пʼятниця, 7 жовтня 2016 р.

Радомишльське повоєння Георгія та Дмитра Малакових


Одним з найулюбленіших телефільмів для дітвори 1960-х був польський серіал «Чотири танкісти і пес». Його персонажі швидко завоювали популярність і стали героями дитячих ігор, фантазій, малюнків. В останньому аспекті важливою підмогою прислужилась літературна основа легендарної телестрічки: однойменна книжка польського письменника Я.Пшимановського. У 1971 р. вона вийшла українською мовою у видавництві «Молодь» з чудовими ілюстраціями талановитого художника-графіка Георгія Малакова.
У графічному розмаїтті героїв, подій, привертали увагу ще й переконливі зображення різноманітної зброї. Серед її зразків з огляду на сюжет твору, безумовно, були й танки, притому деталі броньованих машин на малюнках виглядали надзвичайно натуральними, мов писаними з натури. І слід зазначити, що таку натуру митець справді мав і зображував. Зокрема своєрідні «танкові пленери» юний Гога Малаков, як зазвичай називали його близькі, провів у 1949, 1950, 1952 та 1953 роках у Радомишлі. Про це Дмитро Малаков, нині відомий науковець та дослідник-краєзнавець, докладно розповів у своїй книзі «Повоєння. Спогади киянина», яка побачила світ у столичному видавництві «Варто».

У київській родині службовців Василя та Євгенії Малакових зростало двоє хлопчаків – Георгій та Дмитро. У важкі повоєнні роки (чого варті лише голодні 1946-47) батьки прагнули влітку хоч якось оздоровити дітей, передусім меншого - Діму. До того ж периферія з її значно нижчими у той час цінами на харчі давала й ширші можливості досхочу підгодувати малечу «вітамінами» та іншими домашніми смаколиками, відпоїти «парним» молочком. І от у червні 1949-го під час «громадського обговорення» на роботі літнього відпочинку мамина колега, вочевидь радомишлянка, порадила їй для відпустки затишний і тихий Радомишль. Ця назва була загалом незнайомою та певною мірою утаємниченою. Втім Гога принагідно пригадав, що у їхнього довоєнного сусіда-єврея було прізвище Радомисльський.
До Радомишля Малакови діставалися попутною вантажівкою, бо регулярне автобусне сполучення тільки починало налаштовуватися.
На четвертій просіці київського Святошина водій Урала ЗИС-5, якого в народі прозивали «захаром», назбирав з півтора десятка попутників і повіз їх (звісно, за гроші) у Радомишль.
Через пару з лишком годин закурені подорожнім пилом внаслідок численних об’їздів і з синцями на сідницях від вщент роздовбаного Кочерівського «соша» Малакови ступили на бруківку центрального радомишльського майдану. Пішли вони за адресою, яку дала мамі співробітниця. Це був будиночок на Купальній вулиці понад річкою. Проте запропоноване господарями помешкання, що наскрізно просякло характерним запахом гасу, надто вже нагадувало ту ж осоружну київську «комуналку». Відтак через пару днів київські відпочивальники перебралися ближче до живої природи: гостинні радомишляни порадили хутір Кельвич.


Малакови на хуторі Кельвич.  1949 р.

Діставалися до місця навпрошки мальовничим сіножатним лугом, розперезаним ручаями й потічками. Тут швидко знайшли запропоноване їм обійстя удовиці Марусі Литвинчук, чия потинькована й побілена хата під солом’яною покрівлею, що закріплювалась на гребені сосновими тичками, своєрідно вирізнялась з-поміж інших. Та хата, до речі,  стоїть і досі, щоправда, вже давно, ясна річ, не під соломою.
Юні Малакови швидко потоваришували з дітьми господині – своїми ровесниками Володею й Толиком. На правах господарів менші Литвинчуки познайомили київських гостей з усіма місцевими особливостями й закутками. Хлопці разом розважалися, ходили рибалити, збирати в лісі ягоди, гриби, хмиз.  Одного разу навіть почули й побачили справжнє сільське весілля, яке співало й гупало у сусідній Гуті Забілоцькій.
Але чи не найбільшою «козирною картою» перед «городськими» киянами були з гордістю показані їм залишки важкої військової техніки, що подекуди залишалась на радомишльських околицях, хоча від часу боїв з вигнання звідси нацистських окупантів минуло вже шість літ. Край доріг, у полі, на лісових галявах, а то й посеред обійсть тут досі бовваніли підбиті радянські й німецькі самоходки, «Те-тридцятьчетвірки», «Тигри», «Пантери».
Втім танками, як бойовими машинами, вони вже не були, бо місцеві «умільці», як мовиться, «голими руками» познімали з них, усе, що можна було. Тож стояли броньовані монстри облудою без двигунів, люків, гусениць, коліс та ін. Але, безумовно, вражали своїм могутнім виглядом і видавалися цілком боєздатними, слугуючи неперевершеними об’єктами для дитячих розваг. На «Пантері», приміром, кмітливі хутірські дітлахи навіть влаштували таку собі катальну «гірку».


Гога і Діма на «Тигрі».  1949 р.

Зважаючи на те, що почала набувати поширення заготівельна діяльність, нужденні краяни зметикували, що від зданого металобрухту можна дещо заробити.  Хлопчаки «підробляли» збиранням гільз, вдосталь розсипаних на місцях колишніх боїв. Щоправда, заготівельники приймали тільки латунні, «чорних» не брали.
На «скопійованому» Гогою радомишльському заготівельному оголошенні, зазначалося, що залізо вартує 60 коп. за тонну, кольоровий метал – 1 крб. за кілограм, гума – 1 коп. за 10 кг.
«Трофейні» надбання можна було бачити на обійстях багатьох радомишлян. У господарствах використовували сидіння, діжки, бензобаки, сталеві листи. Для одягу застосовувалися однострої з убитих німецьких вояків. Жінки шили з них камуфльовані спідниці, або ж яскраві шовкові – якщо щастило знайти німецький парашут.
Гога й Діма теж втішалися роздобутою баклагою та металевою коробкою, що мала зручну кришку із накидними застібками з фірмовою емблемою «Фольксваген», а ще – гумовим амортизатором з «Тигра», на якому особливою цінністю видавалося клеймо з викарбуваною датою виготовлення: квітень 1943-го.
Згодом, забачивши у Марусиній світлиці «вазу», пристосовану з нижньої частини мінометної радянської міни 82-міліметрового калібру, Георгій запропонував господині взамін за неї справжню, куплену в місцевій крамниці. Маруся радо погодилась, а мінометна реліквія донині прикрашає письмовий стіл Дмитра Малакова. На згадку про брата і радомишльське повоєння.


Вуличка на хуторі Кельвич. 1952 р.

Неповторний радомишльський побут залишився не тільки у реліквіях та спогадах. За рік-другий перед тим Гога був придбав собі в «комісіонці» німецьку фотокамеру, завдяки якій увічнювалися миті життя родини. Зроблені в Радомишлі світлини зафіксували зокрема тутешні базарування, кельвицькі місцини та інші цікавинки. Водночас Георгій Малаков, що з дитинства мав хист до малювання та навчався у художній середній школі, а того року став студентом Київського художнього інституту, нашвидкуруч робив з побаченого невеликі ескізи й етюдики.
Влітку наступного року Малакови знову подалися до облюбованого ними Радомишля, загітувавши з собою ще й родичів, які приїхали з Москви. Москвичі також залюбки скористалися чудовою нагодою досхочу поласувати дешевими дарами тутешніх садів та городів і дармовими лісовими. Відтак безпосередньо на місці столичні гості змогли наварити собі на зиму ягідного й іншого варення.
Пам’ятаючи про побачену торік колоритну радомишльську натуру, Гога цього року вже прихопив із собою фарби, етюдника. Його творчий доробок поповнився самобутніми акварелями з краєвидами радомишльських околиць і танками на їхньому тлі. Щоправда, за рік броньовані машини позбавилися ще деяких примітних елементів, бо вже на повну пішли у хід автоген та подібні самопальні різальні пристрої.


Порізаний танк Т-VI «Тигр» на Рудні. 1950 р.

Тож Георгій поспішав власноруч зафіксувати усі характерні деталі й особливості важкого озброєння і на Кельвичі, і на Рудні, і в Лутівці. Водночас брати Малакови дізналися ряд подробиць про обставини бойових зіткнень, внаслідок яких залишилась та техніка на околицях Радомишля.
Приміром, у «Пантеру», як розповів хлопцям Володя Литвинчук, поцілила радянська «тридцятьчетвірка». Обгорілий німецький екіпаж поховали місцеві жителі, а на днищі танка було знайдено єгипетські монети. Недарма ж для  контрнаступу і спроби прориву в листопаді-грудні 1943-го гітлерівці перекинули на Радомишльщину танкові підрозділи з Африки. Це підтверджував і типовий для пустельних боїв жовтий колір танків.


Спалений танк Т-V «Пантера» на хуторі Кельвич. 1950 р.

У Лутівці поруч з підбитою і такою ж жовтою «Пантерою» стояв обгорілий Т-34. Його екіпаж був похованій у могилі з невеличким обеліском поруч. На радянських танкістів, що перепочивали після битви, несподівано наскочили німці і розстріляли їх прямо в танку, а саму машину спалили разом з екіпажем.


Могила екіпажу танка Т-34. с.Лутівка. 1950 р.

Гога, крім того, часто-густо бавився карикатурами. Наразі його жартівлива художня уява зображувала спритні ватаги радомишлян, котрі з примітивними інструментами збігалися на танковий демонтаж, садиби, «прикрашені» трофейним реманентом, місцевих мешканців у німецьких кітелях чи галіфе.


Малюнок-жарт. 1952 р.

У 1952 році Георгій Малаков зумів на короткий час в черговий раз перевідати Радомишль, який називає у листі до рідних «милими йому місцями, вражаючими за багатством мотивів». Ця поїздка поповнила його акварельний доробок. А образ змальованого тоді сільського пастушка у дорослому пальті разом з телятами на тлі підбитого німецького танка художник згодом використав у знаній графічній серії екслібрисів.
Востаннє талановитий митець побував у місті над Тетеревом у січні 1953-го. Тут він вирішив провести свої зимові студентські канікули. Цього разу Георгій дістався Радомишля вже автобусом. Прогрес таки брав своє. Хоча потому довелося йому з неабиякими труднощами добиратися до Кельвича, долаючи чималі снігові кучугури та замети з валізкою й етюдником за плечима. Натомість надбав молодий художник неповторних вражень від зимового сільського побуту, зробивши чергову низку начерків та малюнків.


Панорама міста Радомишль. 1950 р.

*   *   *
Радомишльські акварелі й графічні роботи нині є доволі примітною сторінкою у творчій спадщині заслуженого художника України Георгія Малакова. А загалом у його доробку величезна кількість станкових, книжкових графічних творів. Серед них – ілюстрації до видань казок Г.-Х.Андерсена, братів Грімм, Ш.Перро, «Декамерона» Дж.Бокаччо, «Пригод Тіля Уленшпігеля» Ш.Костера, до творів Ю.Бедзика, О.Бердника, О.Бєляєва, В.Владка, О.Гончара, М.Далекого, І.Єфремова, Я.Купали, М.Коцюбинського, І.Ле, Ю.Смолича, М.Стельмаха, В.Нестайка, М.Носова, І.Франка, Б.Чалого, А.Шияна та ряду інших авторів, десятки ілюстрацій у часописах. Танкова тема тимчасом дістала своє продовження у малюнках до багатьох документальних та художніх книжок про війну.



Танкові книжкові ілюстрації Г.Малакова.

Талановитий митець пішов з життя у 1979-му – в 51-річному віці у розквіті літ від тяжкої хвороби.
А Дмитро Васильович Малаков змінив свій інженерно-будівельний фах на історико-краєзнавчий. Тривалий час працював науковцем та заступником директора у Музеї історії Києва, вважається одним з провідних києвознавців. Він є автором багатьох науково-дослідницьких праць, популярних краєзнавчих книжок. Чимало з них присвячено братові та його творчості. Докладно представлена у них радомишльська спадщина митця.
Під час одного з нещодавніх своїх теперішніх відвідин Радомишля Дмитро Васильович завітав на пам’ятний з дитинства Кельвич.



Дмитро Малаков з дружиною Іриною Магомедівною та Олексієм Шереметьєвим у мистецькому маєтку «Ставки». 2016 р.
Світлина А.Шерман.

У Марусиній хаті нині вже мешкає з родиною її онук Олександр Анатолійович.


У Марусиній хаті нині мешкає сучасне покоління Литвинчуків. 2016 р.

Маруся відійшла у світ інший у 1997-му, відмірявши дев’ять життєвих десятиліть. Слідом за нею відлетіли у вічність і сини...  Володимир, до слова, був військовим (певно, мали тут свій вплив і воєнні, і не менш тяжкі повоєнні роки). Анатолію «трофейні» навички напевне прислужилися в оволодінні технічним фахом.
Залишило радомишльське повоєння  помітний слід і в житті та творчості братів Малакових. Згадуючи свої дитячі враження про Радомишль, Дмитро Васильович зауважує, що це місто дало йому дуже багато не лише для зміцнення здоров’я, але й для пізнання сільського життя, що так різнилося від міського київського. Власне, різниться воно й нині. І має різнитися, аби зберігався тут неповторний місцевий колорит, що його яскраво змалювали художніми і писемними засобами Георгій та Дмитро Малакови.

Газета «Зоря Полісся», 7 жовтня 2016 р.



2 коментарі:

  1. Висловлюю щиру вдячність Дмитру Васильовичу Малакову за надані світлини та малюнки Георгія Малакова з родинного архіву.

    ВідповістиВидалити
  2. Володимир, дякую за статтю. З великим інтересом читаю все, що пов"язано з моїм рідним містом. В Радомишлі пройшло моє дитинство, юність, забути його неможливо...:-)

    ВідповістиВидалити