Погляньмо у кольорову минувшину!

Сучасні комп’ютерні технології можуть все. У цьому переконуєшся мало не щодня. Скажімо, за допомогою новітніх засобів відновлюються первісні обриси тих чи інших споруд, обличчя та зовнішній вигляд наших пращурів, не кажучи про фотосвітлини і т. ін. Та якщо колись фотографів можна було перелічити на пальцях, адже й сам фотохімічний процес появи паперового фотознімка видавався утаємниченим та навіть містичним, то нині цифрова техніка дала змогу долучитися до фотографування кожному бажаючому. До того ж, комп’ютерні програми можуть покращити навіть, здавалося б, безнадійно невдалий кадр.

Між тим, не завжди той чи інший знімок, що робився на колишньому плівковому фотоапараті, виходив досконалим. Адже технологія передбачала суворого дотримання не лише експозиції фотографування (співвідношення витримки та діафрагми, що виставлялися на фотоапараті, зі світлочутливістю плівки), а й технології обробки самої плівки (приготування розчинів проявника та закріплювача–фіксажу, часу кожної операції, промивання) і в такій же мірі друкування світлин (тут, на додачу до розчинів, треба було підібрати належний фотопапір, вгадати тривалість його «засвітлення» негативним зображенням). Зважаючи на далеко не завжди належну якість плівки, реактивів чи паперу радянського виробництва, всі зусилля фотографа, особливо аматора, могли виявитися марними.

Наразі сьогоднішня «цифра» дає можливість сканувати старі плівкові негативи і робити з них нові «відбитки», вже не залежачи від ймовірного виробничого браку фотоматеріалів. 

 Світлина, відновлена з плівкового негативу.

Стрімко розвиваються й електронні процеси з реставрації та відновлення колишніх світлин. Один з таких промовистих прикладів – колоризація старих фотокарток, які подекуди зберігаються в забутих або закинутих альбомах бабусь чи дідусів.

Те, що донедавна вважалося таланом та надбанням майстрів-фахівців, тепер завдяки інтернет-ресурсам стає доступним для всіх, подекуди, щоправда, не безкоштовно.

Скориставшись нагодою та ресурсом MyHeritage, спробував і собі колоризувати радомишльську та особисту родову минувшину. І це видалося доволі цікавим.

Ось, для прикладу, деякі колоритні радомишльські давні світлини.

Випускники гімназії 1919-го року.

 Каплиця у Ставках.

Кінотеатр.

Береги Мики.

Міська площа.

Свято-Миколаївський собор.

На човні Тетеревом.

«Грунін» павільйон у міському парку.

  

І родинні…

  

Мій дідусь по мамі Йовенко Прокіп Оксентійович (1902-1944) та бабуся Лисавета Андріївна (1905-1979). Світлина 1930-х років.

Родина Дудків з Малої Рачі, 1937 р. Пращури дружини. Дід Олексій Михайлович Дудка (в центрі) у тому ж 1937-му був репресований і розстріляний, сім’ю «розкуркулили».

Звичайно, чорно-біла світлина – це символ колишньої епохи. І професійні фотографи старої школи досі працюють в чорно-білому форматі. Але наш зір – кольоровий, тому заманливо все ж спробувати поглянути кольоровим поглядом на минуле, хоча певною мірою умовно, бо, ясна річ, не всі барви співпадають. 

Втім давні листівки Радомишля друкувалися і кольоровим варіантом. Як, наприклад, ось така. Тут її первинний та колоризований варіанти.

  

А які подібні сюрпризи ще чекають нас у мабутньому?

Радомишльська знахідка в Білорусі

У грудні 2019-го газета «Вечірній Бобруйськ», що виходить в Білорусі, повідомила про цікаву знахідку: загадковий старий знімок. На датованій 1939 роком світлині – група освітян, що засвідчено дещо затертим, втім як і саме фото, написом: «Обласні курси вчителів І – IV кл. у м. Радомишлі … 1939 р.».

  

Її надіслав до редакції бобруйської газети грибник, повідомивши, що натрапив на фото серед куп непотребу біля колишнього бомбоскладу (нині це лісовий масив неподалік тамтешнього військового аеродрому). «Мені це фото не треба, - написав анонімний автор листа, – якщо і вам, викинете в сміттєву корзину…»

Проте білоруські журналісти зацікавилися цінним артефактом і вирішили спробувати знайти нащадків людей, зображених на знімку, сподіваючись передусім на всесвітню мережу Інтернет.

«Кому належала фотографія і як опинилася в наших краях, на території колишньої секретної військової частини? Можливо, знайдуться читачі нашого сайту з України, які цікавляться історією та зможуть допомогти дізнатися подробиці, а, можливо, й знайти рідних, нащадків людей, зображених на знімку», – написали газетярі «Вечірнього Бобруйська».

Їхнє повідомлення не проминуло повз увагу радомишлян, адже саме в Радомишлі понад вісім десятиліть тому було зроблено світлину. Наразі оприлюднене фото швидко поширилося соціальними мережами.

І невдовзі вже до редакції «Зорі Полісся» надійшов лист від радомишлянина Ігоря Осадчого, якій упізнав на білоруській знахідці свого батька – Миколу Івановича Осадчого (1900-1987), відомого й шанованого на Радомишльщині вчителя, краєзнавця, громадського діяча. На ту пору Микола Осадчий був інспектором районного відділу районної освіти, перед тим – директорував у Раковицькій семирічці. Він на знімку – третій справа у першому ряду.

Крім того, за порівняльним аналізом інших світлин, можна з упевненістю стверджувати, що четвертий справа – Сергій Оксентійович Олексієнко (1898-1985), що в ті роки очолював райвно. Свого часу він працював директором у міських школах №2 (до речі, попервах поєднував директорство і керівництво відділом освіти) і №1, завідував Свидянською початковою школою та Потіївською семирічкою, був удостоєний звання «Заслужений учитель України».

Другий справа, за припущенням І.Осадчого – може бути Григорій Покотило (1896-1975), освітянин, організатор та голова Радомишльського краєзнавчого товариства 1960-х. Втім більш помітна схожість з Андроніком Захаровичем Федоренком (1897-1985), який свого часу теж директорував у школах (у 1935-38 рр. - у школі №1), а також працював у райвідділі наросвіти. Вочевидь усі перелічені радомишльські освітяни були серед організаторів зазначених курсів. 

Жителька Чудина Галина Димик впізнала на фотографії свою маму – Юлію Іванівну Молодико (1913-1977). На світлині – друга зліва в другому ряду. Уроджена у Мірчі (в дівоцтві – Ковальчук), вона після закінчення Коростишівського педучилища вчителювала у Ходорівській школі. По війні її направили в Чудин, де спочатку працювала вчителькою, а затим тривалий час завідувала місцевою початковою школою.

Тож перший крок зроблено. Слід сподіватися, що, радомишляни, можливо, знайдуть й інші знайомі обличчя на цій світлині. Для полегшення автор в міру можливостей її дещо реставрував та ретушував.

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2020 р.

Страшні хвороби, що косили радомишлян у минулому

Епідемії, викликані інфекційними захворюваннями, нещадно косили людство з давніх давен. Досі подекуди з жахом сприймається слово «чума», яка за неповними підрахунками упродовж свого відомого лютування забрала до двохсот мільйонів людських життів, і яка нині прирівняна до біологічної зброї.

Не оминуло це лихо й українських земель. Відомо зокрема про пошесть чуми на Київщині у 1351 та 1738 роках.

Низький рівень особистої гігієни та санітарної медицини нерідко спричиняли  й інші епідемічні спалахи. Приміром, у 1831 році в Радомислі й повіті стрімко поширилась холера, що забрала життя багатьох містян і селян. Втім це певною мірою стало каталізатором до відкриття в повітовому місті лікарні, яка почала діяти у 1833 році.

Значну небезпеку в ХІХ столітті становила віспа. Для боротьби з цією заразою повсюдно в містах почали створюватися віспяні комітети з найвищих посадовців відповідного рівня – такі собі аналоги теперішніх районних чи міських протиепідемічних та їм подібних комісій. Створений був такий комітет і в Радомислі. До нього входили зокрема повітовий предводитель дворянства, городничий, благочинний, поліційний справник, міський голова, повітовий і міський лікарі. 
   На віспяний комітет передусім покладалися обов’язки пропагувати і впроваджувати щеплення, вести облік нещеплених малолітніх дітей, інформуючи про це губернію, готувати і навчати віспощепіїв, надавати їм необхідний матеріал для щеплення та інструменти. Оскільки лікарів та фельдшерів бракувало, віспощепії підбиралися з церковного причету, повитух, випускників училищ, цирульників, грамотних міщан, селян та інших верств. Вони всіляко заохочувалися, нагороджувалися, звільнялися від повинностей, податків тощо. Залучали їх повітові комітети для боротьби з іншими епідемічними спалахами та інфекційними хворобами, що несли загрозу. 

Проте особливо якісних змін у запобіганні інфекційним хворобам не сталося.

За метричною книгою соборної Троїцької церкви в Радомислі 1871 року померло 106 осіб з родин приписаних до храму православних парафіян. Для порівняння, означено тут тогоріч 150 новонароджених. Та саме дитяча смертність була особливо високою: пішли з життя 42 дитини віком до 15 років.

Найбільше малолітніх померло від поносу (саме так дослівно зафіксовано причину смерті), що скоріше за все був спричинений інфекційними захворюваннями, – 11 випадків, крупу – 8, скарлатини – 2,  кору – 1.

З-поміж тотожних причин смерті дорослих найпоширенішими були захворювання на туберкульоз – 18 померлих, холеру – 8, менінгіт – 6, «гнилу гарячку» (тиф) – 4.

Між тим, від холери помер того року колишній міський голова Іван Москаленко, а чахотка забрала життя дружини майбутнього багаторічного очільника міста Никодима Гарбарова – 33-річної Февронії.

Позаяк не припинялися й епідемічні спалахи. Приміром,  у 1881 році тиф уразив 140 жителів повітового міста, 39 з яких померли.

1899 року в Радомисльському повіті було зареєстровано 505 випадків захворювання віспою,  101 хворий помер (роком раніше статистика фіксувала 315 таких захворювань і 47 смертей), скарлатина вразила 911 жителів повіту, 176 з них померли (1898 р. – 603/107), виявлено 1262 хворих на кір, який забрав 145 життів (1898 р. – 3518/350), тифом заразився 981 хворий, 33 з яких померли. Значну небезпеку ніс також грип: від нього померло 15 хворих з 569 зареєстрованих випадків.

Спалах тифу забрав життя багатьох радомишлян у 1919-1920 роках, раз-по-раз ширилися тоді також епідемії дизентерії, скарлатини, коклюшу, кору.

Врешті і розвиток медичної науки, і значне поліпшення медичного обслуговування населення стали певним заслоном від епідемій, хоча випадки небезпечних інфекційно-вірусних та їм подібних хвороб, перелік яких повсякчас зростав, час від часу таки нагадують про себе своїми небезпечними проявами.

Колишня повітова лікарня Радомисля, побудована 1907 року 
(нині житловий будинок по вулиці Шевченка, 3).

Колись співали «вода, вода, довкіл вода…», а тепер на часі – «коли вже вода?»

У лютому 2020 року Укргідрометцентр оприлюднив повідомлення, що в Україні вперше за 120 років не буде весняної повені. Як пояснюють метеорологи, високі для зимового сезону температури та мала кількість опадів і майже повна відсутність упродовж зими снігового покриву мають наслідком вкрай низькі рівні води в річках. І в цьому радомишляни можуть на власні очі переконатися, поглянувши хоча б на нинішній стан річища Тетерева. Тут не видно не те, що бодай натяку на водопілля, а й навіть на наповнення весняними водами русла в берегах. Так само вперше весняної пори на річці не вкрило водою обмілини, що виникли останніми роками.

За словами фахівців, така нетипова ситуація є наслідком поєднання несприятливих гідрометеорологічних умов у басейнах всіх річок України, яке склалося на початок лютого 2020 року. І це дійсно дивує, бо весняні повені здавна є традиційними для річок нашого краю.

Власне, в історичних джерелах є безліч прикладів потужних розливів, що завдавали краянам чималої шкоди. Скажімо, в документах уніатської митрополії, що резидувала в Радомислі у 1746-1795 роках, наводяться відомості про відбудову мостів через Тетерів та Мику. У першій половині ХІХ століття водопілля фіксувалися у 1804, 1827, 1831, 1832, 1845 роках. І не тільки навесні. Приміром, 4 червня 1804 року городничий Радомисля Микола Круглов рапортував губернаторові, що за тиждень перед тим у місті і довкола нього прокотилися грози, що супроводжувалися кількаденною зливою. Відтак на Миці прорвало греблю, почалась сильна повінь, низини затопило, вода піднялась до середини Сухарського довгого мосту. Зрештою стихія вгамувалась, хоча завдала значної шкоди сільському господарству.

В рапорті 1832 року йшлося про зруйнування мостів через Тетерів, Мику та Сухарку, якими подорожні діставалися до повітового міста. Відбудова мостових споруд потребувала 60 тисяч рублів, міська казна притому мала на ці потреби лише близько чверті розрахованої суми.

Величезне весняне повіддя вразило Радомишльщину 1845-го року. У Радомислі водна стихія тоді знову знесла всі три в’їзних мости. А ще потужні водяні потоки змели на своєму шляху з притетерівських заплав хати, споруди, худобу, копиці з сіном, соломою, дрова, заготовлену деревину.

Врешті повені стали звичним сезонним явищем, хоча всякчас викликали тривогу мешканців низинних місць та посилену увагу відповідних служб.
Траплялися, одначе, й безповеневі весни, але скоріше як виняток. До того ж, краяни стверджували: те, що вода не взяла навесні, вона забере влітку, маючи на увазі літні розливи річок. І то ставало куди гіршою стихією, бо завдавало непоправної шкоди сіножатям, а то вже й покосам, іншим сільгоспугіддям, де на ту пору бувало й урожаїлося.

Повінь 1975 року.

Останні загрозливі розливи мали місце в Радомишлі 1996 року, коли тогорічного восьмого квітня рівень підйому води в Тетереві було зафіксовано на позначці в 2,65 метра вище середнього показника.

Особливо потерпали від паводків мостові споруди та переправи. В Радомишлі, скажімо, найвразливішим був міст на давньому Київському шляху, що упродовж багатьох років з’єднував Рудню та Микгород. Колись він був проїзним і його майже щороку поновлювали. Згодом, коли через постійні весняні повеневі пошкодження врешті відмовилися від прямого автотранспортного сполучення цих міських околиць, всякчас руйнувалися й влаштовувані на цьому місці пішохідні переходи. Останнім з них був, здавалося б, цілком міцний та надійний підвісний міст, що теж не встояв під час повеневого натиску 1994 року.

У лютому 2019 року не витримала навіть незначного підйому рівня води тимчасова переправа, влаштована тут на період ремонту головного мосту через Тетерів. На щастя, на ту пору рух по відремонтованій споруді вже було відкрито.

Позаяк попри збитки, яких завдавали повені, розливи річок водночас були й залишаються надійною гарантією сталого рівня ґрунтових вод, що останніми роками значно понизився, та пов’язаного з ними ефективного сільськогосподарського землеробства.

Наймення з прадавнім корінням

В середині ХІХ століття поблизу повітового міста Радомисля з’явилося нове поселення, що дістало назву хутора Кевлича, вказуючи на прізвище першого свого поселенця, тобто засновника, адже зазвичай хутори отримували свою назву саме на таких засадах.

Прізвище це має давні й аристократичні корені, притому пускалися вони в давнину й на наших поліських теренах. Сучасний дослідник українських шляхетських родів Євген Чернецький зазначає, що Кевличі фігурують у королівських привілеях ще 1368, 1438, 1573, 1660 рр., і належали вони до гербу Леліва.

У польській транскрипції це наймення подається як «Кієвліч» (Kiewlicz), вказуючи начебто на походження носія з Києва чи Київщини. Натомість польські джерела тлумачать його як вихідця з Литви. І тут є цікава деталь: перші три приголосні літери прізвища утворюють абревіатуру КВЛ, що цілком логічно може розшифровуватися як Князівство Велике Литовське. Одначе, чи вдавалися до подібних шифрувань у ті часи, видається сумнівним.

Називаючи відомих представників роду, в історичних джерелах подеколи наводять запис про оголошення заповіту князя Михайла Чарторийського від 1582 року, де з-поміж свідків названо «пана доброго» Івашка Кевлича, що входив до князівської ради. Втім опоненти стверджують, що в Архіві Південно-Західної Русі, в якому опубліковано цей документ, допущено помилку, бо насправді наведений пан Івашко був Ієвливичем.

Позаяк безсумнівний Криштоф з прізвищем Кевлич увійшов до історичних анналів з огляду на його участь 16 грудня 1596 року в альтернативному дезунійному Брестському соборі, в якому взяли участь єпископи та миряни, що не пристали на проголошену днем раніше і також у Бресті унію української православної церкви з католицькою.

На початку XVII століття К.Кевлич фігурує в ряді актових записів, пов’язаних із заставою землеволодінь. Польський історик Генрік Літвін називає його «своєрідним магнатом», що був таким собі «донором готівки» для тодішніх можновладців, які зверталися до нього за фінансовими позичками, заставляючи натомість власні маєтності. Відомо, що у 1618 році свої дідичні вепринські володіння заставили Криштофу Кевличу Лукаш і Софія Сапіги. Цей позичальник тримав також у заставі дві великі волості – Горностайпільську і Ружинську – та кілька менших маєтків.

Під 1628 роком у володіннях Миколи та Івана Кевличів з гілки Бражинських перебували Сліпчиці та Корчівка сучасного Черняхівського району. З Кевличів-Бражинських походила дружина Г.Шишка-Ставецького Маруша, що успадкувала частину Білокоровичів.

Згадується в українській історіографії також наказний козацький полковник Станіслав Кевлич. У пору повстання Семена Палія він діяв під проводом полковника війська запорозького Василя  Іскрицького. Його полк орудував зокрема на поліських теренах, стримуючи тут просування фастівських бунтівників. В одному із задокументованих наказів намісника овруцького від лютого 1694 року Кевличу приписувалося рушити в Черняхів до полковника Іскри. А ще влітку того ж року полковник Кевлич вчинив розбій (принаймні так це подано в тогочасних судових позовах) у маєтностях Немиричів на Олевщині.

У XVIII столітті нащадки Кевличів, як і багатьох інших доти могутніх родів, «розчинилися» серед дрібної шляхти.

Після Третього поділу Польщі та загарбання Правобережної України Російською імперією Кевличі взялися за відновлення та легітимізацію своїх давніх шляхетсько-дворянських вольностей. На Радомишльщині чимало з них в кінці XVIII – на початку ХІХ перебували у власності брусилівського володаря Т.Чацького, мартиновицького – Я.Стецького, а потім значилися Радомисльськими міщанами, що зафіксовані зокрема реєстрами Радомисля 1834 року. Нащадки однієї з тутешніх гілок Кевличів-Яковецьких стали притому Яковенками.

Після польського повстання 1831-32 рр., у якому взяв участь тодішній власник мартиновицького маєтку Станіслав Стецький, його володіння були конфісковані в казну. Тамтешні селяни отримали державний статус із запровадженням волосного та сільського самоуправління. У створеному сільському Товаристві у Варовичах писарем громади (по сучасному – секретарем) став Мартин Кевлич – відставний унтер-офіцер, що в цивільній службовій ієрархії мав чин феєрверкера. На його шляхетське походження промовисто вказувало те, що хрещеними батьками дітей подружжя Кевличів перебували особи дворянського, духовного звання.

Втім доля і самого писаря, і його нащадків виявилась сумною та тернистою.

19 березня 1851 року в один день ідуть з життя 47-річний Мартин Кевлич, що був смертельно вражений туберкульозом, і його однолітній син Климент.

Сім’ю померлого феєрверкера тимчасом забезпечили державною підтримкою. Вдова Фекла разом з двома синами – трирічним Павлом і шестирічним Яковом – переїхала до повітового Радомисля, де їм на міській околиці обабіч лісової дороги на Березці надали земельний наділ, на якому невдовзі утворився хутірець. Павла, до того ж, було взято під опіку як Київського військового кантоніста. Проте через два роки хлопчик раптово помер.

Єдиною розрадою та підтримкою для згорьованої матері зостався Яків, що залишився єдиним і нащадком, і чоловіком у родині.

У 1863-му двадцятирічний парубок одружився на дворянці Олені Войцехівській, з якою продовжив таки рід Кевличів. Через два роки у подружжя народився син, якого нарекли Петром.

У «Списку населених місць Київської губернії» 1866 року на хуторі Кевлич біля Радомисля означено 6 дворів, у яких облікований 31 мешканець (16 чоловіків і 15 жінок), з них – 25 українців і 6 поляків. Зазначено також, що хутір розташований на міській землі, що належить власникові – Кевличу, який сповідує православ’я.

Цікаво, що в метричній книзі Радомисльської Свято-Троїцької церкви 1865 р. мешканцем хутора Кевлич записаний Никодим Гарбар, що згодом стане на російський лад Гарбаровим і буде багатолітнім міським головою Радомисля, облаштувавши власний хутір і зі своїм найменням на розташованій неподалік іншій околиці міста.

За переписом 1897 року в Кевличі було обліковано 11 дворових місць, що належали Дудевичам, Семеновим, Шевченкам, Афанчукам, Римаренкам, Борцехівським і Кевличам. Проживало тут 72 мешканці (33 чол., 39 жін.).

Наводиться в цьому реєстрі й родина Петра Яковича Кевлича. В його домоволодінні, що за свідченнями старожилів розташовувалося зразу за місцем колишньої гончарні, записано 8 мешканців: звісно, сам власник та його дружина Олександра Іванівна, четверо їхніх дітей – доньки Ольга, Надія, Лідія та син Костянтин. Разом з ними проживала мати господаря Олена Антонівна з її сином у другому шлюбі Данилом Зіневичем.

Позаяк до офіційного переліку адміністративно-територіальних одиниць хутір Кевлич тривалий час не заносили, вважаючи його частиною Радомисля-Радомишля. Проте саме як хутір подається ця міська околиця в статистичних зведеннях, у різного роду виборчих списках.

У звіті міської ради за 1934 рік вказано, що хутори Кевлич та Сухарка обіймають територію в 79,05 гектара.

Водночас з роками первісна назва хутірця у просторіччі, а подекуди і в офіційних джерелах часом переінакшувалась на Ковліч, а то й Кельвич чи ще щось подібне.

Врешті як населений пункт Радомишльської міськради хутір Кевлич увійшов до офіційних адміністративно-територіальних реєстрів з 1941 року, означений він і на тогочасній німецькій мапі.

У грудні 1943-го Кевлич став полігоном запеклих боїв між радянськими та гітлерівськими військами. Хутір достоту фігурує у військових зведеннях, реєстрах бойових втрат, нагородних документах. Тут тоді зокрема отримав своє бойове хрещення відомий державний діяч Федір Моргун. У його пам’яті міцно закарбувався бій, під час якого загорілась хата Римаренків, де відігрівалися червоноармійці. Забачивши пожежу, попри смертельну небезпеку від шквальних ворожих обстрілів бійці кинулися рятувати родину з палаючого будинку. Навдивовижу солідарно сприйняли їхній порив і гітлерівці, що враз припинили вогонь.

А життя та побут повоєнного Кевлича колоритно описав у своїй книжці «Повоєння. Спогади киянина» знаний києвознавець, доброї пам’яті Дмитро Малаков. У ті роки родина Малакових кілька разів приїздила сюди на відпочинок.

«На хуторі налічувалося десь з десятка півтора садиб, що йшли вздовж забрукованої дороги, яка бігла від шосе край лісу, – розповідає Д.Малаков. – Городами хати виходили на широкі заплавні сіножаті. Місцеві хуторяни робили переважно в лісгоспі, де доглядали за лісом та працювали на смолокурні, а жили, ясна річ, з власного городу та дарунків лісу. Під останніми розумілися не стільки гриби та ягоди, скільки хмиз, що йшов на дрова».

Георгій, старший брат Дмитра, тієї пори якраз починав свій професійний художній шлях, тож у його творчій спадщині лишилося чимало малюнків, зроблених з натури у Кевличі та довкола нього.

Вуличка на хуторі Кевлич. 1952 р.

Хата на хуторі Кевлич взимку. 1953 р.

Малюнки Г.Малакова.

У 1953 році, коли Радомишль накрила друга (після 1919 року) хвиля «комунізації» місцевих топонімів, міськвиконком перейменував хутір Кевлич на … вулицю Пархоменка, явивши черговий приклад переінакшення не тільки назв, що врешті цілком законно, а й містобудівного поняття: хутір як населений пункт перейменовано на містоутворюючий елемент – вулицю. До слова, є в Радомишлі й сучасні подібні і не менш дивні зразки перетворення на вулиці провулків, хоча за своєю сутністю вони таки залишилися провулками.

Втім у 1960-му вже цілком у відповідності з законодавчими нормами рішенням Житомирського облвиконкому хутір Кевлич було знято з адміністративно-територіального обліку і включено в межі Радомишля.

А повернулась ця історична назва до міста в ході декомунізації вуличних топонімів, що здійснювалась за розпорядженням голови облдержадміністрації у 2016 р. Вулиця Корчагіна, прилегла до головного тракту колишнього хутора, відтоді дістала офіційну назву Кевлицької, нагадуючи радомишлянам, як і звідкіля тут колись усе починалося.

Газета «Зоря Полісся», 21 лютого 2020 року.

Зі словом Божим через випробування та лихоліття

З початком російсько-української війни міцно увійшло в наш обіг слово «капелан», яким здавна означають священика, що опікується військовими. На радомишльських теренах поширилося воно під час Першої світової війни, коли на капеланську службу до Російського імператорського війська відряджалися священнослужителі місцевих парафій. Одним із них став настоятель Вепринської церкви Архістратига Михаїла Митрофан Коломацький.

У 1916 році він ніс священицьку службу в одному з полків, що перебував на лінії фронту в Королівстві Польському. Там йому, на жаль, найчастіше доводилося після кожного бою відспівувати загиблих…

Цю світлину, зроблену тоді у Варшаві, надав правнук панотця Андрій Коломацький, який нині мешкає в Австралії. На ній – о.Митрофан з матушкою Ольгою та чотирирічним сином Євгеном – дідом Андрія.

Як розповів А.Коломацький, Євген був старшим у вепринській священицькій родині і єдиним сином, бо за ним народжувалися лише доньки…

Митрофан Якович Коломацький народився у 1885 році в Копачах Чорнобильської волості Радомисльського повіту, де ніс службу Божу його батько. У 1898-му отець Яків почав виконувати пастирську місію у Веприні. По його смерті в 1911 р. священиком Вепринського храму був рукопокладений син Митрофан, що за три роки перед тим закінчив духовну семінарію і по тому вчителював.

Втім більшовицька влада, що запанувала через кілька років, оголосила культові храми та їхніх служителів не лише зайвими, а й шкідливими. Не оминула погромна антирелігійна кампанія й Вепринської церкви та її настоятеля.

Його намагання протидіяти руйнуванню храмової споруди влада назвала «контрреволюційною діяльністю» з відповідними наслідками. 1 серпня 1931 року отця Митрофана заарештували, а через півроку судова колегія ОДПУ призначила йому п’ятирічне ув’язнення в концтаборі.

Митрофан Коломацький відбував покарання на сумнозвісних Соловках, проте витримав табірні злигодні й поневіряння і в 1937-му повернувся у Веприн. Проте тут на нього ніхто не чекав. Дружина померла голодною смертю в чорному 1933-му, а священицький будинок загарбала для своїх потреб вепринська комуна. Батюшка переїхав у край свого уродження – Чорнобильщину.

У Другу світову, що розгорілась через кілька років, радянська армія капеланів уже не потребувала, адже морально-виховними засадами опікувалися замполіти. Позаяк кремлівська верхівка таки віддала належне церкві, яка гуртувала своїх вірних на протидію та опір окупантові. Відтак після війни від відвертого «червоного войовничого атеїзму» влада відмовилась і подекуди навіть дозволила відкрити храми, що дивом вбереглися, та служити в них священикам, котрих оминули криваві репресії 1937-39 років.

Отримав такий дозвіл і отець Митрофан. До того ж, стало відомо, що в пору окупації він прихистив у своєму помешканні та виходив пораненого радянського бійця.

У 1955 році батюшка осів у Чорнобилі, де став настоятелем Свято-Іллінської церкви – тієї, що є точнісінькою подобою Свято-Миколаївського храму в Радомишлі. Збудовані були обидві культові споруди за тотожним проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Останніми роками, до речі, кілька разів у Радомишль привозили для поклоніння мирянам Чудотворний образ святителя Миколая з цього Чорнобильського храму – єдиному в закритій зоні, де й нині проводяться Богослужіння.

Чорнобильська Свято-Іллінська церква …

… та її настоятель у 1955-1969 рр. о.Митрофан Коломацький.

Колишня чорнобильчанка Наталія Андрієнко була знайома з родиною Коломацьких. Жив він там з донькою Зінаїдою. Частенько гостювали у них інші діти та внуки батюшки. З онукою Аллою Наталя товаришувала. «Дуже багато доброго зробив отець Митрофан для Свято-Іллінськоі церкви. Вічна йому пам’ять і вдячність!» – розповідає жінка.

Родина Коломацьких.

У Чорнобилі Митрофан Якович Коломацький і скінчив свій життєвий шлях, відійшовши у засвіти 23 жовтня 1969-го. За рік до початку будівництва Атомної станції, що стала зловісним символом цього похованого катастрофою міста. Рідне Митрофанові Коломацькому село Копачі, що розташовувалося за 4 кілометри до АЕС  –  найближче  з-поміж усіх інших сусідніх сіл, а тому й найбільш радіаційно забруднене, у пору ліквідації наслідків аварії було вщент знесене і суціль засипане землею…

Газета «Зоря Полісся», 10 січня 2020 р.