У гонитві за гонораром, або – Як народжувалися деякі сенсації та відкриття

 

За часів СРСР, відомо, платня у переважної більшості сфер була невисокою. Приміром, у 1970 році середня заробітна плата становила 122 рублі, через п’ять років зросла до 146, у 1980-му – до 169. В Україні притому вона була майже на 10 відсотків нижчою.

Середній рівень заробітку мали й журналісти. В 1970-80 рр. – десь у межах 120 рублів. Проте мали газетярі ще й певну надбавку до посадового заробітку – гонорар. Тобто, крім основної платні отримували ще й «стимулятор»  – близько 20-40 рублів на місяць (на прикладі райгазети).  За ідеєю, він мав би залежати від кількості «рядків», тобто обсягу написаного тим чи іншим газетярем упродовж місяця. Але ­– це могло б спонукати автора свідомо подавати матеріали якомога більшого розміру (благо, майстрів лити воду, тобто додавати пустопорожню балаканину, вистачає завжди). Крім того, підготовка невеликих за обсягом інформаційно-новинних матеріалів подеколи займає не менше часу та клопоту, ніж написання «глиби». Відтак «гонорарний фонд» зазвичай ділився майже порівну між пишучими співробітниками редакції, хоча й додавалися бонуси за кращі матеріали номера, тижня чи місяця, визначені колегіально.

Сплачувалися гонорари й позаштатним авторам, чиї дописи друкувалися в газеті. Становили вони десь у середньому рублів п’ять-десять за матеріал. А якщо їх буде більше – сумуйте, множте...

В межах району активні дописувачі були, як мовиться, на видноті. І їхні дописи в газету, звичайно, узгоджувалися, регулювалися, тож публікувалися вони здебільшого рівномірно.

Проте надходили в газету матеріали з усіх усюд неосяжного та неозорого  Союзу. І дізнатися «хто є ху» з тих дописувачів, як і достеменно перевіряти зміст написаного ними особливих можливостей не було. І цим уміло користувалися деякі спритники, отримуючи, звісно, й гонорари (їх, як було заведено, надсилали поштовим переказом).

Приміром, садівники-аматори повсюдно у місцевих ЗМІ пропагували власний досвід догляду за деревами та кущами, знавці лікарських трав – описували від «А» до «Я» цілющі рослини. Притому це було таки і цікаво, і пізнавально для читачів.

Як не прикро, але часом у такий спосіб спекулювалась військова тематика (з висвітлення подій тоді ще «Вєлікой Отєчєствєнной»), що надзвичайно широко була представлена на газетних сторінках.

Зокрема до певних річниць подавалися в газети переважно стандартні матеріали про бойовий шлях армій, дивізій, частин, що проходив зазначеними містами, назви яких просто змінювалися від місця виходу газети. У такий же спосіб пропагувалися й книжкові матеріали цієї тематики.

Для прикладу, у 1985 році побачило світ видання «Освобождєніє городов». В опублікованій газетній замітці було подано його анонс, загальну характеристику і, звичайно, витяг тексту, що стосувався Радомишля. А таких міст з теренів СРСР у книзі було представлено 727…

Подібні дописи кочували з газети в газету й опісля виходу в світ енциклопедичних чи довідкових видань передусім «географічного» спрямування, що мали конкретну прив’язку до міста чи регіону виходу газети. Втім у таких випадках автор, залишаючи загальні і спільні для всіх тексти, таки теж додавав достовірну інформацію про конкретний населений пункт чи щось із ним пов’язане.

Бо бувало й гірше, коли, маючи ту чи іншу нібито офіційну інформацію, заробітчанин просто прив’язував її до населеного пункту, в газету якого її надсилав, аніскільки не переймаючись тим, що вводить в оману і читачів, і навіть дослідників минувшини рідного краю.

Це зараз ми маємо інтернет. А тоді перевірити достовірність надрукованого можливості практично не було, особливо на периферії. Ще й досі, до речі, літні люди переповідаючи щось із прочитаного або почутого з ефіру, для авторитетності додають: це ж у газеті було написано (чи по телевізору сказали), наївно вважаючи, що все, про що там ідеться, є беззаперечною правдою.

Скажімо, у тому ж 1985-му «Зоря Полісся» надрукувала публікацію за підписом «члена спілки журналістів СРСР Александрова» (перевірити належність автора до шанованої спільноти так само займало б надзвичайно багато часу та зусиль). У ній ішлося про те, що на дні Чудського озера археологічна водолазна експедиція натрапила на пароплав, що був потоплений гітлерівцями під час десантної операції, яка проводилась тут радянськими військами у серпні 1944 р. Притому, діставши пробоїну, що спричинила сильну течу й занурення, екіпаж судна пішов на таран німецького сторожового корабля й потопив його. Археологи нібито прочитали напис на борту героїчного вантажника – «Радомишль».

На тлі тодішніх достовірних повідомлень, що теплоходові Дунайського пароплавства, який тієї пори було спущено на воду зі стапелів Ростоцької судноверфі, присвоїли наймення «Радомишль», це виглядало цілком закономірним – як продовження славної героїчної назви.

Згодом, одначе, з’ясувалося, що замітки про знахідку на дні Чудського озера надрукували десятки районних газет. От тільки назви бойового катера різнилися: в залежності від місця публікації він ставав «Гжатськом», «Усурійськом», «Ровеньками» та їм подібними.

Про цю історію свого часу розповідалося на одній з компартійних ідеологічних нарад, як і про схожу замітку іншого «журналіста», що стосувалась письменника Георгія Дєдова, який, за твердженням «автора», народився в Радомислі Київської губернії. Відтак інформація про славного краянина, чиє життя трагічно обірвалось на Другій світовій під Будапештом, почала фігурувати в краєзнавчих та інших ресурсах.

Вже у нас час з’ясувалося, що письменник-журналіст з такою цікавою і водночас героїчно-трагічною долею дійсно був. Проте насправді народився він у Костромській губернії і до Радомишля, як і до інших міст, де його «оселив» заробітчанин, такого стосунку не мав. Ну, хіба що тепер опосередковано матиме – з огляду на цю розповідь.

Так що лаври Остапа Бендера надихали й окремих представників пишучої братії.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.

 

Радомисльська імперія Горенштейнів

 

У КОЖНІЙ ПРАВДІ ЗАВЖДИ Є ЧАСТКА ПРАВДИ

Про будинок Горенштейна, що в Радомишлі на вулиці Присутственій, та його властителя ходить чимало оповідок, переказів і легенд. Подейкують зокрема про дивовижну розсувну стелю у головній залі особняка, про підземні гроти у людський зріст, що вели з мурованого каменем могутнього підвалу будівлі до стародавніх радомисльських підземель, а ними – вже у різні кінці повітового міста. Поширена й розповідь про те, що на догоду своїй красуні-дружині господар хотів вимостити підлогу в її дамській кімнаті золотими монетами. Проте на них, відомо, були зображення царських осіб, відтак мусив він звернутися за дозволом до імператора. Дозвіл зі столиці таки надійшов, але зі застереженням: монети мали бути викладені руба. Таку розкіш Горенштейн, попри його фантастичні статки, дозволити собі не міг.

Колишній будинок Горенштейна у 1954 р. Вигляд з двору.

У 1962-му.

Світлина 1992 р..

Врешті й без того ця будівля була справжнім мистецьким витвором, до якого нібито долучилися престижні італійські майстри, що зовні оздобили споруду ліпним декором, у покоях влаштували візерунчасту паркетну підлогу, колоритно розписали плафони та стіни, виклали в кімнатах каміни і грубки з художнього кахлю.

А щодо багатств магната, то, коментуючи їх, єврейські музики, скажімо, із задрістю переповідали історію про те, як знана бердичівська клезмерська капела Педоцера (Холоденка) заробила в Радомислі на весіллі у Горенштейнів три тисячі рублів – шалені на ті часи гроші.

Наразі важко сказати, де тут вигадка, а де дійсність, бо тотожні твердження пов’язані з багатьма колишніми палацами, маєтками та їх грошовитими власниками.

Хоча деякі залишки колишньої розкоші ще могли побачити учні школи №6, яка містилась у будинку Горенштейна в 1946-1974 роках (а перед тим будівлю обіймав профспілковий клуб). У їхніх розповідях, щоправда, лишилися поодинокі спогади про розсувну не стелю, а стіну актової зали та влаштовані у простінках віконні засуви, про дійсно величезний підвал, де навіть планувалося влаштувати спортзал, про окрайці забіленого розпису на стінах і стелі та єдиний вцілілий камін, що вже слугував грубкою.

На задньому тлі - розсувна стіна актової зали. Світлина 1967 р.

Камін у шкільному фойє. 1950 р.

Втім мала місце й цілком реальна історія, яка трапилась у 1960-х. Одного дня до навчального закладу завітав гість, який представився столичним кореспондентом, що нібито зацікавився старовинною спорудою. Поблукав коридорами, класами, у підвал навіть зазирнув. А потім у тому ж таки підвалі в стіні завгосп виявив якийсь пролом, що виразно вказував на залишки сховку. Тож відразу виникло небезпідставне припущення, нібито котрийсь із нащадків Горенштейна повернувся до рідного дому за захованими тут свого часу цінностями чи коштовностями.

Ким він був і з якої горенштейнівської родової гілки походив, – сказати важко, позаяк Горештейн жив у повітовому місті зовсім не один, як і будинків, власниками яких значилися Горенштейни, теж було декілька. І, хтозна, чи не навідувалися таємничі відвідувачі й до інших помешкань…

 

У ПОШУКАХ ЗОЛОТОЇ ЖИЛИ

Це прізвище стало відомим на радомисльських теренах в середині ХІХ століття, коли після селянської реформи 1861 року сорокарічний купець Нафтула Герарійович Горенштейн придбав на зруб усі лісові угіддя в колишніх Приборських маєтностях Горватів. Лісовий промисел попервах був головною сферою інтересів підприємливого єврея з містечка Олександрії, що на Рівненщині.

Єврейські дослідники тлумачать таке прізвище похідним від назви австрійського поселення Горнштейн, іудейські потомки мешканців якого поширилися світом як Горенштейни, Горинштейни, Горнштейни. До речі, у Радомислі представники цього роду в різних джерелах теж подаються у подібних варіантах написання. Дослівно ж перекладається таке наймення як ріг («горн») з каменю («штейн») або ж за іншою версією – камінь первосвященика Гарона. В обох прикладах основою є камінь.

Проте не каміння, що згодом стало однією з промислових візитівок житомирського Полісся, привабило Нафтулу на обширах Радомишльщини, а інше сировинне багатство краю. Передусім лісопромисловцями значилися у реєстрах і він, і його нащадки. Хоча нещадне вирубування й вирізання лісів змушувало їх та їм подібних ділків шукати не тільки нові лісові ділянки, а й нові можливості для доходу.

Недарма купецтво здавна вважалося мандрівною справою, тож змінював Горенштейн міста, села і містечка, вишукуючи в Радомисльському повіті свою чергову золоту жилу.

Попервах у Любовичах він орендував у місцевого поміщика В.Морозова гуральню та смолокурню, у Гуті-Купному, що біля Білої Криниці, – склозавод у Браницьких.

Зрештою оренда швидко виявилась для нього явищем тимчасовим, відтак поступово прибуткові виробництва Нафтула прибирав до своїх рук. Під завісу ХІХ століття став зокрема співвласником потужної Малинської паперової фабрики, перейшов до його володінь згаданий склозавод, належали йому смолокурні в Яхнівці, Купному і Глибочку, цегельня в Деміївці, млин у Кримку, лісопильні в Іванкові, Клевані та Вишевичах, шкірзавод у Радомислі… А ще – був він на радомисльських теренах першим євреєм-землевласником, придбавши після реформаторського 1861-го десятину землі на приміському Микгороді.

Малинська паперова фабрика. Світлина початку ХХ ст.

ЗБУДУВАЛИСЯ НА НАЙПРЕСТИЖНІШИХ ВУЛИЦЯХ

У повітовому Радомислі Нафтула, зрештою, й осів, звівши собі будинок в центрі міста на перехресті Малої Житомирської та Лікарняної.

Поруч у двох сусідніх будинках проживали доньки магната – Біна і Хана. Перша була заміжньою за Мошком Авербухом – власником найбільшого в місті парового млина, що колись діяв на місці колишньої заготконтори. Зять, до речі, орендував у тестя млин у Кримку. Чоловіком Хани був ще один подільник Горенштейнів – теж лісопромисловець Моісей Маргуліс.

А от на Присутственій збудувалися сини Нафтули – Євель, Берко та Герарій. Останньому батько передав свої справи, коли з літами занедужав.

Герарій якраз і мешкав в овіяному легендами та оповідками будинку з усією величенькою родиною – дружиною Товбою, синами Менделем, Мошком, Мотелем, Хаїмом, Ейкелем з невісткою Хайкою, доньками Мотлею і Брандлею із зятем Срулем, трьома внуками і однією онукою. Чималенька сімейка (як-ніяк 15 душ!) потребувала, звісно, належного обслуговування. Тож мали вони домашнього вчителя – ним був запрошений з Коростишева Дуви-Мошко Штейнбер, двох нянечок, двірника-садівника, куховарку, особистого кучера.

Світлини будинку 1962 і 1964 рр.

Втім подібну обслугу тримали й інші Горенштейни, що так само були багатодітними. В родині Євеля, приміром, зростало одинадцятеро дітей (сини Абрам, Йось, Янкель, Шлем, Мордко, Ароль, дочки Тауба, Рухля, Фрейга, Блюма, Ривка, Перля), у подружжя Маргулісів – сім (донька Брайдля і сини Хаскель, Йосип, Давид, Меєр, Герарій і Шулим).

В обійсті Герарія Нафтуловича, між тим, було ще два будинки. В одному з них мешкала челядь, в іншому квартирував кучер. За ними починався й садок Горенштейнів, що розкинувся до вулиці Лікарняної. Він став основою для закладання в 1931 році в Радомислі міського парку.

У колишньому Горенштейнівському садку учні школи №6 облаштували садово-городні дослідні ділянки.

Щодо інших маєтностей Горенштейнів на Присутственій, то, за твердженнями старожилів, їм належали тут колишні приміщення міліції (міліція, між тим, там влаштувалась відразу після більшовицької осілості у 1919-му, а зараз у цьому будинку розташовані зокрема терцентр та архів) і сьомої школи (затим поліклініки).

Колишнє приміщення міліції.

Поліклінічну споруду, одначе, розібрали під будівництво нового медзакладу, що триває вже третій десяток літ. Дещо раніше, у 1982-му, було знесено й будинок Нафтули, на якому так само проглядалися архітектурні та оздоблювальні особливості, колоритний стиль, що був притаманний усім будинкам Радомисля ХІХ–ХХ століть, зокрема й тим, що належали Горенштейнам.

В радянський час у ньому містилися райвно, станція юних техніків, краєзнавчий музей у пору його заснування, а ще – дитяча консультація та молочна кухня. Потому райспоживспілка збудувала на його місці типову коробку з металу і скла, у якій облаштували кав’ярню «Вітерець».

Старший син Нафтули – Шмуль мешкав у будинку, що велично, як згадують очевидці, височів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки».

Його спалили гітлерівці у 1943 р. перед відходом з міста. Зовні він виглядав фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій. З приходом до влади більшовиків у ньому розмістився особливий відділ розквартированої в місті червоноармійської бригади, а згодом в цій будівлі облаштували Піонерпалац. Між тим, тут досі збереглась бетонна чаша, що в «піонерські часи» була фонтаном.

Належала Горенштейнові й розташована поруч неподалік на Малій Київській будівля, де мешкала родина банника міської лазні.

За відомостями 1897 р., у співвласності Горенштейна та Маргуліса перебувало в Радомислі ще два будинки на Великій Житомирській. Ці помешкання вважалися прибутковими і здавалися під найм.

Цікаво, одначе, що більшість радомисльських будинків цієї заможної родини були зведені у формі літери «Г», чи то вказуючи на першину прізвища, чи символізуючи фамільний ріг. Проглядається тимчасом писана «г» на візерунчастому піддашку, що ним оздоблено вхід до помешкання Герарія.

 

ЧИНБАРНЯ – ЯК ОЗНАКА ВЕЛИЧІ

Свій шкірзавод Нафтула Герарійович збудував 1867 року на Радомисльській Рудні. Вичинка і переробка шкір здавна була поширеним ремеством у повітовому місті та довкола нього. У першій половині ХІХ століття з розвитком промислового виробництва саме чинбарство тривалий час вважалося тут головним мануфактурним елементом. Недарма Радомисль нарівні з Бердичевом називали осередком шкіряного діла на Київщині, що промовисто підтверджувалося виробничими статистичними зведеннями та історичними реєстрами.

Фігурують у них, приміром, схожі за розмірами та технологіями шкірзаводи Ренке, Гарбарова, Ястрембовича, Кіпніса, Барана, Лося, Каганського. Більшість власників цих підприємств трималися переважно спільно. Дарма що конкурували, проте родичалися, кумувалися, вочевидь погоджуючи між собою обсяги виробництва та ринки збуту продукції.

Нафтула Горенштейн знехтував цим своєрідним співтовариством, що видавалося вже мало не кустарним, перевершивши місцевих шкіропромисловців значно потужнішими обсягами власної шкіряної мануфактури. Його шкірзавод на тривалий час став провідним промисловим підприємством повітового міста. У 1883 році на ньому було вироблено 2000 дублених шкір та 1000 – юхти на 35 тисяч рублів відповідно з волових та яловичих шкір. Ці показники були значно вищими, ніж у радомисльських конкурентів. Притому для переробки було використано 18000 пудів дубової кори, 1200 пудів – вапна. Готова продукція підприємства вивозилась у Київ, Житомир, Бердичів, Фастів, Білу Церкву, збувалась на ярмарках, торгах тощо.

В кінці ХІХ століття прибутковою чинбарнею володів уже син Нафтули – Герарій. Її річний оборот на ту пору становив 164,5 тис. рублів, працював на підприємстві 41 робітник під орудою керуючого Фроїма Каца. Перероблялося тут 12500 шкір на рік – це майже стільки ж, скільки разом на 11 всіх інших шкіряних мануфактурах Радомисля та його околиць. У 1913 році річні обсяги зросли вже до 200 тисяч.

Клеймо Горенштейнової чинбарні.

Неподалік шкірзаводу обабіч Київського шляху Горенштейн звів будиночок, що його містяни вважали дачним. Подейкували, одначе, що оселився у ньому позашлюбний син магната з матір’ю. Помешкання їм після революційних лихоліть врешті й дісталося.

Між тим, збереглась у ньому цікава реліквія – клаптик чи вибіленої шкіри, чи чогось подібного, схожий на якийсь ярлик або бирку, з написом староєврейською мовою.

Розтлумачити напис виявилося справою непростою. Врешті знавці іудаїки прочитали на ньому означене ім’я та прізвище, а, може, й прізвисько – Йоаель Цабрирон, вказуючи, що це могла бути пам’ятка про новонародженого, або ж навпаки – епітафія.

 

НЕ ШКІРОЮ ЄДИНОЮ

Шкіряне лідерство Горенштейна в Радомислі згодом зійшло нанівець, коли у 1915-му на хуторі Сухарка Акціонерне Товариство «Т.М.Апштейн і сини», очолюване іншим метким євреєм і теж Київським купцем Тев’є Апштейном, збудувало в Радомислі новий потужний шкіряний завод. Він працював на потреби фронту і став найпродуктивнішим у губернії, скооперувавши, до того ж, власників інших невеличких сухарських чинбарень у підприємство, працювало на якому до 150 робітників.

Та, мовби відчуваючи появу міцного й беручкого конкурента, Горенштейни на ту пору обіймали провідні позиції не тільки у виробництві шкір, а й у інших сферах фінансово-господарської діяльності повітового Радомисля. Позаяк син Євеля Йось збудував у 1904-му в Радомислі фабрику шинельного сукна, яку в народі називали «суконкою». Діяла вона в місті до 1949 року. Власне, спалена в серпні 1943-го радянськими партизанами фабрика по війні ледь жевріла, намагаючись вже під назвою «бавоняно-ткацької» бодай відновити колишні потужності. Однак – безуспішно. Тож на цих площах невдовзі запрацювала не менш сумнозвісна «крохмалка»…

Опанували Горенштейни в Радомислі й банківську сферу. 1903 року вони вклали капітал у перший в Радомислі «Громадський банк», а через чотири роки Берко із зятем Мошком Авербухом стали співзасновниками найбільшого в повіті «Радомисльського товариства  взаємного кредиту».

У 1905-му брати Горенштейни (Шмуль, Берко, Євель та Герарій) відкрили лісозавод в Оцителі Іванківської волості, що за зведеннями 1913 року входив до найбільших у губернії. На ньому працювало 30 робітників, а за рік вироблялося дощок на 20 тисяч рублів.

Онук Нафтули Абрам Євелевич збудував лісопильню у Вишевичах.

Надалі підприємливі нащадки Нафтули Горештейна поширили свою діяльність й на Печерські пагорби, бо ж недарма успадкували від нього статус Київських купців 1-ї гільдії. Такий суспільний стан, до речі, передбачав наявність не менше ніж 50 тисяч рублів капіталу. Водночас – першогільдійці-євреї отримували права вільного проживання в Києві, якого звичайні їхні одновірці були позбавлені. Відтак Самійло і Зел Нафтуловичі, а іже з ними Шмуль, син Берка, у губернському місті й осіли. Останній тримав бакалійну лавку на Подолі. За реєстрами 1914 року, Герарій мав у губернському центрі два торговельних заклади: на Хоревій він крамував папером, а на Спаській – шкірою. Євель торгував мануфактурою в престижному Гостиному дворі, посудом на Верхньому Валу, дровами – у дніпровській гавані. Зел тримав крамницю на Новій вулиці.

А згадане на початку гучне й розкішне Горенштейнівське весілля навіть потрапило на олівець видатному єврейському письменнику Шолому Алейхему. Опосередковано на нього натякається в сатирично-гумористичному циклі-повісті в листах «Менахем-Мендл», де Горенштейни цілком вгадуються під багатіями-заводчиками Радомисльськими  – ділками надзвичайно азартними, гарячими і «дуже охочими до заводів, хоч би то був і млин, аби лиш труба та гудок». Одного з них для кращої впізнаваності класик вивів під іменем Нафтула. Саме його онука персонаж твору, що заробляв на життя сватаннями, називає навдивовижу вигідною партією: золоте дно і дядько-мільйонер. Тож, вишукуючи обранця для доньки не менш грошовитого київського багатія Елі Чорнобильського, що зажадала отримати нареченого, «мов зіроньку з неба, знавця більшого, ніж лікар, гарного, як Йосиф-прекрасний, розумного, наче Соломон-мудрий, вільного від призову, з родини незаплямованої, та ще й з грішми без ліку», заповзятливий сват щонайперше вирішив телеграфувати в Радомисль.

Разом із величезними статками Горенштейни здобули на Радомисльських теренах і закономірний авторитет. Займалися вони благодійністю, були представлені у самоврядних місцевих структурах.

Нафтула, Євель і Герарій у різні роки обиралися до міської думи. Берко і Шмуль опікувалися громадською Талмуд-Торою і хедером. Горенштейнівськими коштами значною мірою було побудовано та забезпечено діяльність єврейської лікарні. Хоча, мабуть, їх усе ж бракувало. Бо коли  хід спорудження медзакладу, що йшло до завершення, оглянув губернатор Павло Ігнатьєв, єврейська громада звернулась до нього за казенною фінансовою допомогою. Потрібні асигнування він пообіцяв і слова, зрештою, дотримав, натомість іронічно перепитав: «А що, ваші багатії Горенштейни вже зубожіють?»

Відомим був у Радомислі зведений на Лікарняній перед родинним садком молитовний будинок Нафтули Горенштейна, що його утримувала родина. Нафтула Герарійович до самої своєї смерті був членом повітового відділення Комітету громадського піклування про тюрми (помер він у 1899-му в 79-річному віці).

Молитовний будинок Горенштейнів на Лікарняній вулиці.

Малюнок 1904 р. (rapoportal.com).

 

КОЛИ ЗАТРІЩАЛИ ІМПЕРІЇ

Хтозна, чи не прискорила його відхід у світ інший судова тяганина, що велась на межі ХІХ-ХХ століть за добре ім’я родини та власну репутацію знаного на імперських обширах купця, лісопромисловця та фабриканта. Спричинив до неї такий собі міщанин Шая-Герш Котляр, що крамарював шкірами, придбаними на Радомисльському шкірзаводі Нафтули, і згодом заборгував Горенштейнову немаленькі кошти, підтверджені доказами. Боржник натомість вдався до шантажу: у різних місцях не лише Київщини, а й інших Російських губерній (Катеринославській, Ковенській тощо) почали з’являтися судові позови проти Нафтули, його сина Герарія, що перейняв від старого і підупалого батька усі справи, та невістки Тойби (дружини Герарія).

Позивачі за однаковим сценарієм стверджували, що означені Горенштейни продавали їм у присутності свідків дорогоцінні речі та коштовності, що насправді виявлялися дешевими підробками. У судах, щоправда, ці звинувачення, розсипалися мов мильні бульбашки, бо викликані на розгляд «потерпілі» та «свідки» відхрещувалися від заяв та свідчень, які були написані невідомою особою, підтверджували, що з Горенштейнами зовсім незнайомі та жодних стосунків з ними ніколи не мали і про якісь нібито куплені ними цінності вперше чують. Проте за черговою закритою справою невдовзі з’являлась нова. Врешті приватний повірений (адвокат) при Радомисльському з’їзді мирових суддів Натан Герценштейн, що захищав інтереси Горенштейнів, встановив, що за цими позовами стоїть саме Котляр. В особистій розмові той прохопився, що позови припиняться, коли Горенштейни замість вимагання сплати боргу сплатять йому кругленьку суму, з якої він пообіцяв чималу частку Герценштейну, якщо той переконає Нафтулу та сина. Адвокат вдав, що погодився, проте висловив сумнів, що пристануть на такі умові Горенштейни, адже справа про борг для них беззаперечно виграшна. І тоді Котляр сказав передати їм лише два слова: «Київ – каблучка», натякнувши на чергову тяганину з нібито «підробленим» перснем, що слухалась у київському суді. А ще додав, що заганяє Горенштейнів по судах усієї Росії, допоки ті не приймуть його пропозицію.

Здавалося б, Котляр виказав себе, тож за наклепи і шантаж на нього подали до суду. Проте шантажиста суд присяжних виправдав, оскільки його свідчення не мали інших належних доказів, окрім тверджень адвоката, а позовні заяви, що подавалися на Горенштенів у судові інстанції, були написані не його рукою. Але – наклепи таки припинилися.

Однак уже по смерті Нафтули судові розборки почали точитися навколо спадщини небіжчика. По різні боки феміди тепер опинилися його вдова Маріам (вона була другою дружиною магната  і на 16 років молодшою від нього) та діти, з’ясовуючи у судах правоздатність спадкодавця у час складання заповіту: чи перебував тоді при здоровому глузді і твердій пам’яті настільки, щоби свідомо висловлювати власну волю. Удовиця вважала себе обділеною, хоча отримала від синів-спадкоємців значно більше, ніж їй дісталося б за законом – 50 тисяч грішми з правом пожитєвого проживання в особняку Горенштейна, і свого часу підписалась під таким майновим розподілом. Проте повірені в якості заперечного аргументу її підпису послались зокрема на незнання позивачкою російської мови, бо ж була вона уродженою в Румунії…

Втім з настанням нового століття почала давати тріщини не лише монолітна імперська Росія, а й радомисльська імперія Горенштейнів. І справа була не тільки у суперечках за мільйонні горенштейнівські активи (його спадок, до речі, тільки готівкою налічував 500 тисяч рублів). У революційному вирі 1907-1907 рр. услід за більш-менш демократичними і мирними мітингами, страйками та їм подібними актами громадянської непокори, що охопили й підприємства династії, змусивши власників піти на фінансові та соціальні поступки, прокотилися насильницькі захоплення угідь та майна, погроми, пограбування, підпали, самосуди тощо. Не проминули ці здебільшого стихійні явища й нащадків Нафтули та їхньої власності.

Тривожним дзвінком для родини стала трагічна звістка з Києва, де було вчинено розбійний напад на магазин Шмуля, якого зловмисники тяжко поранили, і невдовзі він помер. Скоріше за все не знічев’я згоріла в губернській столиці й паркетна фабрика Горенштейнів. У жовтні 1907-го від підступів паліїв на руднянській гарбарні Герарія в Радомислі пішло за вогнем на кілька тисяч рублів дубової кори.

Врешті пролетарі, захопивши владу, це підприємство одним з першим у повітовому місті просто націоналізували. Така ж долі спіткала й інші їхні прибуткові володіння. Адже з утвердженням верховенства більшовиків на російських імперських теренах утвердилась нова імперія – радянська, місця в якій Горенштейнам та іншим колишнім можновладцям не було. Тож подалися вони у нові світи: якомога далі від своїх радомисльських володінь, але передусім – від погромів, реквізицій, експропріацій та інших суспільних потрясінь.

Проте – не всі. Означене це прізвище у скорботному реєстрі жертв голокосту – радомишльських євреїв, розстріляних у серпні 1941-го. А в 1970 році на кіркуті в Радомишлі було поховано 69-річного Лазаря Ізраєлевича Горенштейна – правнука легендарного Нафтули.

Ой, що ж то за ШУМ учинився? Та на всю Європу ще й з радомишльським відгомоном!

 

Справжній фурор зчинив український музичний гурт «Go­_A» на популярному пісенному телеконкурсі «Євробачення-2021». За його підсумками представник України посів високе п’яте місце з-поміж 41 учасника конкурсу. Притому глядацьке журі за підсумками голосування поставило український колектив на другу сходинку. Своє захоплення конкурсним номером українців висловив і переможець Євробачення гурт «Maneskin» з Італії.

Попри окремі нотки невдоволення з приводу «неукраїнської» назви колективу, він яскраво представляв на конкурсі саме Україну і, до речі,  вперше в історії виконана українським учасником пісня пролунала повністю українською мовою. Твір цей, до того ж, презентував величезній слухацькій та глядацькій авдиторії майже автентичний зразок української народної пісенної творчості, що, судячи з результатів, припала до смаку європейцям.

«Go_A» майстерно і в сучасному стилі обробили та аранжували давню, ще дохристиянську гаївку – «лісову веснянку», що присвячена Шумові, дещо змінивши її (за умовами конкурсу слова, як і музика, не можуть бути народними). Тож зазвучала вона в новій інтерпретації.

Гей, нумо-нумо, заплетемо Шума,

Шума заплетемо, гуляти підемо!

Гей, заплетися, Шуме, заплетися,

Зеленим барвінком та й застелися!

А в нашого Шума зеленая шуба,

Дівки гуляли, шубу порвали!..

Цей піснеспів здавна був складовою народного обряду, здебільшого відомого під назвою «Зелений Шум». Його у своїх дослідженнях описували Михайло Максимович, Олекса Воропай, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, котрі називали оспіваний у ньому «Шум» уособленням лісу та його життєдайної божественної сили. До речі, у ряді слов'янських мов саме ліс означено словом «шума».

Вокалістка «Go_A» Катерина Павленко притому стверджує, що знайшла «Шумові» традиції у віруваннях українського Полісся – давнього древлянського краю, де ліс всякчас вважався невід’ємним і родовим, і родинним елементом. Заглибившись у обрядовість жителів Полісся, вона звернула увагу, що поліщуки надавали магічних сил кожному предмету та явищу, які їх оточували, і були переконані, що ШУМ, про який вони співали у веснянці-гаївці, – це ліс, це, власне, – дух лісу та його магічна сила, з якою персоніфікувалося пробудження весняної природи, зокрема й лісової.

Слід зазначити, що прадавні сліди поклоніння Шумові знаходимо й на нашій Радомишльщині. Відбилися вони зокрема у топоніміці. У Чорнобильских маєтностях, що свого часу входили до Радомисльського повіту, було в давнину село Шумилівка. А між селами Кримок та Березці здавна відоме лісове урочище з назвою Шумовá. Можна додати й сюди село Шумськ з давньоруським городищем, що існувало колись у Житомирському районі, до якого натепер належить Радомишльська громада.

Відтак презентований європейським меломанам український «Шум» має прадавні древлянські та поліські корені. З радомишльським забарвленням.

 

 

Крок у безсмертя...

 

26 квітня 1986 року о 3.15 до чергового офіцера 427-го окремого полку Цивільної оборони, що базувався в Києві, надійшло тривожне повідомлення: «На атомній станції в Чорнобилі – аварія. Горить трансформатор». Жодних подробиць не повідомлялося. У частині її сприйняли як цілком «штатну», адже аварійних ситуацій, що виникали через людський фактор чи з технічних причин, на режимних об’єктах вистачало. Тож підняли по тривозі розквартирований особовий склад, підготували потрібну техніку та прилади, і за кілька годин мобільний загін, очолюваний комполку Володимиром Гребенюком, вирушив на місце події.

«Цивільники» – не пожежники, і вони досконало знали своє завдання у випадку такого тривожного сигналу, що мав кодовану назву «Теодоліт». Ці військові формування Радянської армії були призначені для дій у зонах застосування зброї масового знищення – хімічної, біологічної, ядерної. Тут, звісно, слід було розглядати останню з них, і починалося все з радіаційної розвідки. Дані, які отримав підрозділ, усіх приголомшили: йшлося про жахливе радіаційне випромінювання, що стало наслідком вибуху енергоблоку 4-го реактора.

Командиру 4-ї механізованої роти полку капітану Петру Зборовському, що залишився у частині, поставили завдання: оперативно розгорнути на базі полку батальйон хімічного захисту, що згодом дістав 731-й номер. Він, до речі, призначався на випадок війни і формувався із «запасників», яких почали звозити з усіх військкоматів Київщини. Новоприбулих скорим порядком переодягали у військові однострої, розподіляли в підрозділи.

У цій колотнечі Зборовський ледь устиг отримати з дому «тривожну валізку» й польові штани, бо ж, думалося, це, як звичайно, на день-два.

До Чорнобиля колона дісталась 29 квітня і, розгорнувшись за 6-7 кілометрів від розбурханої станції, відразу – під вертольоти, завантажуючи їх піском, доломітом, свинцем. Усю цю багатотонну масу скидали на палаючий реактор.

Першого травня, коли у Києві проходила сумнозвісна показушна парадно-святкова демонстрація, від реактора у бік майданчика 731-го посунула зловіща червона хмара. Батальйону наказали негайно перебазуватися на інше місце – під Дитятки. Ледь облаштували новий табір, у якому, до слова, усіх бійців вимили в лазні й переодягнули, у намет до Зборовського зайшли незнайомі генерал-майор та полковник, повідомивши, що його терміново викликає голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії Іван Силаєв, і за ним вони прибули.

Як згадував згодом ті події Петро Павлович, все ж дозволили йому повечеряти, бо після сніданку й крихти в роті не тримав.

Розмова в штабі комісії була короткою. Силаєв по-військовому чітко віддав наказ: «Товаришу капітане, вам поставлене урядове завдання відкачати воду з-під четвертого блока. Подробиці дізнаєтесь у військовому штабі. Готовність до роботи – 9.00». Відповідь кадрового офіцера однозначна: «Єсть!»

Свого часу академік Євген Вєліхов, що теж був залучений до роботи в комісії, пояснив, чому подібні завдання слід ставити військовим: вони його виконають без зайвих питань і умов висувати не будуть…

*     *     *

На ту пору ситуація навколо поруйнованого реактора виникла надзвичайно загрозлива. Температура в реакторі досягла небезпечної межі і, за обчисленнями вчених, його бетонна основа, не розрахована на такі екстремальні умови та ще й під додатковим тягарем з п’яти тисяч тонн скинутої на реактор захисної суміші, загрожувала не витримати. І тоді розпечена до 3,5 тисячі градусів реакторна маса, зіткнувшись з кількома тисячами кубометрів води, що нею охолоджувався реактор у робочому режимі, спричинила б жахливий паровий вибух, від якого могли б здетонувати інші три, здавалося б, безпечні блоки станції. І тоді б суцільні руйнування могли охопити 200-кілометрову зону довкруж Чорнобиля, а над усією планетою розверзлися велетенські хмари високорадіоактивної води та ядерного палива. А це – так звана ядерна зима, наслідком якої є загибель усього живого на Землі.

Тимчасом поголос, що поширився українською столицею та довкола неї, цей апокаліптичний сценарій вже перетворив у дійсність. Відтак слід було будь-що відкачати воду не лише з охолоджувальних резервуарів (за технічною термінологію – барбатерів), а й довколишніх підвалів, притому відповідні призначені для цього комунікації та системи не працювали, а засувки до того ж перебували під 5-метровою товщею води у приміщеннях, ще від початку по вінця залитих під час гасіння нібито звичайної пожежі.

Ось таке доленосне для світу завдання поставила урядова комісія перед Петром Зборовським. Саме його порадили для цих робіт експерти, адже мав він за плечима 14-літній військовий стаж у сфері цивільної оборони, що був насичений багатьма ліквідаціями аварій, зокрема й на об’єктах підвищеної небезпеки, і, важливо, – трубопровідний та насосний досвід під час дій в екстремальних умовах… 

Капітан Петро Зборовський. 1987 р.

*     *     *

Полісся, до якого входить і Чорнобильська зона, – Петрів рідний край. Тут, у селі Луки ще донедавна Малинського району він народився 1952-го в учительській родині. Батьки завжди слугували для нього прикладом, особливо у навчанні, адже знання й освіченість у сім’ї надзвичайно цінувалися. Після успішного закінчення місцевої восьмирічки хлопець продовжив здобування освіти в середній школі майже сусідньої Гуто-Потіївки – вже Радомишльського району.

Гуто-Потіївська десятирічка була на ту пору певною мірою унікальною. Адже у ній навчалися учні з чотирьох районів, які «сходилися» у цьому куточку Житомирщини. Сюди з Луків було 7 кілометрів, що їх Петро долав кожного навчального дня – велосипедом, пішки, а взимку – на лижах. Попри те, що при школі діяв гуртожиток для учнів з віддалених сіл, та й рідня в Гуто-Потіївці мешкала, він діставав для себе додатковий гарт – «екстрим», за термінологією теперішньої молоді.

– Відповідальним, серйозним був, а ще – заводним, компанійським, ініціативним, міг повести за собою інших, – згадує школяра Зборовського колишня вчителька  Галина Іванівна Ільїнська.

Юнак полюбляв математику, захоплювався технікою. Школу він закінчив із «золотою» медаллю, а, до того ж, знайшов у ній свою майбутню «половинку» – однокласницю Лілію Гнітецьку, корінну гуто-потіївчанку.

Врешті отой «екстрим», певно, вплинув і на майбутню професію. Хоча, як розповідає Лілія Іванівна, Петро зізнавався їй, що попервах хотів стати лікарем-стоматолом, за прикладом свого дядька. Батьки, одначе, такий його вибір не схвалили. Тож спробував вступити до льотного навчального закладу, але – не вийшло. Натомість подався в Балашиху, що під Москвою, де у тамтешньому військовому училищі цивільної оборони готували офіцерів до найстрашніших війн сучасності.

Такі війни, на щастя, людство допоки стримує. А от у мирному житті на цивільних об’єктах аварій та надзвичайних ситуацій з «бойовими» наслідками вистачає. Чорнобильська у цьому трагічному реєстрі посідає одне з чільних місць…

*     *     *

Отримавши завдання, капітан Зборовський відчув себе «смертником», адже за замірами, що їх зробив розвідник-однополчанин Олександр Логачов, рівень радіації біля стіни реактора становив 2080 рентген, притому ще з училища Петро добре закарбував: смертельна доза для людини – 700. Та будь-які особисті сумніви з огляду на загальнолюдську загрозу, відкинув. Насамперед вирушив до Києва в частину за потрібним технічним спорядженням та оснащенням. Потім підібрав команду. На ранковому засіданні комісії, одначе, узгодженого рішення ще не було: ні звідки, ні куди перекачувати воду.

Врешті вирішили, що відкачуватимуть з барбатера, до якого люди Зборовського мають дістатися, зробивши «якимось чином» дірку в бетонній стіні. «Якимось чином» означало «лупати цю скалу» вручну, бо про підрив, як було б найпростіше, у тій ситуацій не могло бути й мови.

Якщо завдання командирові поставили наказовим порядком, то тих, хто мав разом з ним видовбувати пролом, він обирав добровільно. Зголосилися піти з ним п’ятеро: Павло Авдєєв, Олександр Коршунов, Іван Максимчук, Ігор Молодцов, а також його заступник лейтенант Геннадій Хецев. Офіцера, проте, Зборовський залишив для командування рештою бійців.

Під’їхавши до реактора бетеером, вояки по черзі підбігали до стіни і кувалдою трощили її. Прорахували, що кожному на все про все відводилося не більше 12 хвилин. Важкувато, але бетон таки піддавався. В утворений для початку отвір проліз обіп’ятий «про всяк випадок» мотузкою Зборовський для пошуків доступу до води і місця облаштування насосної станції. У напівтемряві блукав тунелями, коридорами, врешті під ногами почало хлюпотіти, а він надибав технологічний зал між третім і четвертим блоками, цілком придатний за розмірами для розгортання насосів та ще й з ворітьми. Там, до всього, й залізнична колія була.

Стосовно «куди» – комісія вказала на розташоване за метрів двісті сховище рідких паливних відходів. Але Зборовський рішуче заперечив: це вірна смерть для його обслуги, бо за зробленими «цивільниками» вимірами радіація там зашкалювала. На схемі станції, якою керувалась комісія, цифри виглядали цілком безпечними. Як з’ясувалось, високопосадовий військовий подав благополучні цифри навмання (з нього, до речі, на засіданні комісії командувач Округу за це привселюдно зірвав генеральські погони), що підтвердили повторні вимірювання Зборовського. Відтак комісія пристала на пропозицію капітана відкачувати воду у відкриті водосховища, розташовані вже за межами станції. Їх місткість дозволяла прийняти аварійні обсяги з-під реактора. Крім того, він наполіг на використанні потужніших і більш мобільних насосних станцій з пожежного відомства.

4 травня почалися монтажні роботи. В умовах величезного випромінювання територією ЧАЕС проклали 2,5 км труб, встановили муфти. Були й непередбачені «дрібниці» у вигляді огорожі з колючого дроту під невідключеним високовольтним струмом і необхідності її ламати спішним порядком, як і сходові марші, що заважали монтувати пожежні рукави. З огляду на радіаційну небезпеку додатково надані групі Зборовського пожежники з Білої Церкви та Житомира змонтували насосні станції за 5 хвилин – втричі швидше нормативу.

Відкачування почалось 6 травня о 20.00 і тривало для капітана та його розрахунку 32 години. Було ж воно не менш «гарячим», адже кілька разів «глох» у надміру задимленому приміщенні насос, станцію, до того ж, доводилося постійно дозаправляти пальним. Один з насосів, що вийшов з ладу, мусили замінювати. «Допомогли» й суміжники, ненароком пошкодивши трубопровід. І все це робилося в умовах позахмарної радіації.

Вранці 8 травня капітан Зборовський доповідав Силаєву про те, як іде робота, а вона вже наближалась до завершення. Під час доповіді Петро Павлович раптом знепритомнів. Голова комісії, почувши про це, наказав негайно відправити його команду у військовий шпиталь. Одеським «цивільникам», що змінили їх, залишилося відкачати 15-20 сантиметрів води. І вже наступного дня на ЧАЕС почали прибувати люди та техніка для розчищення території. Страшна небезпека минула…

*     *     *

У шпиталі капітан умовив лікаря відпустити його бодай до світанку додому. Та в квартирі було порожньо. Від рідних дізнався, що дванадцятирічний син Павло перебував у них, а дружину поклали на планову операцію в лікарню. В кишені був конверт з тисячею рублів, що їх йому вручив Силаєв. Петро викликав таксі, і посеред лікарняного двору та ночі голосно прокричав: «Лілю, я живи-и-ий!». Вона його почула.

Звідти він поїхав до друзів, і… відключився на добу. Врешті його відшукали лікарі, бо побоювались за життя героя-ліквідатора.

Потому подейкували, що Петра Зборовського та його колег нібито представили до звань Героя. Та попри те, що про чорнобильську звитягу київських «цивільників» кілька разів розповідала головна військова газета СРСР «Красная звєзда», а політуправління  КВО розіслало у всі частини спецвипуск «Бойового листка», присвяченого подвигу Зборовського, про них ніби забули, хоча раз по раз лунали офіційні повідомлення про нагородження перших ліквідаторів. Певно, недарма іронізували радянські гострослови, що в СРСР зазвичай карають невинних, а нагороджують непричетних.

Зборовський цим особливо не переймався, бо найбільшою нагородою для нього було те, що після перебування у смертельній зоні залишився живим.

Втім через рік після Чорнобильської аварії нагорода таки знайшла героя. Указом Президії Верховної Ради СРСР Петра Павловича нагородили орденом Червоної Зірки. Але героїчна участь у ліквідації аварії на ЧАЕС в Указі жодним словом не зумовлена. Натомість містилося традиційне у ту пору ідеологізоване формулювання: «За освоєння нової техніки та зброї, за успіхи у бойовій і політичній підготовці»…

Нагородження капітана Петра Зборовського. 1987 р. 

У 1993 році у званні майора Зборовського відправили на пенсію, невдовзі вже як «запаснику» присвоїли підполковника. Поки дозволяло здоров’я, він працював у різних сферах, адже будь-яку техніку знав досконало.

Колеги втовкмачували йому: іди, оформлюй інвалідність, домагайся, вимагай, тобі ж бозна скільки пільг передбачено, квартира, приміром. Хоча жили вже двома родинами (у сина з невісткою зростали двоє діток-онучат) у тій самій двокімнатці. Але він цього ніколи не робив і дружині забороняв. Як розповідають рідні, більше полюбляв згадувати свої дитячі та юнацькі роки, шкільні та студентські, аніж тривожні чорнобильські дні.

Ордер на нову квартиру родина таки отримала, але через кілька років після смерті героя-чорнобильця. 

Родина Зборовських (справа – наліво): Петро Павлович, Лілія Іванівна і Павло (на ту пору курсант військового училища зв’язку).

Хоча ніхто з учасників тієї унікальної операції критичних доз опромінення не отримав, радіаційний зашквар Чорнобиля все ж даремно не минув і своє таки наздогнав. У Зборовського почали з’являтися невідомі раніше болячки, почастішали випадки втрати свідомості. У 1997 таке сталося за кермом власного «Москвича», яким Петро і Лілія поверталися з гостин у рідні. Машину кілька разів перекинуло й поставило догори дригом. Дружина, на щастя, відбулась лише переляком, а от чоловік дістав серйозні травми.

Коли Петро Павлович лікував їх у військовому шпиталі, лікарі були приголомшені: людина, яка дістала у Чорнобилі 65 рентгенів опромінення, досі не перебувала у них на обліку, хоча тут не раз грюкали кулаками по столах і мало не ламали двері ті, хто накопичив їх десяток-другий. Між тим, коли почав Зборовський готувати потрібні документи, зіткнувся з вражаючим фактом: в архівах рідного полку без проблем віднайшовся наказ про його відбуття на ЧАЕС, а от відмітки про повернення звідти чомусь не поставили. Тож виходило, жартував Петро, що він увесь цей час перебував у зоні.

У лютому 2007 року в 55-річному віці герой-чорнобилець відійшов у засвіти. З його команди натепер залишилися серед сущих на врятованій ними Землі лише одиниці…

*     *     *

Ситуацію з відкачуванням води з-під палаючого Чорнобильського реактора багато хто нині уявляє через значною мірою спотворені й міфологізовані літературні оповіді та кіноверсії тих буремних і трагічних подій. У багатьох з них, навіть у деяких офіційних джерелах, як не прикро, героїчний подвиг військових-«цивільників» і не згадано.

Позаяк їхню справжню вікопомну роль та реальну історію з погодинною та й похвилинною хронологічною точністю відтворено в одній з експозицій Національного музею «Чорнобиль». Чільне місце у ній відведено учасникам унікальної рятувальної операції – Петру Зборовському та його бойовим побратимам по Чорнобилю, що зробили мужній крок у ядерне пекло. Крок у безсмертя…

 

Газета «Зоря Полісся», 23 квітня 2021 р.

 

N.B. 20 липня 2023 р. пішла у засвіти Лілія Іванівна Зборовська. Царство Небесне їй і наша пам'ять...