У пошуках Аполлона

 

Серед унікальних та примітних експонатів музею флори і фауни Радомишльського держлісгоспу увагу відвідувачів привертає колекція метеликів, подарована закладові в пору його заснування кимось із колекціонерів. У ній представлені зразки цих гарних та привабливих комах з багатьох куточків світу. Є з-поміж них і екземпляри надзвичайно популярного у поціновувачів виду з античною назвою Аполлон.

Характерною ознакою цього великого денного метелика загального молочного кольору є червоні «очка» на задніх крилах. Мати його у власній колекції вважалося за велику вдачу. Захоплені Аполлоном пошукачі навіть створили спеціальну «метеликову» підгалузь, яку назвали парнассіологією.

Аполлон – серед метеликів музею флори і фауни.

Адже науковці офіційно його іменують Parnassius apollo, що дослівно тлумачиться як Парнаський аполлон, натякаючи на одного з Олімпійських богів, що осідав на горі Парнас. Тож недарма ще має він назву «верховинець», адже пов’язують цей вид насамперед з гірськими районами, позаяк саме вони є основним ареалом розселення Аполлона. До нього належать Альпи, Балкани, Татри, Карпати, Кавказ, Урал, Алтай, гірські системи Сибіру, Забайкалля, Північно-Західного Китаю, Монголії та ін. В Україні на Аполлона натрапляли в Карпатському регіоні, на Поділлі і Поліссі.

Втім чимало науковців заперечують навіть можливість останньої «адреси», зважаючи на відсутність «верховин», тобто гір, та надмірне заліснення регіону. Адже, як вважається, не терпить Аполлон затінення. Хоча ще в середині ХІХ століття зоолог Густав Бельке, що оселився на Радомишльщині, де й доживав віку, у своїй праці «Історія натуральна Радомисля» повідомив, що виявив Аполлона в околицях Малина.

Спираючись саме на його знахідки, у 1918 році вирушив на Радомишльщину в пошуках Аполлона провідний український ентомолог та лепідоптеролог (так називають дослідників метеликів) Лев Шелюжко. І йому вдалося підтвердити твердження Бельке.

З багатьох класичних літературних творів закарбувався в уяві такий собі дивакуватий і простодушний ловець метеликів, що, полюючи за жаданим колекційним зразком, блукав із сачком полями, лісовими галявинами, улоговинами чи гірськими кряжами. Разом з тим колекціонування здавна було уділом людей далеко не бідних, адже потребувало чималих витрат. До слова, був Шелюжко сином мільйонера, та й сам вів доволі успішний бізнес.

Лев Шелюжко в молоді літа.

Попервах його експедиція безуспішно шукала Аполлона біля Пінязевичів (нині Українка), де омріяних метеликів кількома роками раніше зловив один з поціновувачів. Проте, на думку дослідника, тамтешні пошуки велися за несприятливих для Аполлона погодних умов. Натомість інші координати, вказані колекціонерами, дали результат.

У липні-серпні 1918-го Л.Шелюжко особисто зловив чотири самця і чотири самички в урочищі Чари, що розташовувалося в Радомисльському повіті за 10 км від залізничної станції Тетерів. Згодом учений виявив метелика також біля Мар’янівки, що на річці Тетереві попід Радомишлем.

Радомишльські знахідки увійшли до його особистої колекції, що до 1917 року нараховувала 200 тисяч екземплярів. Власне, на ту пору лепідоптерологія була для нього, можна сказати, хобі, основною ж науковою, а водночас і прибутковою сферою вважалося розведення акваріумних риб. Зароблені від цього кошти дослідник вкладав у збирання лускокрилих, як називають метеликів, що поступово перетворилося у сферу його головних наукових інтересів. Певною мірою вплинуло тут те, що більшовики, прийшовши до влади, Шелюжковий риборозвідний промисел націоналізували, а невдовзі через недогляд «комісарів» всі рибки загинули.

Лев Андрійович став співробітником новоствореного Зоологічного музею Всеукраїнської академії наук. Аби мати певні гарантії та можливості для подальшої роботи, в обмін на власну колекцію, що оцінювалась у 200 тисяч рублів, він запропонував керівництву закладу надати йому пожиттєво штатну посаду хранителя колекції з відповідним грошовим забезпеченням, ввести додаткову одиницю лаборанта, надати для зібрання належне приміщення з потрібним інвентарем тощо. Проте, посилаючись на брак коштів, музейники ці умови відхилили.

Натомість прийняли їх у рідній Альма-матер дослідника – Київському університеті, де існуючий Зоологічний музей перетворили на науковий центр. А лепідоптерологічний відділ, що його очолив Шелюжко, став самостйним музеєм. Завдяки новим експедиціям та пошукам у 1940 році у ньому вже налічувалося 350 тисяч лускокрилих.

Німецько-радянська війна та наступна окупація ці роботи припинила. Попри надзвичайну вартість колекції її так і не евакуювали на схід. Натомість гітлерівці, залишаючи Київ, надбання Шелюжка як дорогоцінний трофей відправили до Німеччини. Слідом за справою свого життя вирушив і вчений. Спочатку музей розмістили в Кенігсбергу, а потім мали переправити у Мюнхен, куди вирушили музейники. Натомість вагони з експонатами дорогою застрягли, і на них невдовзі натрапили радянські частини, відправивши знахідку до Москви. Згодом, встановивши її походження, колекцію з унікальними радомишльськими та іншими Аполлонами та їм подібними метеликами таки повернули в Київ.

Її збирач, дослідник та власник Лев Шелюжко розумів, що повернення в СРСР для нього вже неможливе, тож так і залишився в Німеччині, де до скону днів працював у Державній зоологічній колекції Мюнхена…

Знахідок Аполлона на території України не зустрічалося вже дуже давно, і він вважається тут зниклим видом, занесеним до Червоної книги.

Та хтозна, чи не з’явиться унікальний метелик згодом знову на Радомишльських теренах, адже гусінь Аполлона найбільше ласує листям заячої капусти та молодила, що останнім часом почали дедалі більше ширитися в нашому регіоні.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2022 р.

 

Зустрінемося біля кінотеатру...

 

Для зустрічей чи спіткань зазвичай обирають найвідоміші місця, аби бути упевненим, що ті, кому їх призначають, зрозуміють це розташування з півслова і безпомилково. Недарма одним з хрестоматійних таких означень став вислів «зустрінемося біля фонтана»…

Радомишляни у різні роки мали нагоду зустрічатися біля різних фонтанів, що були хоча й не помпезними, одначе – знаковими. Та призначали зустрічі, за словами багатьох містян, найчастіше біля … кінотеатру.

І тепер, коли вже такого закладу нібито офіційно не існує, однак є його лише колишня споруда, і колись, коли кінотеатр працював, і ще раніше, коли містився у зовсім іншому місці.

Старожили пам’ятають цю будівлю, що розташовувалась на вулиці Міськради (а до того – Лікарняній) на місці теперішньої панельної «хрущовки» і таємниче згоріла у 1963-му за так і нез’ясованих обставин.

Хоча сама споруда стала «кіношною» не одразу, бо збудовано її було на початку ХХ століття як міський театр «Експрес». Поступово, коли за більшовицької доби кіно перетворилося у «найважливіше із мистецтв», а Радомисльський театр спочив у Бозі, стала ця будівля кінотеатром. Втім упродовж кількох радянських десятиліть він слугував городянам і як глядацький зал для видовищних заходів – концертів, театральних вистав тощо.

Відтак саме тут стрічалися для прогулянок, розваг дружні компанії чи пари. Як, приміром, ось ці колишні учні міських навчальних закладів (випускники 1955-58 рр.): Валентина Пивовар, сестри Тетяна і Валентина Стріченки (школа №6) та Олександр Мальований (№1), яких ви бачите на світлині Бориса Пивовара. Всі вони, до речі, були дітьми відомих радомишльських освітян повоєнної пори.

Валентина Пивовар (знімок з колекції саме цієї родини), що у заміжжі стала Крепаковою, тривалий час працювала на Радомишльському заводі капронових виробів (в останні роки його виробничої діяльності – «Алмаз»). Сестри Стріченко пішли педагогічною стежиною. Тетяна тимчасом навіть певний час викладала англійську в рідній школі.

Ровесник Олександра радомишлянин Ігор Осадчий згадує його як напрочуд талановитого та обдарованого юнака, що закінчив школу із «золотою» медаллю. Після здобуття вищої освіти Мальованого направили на роботу в одне з міністерств Киргизії, де він мав пристойний послужний список і здобув репутацію гарного фахівця та управлінця. У Фрунзе (тепер – Бішкек) й завершив свій земний шлях, на жаль, у розквіті літ.

Пригадується, що свого часу його часто ставила за зразок для наслідування своїм наступним учням вчителька математики шостої школи Валентина Хованська, розповідаючи, як Мальований блискуче здав вступний іспит з математики до престижного вишу. Для вступу до нього йому, як «золотому» медалістові, потрібно було здати на відмінно перший екзамен – математику. У такому разі від складання подальших іспитів вступник звільнявся і зараховувався до навчального закладу. По екзаменаційному білетові Олександр відповів бездоганно. Проте комісія, зважаючи на величезний конкурс, продовжила тиснути додатковими запитаннями на кшталт навіть отакого: «Скільки дверних ручок у навчальному закладі?», – що ним та йому подібними нерідко «завалювали» здібних абітурієнтів...

Чи звертала увагу радомишльська молодь на ручки в міських кінотеатрах, – історія замовчує. Проте достеменно відомо, що їхні будівлі залишили свій слід у житті містян. Зокрема – як місце пам’ятних стріч і побачень.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.

 

Бик на озері

 

Одним з купальних місць, де радомишляни полюбляють відпочивати спекотної літньої пори, є озеро Прірва, що притулилося обабіч Кочерівського шляху. Впорядковане останніми роками воно вабить містян вигідним розташуванням та близькістю, тобто, можливістю дістатися сюди пішки чи велосипедом. Тут зручні підходи до води, у більшості – з піщаним дном, є так званий жаб’ятник для дітвори, а є й глибинні місця, що, за переказами, не мають дна, підтверджуючи назвисько озерця.

Водночас є й небезпечна ділянка з підводними кам’яними брилами. Раніше про них сповіщала металева балка, що визирала з-під води, слугуючи, мов маяк, таким собі орієнтиром для купальників. Підпливши до неї, там на мілководді можна було перепочити. Проте у пору сучасного металоломного буму котрісь спритники той знак понівечили. Називали ж його «биком». І не без підстав. Адже таким технічним терміном означаються бетоновані або кам'яні опори, на яких тримаються мостові споруди.

Позаяк ця водойма, як і ще декілька сусідніх із ним невеликих озерець, є залишками колишніх річкових рукавів Тетерева та Сухарки, що в давнину зусібіч омивали Рудню, яку за сутністю цілком можна була вважати острівцем.

Зважаючи на потужні річкові загородження та заплави, з Київського напрямку до стародавнього Радомисля дорога проходила через три дерев’яних мости. Найдовшим з них був так званий Сухарський, що якраз і пролягав з околичних хуторів до Рудні. Звідти до Микгорода вів наступний міст, а далі через Мику на сучасну Старокиївську – останній.

Сухарський міст, притому, найчастіше потерпав від повеней, що колись були практично щорічними та потужними і часто-густо зносили й руйнували все на своєму шляху. На початку ХХ століття головного бика на Сухарському мосту спорудили з каменю й бетону. Проте зі зміною напрямку в’їзду в місто за теперішнім маршрутом відпала потреба і в бику, і в самій тутешній переправі.

З часом їх розібрали. Підводна частина бика з балкою зосталась.

Заплаву натомість оточили дамбами. За великої повені, що нині стали рідкістю, вода сюди зрештою дістається через водорегулювальні заслінки, додаючи водних запасів тутешнім озерцям і Прірві зокрема. Наразі як пониззя повняться вони грунтовими водами, подеколи майже пересихаючи в пору надміру засушливого літа.

А яким був «бик» на Прірві, трохи ілюструє ось ця світлина, що її передала до Радомишльського народного краєзнавчого музею жителька міста Зінаїда Целованська.

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.

 

Потіївські пекарі зі старої пекарні

 

На початку червня 2022-го в Потіївці почала працювати хлібопекарня, облаштована у приміщенні колишнього лікарняного харчоблоку, постачаючи хлібобулочні вироби жителям громади, вимушеним переселенцям, а завдяки волонтерам – ще й воїнам ЗСУ. Водночас «Потіїв хліб» (таке наймення отримала пекарня) продовжив добрі хлібопекарські традиції, що трималися тут з давніх часів.

Зокрема, потіївчанин Юрій Кисиленко оприлюднив світлину 1950-60-х років. На ньому – пекарі тогочасної потіївської пекарні Василь Лук’яненко та Петро Ісаєв. 

– Отак і ми виглядаємо в кінці робочого дня, – іронізує теперішня хлібна майстриня Оксана Бойко.

А власник фото тимчасом пропонує назвати нові хлібобулочні вироби «Потіївого хліба» на їхню честь – «хліб Лук’янчиків», «булка Ісаєчка».

– Ох і смачнючий хліб вони пекли! – згадує потіївчанка Олена Малоросіянова. – Пригадую, коли мама вела мене із садочка повз пекарню, я з нетерпінням чекала, коли візьму до рук свіжу теплу хлібину, а поки доходили додому, шкоринка на ній уже була з’їдена з кількох боків.

– Так, потіївський хліб був дуже смачний! Ми взагалі його додому не доносили, – підтверджує слова землячки Людмила Николенко.

– І зараз пам’ятаю ту смакоту, – погоджується з ними Ірина Харченко…

– А у моїй пам’яті закарбувалися і смак колишнього потіївського хліба, і сама пекарня, – ділиться спогадами знана культпрацівниця й педагог Ярослава Самойленко. – Адже там тривалий час працював мій вітчим Василь Олександрович Гресь. Він був майстром на всі руки – і пекарював, і кочегарив, і електрообладнання лагодив. Я частенько до нього забігала. Тож пригадую величезний чан на коліщатках метра півтора-два в діаметрі і десь стільки ж заввишки, де замішували тісто, затим воно розкладалося у формочки під хлібинки-«цеглинки», спеціальною «лопатою» їх ставили у піч. Було також приміщення для спеченої продукції, яку щільно викладали на полицях (випікали білий і «сірий» хліб), комора для борошна. Поруч з пекарнею працював хлібний ларьок. Розвозили також продукцію по магазинах. І розкуповували все дуже швидко. Смак був справді казковий! Недарма, коли закрили пекарню, усі всякчас бідкалися…

Відомо, що функціонувало це хлібопекарське виробництво в структурі Потіївської райспоживспілки, забезпечуючи хлібом жителів колишнього Потіївського району (він був складовою адміністративно-територіального поділу СРСР у 1923-1959 роках). Позаяк від тодішньої місцевої преси все ж подеколи діставалося на горіхи тамтешнім кооператорам-пекарям. Приміром, потіївська газета «Радянське село» у 1958 році  дорікала, що не задовольняє пекарня потреб населення, що хліб випікає неякісний. Зазначалося також, що давно вже заплановано спорудження нової пекарні, але керівництво спожкооперації з цим зволікає.

Зрештою справа до нього в Потіївському районі так і не дійшла, бо з його ліквідацією у 1959 році Потіївку з рядом довколишніх сіл приєднали до Радомишльського. Потіївська РСС відтоді стала сільським споживчим товариством – структурним підрозділом райспоживспілки Радомишльської.

Втім, як згадують потіївчани, сільська пекарня працювала до 1980-х років. І закрилась, вочевидь, з уведенням в дію нових потужностей Радомишльського хлібозаводу, що дозволяли сповна забезпечувати хлібом увесь район. Щоправда, брак борошна подеколи повному забезпеченню заважав (та й, чого гріха таїти, зважаючи на низьку фіксовану ціну, годували хлібом домашню худобу, свиней та іншу живність). Особливо перебої з постачанням почастішали на тлі економічної кризи останніх років радянської імперії, не в останню чергу прислужившись її розпадові.

Наразі в незалежній Україні хлібного дефіциту не відчувається, навіть в умовах нинішньої війни, розв’язаної сучасними російськими імперцями, що спрямовують свої руйнівні військові потуги й на нашу хлібну галузь. Попри це доповнює тепер хлібобулочний ринок української держави «Потіїв хліб».

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.

 

Як краснобірський володар прагнув осушити місцеве болото, і що з того вийшло

 

На наших поліських теренах споконвіку поширені серед угідь низинні місцини, які важко піддаються окультуренню. Адже часто-густо після рясних дощів являли собою залиту водою ділянку, що майже не висихала, відтак ставала купинястою, перетворюючись у таке собі болітце. Власне, це і є болото, що в науковому обігу отримало назву гала.

Ціла низка таких заболочених низин, оточених підвищеною ріллею, здавна тяглась урочищем Борки між землеволодіннями Краснобірки й Заболотя. Найбільша з них сягала близько кілометра вздовж і з половини – завширшки, вкрита купинами й заросла дрібною берізкою та лозою. В описах дослідників згадується там, між іншим, примітна комахоїдна рослина росянка. З боку Краснобірки сюди тяглись піщані землі.

На початку ХХ століття володів цими маєтностями поміщик Іван Билина. Цікаво, що його батькові Зелиславові Билині вони свого часу дісталися у спадок від зовсім чужої людини. Такий собі тутешній повітовий суддя Станіслав Билина, що мало не маніакально був закоханий у власне прізвище, перед смертю здивував місцевих обивателів чудернацьким вчинком, заповівши свої землеволодіння просто однофамільцеві, хоча й знатного роду, аби їхнім власником після його відходу у світ інший так само залишилися Билини. Він мав, до слова, єдинокровних доньок, котрі, одначе, у заміжжі батькового прізвища, звісно, позбулися, відтак, за його уявленнями, на роль спадкоємців не підходили. Незбагненні шляхи твої, Господи…

Краснобірський володар Іван Билина, між тим, вважався одним з кращих господарників Радомишльщини. Мав він добру освіту, щоправда, юридичну, ведучи приватну практику. Втім цікавився й передовою сільськогосподарською думкою, тож намислив осушити болото і додати цей наділ до своїх орних угідь. Через поле було прокопано канаву для відведення води. Купини зрівняли, а поживний ґрунт із них вивезли на поле як добриво. Рік чи два по тому болото виорювали, засівали, але щось із канавою помилились, бо копали її «на око» без залучення землевпорядників з належними вимірювальними приладами. Тож вода так само залишалася, і врожай гинув. Зусилля виявилися марними, а болото там так і продовжилося.

У 1913 році при земстві Радомисльського повіту було утворено структуру з луківництва. Невгамовний Билина запропонував його фахівцям взяти місцину, з якою він стільки проморочився, для дослідів безкоштовно, притому брав на себе навіть частину витрат з осушування болота, сподіваючись, що почате ним таки матиме завершення. Відтак у Краснобірці було створено опорний дослідний пункт.

Та попервах глевкий млинець дістали уже й фахові осушувальники, що, одначе, ще не були обізнані з таким типом боліт. І навесні, оглядаючи заболочену ділянку, вони помилково прийняли її ґрунт за добре розкладений торф (а це був звичайний мул). З відповідними уявленнями й почали діяти. Тогорічна зима була безсніжною, весною теж значних опадів не було, тож засів вели на помірно зволоженій землі. До робіт з упорядкування водовідвідної канави руки відразу не дійшли. А коли влітку спохопилися, завершити не встигли, бо раптом рясно задощило. І майже вже посіяне (а засіяли галу багаторічними травами) замокло й загинуло.

Відповідні висновки було зроблено лише наступного 1914-го, коли таки взялися насамперед за канаву. Але з початком Першої світової війни роботи припинилися. Керівника пункту І.Горовенка та кількох науковців мобілізували на війну, а діяльність дослідницької організації підпорядкували військовим потребам. Все ж вряди-годи дослідження тривали, допоки їх остаточно не зупинили наступні революційні потрясіння.

Втім, як згадував згодом один із колишніх повітових луківників А.Варес, що вже опікувався іншими справами і в іншому регіоні, восени 1922-го йому проїздом випала нагода побувати в Краснобірці. Дослідник був приємно вражений, коли побачив на місці колишнього болітця пожнивну стерню. Низину таки вдалося осушити й перетворити на корисну ріллю. Притому місцеві селяни у розмові назвали їх своїми найкращими угіддями, зібравши на них навіть кращі врожаї, ніж на традиційно врожайних заболотських ґрунтах. Тож приємно було усвідомлювати, що кількарічні зусилля не виявилися марними, зокрема – й Билинини.

Зрештою виконані там досліди дали змогу луківникам визначити головні способи осушування гал. Один з них, що полягає в прокопуванні осушувальної канави через довколишні невеликі підвищення, якраз і застосували в Краснобірці.

Коли ж сусідні ділянки більш вищі, доречніше вдатися до прокладання підземної водовідвідної труби, адже глибока канава засипатиметься й осуватиметься, потребуючи для зміцнення берегів додаткових чималих витрат. Такий метод луківники Радомисльського земства тієї ж пори запропонували, приміром, Ставецькій сільськогосподарській школі, що мала намір осушити гала на своїх дослідних та прилеглих до них селянських ділянках. Щоправда, своїм коштом зреалізувати його можливостей навчальний заклад на знайшов, а селяни скооперуватися відмовилися.

Цілком придатним для осушування може бути й так званий вертикальний дренаж, коли пробивається шар мулу, і вода йде до нижніх горизонтів. Проте можливий він лише у випадку залягання під мулом легкопроникних для води ґрунтів.

І, нарешті, водовідвідну функцію може виконати водойма, яку викопують на найнижчому місці гала-болітця, що вбиратиме з нього воду.

Отаким от висновкам прислужилися досліди, що робилися на наших теренах століттям тому. Успішно їх тимчасом застосовують дотепер, хоча й на тлі безупинних дискусій навколо того, варто чи ні осушувати заболочені місцини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2022 р.

  

Серцем з рідною країною та своїм народом

 

Від початку широкомасштабного загарбницького вторгнення російського війська в Україну наш зірковий земляк Олександр Зінченко, що у травні 2022-го вчетверте став чемпіоном Англії з футболу, обійняв активну громадянську позицію, висловлюючи підтримку і словом, і ділом рідній країні та її народові.

«Опівночі за часом у Великій Британії моя дружина прокинулася, – згадує трагічну ніч на 24 лютого Олександр. – Вона плакала. Я був шокований. Влада показала мені відео, фото того, що насправді відбувається в Україні. Можливо, близьким до цього є відчуття, коли хтось з твого оточення помирає. Це відчуття робить тобі боляче усередині. Але війна - ще значно гірше».

Потому поширилися світлини та відеокадри Зінченка зі сльозами на очах, коли він давав публічні коментарі, брав участь у мітингах українців, емоційно реагував на прояви солідарності колег по клубу «Манчестер Сіті», за який грає, вболівальників, що розгортали на трибунах українські прапори, солідаризуючись з Україною в її протидії російській агресії.

На знак підтримки українця команда довірила йому капітанську пов’язку в кубковому матчі з «Пітерборо». Виходив він на поле під оплески трибун і з прапором України в руках, ледь тамуючи сльози (на фото – ліворуч).

«Я все ще часом продовжую плакати, – пояснює Сашко. – Навіть припинив рахувати, як часто. Але я можу сісти у машину, повертаючись з тренування чи з іншого місця, та продовжити плакати. Це засіло мені у голову. Уявіть місце, де ти народився або зростав. І тепер там порожнеча… Мені казали, що російські солдати прагнули пройти через мій Радомишль та ховалися у лісах, намагалися цивільних у їхніх машинах вбити і забрати все, що у них було …»

Шоком для нього були трагічні події з рідної Житомирщини, Київщини, Донеччини, де колись тренувався і зростав.

«Це жахіття, що росіяни там зробили. Жахливі, страшні речі. Вони вбили наших цивільних, наших дітей, згвалтували жінок і дівчат, вбивали собак і навіть їли їх. Я їх ненавиджу за все, що вони зробили з Україною та українським народом. І ненавиджу людей в росії, які намагаються переконати інших, що це пропаганда», – заявив Зінченко.

Свою ненависть він висловив і до кремлівського диктатора путіна, побажавши йому на своїй сторінці в Інстграм «здохнути болісною смертю», щоправда цензори мережі цей коментар видалили «за порушення правил спільноти».

Футболіст рішуче засуджує російську агресію та звірства армії рф, докоряє росіянам, зокрема й спортсменам, які мовчки та байдуже спостерігають за злочинами, що чинять в Україні рашистські загарбники. У юнацькому віці він грав за російський клуб з Уфи, тож мав на росії коло друзів. Тепер, за його словами, воно зменшилося фактично до нуля. Зінченко не розуміє, чому росіяни мовчать і не висловлюються проти війни своєї країни в Україні. Хоча деякі з них телефонували на початку вторгнення і писали йому, що шкодують про те, що відбувається, та не можуть нічого вдіяти.

«Звісно, можуть! – переконаний Сашко. – Але якщо мовчать – значить підтримують те, що робить їхня держава в Україні. Можливо, налякані, бо бачать у соцмережах, як росіян забирають до в’язниць через протести. Але навряд футболістів чи когось із великою аудиторією заарештують за слова проти війни. Ганьба, що вони нічого не кажуть…»

Коли окупанти завдали авіаударів по Малину, де було вбито родину разом із малою дитиною, спортсмен виступив із публічним закликом зупинити путіна і його агресорів, аби врятувати українських дітей. Адже не так давно Олександр сам став батьком маленької донечки, тож із болем зізнавався, що його серце розбивається під час думок про те, наскільки багато дітей її віку зараз вмирають та скільки ще стануть жертвами цієї війни.

З огляду на це Зінченко залюбки організував та провів на базі свого клубу тренування для 10-річного українця Андрія. Родина юного футболіста мусила залишити свою країну після російського вторгнення.

Як і інші спортсмени-співвітчизники, що нині перебувають за кордоном, Сашко перераховує кошти для ЗСУ, беручи участь у різноманітних благодійних акціях. На одному з аукціонів за 100 тисяч гривень було продано футболку, в якій він у складі збірної України грав з Англією на Євро-2020. Натомість після поточних матчів український легіонер містян, як зазвичай називають «МС», може з приємністю подарувати власну футболку комусь із уболівальників, хто прийшов на гру з українським прапором.

Наш земляк усім серцем з рідною країною і своїм народом у ці важкі часи: «Якщо чесно, якби не моя дочка та сім’я, я би був уже в Україні. Знаю свій народ, його ментальність – вона у всіх однакова. Дуже пишаюся бути українцем, і бути ним упродовж усього свого життя. І коли бачу, як люди б’ються за свою землю і за свободу своїх рідних та близьких, переконаний: вони нададуть перевагу смерті і помруть. Але не здадуться!»

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.

 

Вчений світового рівня з радомишльським корінням

 

    Перебудова, проголошена в СРСР з приходом до влади М.Горбачова, котрий на тлі своїх попередників-яструбів виглядав прихильником ліберального і демократичного суспільного розвитку, не лише поклала початок роззброєнню та припиненню холодної війни, а й зробила радянську державу більш відкритою для іноземців. Значною мірою «лібералізація» зовнішньої політики була прагненням до зняття чи бодай пом’якшення економічних санкцій заходу, що свого часу у такий спосіб відреагував на військове вторгнення Радянського Союзу до Афганістану, а потому – на збитий силами ППО СРСР цивільний південнокорейський «Боїнг» з 246 пасажирами на борту. Це, до речі, практично повторює сучасну ситуацію вже з російською збройною агресією в Україну, що почалась у 2014-му в Криму та на Донбасі і теж, як відомо, призвела до збиття вже росіянами пасажирського літака і відповідного накладання США та країнами ЄС санкцій проти держави-окупанта й терориста.

Тоді ж, у 1990-х, в умовах запровадженої в СРСР політики відкритості та гласності, стали ширшими й тіснішими контакти між громадянами донедавна ворожих країн, відновилась співпраця науковців, мистців, отримали можливість відвідувати рідні краї колишні емігранти, зокрема й політичні.

Приміром, 1989 року до Радомишля приїздили представники родин Алмондів та Елсонів, котрі виїхали до США в 1906 році в пору емігрантської хвилі початку ХХ століття. То був приклад, так би мовити, цивільної еміграції.

А вже наступного року в рідному місті свого батька – «українського буржуазного націоналіста», як іменувала комуно-радянська пропаганда тих, хто боровся за незалежну українську державу в пору революції 1917-1922 рр., – побував учений світового рівня Ігор Шевченко.

Сам він, нібито, перебував поза політикою. Адже радянські офіційні кола позиціонували його як провідного візантолога світу – тобто, фахівця, котрий досліджував культуру та історію Візантійської імперії, надто віддаленої у часі й догматиці від комуністичних ідей.

Зрештою Ігор Іванович, спілкуючись з радомишлянами, теж жартома називав себе «культурним істориком». А щодо лідерства у візантології, то, за його словами, ця галузь має надто вузьке спрямування, відтак мільйонам пересічних громадян знати її чільних фахівців та їхні праці зовсім необов’язково.

Проте популярні й читані не лише науковцями, а й пересічними любителями історії, праці І.Шевченка «Польща в історії України», «Візантія і хай як слов’яни в літературі та культурі», «Україна між Сходом і Заходом», що видавалися й українською. Читачі літературної класики напевне знайомі з його творчістю, як майстра вишуканого писаного слова, за україномовною версією книги Дж.Орвелла «Колгосп тварин», що за реєстром журналу «Таймс» входить до чільної сотні найважливіших романів 20-го століття. Він блискуче переклав її під псевдонімом «Іван Чернятинський».

Зрештою коло наукових інтересів професора Шевченка набагато ширше, охоплюючи, крім того, філологію, славістику, україністику. А ще – у вченому (і не тільки) середовищі його вважають рідкісним поліглотом. Скажімо, серед знаних у цій царині українців більшою кількістю мов володів хіба що уславлений Агатангел Кримський. До освоєння мовної розмаїтості, в тому числі й слов’янської, Шевченка, власне, спонукало життя.

Народився він 10 лютого 1922 року в містечку Радосць, що нині є одним з районів Варшави. Примітно, що дещо співзвучне місце його уродження з батьківським. До Польщі його батьки мусили емігрувати після поразки українських визвольних змагань, адже Іван Іванович Шевченко працював у апараті Міністерства внутрішніх справ УНР, а після окупації України більшовицькою Росією – в екзилі. Водночас польська влада забезпечила дітям українських емігрантів, як союзникам у війні з більшовиками, належний доступ до освіти, соціального розвитку тощо. Відтак під час навчання у Варшавській гімназії і тамтешньому ліцеї ім.А.Міцкевича Ігор додав до своєї домашньої досконалої української вільне володіння польською та російською мовами, пристойні знання грецької та латини, певний рівень знайомства із західноєвропейськими мовами.

З початком Другої світової війни і загарбанням Польщі нацистською Німеччиною та більшовицьким СРСР родина радомишльських Шевченків перебралась до Чехії. Там юнак став студентом Карлового університету в Празі та Українського вільного університету, де вивчав філологію (здобув притому докторський ступінь) і, вдосконалюючи набуте, додав до своїх мовних пізнань чеську та німецьку.

По війні емігрував з прорадянської та комуністичної Чехословаччини до Бельгії. Освоївшись у тамтешньому франкомовному середовищі, у Лювенському католицькому університеті вдруге став доктором наук – в галузі класичної філології та візантистики (до візантології молодий науковець остаточно схилився після прослуховування семінарів Візантійської фундації професора А.Ґрегуара в Брюсселі).

І коли у 1949-му Ігор Шевченко зважився на непростий крок – переїзд у США, якраз його візантологічні дослідження виявилися надзвичайно запитаними в американських вишах. Тож опанував, звісно, й англійську, адже став професором найкращих університетів Америки – Гарвардського, Каліфорнійського, Колумбійського, Принстонського та Мічиганського. До слова, він єдиним з-поміж українських учених удостоївся такої честі. До того ж, викладав і провадив наукову діяльність у знаних університетських закладах в Мюнхені, Кельні, Оксфорді, Барі, Парижі, Будапешті, Варшаві, Кракові та інших.

Відомий учений входив до багатьох спільнот, що діють на ниві науки, впродовж двох каденцій був Президентом, а згодом — Почесним президентом міжнародної асоціації візантологів. Він обирався дійсним членом і Почесним президентом Української вільної академії наук, що діє в закордонні, а також Американської академії мистецтв і наук, Британської академії, Австрійської АН, Національної академії Деї Лінчеї (Італія), Академії Палермо, Понтаніанської академії (Неаполь), Академії гуманітарних досліджень (Москва), Польської академії умінь. У 1991-му став членом Академії Наук України – закордонним. Останнє тимчасом Ігоря Івановича дещо засмучувало, бо ж в Україні його визнали іноземцем.

Всупереч польському уродженню своєю історичною батьківщиною він вважав саме Україну і насамперед у служінні їй бачив своє покликання як громадянина та науковця. Адже з батьківського дому запозичив і зберіг глибоку відданість та любов до свого рідного народу й культури пращурів.

Ігор Шевченко всіляко пропагував Україну та її духовні надбання на міжнародному рівні, розвивав і поширював у світі різноманітні українознавчі студії. Був співорганізатором та керівником Українського наукового інституту у Гарварді – потужного наукового центру в одному з найвпливовіших академічних центрів, читав у ньому лекції з української історії та культури, готував численні українознавчі публікації, редагував українські наукові видання, вишукував можливості для фінансової підтримки окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек, щиро радіючи їхньому поступу. Опікувався зокрема створеним у Львові авторитетним Українським католицьким університетом, якому заповів власну бібліотеку. Він активно працював у Науковому товаристві ім.Т.Шевченка, брав діяльну участь у різноманітних представницьких міжнародних наукових форумах, пов’язаних з Україною та україністикою, належав до фундаторів Міжнародної асоціації україністів.

Долучившись до її конференції, що проводилась наприкінці серпня - початку вересня 1990 року в Києві (до цього Ігор Іванович побував в Україні у 1970-му), вчений не проминув нагоди завітати до рідного серцю Радомишля. Поважний гість цікавився історією міста, оглянув його давні будівлі та пам’ятні місця, старовинне кладовище, експозиції музею флори та фауни. Він залюбки спілкувався з містянами, зокрема старожилами, ділився деякими батьковими розповідями, що збереглися в пам’яті.

Світлини 1990 р. – Миколи Поповича.

Відомо, що мешкали Шевченки цієї родової гілки на Малій Чорнобильській вулиці (тепер Чорнобильська). Більшість будинків на ній належали місцевим міщанам-українцям, котрі, ще й непогано заробляючи, часто-густо здавали свої помешкання під найм євреям.

Тут колись збудувався прадід Ігоря Шевченка Микита Степанович, а під завісу ХІХ століття порядкували двоє дідів-братів. І обоє притому звались Іванами Микитовичами, бо народились в дні Іванових іменин, дарма що з різницею в три роки. Отож став старший, певно, за прикладом монарших родин, Іваном першим, а молодший – другим. Він і доводився дідом по прямій майбутньому професорові і, до речі, походив з близнюків, але одночасний брат Яким помер малолітнім.

Містяни, між тим, розрізняли братів Іванів ще й за професіями – перший займався хліборобством, а другий служив у поліції. Можливо, тому й став його син згодом також співробітником найвищого в Україні владного представництва з внутрішніх справ. До слова, обидва Івани закінчували міське училище, навчались у ньому й сини, здобувши потому ще й освіту вищого рівня.

Сусідували Івани Микитовичі Шевченки з обійстями, що належали Меленєвським, Карпенкам, Кошицям, Івашкевичам. Тож закономірно цікавився вже їхній онук, завітавши до рідного міста пращурів: можливо хтось зі старожилів пам’ятає цю родину.

Приміром, у другому десятилітті ХХ століття Андрій Іванович Шевченко (син Івана першого) працював діловодом у канцелярії повітового очільника дворянства, ведучи також справи Повітового комітету з Піклування про народну тверезість та Малинської приватної богадільні княгині Радзивіл, що перебували під опікою предводителя…

Могила А.І.Шевченка на старому міському цвинтарі.

Пішов з життя Ігор Іванович Шевченко 26 грудня 2009 року в Кембріджі (штат Масачусетс) після важкої хвороби.

Попри величезні заслуги Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою в українській державі його постать тимчасом досі не пізнана й не поцінована як слід. Натомість у Польщі його вважають ледь не національною легендою. Позаяк твори вченого там видавалися ще з 1960-х, тобто з комуністичних часів.

Тож в Україні видатний науковець і наш славний земляк безумовно теж заслуговує на належне пошанування. Адже жоден інший українець другої половини двадцятого століття не мав подібного йому світового авторитету в гуманітарній науковій сфері.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.