Після розвінчання ХХ з’їздом КПРС Сталіна та
культу його особи в колишньому СРСР почався масовий демонтаж символів
нещодавнього «вождя усіх народів». Пам’ятники «Леніну сьогодні», як називали за життя диктатора, що таки
гідно продовжував криваві справи свого попередника, розбирали або замінювали на
інші. Щоправда, чинилося це таємно і переважно під покровом ночі. Відтак
нерідко траплялися просто анекдотичні ситуації, коли замість голови Сталіна
встановлювали Шевченкову або Ленінову. «Надзвичайно колоритно» виглядав потому
Тарас у сталінському френчі чи у шинелі. А одного разу на колишній пам’ятник
Сталіну, що стояв у повний зріст, тримаючи у руках кашкета, притулили голову
«вождя революції»… у кашкеті, так що у Леніна виявилося на монументі вже два
головних убори - на голові і в руці.
Втім подібний курйозний приклад маємо і в
Радомишлі. Перший пам’ятник на наших теренах, відомо, з’явився у 1911 році,
коли за владним розпорядженням на відзнаку 50-річчя скасування кріпосництва у
всіх повітових містах і у волосних центрах споруджувалися монументи
царю-визволителю – Олександрові Другому. Цю скульптурну споруду встановили на
вході до міського скверу (на цьому місці нині меморіал) на величному постаменті
з каменю, виготовленому майстрами з місцевої фабрики каменотесних виробів
італійців Ф.Ліва та С.Бузетті.
Проте з установленням Радянської влади за
Раднаркомівським Декретом про пам’ятники від 1918 р. імператора з подіуму прибрали, встановивши натомість
на ньому бюст Карла Маркса роботи відомого скульптора І.Кавалерідзе.
Напередодні Другої світової вирішено було
встановити в місті пам’ятник
Леніну. Бо що ж то був за райцентр без монумента вождю! До Радомишля навіть
завезли скульптуру, але реалізувати задумане завадила війна. До літопису
Радомишля увійшла розповідь про те, що монументальну ленінську споруду перед
гітлерівською окупацією, щоб запобігти нарузі, закопав біля міської
електростанції електрик Г.Струтинській. І вона таки дочекалась свого часу: у
1946-му Ілліч обійняв на Бузеттівському п’єдесталі... місце К.Маркса. Окупанти
свого знаного земляка не чіпали, проте погруддя було зруйноване під час тяжких
боїв за місто у 1943-му.
Фото П.Шуневича.
.
А 22 квітня 1974 року в Радомишлі на тодішній
Червоній площі (нині – Соборна) встановили новий пам’ятник Леніну. Колишній
тимчасом нишком демонтували (знову таки поночі) і, як відверто розповідав
згодом один з учасників тієї таємної акції, просто втопили бетонну фігуру в
річці (!).
Схоже, що донині у нас є чимало гідних послідовників
подібних пертурбацій. Бо інтернетними соціальними мережами поширилась
інформація, що, підбиваючи підсумки оголошеного конкурсу на кращий проект
пам’ятника борцям за волю України, конкурсна комісія вирішила встановити такий
на Соборному майдані на тому місці, де до 2014-го височів пам’ятник В.Леніну і
навіть на його ще не демонтованому постаменті. Так нібито вийде дешевше. Ну,
хіба не повторює це описану тут потрійну заміну?
Наразі виглядатиме таке не лише сміхотворно. У
будь-якому випадку цей постамент залишається ленінським символом, бо ж за своєю
першоосновою є постаментом пам’ятника комуністичному вождю. Тож встановлювати
на ньому монумент на уславлення українських героїв і по блюзнірськи, й
аморально. До того ж слід, мабуть, зважити й на твердження екстрасенсів (як би
хто до них не ставився), що місця поклонінь колишнім ідолам у катівських
мантіях мають вкрай негативну енергетику.
Сучасна хвиля демонтажу комуно-ленінських
пам’ятників відбувається переважно відкрито, хоча подекуди й анархічно,
нагадуючи звичайнісінький вандалізм. У Радомишлі це сталося у 2014-му 23 лютого під час Революції Гідності і цілком законно,
принаймні перед поваленням Леніна на мітингу було оприлюднено рішення міської
ради з цього приводу.
А вже після події громадські активісти та
представники влади обговорювали у міській раді подальшу долю постаменту,
одностайно зійшовшись на думці, що його слід таки розібрати, аби здійснити
цілковитий демонтаж комуністичного символа. Притому пролунала одностайність і в
тім, що жодного іншого монумента на тому місці бути не повинно.
Та й погляньте на фото цього куточка майдану ще до
встановлення пам’ятника Леніну. Хіба не просторішим й більш відкритим він
виглядає разом з будівлею?
Фото А.Бородька. 1968 р.
Врешті традиція лаштувати монументальні споруди
перед владними адмінбудівлями теж іде з радянських часів, які нині начебто
повсюдно у верхах засуджують, однак, як бачимо, їхнім принципам наслідують.
Водночас встановлення нового обеліска на підмурах колишнього мимоволі додає
аргументів апологетам минулого, що, мовляв, теперішня влада навіть новий
постамент неспроможна спорудити, використовуючи комуністичний. Наразі тут
напевно дійсно слід застосувати колишнє розхоже пропагандистське гасло: «до
основанья, а затем…».
Відтак варто було б теперішнім патріотичним силам,
які прийшли до влади на хвилі Революції Гідності, продемонструвати наступність
у справах попередників, зокрема активістів місцевого осередку товариства
«Просвіта», ініціативою та зусиллями яких у Радомишлі 2003 року на вшанування подвигу Героїв Крут встановили пам’ятну гранітну плиту всім самовідданим борцям
за волю України. Встановили зі сподіваннями, що на її місці згодом буде
споруджено пам’ятник.
Чи: нові часи – нові звичаї? Та якби ж то нові,
бо, як бачимо, таке ми вже проходили. Щоправда, недарма гострослови
стверджують, що історія має звичку повторюватися, хоча вдруге – вже здебільшого
у вигляді фарсу.
Газета «Зоря
Полісся», 26 лютого 2016 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар