Наш польський «однофамілець»

Чи відомо вам, шановні, про те, що наш Радомишль має кілька «однофамільців»? Зокрема, є село Радомишль у Луцькому районі на Волині. А у Польщі в Мелецькім повіті існує містечко Радомисль Велький (тобто «великий»). До речі, і наш Радомишль, і його однойменники засновані, як свідчать історичні документи, у другій половині XVI століття. Очевидно, існувала в минулому якась історична закономірність, за якою всі ці населені пункти мають тотожне оригінальне і водночас рідкісне наймення. Відтак закономірною є й потреба навести мости єднання між громадами цих поселень у наш час.

Нещодавно радомишльський міський голова В.Капранчук надіслав звернення до бургомістра Радомисля Велького пана Ю.Рибінського. У ньому зазначається, що сама доля визначила, щоб наші міста були спорідненими, адже невипадково ще з XVI століття вони мають однакову назву, що вказує на їх зв’язок і близькість у минулому. Історикам і краєзнавцям ще належить встановити цей зв’язок і те, як і чому вони названі саме так.

А завдання теперішньої міської влади насамперед мають полягати в тому, щоб прокласти місток єднання між двома містами з минулого в сьогодення. Напевне можна і нині знайти багато спільного у становленні, розвитку, господарюванні, самоврядуванні, запозичувати і впроваджувати один у одного кращий досвід чи досягнення. Задля цього треба не так уже й багато — зустрітися для налагодження знайомства, аби обговорити наміри та перспективи дружби і співпраці, подальших ділових і дружніх взаємин між нашими громадами. В.Капранчук запросив бургомістра Радомисля Велького Ю.Рибінського відвідати наш український поліський Радомишль.

У відповіді, яка надійшла від польської сторони, пан бургомістр дякує за прагнення встановити зв’язки між нашими містами, погоджуючись із тим, що вже однакові назви міст спонукають до єднання. Сподівається влада Радомисля Велького й на подальшу співпрацю і обмін досвідом у функціонуванні органів самоврядування, на розвиток економічних зв’язків. Особливу увагу, на думку пана Ю. Рибінського, слід звернути на встановлення контактів між молоддю міст, учнів наших шкіл, котрі у недалекому майбутньому стануть до керма державно­го та регіонального управління. У вересні на екскурсію до України має відбути група учителів із Радомисля Велького, які, вірогідно, завітають до нашого Радомишля і зустрінуться тут зі своїми українськими колегами. Польська сторона сподівається, що налагоджені зв’язки між мешканцями двох Радомишлів будуть тривалими і плідними з користю для обох громад.

Примітно, що наведення мостів єднання між нашим Радомишлем і його польським «однофамільцем» відбувається на тлі деякого загострення україно-польських відносин, спричинених 60-ю річницею Волинської трагедії. Доречно у зв’язку з цим було б простежити, чи не зачепила вона й волинський Радомишль. Відголосками радянсько-польського протистояння стала 1946 року й зміна назви нашого Радомишля, що до того теж іменувався Радомислем. До речі, назва ця, на думку багатьох мовознавців, має саме польське походження, оскільки всі три Радомисля в пору їх заснування входили до складу польської держави. А на Радомишльщині 1946 року також «позбулися» своїх історичних наймень села, назви яких так само вказували на польські корені: Ляхова (нині Осички), Шлямарка (Стара Гребля), Янівка (Іванівка).

Минуле, звичайно, треба пам’ятати, але не для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а задля того, щоб не повторювати колишні помилки й не допускати подібного в майбутньому. І згадувати полеглих слід у скорботі, а не у гніві. Тож на таких засадах варто нам розвивати взаємини з нашими сусідами та ще й, судячи з назви, можливими «родичами ».

І насамкінець ще декілька слів про польський Радомисль. Це містечко є адміністративним центром гміни (за польським адміністративно- територіальним устроєм країна поділяється на воєводства, воєводства — на повіти, а повіти — на гміни), до якої входить тринадцять населених пунктів. Населення гміни становить 13,5 тисячі мешканців, безпосередньо у Радомислі Велькому мешкає 2,5 тисячі осіб. Територія гміни — 159,8 км². Власне, самі поляки стверджують, що їхній Радомисль є великим лише за назвою. Такий придаток містечкові надав 1907 року Сейм Галиційський у Львові, аби відрізнити його від Радомисля над Бугом (на Волині, що тоді також була польсько-галицькою територією) і уникати поштових помилок.

Сучасний Радомисль Велький має декілька давніх історичних пам’яток, серед яких ринок, що слугує в містечку вже кілька століть, збудований у XVIII столітті костьол, будинки XVIII-XIX століть. Багато стародавніх споруд привертає увагу туристів і відвідувачів у населених пунктах гміни.

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2003 р.

Ліки, перевірені тисячоліттями

У 1995 року в Радомишлі відкрився фітоцентр Євгена ТОВСТУХИ, академіка оригінальних ідей. Відо­мий в Україні лікар-фітотерапевт, автор багатьох науково-популярних праць з народної медицини, з нагоди відкриття фітоцент­ру і по тому приїздив до Радомишля, вів тут прийом хворих. І всім, хто зустрічався тоді з лікарем Товстухою, впадала в очі його зовнішність, що аж ніяк не відповідала поважному вже вікові. Моло­жаве обличчя цілком здорової людини переконує і вселяє віру в нього, як у народного лікаря. Адже більшість своїх рецептів і порад щодо здорового способу життя він перевірив на собі. Життя ж подвижника не було безхмарним, як ніколи не буває воно легким у геніїв.

Мені випала приємна нагода у короткі хвилини пере­починку Євге­на Степановича поспілкуватися з ним і взяти у нього інтерв’ю.

– Євгене Степановичу, цілительство, народна медицина уявляється багатьом як дар Божий. А коли він прийшов до Вас?

– До себе нинішнього я йшов усе своє життя. Починав же нав­чання, якщо можна так сказати, у батька, у матері, у наших су­сідів. Власне, дитинство, яке про­майнуло у селі Новоселиця на Чернігівщині, дало безліч прик­ладів звичаєвого права і неписа­них законів співжиття нашого на­роду. А як тоді лікували? Коли хтось занедужав, сходилися сусі­ди, несли що в кого було. Ліку­вали словом, приходили ворож­бити і знавці молитов, а ще – ча­рівники і чарівниці із зіллями. І починалося лікування. Оці дитячі враження, які закарбувалися у свідомості, у студентські роки допомогли усвідомити й таке яви­ще, як народна медицина.

Вчився я у медичному інститу­ті. Проте дивувало, що отриму­ючи від наставників і вчителів доладні знання з фахової меди­цини, лишалась поза увагою фі­тотерапія. Потім, коли я почав практикувати як дипломований лікар-терапевт, що вивчив близько двох тисяч рецептів таблеток і порошків з довідників та призна­чав їх хворим, то зрозумів: які ці ліки на диво шкідливі. Вони можуть зняти на деякий час якісь хворобливі симптоми, дати тимчасове полегшення, але принести величезну згубу. Це, певно, і схилило остаточно вибір у бік народної медицини.

– Української народної?

– Так, саме української. Бо зараз бачимо чимало недореч­них потуг насадити у нас якісь китайські чи індійські засоби лі­кування, голковколювання і таке інше. Але ми забуваємо, що психіка у нас інша, відмінна від монголо­їдної раси. І переносити меха­нічно те, що складалося віками на сході чи деінде на наш грунт – марні сподівання. Воно не приживатиметься, і, більше того, мо­же завдати шкоди. Адже кож­не лікування специфічне. Лікуєть­ся не стільки недуга, скільки па­цієнт –людина з її значним ду­ховним світом, часто ущербле­ним, коли йдеться про хворого. Тому потрібні впливи надзвичай­но всеосяжні й надзвичайно ін­тимні та уважні. Українці з пра­давніх часів виховані на своїх специфічних традиціях: культури, медицини, техніки, ужиткового мистецтва, високих чеснот наро­ду, і їх треба повсюдно відрод­жувати.

– Тобто, бути в гармонійній єдності з етносом?

– Безумовно. Народна медици­на – до того ж не чисто меди­цина, а величезний пласт куль­тури. І наближався я до нього через вивчення музики, образо­творчого мистецтва. Свого часу київські середньовічні спудеї ка­зали: щоб стати лікарем, треба спочатку стати бакалавром мистецтв. Та й народна медицина сягає в глибину віків, доходячи до нас через літописи, давні повір’я, вірування, обряди, фо­льклор. Власне, коли почав до цього підступатися, навіть бояз­ко було: чи під силу мені таке.

Наша Україна – дивний регіон, дивна планета на Землі. На ній стільки лікарських рослин, стіль­ки різнотрав’я, що вистачило б для усього людства. Я обійшов майже всю Україну, все Поліс­ся. І всюди у нас, як кажуть, під ногами безліч ліків. Це і той же подорожник – справжня скарбниця ліків, або легендарний дивосил, відомий ще з прадав­ніх часів. І як Україна впродовж віків відроджується з руїн поне­волювачів, так і її рослини пов­сякчас чіпляються за нашу землю, через насіння йдуть до наступних поколінь, щоб оберігати здоров’я.

– Але ж треба вміти й вико­ристати їх?

– Звичайно. Будь-який розвиток етносу і використання лікарських рослин іде найперше від чарів, від магії. Мої рецепти, примі­ром, перевірені часом, чотирма десятиліттями пошуків і знахідок. І знову ж таки, використовують­ся традиційні, не якісь екзотич­ні рослини. До того ж, не зас­тосовуємо у наших фітоцентрах ніяких рослин, що мають отруйні ознаки. Тож використовувати наші рецепти може практично кожен.

– На прийом до Вас у Радо­мишлі, бачив, прийшли люди в міліцейських погонах. Чи не ди­вує це? Адже, чув, доводилося Вам добряче потерпіти від вла­ди…

– Знаєте, з міліцією у мене стосунки складалися якось лад­но. А перепадало мені перед­усім від реакційних чорносотен­них сил колишньої системи – КПРС і КДБ. Їхні представники у своїй ненависті до українців до­ходили до справжнього маразму, коли «націоналістичними» вважа­лися рослини і дерева, як то м’ята, калина, рута. Відтак до на­ціоналістів було зараховано й мене, за те, що захоплювався народознавством. Через це бу­ло заведено кілька томів наду­маних справ, було стеження, бу­ли постійні перепони й відверті диверсії, коли, наприклад, під­палили ці мужі дві повітки із зібраними мною лікарськими рослинами. Тут діяв синдром не­доброї пам’яті Трохима Лисенка, який вважав, що в «нашей стране рождаются не народы, а организмы». Отож і втовкмачували, що «достаточно иметь советский народ, которому не нужны украинские песни, украинский язык, украинская народная медицина».

Міліція ж мене не чіпала, тож і нині не тримаю зла. До речі, серед моїх пацієнтів свого часу був колишній міністр Андрій Василишин, інші міліцейські керівни­ки.

– А щодо стосунків із владою, то ситуація нині змінилась?

– У незалежній державі інак­ше й бути не може. Є можли­вості працювати, діяти, видавати книжки. Як мовиться, вийшов з підпілля і сам, і наука, якою займаюся, тобто фітотерапія. Проте і в колишні лихі часи від­чував підтримку і допомогу – моральну, матеріальну. Відтак зав­жди вірив у свій народ. А допо­магають мені й нині. Ось цей наш центр у Радомишлі, хіба не свід­чення такої допомоги з боку місцевої влади, місцевого сіль­госппідприємства? Адже він пот­рібен людям.

До мене і до наших фітоцентрів нерідко звертаються лю­ди, що пройшли вже всі етапи – від дільничного лікаря до НДІ. Тож допомагаємо, маємо резуль­тати, маємо вдячність від пацієн­тів. Бо стикаємося з безліччю людських нещасть, які також штовхають думку, не дають зас­нути інтелекту. На щастя, є те­пер можливість вільно працювати, віддавати свої знання людям. Тільки в останні три роки нарешті поба­чили світ мої книги з фітотера­пії. Закінчив, зокрема, велику працю «Фітотерапевтичні засоби проти радіації», вийшли праці «Як зупинити смерть», «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», підручник «Українська народна медицина» тощо.

– Одна з останніх Ваших книг – «Кришталева чара» містить рецепти алкогольних напоїв на тра­вах. Чи не суперечить це Вашо­му негативному ставленню до пиятики?

– Я непримиренний противник пияцтва і надмірного вживання алкоголю. Це згуба і отрута для людського організму. Бо, потра­пляючи у кров, алкоголь виво­диться з неї не раніше, ніж через два тижні, вражаючи за цей час не один життєдайний орган. Та й ставлення до п’яниць здавна в народу надто негативне. Народ­на філософія забороняє вживати спиртні напої дітям, дівчатам, вагітним, годувальницям, людям похилого віку, хворобливим лю­дям та іншим. Однак уживання напоїв здав­на в традиціях нашого народу, їх п’ють на святах, весіллях, ро­динах, також на похоронах, по­минках, а ще по завершенні ва­жливих робіт. У численних обря­дах частування хмільними на­поями є таким собі рушійним важелем ритуального дійства. Але наш народ вживав спокон­віку спиртне не для «чистого» сп’яніння, а задля то­го, щоб запашними настоями ві­дігнати «злих духів». На зимові свята вживали горілчані настої на травах ще й для збагачення організму в цю пору вітамінами.

Тож і в пропонованих мною рецептах, реконструйованих за прадавніми технологіями, йдеть­ся про лікарські препарати, при вживанні яких треба обов’язково дотримуватися дози. Втім, міру потрібно відчувати у всьому нашому житті.

– Що б Ви, насамкінець, побажали радомишлянам?

– Любіть свою землю, нашу рідну Україну. Це неповторний світ краси, сили і величі. Вона вимагає нашої щоденної уваги, любові, пекельної праці та антидотів. Отож, настав час розігну­ти торс, розправити рамена, ски­нути столітнє рабство моноідеології. Ідіть вузенькою стежкою, не ховайтеся у льохи та темні комори, не вичікуйте: а що бу­де далі. Не залазьте на україн­ську фортецю – піч і під кожу­ха з довгою вовною, не затикай­те зовнішніх слухових проходів, щоб бути глухими до нових віянь часу. А вмийтеся! Прий­діть до природи і довкілля. Во­ни ваші друзі і рятувальники.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня 1995 р.

Місце спочинку. Та чи вічного?

ТЕ, ЩО ПОБАЧИВ, ніяк не вкладається в голові. Поруч з центральною алеєю старовинного міського кладовища розкопано одну з могил. Зовні це майже не помітно, бо поховання зроблене в невеликому склепі. Проте збоку видно отвір, який веде попід кам’яну плиту вглиб, де видніються вже й сліди цього вандалізму: розкидані якісь речі. Хоча отвір не дуже й великий, але не лишає сумніву, що ним скористалась людина.

Доросла чи підліток, - мабуть, не так важливо. Адже в будь-якому випадку є свідченням неблагополуччя в нашому суспільстві, яке з'явилося, одначе, не сьогодні. Бо культ пам'яті і святого поклоніння перед померлими у роки насильницького атеїзму і боротьби з вірою у всіх її проявах теж поволі витруювався з людських сердець. Тож відомі випадки глумління над могилами, коли звідти викрадалися й руйнувалися надгробки, вирубувалися посаджені рідними небіжчиків дерева...

Пригадуються й дитячі враження від «відвідин» фамільного склепу на «польському» кладовищі, де вже тоді було виразно видно сліди новітньої цивілізації: порушені мідні домовини, сплюндроване приміщення і т. ін.

Відібравши у людей віру, влада й сама давала численні приклади варварства, неповаги до поховань, котрі руйнувалися одночасно з церквами, каплицями. Вже ледь угадуються могили на закинутому микгородському цвинтарі, очевидно, чекає така ж доля згадане католицьке або іудейське, зовсім не залишилося ніяких слідів від некрополя, що був біля зруйнованої в 1920-і роки Троїцької церкви (на узвишші понад джерелом, що відтоді й дістало назву «Капличка»).

Дивно і водночас боляче, що не залишено згадки про поховання загиблих городян у пору громадянської війни, що були біля школи-інтернату поруч з Братською могилою часів Великої Вітчизняної. Про те, де поховали тих, хто загинув від рук більшовиків у ту ж громадянську чи пізніше, в часи репресій або голодомору, взагалі практично неможливо дізнатися, не кажучи вже про поховання пізніших відвертих ворогів і загарбників.

До 1917 року, як свідчать історики, про кладовища в однаковій мірі піклувалися церква і держава, окрім догляду за похованнями всіляко пропагувалися й шана до пам'яті померлих, повага до місць їхнього спочинку. Потім церкву від держави відділили, як і від кладовища. А в держави, що ледь устигала зводити кінці з кінцями, сюди здебільшого руки не доходили. І поки жило покоління, що пам'ятало своїх небіжчиків, могили доглядалися. У кого ж не було родичів або полишали рідні місця, рятуючись за кордоном від нових революційних порядків, слідкувати за похованням вже, по суті, й не було кому. Та й ідеологічні забобони, певне, відштовхували, адже йшлося про могили колишніх «гнобителів», «царських чиновників», «буржуїв», «панів», «білогвардійців» і просто «інтелігентиків», як згодом — «непманів», «куркулів», «ворогів народу» і т. ін.

Ще сяк-так піклувалась про порядок на кладовищі, поки воно було діючим, сім’я, що жила тут. Тепер і того не лишилося.

І стоять німим докором знесені докупи масивні чавунні пам’ятнички, що колись ставилися на могилах померлих радомислян. Деякі з них лише символізують колишні поховання, затерті сучасними масивними огорожами.

Пригадується, як декілька років тому ніяково почувалася місцева влада, коли нащадки радомислян-емігрантів, що завітали до рідного міста вклонитися землі предків, марно намагалися щось відшукати на міських цвинтарях.

Добре (а може, й навпаки, з огляду на такий жалюгідний стан), що збереглися подекуди прізвища небіжчиків, як повітових військових начальників О.Діоманді, М.Фітінгера, чи покоління місцевих юристів, вчителів Меленевських, або звичайних подружжь Андрєєвих, Вощиніних... А ще багатьох інших, від чиїх могил і слідів не лишилося, бо зрівнялися пагорбки, а пам’ятнички хтось завбачливо і «по-господарськи» переставив на свіжі поховання, затерши написи. Або — смітник, влаштований у північно-східному кутку кладовища на чиїхось могилках, що поширюється з кожним роком, поглинаючи під себе нові невідомі поховання наших земляків.

Чим завинили вони перед нами, що так нещадно наша доба стерла місце їхнього останнього притулку, яке не стало, як це не прикро усвідомлювати, місцем вічного спочинку. Бо порушено, приміром, спокій у 24-річної матері та її восьмирічного сина Григор’євих (саме ця могила підкопана якимсь манкуртом). І що сподівався він там знайти, з огляду на особи, тим більше, вік небіжчиків?

А чи отримали спочинок ті з померлих, на чиї останки мимоволі нерідко наштовхувалися, коли здійснювали останніми роками поховання з південного боку кладовища, тобто там, де й був раніше вхід до нього. До речі, коли вже ухвалено було рішення про закриття кладовища, поцікавився його подальшою долею в одного з причетних до цього осіб. У відповідь почув, що як зійде одне-друге покоління, цвинтар зрівняють із землею, і тоді... знову можна буде ховати на ньому померлих. По-блюзнірському і гірко звучить. Але це дійсність, це, врешті, нинішній світогляд, вихований системою у багатьох з нас. Адже, скажімо, тільки останніми роками чимало наших співгромадян, що входили до керівної обойми, стали відкрито відвідувати могили предків під час «провід», «гробків» та ін.

Чи змінимо ми себе? Чи змінимо своє ставлення до тих, хто назавжди пішов від нас, і до їхніх могил? Чи будемо врешті жити за неписаними й писаними законами цивілізованого світу, де кладовища споконвіку вважаються найсвятішими пам’ятками, місцями скорботи, де кожен повинен замислитися над сутністю буття, плинністю життя, згадувати і пам'ятати своїх ближніх. Чи ж будемо ми такими?..

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 1993 р.

Кахлі з будинку Горенштейна

Коли наприкінці сімдесятих повернувся до рідного міста (після навчання і служби в армії) і влаштовувався на роботу, за встановленим порядком треба бу­ло пройти медогляд. Тож із ціка­вістю завітав до поліклініки. Цей інтерес був викликаний передусім тим, що медзаклад розмістився у приміщеннях колишніх шостої (яку я закінчив кілька років перед тим) й сьомої шкіл.

Відтак мимоволі зробив екскурсію коридорами по­ліклініки, вгадуючи за новоутво­реними кабінетами колишні класи, лабораторії, кімнати, бібліотеку, вчительську. Особливо вабила «стара» школа. Двоповерхова прибудова з'явилась вже 1967 року «з нагоди 50-річчя Жовтня» і була таким собі типовим витво­ром масової архітекту­ри й будівництва радянського періоду. А от величним старим будинком й справді можна було помилуватися.

До речі, на уроках, які проводилися в ньому, ми, учні, так і робили – подовгу розглядали залишки розпису стін і плафонів у класних кімнатах, уявляючи собі прийоми і торжества, які влаштовувалися тут першим власником будинку. Від цих фантазій відволікали зде­більшого вигук чи зауваження вчителя. А ще кортіло, щоб не­одмінно, бодай на день, запрацю­вав вхід до школи через масивні різьблені дубові двері, що вели прямо з вулиці. Біля цього колишнього парадного входу до будинку збереглися й залишки кованої металевої огорожі.

А як тягло нас до підвалу з могутніми склепіннями. Вчителі фізкультури, між іншим, навіть свого часу виношували ідею влаштувати в підвалі спортзал, якого школі бракувало. У підвалі трива­лий час зяяв отвір – проламаний вхід до таємничих радомишльських підзе­мель. Потім його замурували, бо хтось із учнів начебто усе ж спробував себе в якості «спелеолога» і поподорожував тим гротом. Треба сказати, підземні ходи навколо будинку пізніше ще не раз нагадували про себе несподіваними проваллями біля школи з боку парку.

Та чи не найбільше вабила око грубка, що, казали, колись була каміном у просторій залі. В шко­лі у цій кімнаті теж був улаштований актовий зал, як і нині в поліклініці.

Обкладено піч було чудовими художніми  кахлями з чудернаць­кими малюнками-мініатюрами. То й справді виглядало невеличким дивом, витвором рук людських. Для нас, не розбещених пишністю дітей 50-60, навіть звичайнісінькі кахляні плитки були за дивину. А тут – така розкіш...

Де їх роздобув перший госпо­дар будинку, – невідомо. Та, ясна річ, не поскупився. До речі, згодом з різного роду архівних матеріалів довідався, що наша школа містилася в одному з бу­динків мільйонера Нафтули Горенштейна. Як і сьома, сусідня восьми­річка, між іншим, теж (нині цей будинок уже знесений під бу­дівництво нової поліклініки).

До речі, про нашу шкільну споруду ширилося чимало різноманітних переказів і чуток, нібито мала будівля в одній з кімнат розсувну стелю і дах, звідки господарі спостерігали за зоряним небом, а підлога у залі була вимощена золотими червінцями. Щоправда, одне з «див» будинку Горенштейна збереглося й донині. Йдеться про масивні засувки, обладнані у товщі стін, поруч з віконними отворами, якими при потребі щільно затулялися вікна. Учителям це зокрема давало змогу влаштовувати на уроках посеред білого дня показ кіно- чи діафільмів тощо.

Будували й оздоблювали дім з каміном італійські майстри.

Взагалі ж найбагатшому фабрикантові Радомишля (він був власником суконної фабрики і шкірзаводу) належало в місті п'ять чи не найбільших будинків. Окрім двох «шкіль­них» – ще нещодавнє приміщення міліції, а також будинок, де довгий час колись містилися рай­вно, дитяча консультація, кра­єзнавчий музей, станція юних техніків. Він стояв на розі вулиць Малої Житомирської і Міськради й був розібра­ний у 1980-х роках «за старістю» (на цій світлині, зробленій в його останні дні, ще певною мірою зберігаються обриси споруди). 

П'ятий, що ве­лично, як згадують очевидці, ви­сочів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки», підпалений фашистами у 1943 р. перед визволенням міста радянськими військами. У довоєнні роки в ньому містився піонерський палац. Зовні він був фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій.

Частину цих будинків Горенштейн здавав по найму. Будівлі, одначе, всі були дерев'яни­ми і «на віки» не тягли. Недарма збереглося донині лише два. А люди, видно, справді були за­можними. Збудувалися ж на найпрестижніших у той час вулицях міста: Присутственій, де розта­шовані головні міські й повітові установи, Олександрівській (Малій Житомирській), Великій Київській (нині – Старокиївська) – в’їзній візитівці Радомисля. Наве­дений перелік про щось таки свідчить.

Про багатства і заховані скарби Горенштейнів також досі ходять легенди. До речі, старожили розповідали, що по війні хтось із нащадків Горенштейнів таки завітав до отчого дому. Щось там оглянув, поблукав класами, зазирнув у підвал і потому несподівано зник. А в підвалі, казали, після цього візиту віднайшли залишки тайни­ка.

Певно, якби міг той паросток можновладців, то й каміна прихо­пив би з собою. Він був того вартий. Втім це зробили інші. Бо під час нового огляду, тоді, в 78-му, ні грубки, ні дивовижних кахлів у поліклініці вже не було.

Довідався я про їх долю вже пізніше, коли в журналістсь­ких справах був якось у кабінеті тодішнього головлікаря О. Чорнія. Йшлося в нашій розмові про те, наскільки непродумано, замість нового будівництва, тулили медзаклади у пристосованих при­міщеннях, знівечуючи їх самобутній первозданний вигляд. І раптом мій співрозмовник витягнув десь із закутка камінну кахляну цеглину. То все, що залишилося, пояснив господар кабінету. Коли здійснювався «ремонт» при пере­обладнанні школи під поліклініку, камін розібрали, а кахлі з нього нібито перекочували до Житомира на дачу когось із «світил» обласної медицини.

А ота єдина цеглина залишилася як згадка. А ще, мабуть, як докір, що не вміємо оберігати навіть ті крихти колишньої величі і краси, що отримали від минулого.

Газета «Зоря Полісся», 2 грудня 1992 року.

Невтомний дослідник, натхненник, організатор

20 вересня 2002 року виповнилося 60 років від дня народження і 40 років науково-педагогічної діяльності відомого українського ученого і громадського діяча, кандидата географічних наук, доцента, завідувача кафедри природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної освіти, президента Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, голови обласних організацій Українського географічного товариства та Всеукраїнської екологічної ліги Миколи Юхимовича КОСТРИЦІ.

«Приклад глибокого, виваженого підходу до висвітлення історії рідного краю ведуть радомишльські краєзнавці на сторінках районної газети «Зоря Полісся». Тематичні сторінки «Край рідний» можна без перебільшення назвати справжньою енциклопедією рідного міста і району...». Таку високу оцінку в обласній пресі свого часу дав праці радомишльських краєзнавців президент Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, кандидат географічних наук Микола Костриця. І у лютому 1995 року на загальних зборах Товариства було відзначено досвід висвітлення краєзнавчої тематики в радомишльській райгазеті, який рекомендувався для втілення в інших ЗМІ області. Радомишляни стали переможцями й обласного краєзнавчого конкурсу «Земля моїх батьків», який проводився Товариством дослідників Волині і газетою «Радянська Житомирщина» з нагоди 200-річчя Волинської губернії.

Краєзнавча робота, відомо, тримається здебільшого на ентузіазмі, тож будь-яка підтримка заслуговує на увагу і надає наснаги до нових пошуків і досліджень. А краєзнавці Радомишля піклування з боку Миколи Юхимовича відчувають постійно, відколи відродився в регіоні краєзнавчий рух. Сталося це вже в умовах незалежної України, коли, згуртувавшись навколо райгазети, місцеві патріоти, краєзнавці-подвижники повели пошукову роботу з вивчення історії, легенд, переказів, географії, етнографії, топоніміки, пам’яток, життєпису славних уродженців краю тощо. За підтримки М.Костриці радомишльські краєзнавці О.Пирогов, Г.Цвік, Л.Тимошенко і автор цих рядків були учасниками ряду всеукраїнських і міжнародних науково-краєзнавчих конференцій, їх дослідження увійшли до наукових збірників, залишившись у спадок для нащадків.

Краєзнавчі матеріали місцевих пошуковців якраз і знайшли своє втілення у тематичній краєзнавчій сторінці «Край рідний», щиро підтриманій президентом Товариства Дослідників Волині. І в тому, що вже побачили світ більше двох сотень її випусків, є й його заслуга. Серед авторів історико-краєзнавчих публікацій були місцеві пошуковці Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, О.Леонова, Р.Майстренко, І.Пасічник, О.Пирогов, М.Рогозюк, Вс.Скуратівський, В.Фесай, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, люди різних професій (журналісти, вчителі, культпрацівіники, медики, виробничники), а також знані земляки й учені з інших регіонів — П.Білоус, В.Василевський, В.Кулаківський, П.Таргонський, Л.Тимошенко, В.Фісун, закохані у рідний край і окрилені метою якомога більше дізнатися про його минувшину та сучасність та розповісти про це іншим.

Видруковано було в «Краю рідному» й розповіді Миколи Юхимовича Костриці про відомих краян, чий життєвий шлях був пов’язаний з Радомишльщиною, — М.Миклухо-Маклая, К.Квітку, П.Роговича. Опублікувала радомишльська райгазета рецензії та відгуки на його книги «Географія Житомирської області», «У просторі і часі. Видатні постаті Житомирщини», котрі були схвально поціновані читачами.

Слід зазначити, що радомишльська тема присутня у багатьох публікаціях, наукових працях і дослідженнях М.Костриці. У доробку ученого й невтомного пошуковця-краєзнавця — біографічні оповіді про династію вчених-металургів А.М. і А.А.Бочварів, чий родовід ведеться з повітового Радомисля, про відомого архітектора А.В.Добровольського, про будівничих української державності— видатного ученого, богослова й патріота І.Огієнка і міністра урядів УНР та Директорії І.Фещенка-Чопівського, чиї життєві стежини промайнули нашим краєм, про уродженку Веприна поетесу Л.Волошку та ін. Про радомишльський регіон і його краян не раз згадується у наведених вище та інших книжках, що вийшли з-під пера Миколи Юхимовича.

Приміром, у «Географії Житомирської області» наведено історичну довідку про наш райцентр, уміщено історичний герб міста. Подаються в книжці прізвища учених і краєзнавців, котрі досліджували регіон. З теплотою автор згадує одного з ентузіастів краєзнавства на Радомишльщині, організатора і першого директора місцевого краєзнавчого музею, на жаль, покійного вже О.Ф.Мельника. У згаданому навчальному посібнику розкривається походження назв ряду населених пунктів, як-то Рудні, Гути, Слободи, а ще — Дубовик, Осички, Березці, Заболоть, Брід, Біла Криниця, Білка, Поташня, Папірня та ін. Подано докладні відомості про головну річку області і району — Тетерів, згадуються й легендарні радомишльські дуби. І, звичайно ж, викладені в книзі особливості географічного району, до якого входить Радомишльщина.

Краєзнавці Радомишля залюбки послуговуються «Історико-географічним словником Житомирщини», «Енциклопедією Житомира» та добіркою «Монастирі Волині», співавтором і співупорядником яких є М.Костриця. Ці праці теж містять багато цінних відомостей та пізнавальних і довідкових матеріалів з минувшини Радомишльщини.

М.Костриця (третій зліва) в президії  міжнародної конференції «Радомишль та його історія».

Відтак радомишляни мають усі підстави до того, щоб вважати за честь Миколу Юхимовича своїм учителем і земляком. Хай же буде плідною його подальша життєва доля і хай множаться лави його учнів та послідовників, щоби стиралося якомога більше плям з нашого історичного минулого.

Радомишльська бібліографія праць Миколи Костриці

Краєзнавців скликає Малин // Зоря Полісся.-1996.-13 бер.

Син людства // Зоря Полісся.-1996.-17 серп.

Невтомний дослідник поліської флори (у співавторстві з П.Таргонським) // Зоря Полісся.-1997.-19 лют.

Наша рідна Житомирщина (до 60-річчя Житомирської області) // Зоря Полісся.-1997.-17 вер.

Климент Квітка на Радомишльщині // Зоря Полісся.-1999.-16 лют.

Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2002 року.

Актуальні проблеми географії, екології, історії  Великої Волині.

Academia на пошану доцента М.Ю.Костриці.

Науковий збірник «Велика Волинь», т.27, с.68-70.

Наші – не наші півтори тисячі гектарів

Після підписання в грудні 1994 року Будапештського меморандуму про неядерний статус в Україні почався процес ліквідації самої ядерної зброї та її компонентів, а також місць їхньої дислокації, обслуговування, засобів доставки тощо. Одним з ядерних об’єктів, що демонтувався за цією угодою, у радянські часи містився у таємному військовому містечку Макарів-1, розташованому поблизу Радомишля. Хід ліквідації широко висвітлювався у ЗМІ. І коли цей процес у 2000 році завершився, всі, здавалося б, вдовольнилися й утихомирилися. Проте ліквідація ракет, шахт чи літаків, була лише технічним кроком, спрямованим на виконання міжнародних зобов’язань, і здійснювався за фінансової та технологічної допомоги країн-гарантів. Потому виникли соціальні проблеми, розв’язувати які довелося Україні вже самотужки.

А пов’язані вони були передовсім з військовими містечками, утвореними на території колишніх ядерних об’єктів, мешканці яких залишилися практично нікому не потрібними. Їх у Макарові-1 проживало більше 2,5 тисячі. Мало того, що втратили вони вагомі соціальні переваги (за часів СРСР всі, хто проживав у містечку, мали московську прописку з відповідним столичним рівнем забезпечення, постачання тощо, а в Україні – києво-святошинську), почалися негаразди з соціальною сферою, у якій переважно було зайняте цивільне населення. На території містечка функціонували, приміром, загальноосвітня середня і музична школи, дитячий садок, Будинок офіцерів, шпиталь, поштові й банківські відділення, магазини, їдальні. Догляд і утримання цього надбання належав до функцій військової частини, яку ліквідували. Соціалка ж залишилась фактично нічийною.

Пам’ятник  Юрію Гагаріну у Макарові-1 (Городок).

Ці та інші проблеми висвітлив часопис «Київський регіон», заснований з претензіями на статус міжобласного на хвилі запровадження адміністративно-територіальної реформи, яка спрямовувалась на  об’єднання та відповідне укрупнення новоутворених областей, районів, сільрад. Як приклад розв’язання соціальних проблем містечка, видання навело Феодосію, де у колишній ядерній військовій частині виникли схожі проблеми.

МАЙЖЕ ВДВІЧІ БІЛЬШИЙ ВІД РАДОМИШЛЯ

Не знаю, як там у Феодосії, єдиному місці, де нібито розібралися з проблемами подібного військового містечка, а от що стосується Макарова-1, то тут існують не лише адміністративні цивільно-військові проблеми, які докладно висвітлені «Київським регіоном», а й територіальні. Адже територіально містечко розташоване головним чином саме в Радомишльському районі, а не Макарівському. Макарів-1, як вірно відзначив кореспондент «Київського регіону» С.Ярмолюк, то лише умовна «конспіративна» назва.

Так от, на наш район за даними райземвідділу припадає півтори тисячі гектарів території містечка Макарів-1. І це немало. Бо, скажімо, райцентр Радомишль обіймає лише половину цього — 833 гектари. Макарівському району, зазначу, належить у містечку ділянка у шість разів менша. Тому, всупереч Києво-Святошинській прописці мешканців військового містечка, проживають вони усе ж на території Радомишльського району.

І, треба сказати, не забувають про це. Приміром, у 2001-му військові зверталися з приводу лісовпорядкування саме до відповідних радомишльських служб. Вже не один рік футбольна команда містечка бере участь (і не без успіху) в першості Радомишльського району. Ще в колишні союзні часи поширеними були й культурні обміни концертними бригадами. Радомишльські аматори художньої самодіяльності були бажаними гостями у Макарові-І. Військові натомість приїздили з концертами до Радомишля. Начебто дріб'язок, але приємно, що пивні гурмани містечка віддають перевагу перед конкурентами радомишльському пивові, яке продається у тутешніх торговельних закладах у повному асортименті.

Цікаво, що на виборах парламенту 1998 року Макарів-1 був однією з дільниць нашого Малинського виборчого округу. Щоправда, кажуть, що тоді так нібито вчинили для сприяння одному з кандидатів, належному до військово-космічного відомства. Особливих переваг, втім, це йому не дало, бо він все одно «пролетів». А у 2002-му на парламентських виборах містечко вже входило, як і Макарівський район, випадково чи ні, до 96-го Іванківського виборчого округу. Переміг у ньому С.Осика, між іншим, також причетний до оборонного комплексу. А от інші виборці з Києво-Святошинською пропискою належали до Ірпінського округу.

Можна пригадати й те, що свого часу, коли містечко тільки будувалося й формувалося, діти тодішніх військовослужбовців попервах навчалися у Радомишлі в загальноосвітній російськомовній і музичній школах. Та й коли почали набирати військові цивільних працівників для різноманітних служб містечка, головним чином пішли туди працювати жителі Радомишльщини — з райцентру і навколишніх сіл. Дехто з них, коли розформували стратегічну військову частину і почалися всі ці негаразди з «містечком, якого немає на карті», опинилися «не при ділі» і повернулися до отчих місць.

БІДА ЧИ БЛАГО?

Подейкують, що ледь почалося будівництво військового містечка Макарів-1, про це відразу ж повідомили «ворожі радіоголоси», а до Радомишля оперативно прибули спецслужби шукати шпигунів. Добре чи навпаки, що потужний військовий комплекс влаштували на нашій землі, однозначно сказати важко. Адже вважається, що на випадок воєнного конфлікту між СРСР і США перші американські ракети були б спрямовані і на Макарів-1. Можливо, що радіаційне забруднення містечка, яке віднесене до 4-ї Чорнобильської зони, виникло не тільки від аварії на ЧАЕС. Начиння стратегічних ракет далеко не безневинне...

Незрозуміло, однак, чому цей фактор не використали у свій час наші районні зверхники, коли начебто домагалися надання Радомишльському районові забрудненого статусу. Адже тоді, наприклад, з приводу сусіднього Малинського району зазначали, що він далеко не увесь забруднений, але розділяти його на «чисті-нечисті» шматки нерозумно. То у нас, виходить, були аналогічні аргументи, бо ж маємо півтори тисячі забруднених гектарів.

До речі, не виключено, що сусідство Макарова-1 завадило в 1960-ті роки здійсненню ще одного радіаційного проекту. Відомо, що коли планувалось будівництво АЕС біля Києва, що потім стала Чорнобильською, одним з місць її розташування проектанти попервах називали й Радомишльський район, якраз поблизу Кримка на Тетереві. Обрали врешті Чорнобиль. Бо Тетерів нібито за підрахунками мав недостатній дебет води для охолодження реакторів. З іншого боку - містити так близько один від одного два ядерних монстри було, мабуть, надто небезпечно і ризиковано.

А вже коли почали розформовувати «стратегічну» частину, навколишніми селами поповзли вперті чутки, що буцімто на території військового містечка у ракетних шахтах планують влаштувати могильники для радіоактивних відходів. Саме тоді Україна прагнула розв'язати проблеми з їх утилізацією. Тож диму без вогню, певно, не було. З цього приводу були звернення до тодішнього народного депутата від нашого округу Г.Сидоренка. Хто його знає, як там і що міркували у високих київських кабінетах, але, на щастя, чутки залишилися лише чутками. Бо ж у протилежному випадку довелося б розформовувати не тільки військову частину, а й цілком виселяти містечко, а це було б для ледь жевріючої тоді української економіки додатковим непосильним тягарем.

Щодо отриманих переваг, то дістався Радомишльщині досить непоганий автошлях, який у народі назвали «бетонкою». Господарюють нині на ньому уже радомишльські районні шляховики. Щоправда, стан дороги нині не йде вже у жодне порівняння з тим періодом, коли ним опікувалися військові. Наразі завдяки цій трасі автосполучення Макарова-1 значно зручніше якраз з Радомишлем, а не «цивільним однофамільцем Макаровом, куди мешканці містечка дістаються перекладними й об’їзними шляхами.

Але елітна київська прописка, мабуть, важить чимало. Хоча інститут прописки вже відмінено, так що чи мають тепер жителі військового містечка київський статус, однозначно сказати важко. Але сподівань на столичну владу з приводу вирішення численних соціальних проблем куди більше, ніж на Житомирську чи Радомишльську, які з потугами ледь дають раду сусідній з містечком Білій Криниці. До слова, хтозна, якби свого часу військові таки дали «добро» на приєднання до їхньої «стратегічної» залізниці гілки Білокриницького склозаводу, доля цього загубленого нині підприємства склалась би зовсім інакше, як і Білої Криниці врешті теж.

КОЛИ ВІДКРАЮЮТЬСЯ ШМАТКИ...

Але — маємо те, що маємо. І, як сповістили ЗМІ, Макарівська районна рада подала клопотання до Київської облради про своє бажання включити Макарів-1 до складу Макарівського району. Вочевидь, макарівські власті хочуть реально владарювати у містечкові, а не тільки сприяти вирішенню соціальних проблем цивільного населення. Та й, власне, те, що стільки уваги приділила містечкові київська регіональна газета, вказує на те, що тут давно вважають Макарів-1 своєю вотчиною. А як же тоді оті півтори тисячі гектарів радомишльської землі?

Якщо військові не надто переймаються своєю територіальною належністю до нас, то наша районна влада про це пам'ятає. І не тільки районна, а й обласна. Адже йдеться не лише про міжрайонні адміністративно-територіальні суперечності між Макаровом і Радомишлем, а й міжобласні. Тому, ледь почалися всі оці негаразди з реформуванням частини та її перепідпорядкуванням, в Житомирській облраді було утворено комісію по розв'язанню усіх цивільних проблем. До неї увійшли й відповідальні працівники Радомишльського району. Як розповідали заступник голови районної ради В.Довгий і заступник голови РДА В.Заєць, комісія виїздила у Макарів-1. І житомирська влада готова була взяти на себе ті ж медичні, «чорнобильські», соціальні турботи, аби допомогти цивільному населенню. Але його представники були від цього не в захваті, схиляючись усе-таки у бік Києва. Саме Києва, а не Макарова, прагнучи насамперед збереження свого Києво-Святошинського статусу. Щоправда, Києву цей «головний біль», певно, теж не надто потрібен, бо представники київської облради на зустріч з житомирянами для обговорення проблем і узгодження позицій так і не прибули. Натомість, як бачимо, з'явилося клопотання Макарівської райради...

Щодо цього клопотання, то у Радомишлі й Житомирі його вважають лише намірами. Адже питання адміністративно-територіального устрою належать винятково до компетенції Верховної Ради. У всякому разі позиція керівництва Радомишльської районної ради однозначна: відкраювати шматки від території району не дадуть. Бо вже й так маємо доста прецедентів, коли новоутворені державні чи міжрайонні управлінські й виробничі структури осідають» у сусідньому Малині, а деякі села, як то було у випадку з Макалевичами, також заявляють про бажання приєднатися до сусідів. Відтак проблема залишається відкритою. А як і справді діло перейде до нового адміністративно-територіального устрою, вберегтися в ньому самостійною одиницею Радомишльському районові буде вкрай нелегко.

Газета «Зоря Полісся», 22 червня 2002 р.

N.B. 5 липня 2012 року Верховна Рада України ухвалила рішення про утворення в колишньому військовому поселенні селища міського типу Городок як адміністративної одиниці Радомишльського району Житомирської області.

Хоча мільйона й не виграв

Донедавна радомишляни знали Володимира Зінченка як вправного футболіста, що успішно захищає честь міста і району в змаганнях різного рівня.

Володимир Зінченко (другий справа у першому ряду) - у складі команди «Лісовод» (Радомишль), що у сезоні 1997-1998 рр. стала переможцем другої ліги (група «Центр») чемпіонату України з футзалу і виборола путівку до першої ліги.

А у двох останніх популярних телепрограмах «Перший мільйон», побачивши на екрані його знайоме обличчя, щиро вболівали за земляка, котрий крок за кроком штурмував виграшні вершини. Володимирові підкорилась позначка у вісім тисяч гривень. Звичайно, комусь, можливо, здалося, що можна було б досягти більшого. Власне, Володя теж був такої думки, коли ми обговорювали з ним його теледебют. Але для цього слід усе ж спробувати самому свої сили, бо, сидячи на диванчику біля телевізора, міркувати куди легше, аніж грати перед телекамерами в світлі юпітерів та в оточенні заповненої людом студійної зали.

– Зразу і долоні пітніли, і ноти тремтіли, – розповідає Володимир, – але поступово вгамував хвилювання. Безпосередньо в гру потрапив лише з третього разу. У перших двох відбіркових питаннях не вистачило лише трішки. А потім ви вже все бачили самі... На жаль, зупинився на питанні про істот, що зимують в омшанику. Напевної відповіді не знав, тож ризикувати не став, а тому вийшов з гри. Дружина Ірина, котра вболівала за мене у студії, сказала, що вчинив вірно. А загалом виграш, хоча, безумовно, річ хороша і потрібна, не так важливий. Знаєте, було надзвичайно приємно, що мільйони телеглядачів дізналися, що є таке місто Радомишль. Мені довелося декілька разів повторювати перед грою і ведучому, і персоналу студії правильний наголос у назві нашого міста...

Володимир Зінченко в ефірі програми «Перший мільйон».

– А як взагалі ти потрапив на передачу?

– Зателефонував про своє бажання брати участь у «Першому мільйоні» ще в грудні. Відповів на пробне конкурсне питання, а оператор записав мої координати й сказав чекати. Потому, відомо, деякий час передача взагалі не виходила в ефір. Я вже й думати забув. Аж раптом у березні пролунав телефонний дзвінок з повідомленням, що я братиму участь у програмі. Декілька разів строки запису переносили, мабуть, позначилися тривалі вихідні на травневі свята. Нарешті отримав виклик на 11 травня...

Як розповів Володимир Зінченко, запис однієї програми тривав десь із дві з половиною години. Він увійшов у гру наприкінці першої і починав другу. Так що телеглядачі бачили його двічі. Загалом за день знімають відразу три програми, тож нервове навантаження було чимале. Але підтримували і заспокоювали повсякчас гравців надзвичайно доброзичливий та щирий ведучий Данило Яневський, інші творці передачі. Щоправда, у змонтованому вигляді шоу триває в ефірі лише близько години. Відтак багато чого лишилося за кадром. Володя у розмові дещо розповів про секрети телевізійної кухні. Але читачам ми їх вирішили не розкривати,, щоби не втрачали цікавість. А ще неодмінно й самі спробували свої сили у грі.

– Чомусь люди, особливо у нас на периферії, вважають, що це марна справа кудись дзвонити, подавати заявки, – продовжив співрозмовник, – мовляв, усі ці лотереї не для нас і не з моїм щастям потрапити в ефір. Так, лотерея це справа випадку, і, мабуть, мені пощастило. Та хотів би своїм прикладом переконати скептиків в іншому: варто пробувати, і тоді фортуна неодмінно посміхнеться. Тим більше, що бачив інших гравців. Повірте, вони звичайні люди. Я сам себе теж не вважаю якимось особливим, у нашому Радомишлі є значно розумніші й ерудованіші люди. От тільки скептично ставляться до можливості випробовувати долю і виявити свої знання.

Володимир Зінченко спробував і у програші не лишився. І морально, й матеріально. Адже не так часто випадає нині заробити безпосередньо своїм розумом. У житті нерідко, на жаль, беруть іншим. А наш телегерой тим часом з цікавістю придивляється до нової рекламованої телегри «Сейф», що невдовзі має з'явитися в ефірі. Можливо, то буде його наступний шанс.

Газета «Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.