисльську управу за приклад в забезпеченні організованості й порядку. Як розповідає М.Мандрика, йому навіть пропонували «портфель» генерального секретаря (міністра) земельних справ. Проте, добре знаючи становище в центральному уряді, що не мав ані засобів, ані коштів для припинення руйнування й розкрадання, не мав відповідних людей для адміністрування й керування, він вирішив за краще забезпечувати українські революційні засади безпосередньо на місці.

А от непорозуміння з центральним урядом мали місце і в інших важливих господарських справах. Приміром, навесні 1917 року до повітової управи звернулися представники селянства з різних кінців Радомишльщини з пропозиціями стосовно використання запасів картоплі при ґуральнях (їх було у повіті п’ять). Картопля, яка зберігалась у кагатах, почала псуватися. Тому доцільно було б відновити виробництво спирту: селяни матимуть роботу, картопля не згниє, а буде перероблена, спирт піде у власність держави.

М.Мандриці таки вдалося переконати київських урядовців підписати потрібні папери і направити їх до громад з ґуральнями, щоби дати справі рух.

Робота завирувала, але через тиждень у Радомисль прибули гінці з обурливим повідомленням: до ґуралень приїхали акцизні (фіскальні) урядники «старого» (московського) режиму, припинили виробництво, позапечатували ґуральні і склали протоколи на громадські власті за порушення закону, щоб притягнути їх до відповідальності.

Коли голова управи з обуренням поїхав до Києва, в уряді лише розвели руками: старий закон залишається чинним, тому мусимо підкорятися російській «Казьонній палаті». Тож із прикрістю довелося розповідати селянським провідникам, які повірили українській владі, про ганебну урядову позицію. Бо вся робота селян біля картоплі виявилась марною, ніхто їм нічого не заплатив, та й український уряд не отримав потрібних коштів.

Втім надії громади не втрачали. Тимчасом на ґуральнях зберігалися опечатані ще царським урядом значні запаси спирту, виробленого до війни. Відтак з місць почали надходити тривожні повідомлення, що вояки, котрі поверталися з фронту через розвал армії, прихопивши із собою зброю, кулемети й навіть легкі гармати, починають агресивно крутитися біля ґуралень. Громади змушені тримати довкола них цілодобову охорону, щоб уберегти державне й громадське добро.

Саме наближався Великдень, тому з місць запропонували розпродати спирт у довколишні села. Виручені гроші буде передано урядові за винятком витрат на утримання шкіл та лікарень.

Та треба було діставати урядовий дозвіл. І в черговий раз довелося зіткнутися зі зволіканням і тяганиною, мовляв: «Як так продавати спирт? А що скаже «культурний світ?..» Не допомогло навіть апелювання до самого В.Винниченка.

Коли за пару днів «народ» прибув за відповіддю, ревком вирішив дати свободу громадській владі на місцях — розпорядитися запасами спирту так, як вони вирішать за краще. В цьому разі громади вже не обіцяли передати урядові гроші за спирт, а мали їх тримати, як громадський капітал. Так і зробили. І М.Мандрика переконався в цьому, коли через кілька днів зустрів біля станції Ірша валку підвід із цистернами, що розвозила спирт із Мигалок по селах.

Проте після Великодніх свят прибув до повіту від уряду військовий загін, щоб перевезти до Києва один мільйон карбованців, які одержано за спирт в Мигалках. З’ясувалося, що у клопотанні на дозвіл для реалізації спирту, якого урядовці так і не дали, йшлося про те, що коли не зважити на прохання громад, то в одних Мигалках, де зберігалося мільйон відер спирту, уряд втратить не менше мільйона карбованців. От і зреагували! Більше того, отримавши відповідь, що громада сама розпорядилась своїм спиртом, старшина загону віддав наказ взяти Мигалки з боєм і забрати гроші силоміць. Після кількаденної облоги села (бо селяни підкоритися такій реквізиції відмовились) військова сила таки взяла гору і забрала «касу» до Києва. Активістів опору на додачу заарештували, і вони пробули в ув’язненні аж до німецько-гетьманського перевороту.

Це була ще одна з безглуздих акцій центрального уряду, як, приміром, і така, коли якось до повітової управи з військового міністерства прибув «уповноважений», який почав забирати у Радомислі всі автівки, що потрапляли йому на очі. Довелося терміново телеграфувати у Київ. Звідти пояснили, що «уповноваженому» доручено збирати тільки машини, покинуті напризволяще військами. На них, ушкоджених, обабіч шляхів деінде таки можна було натрапити.

Траплялося, що нав’язувалися згори керівні кадри. Одного разу, наприклад, для боротьби з московськими більшовицькими агентами та їх місцевими прибічниками відрядили з Києва до Радомисля нового начальника гарнізону, абсолютно необізнаного з регіоном та його особливостями.

Втім, не маючи від центру належної ані матеріальної, ані фінансової підтримки, Радомишльщина була такою собі автономією, самотужки розв’язуючи не лише поточні проблеми, а й ті, що дісталися у спадок ще від царського уряду. Їх вистачало: не платилися пенсії, не працювали лікарні, у кращому випадку там залишався лише один «фершал», ліків не було. Селянство, між тим, очікувало «державних коштів». Врешті й податків ніхто не платив, бо система оподаткування теж не була налагоджена. Доводилося мало не умовляти селян сплачувати податки, як це велося раніше, постачати збіжжя для міст, для війська. Вони ж налаштовані були ледь не вороже і обурювалися, що навзаєм не отримують нічого –  гасу, ременю, цвяхів та іншого. Тож часто-густо нерідко місцевий люд виплескував своє невдоволення на українську владу.

М.Мандрика у зв’язку з цим згадує епізод, що стався після наведених вище зборів у Борщеві. Повітових земельників по тому оточив розлючений гурт фронтовиків – інвалідів, калік, хворих. Один з них підняв угору милицю і гнівно заявив: «Не поїдеш, доки не віддаси мені ноги!» Марно було пояснювати, що його позбавив ніг не український уряд, а цар Микола Другий, який послав таких, як він, на війну за чужі справи... Насилу вдалося втихомирити бунтівників.

З вимогами виплати царських пенсій всякчас атакували управу вдови і дружини вояків, що ще не повернулися з фронту. На постійні звернення до Уряду відповідь була одна: чекайте з дня на день. Гроші на це вряди-годи надходили з Петрограду, бо УЦР з випуском власних грошових знаків зволікала. 

Та якось під кінець робочого дня до кабінету голови управи влився розбурханий потік жінок.  «Давайте нам гроші! Доки ми будемо чекати!» – вимагали солдатки, що у гніві збиралися трощити все, що потраплятиме їм під руку. Поясненню, що ще уряд не прислав, не вірять: «Неправда! Нам казав військовий начальник, що вам уже прислали!»

Проте, коли Мандрика почав телефонувати військовому начальнику, жінки зізналися, що той їм такого не говорив. Таки домовилися, що в Уряд піде телеграма, а терміну на все про все пенсіонерки дали два тижні, і якщо грошей не буде, – рознесуть управу вщент.

А з Києва вкотре ті ж обіцянки. І хоча саме через два тижні держбанк почав таки видавати гроші, отримати їх через величезний попит та ажіотаж не вдалося. Тож управа почала готуватися до обіцяного жіночого «штурму», і, як не прикро, змушена була вдатись до посиленої охорони повітових установ. До Радомисля з’їхалося більше 700 жінок, що взяли в облогу управу й державну скарбницю, покриваючи ганьбою українську владу. До рукоприкладства не дійшло, але військова охорона ледь стримувала розлючених (і цілком справедливо!) жінок.

Після цього радомишльська управа вирішує друкувати власні гроші, аби більше не залежати від обіцянок київського уряду. За такою схемою, приміром, в часи царату військові оплачували свої рахунки так званими «контрмарками», які потім обмінювалися у відділах державної скарбниці на готівку.

У повітовій скарбниці зберігався «кредит» від центрального державного банку на один мільйон карбованців, якраз на виплату пенсій жінкам і сиротам вояків. Кредит був, але грошових знаків під нього не було. Управа уклала  угоду на випуск контрмарок під той кредит, котрі скарбниця прийматиме як заощадження, доки не надійдуть з Києва державні гроші. Контрмарки номіналами у 3, 5, 10 і 25 карбованців друкувалися в Радомислі у друкарні Е.Заєздного, яку було взято під суворий нагляд і охорону, доки не надрукували увесь мільйон.

Контрмарка на три карбованці, видана Кичкирівською волосною управою.

Карбованці від імені Радомисльської повітової Управи Народного Господарства вийшли гарними, в різних кольорах. Завірені вони були підписами членів Управи та її печаткою. Другий підпис і печатку ставили волосні управи, які фактично видавали контрмарки солдаткам. За постановою Революційного Комітету (як об’єднаного владного органу), усі торговельні підприємства зобов’язані були приймати (тільки від солдаток) ці іменні цінні папери нарівні з грішми. На контрмарках також зазначалося, що їх приймає державна скарбниця в депозит до обміну на урядові гроші. Відповідні суми контрмарок було передано у волості. На диво, все вдалося добре. Повітові гроші приймалися за повну їх вартість, солдатки залишилися вдоволеними, а Радомисльську управу у міністерстві фінансів за розв’язання проблеми поставили за приклад.

Пов’язана з браком грошей була й справа утримання повітового «автономного» війська, що мало забезпечувати порядок і лад у повіті — міліції та Вільного Козацтва, на чолі яких стояв Олександр Мізерницький. А після відбиття у лютому 1918 р. московської навали довелося додатково охороняти ще й єврейське населення від можливої помсти за підтримку ним більшовицьких зайд.

В казні для міліції не було жодної копійки. Тоді Мізерницький скликав у Коростишеві єврейських представників і пояснив, що вони матимуть охорону лише тоді, коли міліція матиме платню, інакше жодних гарантій безпеки він дати не може. Єврейство погодилося зібрати потрібну суму у вигляді позички, відтак утримання міліції було забезпечене. Одначе, коли загальний спокій в регіоні начебто налагодився, євреї через своїх послів оскаржили дії Мізерницького у Центральній Раді. Інцидент набув чималого розголосу. Хоча можна було б без проблем повернути ту «позичку» з державної скарбниці, або зарахувати в податок (якого «позичальники», до речі, українському  урядові не платили). Та взяли гору парламентські політичні амбіції. Попри поданий Мізерницьким докладний звіт, його звинуватили в утисках євреїв і збиралися покарати, але  внаслідок гетьманського «перевороту» Центральна Рада припинила свої функції.

Між тим, запит, який робився з цього приводу єврейськими депутатами до Центральної ради,  докладно висвітлювався у виданій в радянській час мемуарній літературі. А подавався зазначений інцидент, як приклад «погромницьких дій» української влади в Радомислі.

Та попри конфлікти й подібні колізії українські сили отримали перемогу на перших виборах органів самоврядування — повітової, волосних і міської, губернських та окружних управ народного господарства. Так само загальним таємним голосування обиралися представники до Всеросійських Установчих Зборів, які мали виробити конституцію Росії і вирішити долю народів, що входили до її складу.

Об’єднаний  український список соціалістичних партій, селянської спілки і споріднених груп, до якого входив і М.Мандрика, здобув на них 95 відсотків місць від України. Українські провідники надавали великого значення цим Зборам, як засобові усамостійнення України в новому союзі з усіма іншими республіками народів колишньої Російської імперії на основі добровільного міжнародного договору.

Проте Установчі Збори у день їх відкриття були розігнані більшовиками, які після жовтневого 1917 р. перевороту захопили державну владу, а на Зборах перебували у меншості. Натомість Українська Центральна Рада проголосила створення Української Народної республіки і призначила вибори до Українських Установчих Зборів, які мали виробити конституцію України. Вибори відбулися, хоча в деяких регіонах з огляду на московську окупацію провести їх не вдалося. Представником від  Радомисльського повіту був обраний О. Мізерницький, однак в силу буремних подій січня-квітня 1918 року зібрання скликане так і не було.

Але вже до Бреста на мирні перемовини виїхала делеґація УЦР. Укладений Берестейський мир, хоч і не у всьому вигідний Україні, став першим її міжнародним визнанням, як держави.

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня, 1 вересня 2017 р.

Як наш прапор виходив з підпілля

  

Гостра політична та економічна криза, що охопила колишній Радянський Союз у перебудовчі роки і поставила під сумнів заяложене з роками гасло «Верной дорогой идете, товарищи!», спричинила не лише до широкого протестного руху, а й до пробудження національно-патріотичних почуттів, що до того рішуче присікалися та каралися радянським режимом. В українському суспільстві зріс інтерес до заборонених раніше сторінок української історії, культури, традицій, символів. Все частіше на різного роду громадських зібраннях почав майоріти синьо-жовтий стяг з тризубом, навколо якого гуртувалась не лише молодь, а й старші за віком, що схвально сприйняли та підтримали ідеї відродження української незалежності.

Мітинг 18 лютого 1990 року в Радомишлі під національними прапорами .

У лютому 1990 року в Радомишльській дільниці газового господарства була утворена первинна організація Народного Руху України за перебудову, яку очолив майстер Микола Будяк. Відтак над адмінприміщенням дільниці замайорів український національний прапор, який вважався символом Руху. Скорим часом до дільниці прибули працівники райкому партії і змусили полотнище зняти: мовляв, установа – державна, а жовто-синє рухівське знамено стосунку до держави немає. Проте той прапор згодом знову з’являвся над цією будівлею, знову знімався, знову вивішувався…

Та серйозного резонансу це все ж не викликало, бо газова служба містилась у віддаленому від центру і широкого громадського загалу місці.

Та раптом, мов грім серед неба, замайорів український національний символ у самісінькому центрі Радомишля – на Будинку побуткомбінату. Щоправда, як згадують очевидці, вивісили його не в такому розташуванні барв, як узвичаєно нині, хоча знавці символіки й досі сперечаються, яке з розташувань є вірним. Та будь-якого поєднання «буржуазно-націоналістичних кольорів» пильне партійно око допустити на могло. Тож реагували райком укупі з міліцією на таку «самодіяльність» швидко й миттєво і перебували увесь час «на ногах», очікуючи, де жовто-блакитний прапор вирине наступного разу.

А як показали наступні події, українські патріоти зазіхнули на «святая святих» - міський меморіал. Вже з роками стало відомо, що встановили тоді його там … міські комунальники, котрі безпосередньо опікувалися наведенням і підтриманням порядку в сквері. Як згодом розповів колишній очільник ритуальної служби підприємства Володимир Науменко, виготовив він прапора разом з головним інженером підприємства Петром Оладьком. Робили це потайки у кабінеті. Спочатку з латунного листа ручною ножівкою по металу та напилком (про «болгарки» тоді ще й гадки не було) вирізали тризуб. Серед ритуального краму підібрали підходящі тканини, які зшили вручну голкою, знайшли підходяще древко, на якому надійно прилаштували знамено й український герб. Затим «катафалком» зранечку під’їхали до меморіалу (машиною керували самотужки, щоби не посвящати у цю таємницю водія) і швидко встановили прапор. І хоча простояв він там лише кілька годин, непоміченим для городян не лишився.

Наступного разу «підпільники» обрали своїм об’єктом  подвір’я міської ради. Тут вони встановили прапор на семиметровій металевій щоглі, виготовленій з 25-міліметрової труби. Довелося, проте, вдатися до певної конспірації, бо вдень зробити це непомітно змоги не було. Вночі ж у міськраді вартував сторож, навпроти до того ж – будинок міліції. Врешті підгадали, що десь о третій-четвертій годині ночі охоронника таки зморив сон, і замислене вдалося реалізувати.

– Сторожу напевне снилися кислиці, - іронізує нині Володимир Науменко, – бо дісталося йому тоді «на горіхи» від влади за те, що проспав таку ідеологічну диверсію. Наш добре закріплений флагшток простояв тимчасом півдня, міліція не поспішала знімати «вещдок», сподіваючись, можливо, що на нього якимось чином «клюнуть» зловмисники, але скоріше за все шукати їх і не збиралась.

Натомість «злочинці» вирішили свій похід на міськраду повторити, закріпивши цього разу прапор на її будівлі. Проте сторож, здається, вже був невсипущим. Як вартовий, ходив він навколо мерії. Прапороносці ж передбачили такий варіант, бо ще з вечора завезли до сусіднього з міськрадою помешкання драбину, і у свою чергу пильно відстежували «маневри» сторожа, бо не міг він бодай раз за ніч не зайти до відомого й потрібного усім місця. Так і сталося. Цих кількох хвилин цілком вистачило, щоби встановити прапор на даху.

Втім цього разу переполоху вже, здається, не було. І український національний прапор уже особливого опору влади не викликав.

– Через кілька днів я, так би мовити, для розвідки зайшов у міську раду, – згадує Науменко. – Тодішня заступниця голови, одначе, наодинці сказала: «Олексійовичу, я відразу зрозуміла, що це твоя робота». Але те залишилось між нами. Вона, до речі, теж була відданою патріоткою України…

А 10 вересня 1991 року жовто-синє знамено офіційно замайоріло над мерією вже за офіційним рішенням міської ради. Хоча такого ж офіційного його визнання на рівні держави довелося чекати ще цілих півроку.

Про повне сонячне затемнення 1851 року радомислян попередили за рік до цього унікального явища

Здавна сонячні затемнення були оповиті загадковістю й таємничістю, часто-густо страхами й панікою, уособлюючись нерідко з апокаліпсисом. Втім це астрономічне явище вже давно добре вивчене й досліджене науковцями, тож стало прогнозованим та передбачуваним і, можна сказати, буденним, якщо розглядати його в планетарному масштабі. Адже, як стверджують дослідники, щороку на землі може відбуватися від двох до п’яти сонячних затемнень (за статистикою, упродовж ста років їх трапляється 237). Проте, якщо брати конкретне місце на Землі, то побачити на ньому повне сонячне затемнення з усіма притаманними йому ознаками та ефектами можна в середньому раз на 370 років.

У 1851 році повне затемнення Сонця з цікавістю і захопленням спостерігали жителі Європи. Його вісь проходила від Ісландії до Азербайджану, перетнувши зокрема й Україну.

Примітно, що за рік до того відомий німецький астроном Йоган Медлер видав книжку «Полное солнечное затмение 16/28 июля 1851 года» , у якій навів розраховані ним докладні прогнозні відомості про проходження тіні повної фази затемнення через міста розташовані на цьому шляху. Подано у цій праці інформацію щодо спостереження затемнення в повітовому Радомислі.

  

За розрахунками астронома, межа затемнення пролягатиме трохи на північ від Радомисля. З’явиться воно від Моделева, звідки цілковита темрява пошириться до Юрівки. Початок явища можна буде спостерігати о 16 год. 19 хв., а завершиться воно о 18.14. Тобто у небі над Радомислем затемнення триватиме одну годину і 55 хвилин, притому у темряві місто перебуватиме 1 хв. 43 с. для порівняння: максимальна тривалість цього затемнення була зафіксована за 200 км на північ від Ісландії і становила 3 хвилини 41 секунду.

28 липня 1851 року прогнози Й.Медлера підтвердилися, як підтвердилась і його репутація одного з найвидатніших астрономів Європи. Свої дослідження він проводив в обсерваторії у Дерпті (нині це естонське місто Тарту), яку його запросили очолити.

Слід зазначити, що Йоган Медлер був укладачем першої детальної мапи Місяця. Крім того, він відомий тим, що спроектував найточніший календар, а ще увів в обіг термін «фотографія». У зв’язку з цим примітно, що затемнення 1851 року вперше в історії було зафіксовано фотографічним способом.

І чи не вперше його майбутніх очевидців, серед яких були й радомишляни, заздалегідь попередили про це у спеціальному книжковому виданні.

Місток на … Радомишльщину

«На околиці Білої Церкви була Олександрія, літній палац Браницьких, з одним із кращих парків не тільки Росії, але й Європи. Це був стиль бароко. Біла Церква та Олександрія являли собою справжнє феодальне герцогство, з двором, з незліченною кількістю людей, що харчувалися біля двору, з величезними стайнями породистих коней, з полюваннями, на які з'їжджалась уся аристократія Південно-Західного краю. За обідом подавалося до п'ятнадцяти вишуканих страв…»

Так свого часу описав у своїх спогадах Білоцерківську резиденцію магнатів Браницьких відомий філософ Микола Бердяєв. Бердяєви, що мали володіння в Обухові, теж, до речі, входили до цього обраного високосвітського кола.

Між тим, графи Браницькі володіли в Київській та сусідніх губерніях понад двомастами сіл та кількома містечками. Білоцерківщина Браницьких  ХІХ століття дійсно охоплювала величезні обшири. Тільки на Київщині у їхній власності перебувало 2/3 Васильківського повіту, по третині Таращанського та Канівського, чверть Звенигородського, чималі площі в Черкаському.

Рахувалися Браницькі й серед найбільших землевласників Радомисльського повіту. В середині ХІХ століття їм тут належало більше трьох тисяч кріпаків,  33500 десятин землі, переважно лісової. Їхній поліський маєток містився в Унині. До нього входили також села Ханів, Жеревська Рудня, Заруддя, Блідча, Мигалки, Ніжиловичі та Хомівка.

Століттям раніше ці маєтності належали уніатській митрополії, а після її ліквідації Російською Імперію, коли митрополичі володіння почали роздаровуватися монаршою милістю насамперед тим, хто військовою силою та підкилимною дипломатією забезпечив успішний «третій поділ Польщі», дісталися князю Дмитру Голіцину. А той відразу продав їх за кругленьку суму графу Ксаверію Браницькому на додаток до його величезних білоцерківських володінь.

Поступово радомисльські маєтності (втім як білоцерківські та іже з ними) успадкували його нащадки. У 1900 році села Хомівка, Ніжиловичі, та довколишні хутори Вишевицька Руденька, Нехворощ були власністю Марії Браницької. Господарював тут керуючий Петро Ставинський, опікуючись зокрема двома лісопильними заводами, хомівським водяним млином, лісорозведенням. Це було чи не єдине лісове господарство регіону, що поновлювало лісонасадження. Залишки посаджених в угіддях Браницької лісів збереглися донині, і є найдавнішими на наших теренах.

Села Мигалки, Гута-Купно, хутори Купно, Медведівка, Рудня Мигальська, а також Заруддя і хутір Фабрика входили до володінь Владислава Браницького з керуючим Карлом Янчевським, що піклувався про лісове господарство, яке забезпечувало роботу мигальського смолокурного заводу, наглядав за борошномельним млином. Решта Унинського маєтку з керуючим Іваном Сіроцинським належала Ксаверію Браницькому.

Проте у революційному вирі, що закрутив імперськими просторами 1917 року, від того величезного спадку не лишилося й сліду. «У розпал революції, – зазначає М.Бердяєв, – садибу Браницьких розгромили, будинок спалили. Сама графиня Марія Браницька, жінка по-своєму гуманна, змушена  була тікати і невдовзі померла. Коли я, будучи марксистом, сидів у салоні Браницької, то не припускав, що з марксизму можуть відбутися такі плоди…»

Тимчасом нещодавно під час дорожніх робіт у Білій Церкві ремонтники розкопали стародавній місток-акведук для водогону, збудований за часів владарювання в місті Браницьких.

А от інтер’єр у помешканні однієї літньої радомишлянки донині прикрашає стародавнє люстро.

За розповідями господині, дісталося воно їй, коли в 1950-х роках жила у Білій Церкві. У колишньому маєтку Браницьких містився Дитячий Будинок, у якому жінка працювала. Дзеркало без діла припадало пилом десь у підвалі, і його нібито збиралися викинути на смітник. Відтак вона підібрала його, підремонтувала, а потім забрала із собою й у Радомишль, куди згодом переїхала, проклавши таким чином ще один, тепер уже сучасний місток від Браницьких до нашого краю.