Радомисль, 1917

 

Про те, що дата 7 листопада свого часу багатьма сприймалась як 25 жовтня, зараз видається незрозумілим. Бо 7 листопада – то за «новим стилем». А про «старе» календарне число нині вже ма­ло хто пам’ятає. Одначе колись була в Радомислі вулиця, що за більшовицького панування отримала назву 25-го Жовтня.

Так, саме «двадцять п’ятого», а не «двадцять п’ять років Жовтня», як часто-густо досі її називають на зразок усіх таких «сорокаріч», «п’ятдесятиріч». Адже двадцятип’ятилітній ювілей жовтня відзначався... у 1942 році (!). А яка тоді влада була на значній території СРСР, ма­буть, пояснювати не варто. Тож у недалекі ще часи за подібну згадку цілком мож­на було б загриміти у місця не дуже віддалені, як за ідеологічну диверсію.

Назва ж вулиці – типове, заідеологізоване найменування тієї епохи, з якою ми ніяк не можемо розлучити­ся, хоча б тому, що береже­мо її у подібних назвах. І дарма, що звалась та вули­ця колись Велико-Київською. Дехто, хто був дбайливо ви­хований комуністичним режимом у такому ж дусі, на­ївно вважав, що, мабуть, іменувалася вона так увесь свій вік.

Вулиця 25 Жовтня (Велико-Київська, Драгоманівська, тепер - Старокиївська).

З кінохроніки 1943 р.

Проте змінились назви цієї та інших подібних пам’ятників більшовицької доби саме після 25-го жов­тня. Двадцять п'ятого жовт­ня 1917 року, коли у Петрограді стався переворот, учинений партією Леніна.

Але то в столиці. Радомисль же жив у той день цілком нормальним повсякденним життям. А Радянсь­ка влада, за радянськими твердженнями, проголошена була в місті у лютому 1918-го. Тіль­ки проголошена, бо остаточ­но вона закріпилась тут аж через два роки, коли «чер­воні» з кривавої братовбив­чої революційної бійні 1917-1922 років вийшли переможцями. Пев­но тому, що вбили більше за інших. Адже таким є, як це не жахливо, закон військових перемог.

Проте у 1917-му передбачи­ти такий перебіг подій, пев­но, ніхто б не наважився. Адже більшовицька партія була далеко не наймасовішою і найвпливовішою політичною силою. Після Лют­невої революції стало мож­ливим відкрито вести політичну діяльність усім партіям, котрі готувалися до виборів Установчих зборів та місцевих народних зібрань, а людність переживала щось по­дібне тому, що коїлося (у демократичному розумінні) у період розпаду СРСР…

А які ж політичні органі­зації діяли тоді в Радомислі? Як свідчать матеріали виданої 1927 року по свіжих слідах подій книжки «Боротьба за Радянську владу на Україні», значний розділ якої присвячений подіям на Радомишльщині, саме в місті було сконцентроване політичне і державне життя повіту. Утворені партійні осередки вели боротьбу за владу на повітовому рівні. Повіт економічно вважався відсталим, населення міста було далеко не пролетарським, як у протилежному згодом переконували. Це, врешті, відбилося й на політичному житті.

Однією з найчисельніших була в Радомислі організа­ція «есерів-соціалістів». Во­на об’єднувала передусім українську інтелігенцію, а також залучала до себе се­лянську спільноту. На чолі її стояли Дяденко (так вказано в книжці, але насправді напевне йдеться про Даденкова), Мандрика, Марченко. Та за часів Цент­ральної Ради ця партія не змогла провести соціальні реформи.

Бунд. У Радомислі це бу­ла доволі чисельна організація. Очолював її Слуцький. У повіті «бундівці» мали свої осередки також у Малині й Коростишеві. Бунд мав ве­ликий вплив серед єврейських робітників.

РСДРП (меншовиків) очолював у повіті Коропенко, службовець Радомиського повітового земства. Орга­нізація мала вплив на робіт­ників. Також незначна час­тина членів цієї партії була в Малині.

Поалей-Ціон – у місті й містечках повіту це була численна організація єврейської буржуазії. До її складу входив увесь так зва­ний «торг-пром-союз». На чолі її в Радомислі стояв великий заводовласник Апштейн. Тактику свою ця партія пристосовувала до обставин.

Організація «Слов’янсь­кої громади» об’єднувала міщанство й домовласників Радомиcля. Такою назвою, власне, прикривалися члени чорносотенного «Союза русского «народа». Очолювали організацію колишні полі­цаї.

Тільки починаючи із се­редини 1917 року почала впливати на політичне жит­тя комуністична організація більшовиків. Членами парткому були Б.Айзенберг і Сагалов. Сили партія брала серед незаможного селянст­ва та нечисленного пролета­ріату.

Чи не найголовнішою си­лою при встановленні Ра­дянської влади в повіті була організація «боротьбистів». Зародилася вона, щоправда, пізніше, на початку 1918 року в селі Ставки. Очолю­вав її М.Науменко. Соці­альний склад належав до найнижчого селянства. Маленька, але активна ця ор­ганізація проводила значну роботу. Діяла вона здебіль­шого разом з більшовиць­ким компартійним осеред­ком.

На жаль, фотографій з більшості пе­рерахованих осіб знайти нині непросто. Проте і без них, сподіваємося, читач цілком зможе уявити собі тодішнє радомишльське політичне життя.

Та його поступальний хід, як і всі інші демократичні перетворення лютого 1917-го, були перекреслені в тогорічному жовтні. Відтак ряд політичних партій, побоюючись «пролетарського суду», зійшли з політичної арени, а їхні члени мусили здебільшого емігрувати. Деякі партії, хоча й уважались спільниками більшовиків у боротьбі за владу Рад, згодом ними ж були заборонені і навіть винищені. Можливо, й тому, щоб не згадували потім справжній історичний шлях «розуму, честі, совісті» епохи.

 

(У співавторстві з Олександром Пироговим).

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 1993 р.

  

Бог покарав...

«Не укради...» Одна із заповідей Божих відносить крадіжку до найтяжчих людських гріхів, за який неодмінно прийде кара. Та, певно, ще більшим гріхом є те, коли зазіхає крадій на щось священне, церковне.

— Я не зустрічав у церковних архівних джерелах, — розповів настоятель Великорацького Казанського храму отець Андрій Співак, — щоби до 1917-го року було зареєстровано бодай одну крадіжку з церков. Взагалі церкви узвичаєно було не замикати. То вже потім, коли до влади прийшли більшовики і релігію оголосили «дурманом», наруга над церковними святинями стала нормою, заохочуваною до того ж комуністичним режимом. І вже не допомагають ні засувки, ні грати...

За невеликий проміжок часу у великорацькій церкві сталося три крадіжки. Чому крадії обрали саме цей храм – незрозуміло. Адже побудований він порівняно недавно. Начиння там, можна сказати, сучасне, без будь-яких раритетів, старовинних реліквій. Це колись, певно, у зруйнованому атеїстами храмі були унікальні й дорогоцінні речі, стародруки, мистецькі твори, які безбожницька влада або знищила «за нєнадобностью», або ж використала «для укрєплєнія диктатури пролєтаріата».

Та злодії чимось таки сподівалися поживитися в церкві, можливо, грошима. Хоча вкрадено було у цих випадках з церковної казни десь аж… біля 30 гривень.

І все ж тричі із завидною впертістю лізли злодюги до храму. Не стримувались ні перед чим. Втім, у тих, хто зазіхає на святе, мабуть, дійсно в душі вже нічого святого не лишилося.

Одного разу для злочинного приладдя навіть було використано залізний хрест, витягнутий з могили розташованого поруч із церквою цвинтаря. За його допомогою, напевне, розраховував крадій підважити непіддатливі засуви. Пробували зловмисники й проламати цегляну стіну церкви.

На жаль, міліція наша двічі лише безпомічно розводила руками, а от у третьому випадку злодія вдалося упіймати, як мовиться, на гарячому.

…Коли отець Андрій підійшов до храму, відразу відчув щось недобре. Засуви дверей було зірвано, і у прибудові хтось порався усередині. Батюшка тихенько причинив двері, надійно підпер їх і гукнув людей.

Певно, якби не священик, прихожани вчинили б самосуд над церковним мародером. Але у випадку, про який ідеться, крадія покарав Усевишній, як пояснюють тепер очевидці. Під час намагань проникнути до церкви зловмисник чимось ненароком подряпав ногу. Рана почала гноїтись, незважаючи на всі зусилля, не гоїлась, і невдовзі ту кінцівку бідоласі було ампутовано. Отакою вийшла кара Божа за гріх ...

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 1999 р.

Мале – значить ближче

   Вустами великодержавних російських шовіністів нерідко українців презирливо називають «малоросами», а Україну відповідно – «Малоросією». Мовляв, це щось периферійне, неповноцінне і незначне. Проте філологи наводять зовсім протилежні значення цього слова. Зокрема відомий славіст-мовознавець Г.О.Хабургаєв, спираючись на древні слов’янські ономастичні традиції, стверджує, що «Мала» - це центральна, тобто основна Русь. Так, між іншим, було, коли Русь була об’єднана навколо Києва, якщо звертатись до історичних витоків, а не вільних тлумачень. А Велика Русь означала зовнішні межі держави.

   Саме так тлумачаться різноманітні тотожні словоутворення, топоніми. Адже часто-густо вживаємо ми поняття «мала батьківщина», називаючи так близьке нам місце народження: село, місто, район, а є й «велика батьківщина» - край, країна, держава.

   Наразі за таких міркувань більш зрозумілими стають назви двох сіл Радомишльського району: Мала Рача і Велика Рача. Ототожнювати їх назви з розмірами недоречно. Та й тільки з другої половини ХХ століття, відколи у Великій Рачі утворилась центральна садиба колгоспу, що об’єднав ще й три сусідніх села, вона закономірно (з точки зору радянської соціально-економічної політики на селі) почала більше розвиватися.

   У давніші ж часи ці села були однаковими. У ХІХ столітті, приміром, обидві Рачі вважалися «деревнями» (тобто поселеннями, де не було церков), приписаними до Чудинської православної парафії, належали до різних поміщицьких маєтностей, мали приблизно однакову кількість жителів (400-450).

   А от назва «Рача» походить від слова «Раче», тобто – місцина, де водяться раки. Так здавна називалося велике болото, що містилося між Малою Рачею і Заболоттю.

    Звідси – Мала Рача є селом, розташованим ближче до Рачого болота, а Велика Рача – далі.

   Так що малорос цілком звучить гордо. Бо означає мешканця центру, ближньої і серцевинної частини держави, тобто – центральної Русі.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Ключі від міста Людмили Гладиш

Давня та багата історія Радомишля привертала і привертає увагу багатьох дослідників та пошуковців, котрі краплина за краплиною доповнюють яскраву й різнобарвну палітру нашого історичного минулого. Ця минувшина приходить до нас із газетних та журнальних публікацій регіональних і всеукраїнських видань, з історико-краєзнавчих альманахів, долинає з радіоефіру чи телеекранів. Відрадно, що роздріблені й окремі публікації та повідомлення останнім часом почали врешті втілюватися в повноцінні й систематизовані книжні праці. Услід за «Історією Радомишля» Геннадія Цвіка і «Нарисами з історії Радомишля» Леоніда Тимошенка побачила світ книжка «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлена міською ветеранською організацією. А ось переді мною – нова книжка про нашу минувшину, що має промовисту назву «Радомишль: ключі від міста», у якій простежується багатовікова тисячолітня історія зародження, розвитку і становлення славного поселення над Тетеревом. Як зазначено в анотації, це книга про наш славний Радомишль, один з патріархів серед міст нашої країни. Хоча й схожий на сотні провінційних містечок, однак дуже своєрідний і неповторний син матері-України.

Автор книги – член Спілки журналістів України радомишлянка Людмила Гладиш. Та перш, ніж запросити її до розмови, наведу ще одну цитату з книги. Це невелика передмова до видання, зроблена заслуженим журналістом України і лауреатом багатьох журналістських премій нашим земляком Анатолієм Онопрійчуком.

«Нечасто до рук потрапляє твір на історичну тему, в якому з такою любов’ю, з таким знанням розповідалося б про місто, немов про рідну, близьку чи добре знайому людину. А йдеться ж про віки, про події тисячолітньої давності на довгому шляху історії і про зовсім недавні. Це ще раз переконує: важливо знати історію так, щоб мати моральне право на власне бачення й оцінку того, про що берешся розповідати…»

- Отож, пані Людмило, як Ви взялися за таку розповідь? Тобто, як виникли задуми створити цю книжку і як вони втілювалися у конкретні рядки, сторінки, розділи?

- Вона не народжувалась, як книга. Попервах це були окремі матеріали – газетні. Багато радомишлян вже навіть не знають, що я працювала в редакції місцевої газети тривалий час. А ці краєзнавчі матеріали друкувалися в газеті. Коли їх зібралося досить багато, тоді й виникла потреба, що й спонукала мене впорядкувати накопичене. Велика частина матеріалів додалась уже в процесі роботи. Коли з’являлися певні «пробіли» в історії міста, треба було заглянути, що відбувалося в історії країни, аби відтворити хід подій і в самому місті.

В окремих моментах книжка вийшла дуже деталізованою, персоніфікованою. Виявляється, історія нічого не стирає і не забуває. Пам’ятаються дії, вчинки людей, про які людина навіть могла не підозрювати, і це та людина, яка проживала тут сотні років тому.

І отак поступово народжувалась ця книжка.

Дуже великим внеском у цю книжку зроблені людиною, з якою я не була навіть знайомою, але мала великий вплив на мене. Йдеться про Оксентія Федоровича Мельника – першого директора краєзнавчого музею Радомишля і, власне, його творця. Люди, які жили і працювали в той час – Осадчий, Богуславський, Роговченко, Володимиренко, вони думали про наше місто, вони створювали музей, що став містком між минулим і майбутнім. І вони не просто створювали музей. Радомишляни повоєнного покоління добре знають і пам’ятають, яким був тоді Радомишль, у людей в уяві жила певна модель міста, вони хотіли його бачити гарним. І вони робили його таким. Отак і я поставилась до впорядкування історичних матеріалів. Бо вони є тією основою, на якій ми будуємо сучасне місто, і яким воно може бути.

Радомишль – місто надзвичайно древнє, і воно, у мене є таке відчуття, має великі перспективи, воно ще буде тим містом, яким воно достойно бути.

На карті світу виникало дуже багато населених пунктів. Але зникали навіть великі міста, зникали міста-держави. Водночас були такі невеличкі поселення, які тихесенько собі жили і перетворювалися на великі й цікаві міста. Очевидно, енергетичний духовний заряд цього міста є дуже сильним, і на мене теж вплинув.

- А чим, на Ваш погляд, Ваша книжка насамперед може зацікавити читача? У чому полягає її, так би мовити, «родзинка»?

- Ви знаєте, такого задуму у мене не було – зацікавити людей. І взагалі книга не була розрахована на те, щоб я могла мати на ній будь-який зиск. Були зібрані певні матеріали, які збиралися багатьма людьми до мене і які збиралися мною, і хотілося їх упорядкувати – для того, щоб люди могли і далі відкривати ще якісь сторінки, і щоб ця книга могла примножуватися. Я вважаю, що це певна духовна скарбниця нашого міста, до якої кожен, хто бажає, може зробити свій внесок. Досліджувати на нашій землі ще є багато чого. І я думаю, якщо людина підходить до цього з корисливою метою, людині не відкривається, бо щось їй ніби закриває очі. Дай, Боже, щоб нам відкривалась оця наша земля якомога ширше і повніше, вона надзвичайно цікава. І от коли ми думаємо про це, то отоді ми трішки інакше й живемо. Треба берегти все те, що ми маємо, і про це думати. Не думати, що це – десь, віддалено, що ми інші… Нічого подібного. Це все поруч з нами.

Книжка стала для мене певним відкриттям, і я переконана, що людина, яка живе у цьому місті, все одно думає про нього. І яким чином вона думає про нього, таким місто буде і в подальшому.

- Ваша книжка висвітлює передусім історію Радомишля. Чи дотримувалися Ви в процесі роботи на нею, як кажуть, законів жанру?

- Під час створення книги я виходила із загальної хронології. Хоча я тривалий час працювала над нею, десь біля десяти років (якщо в загальному) збиралися матеріали, і ті розділи, які спочатку були абсолютно невеличкими, як, скажімо, прадавній – перший розділ, вони в ході роздумів і в міру накопичення матеріалу розросталися і ставали досить великими і вагомими. Можливо, книжка не настільки історична, хоча дати тут виписані й дотримані відповідно до історії міста, щоб можна було легко зорієнтуватися. Але в ній є бачення автора тих подій - ліричні виступи, роздуми, можливо, навіть певна філософія того, як мені це вбачалося. Очевидно, як сприймаєш життя, так сприймаєш і довколишній світ, так сприймаєш і саму історію.

- І через ліричні віршовані відступи, певно, теж?

- Так, до кожного розділу я написала вірш. Вірші виникали походу. Ось такий, наприклад, до четвертого розділу, у якому розповідається про початки і закладення Радомишля:

Наші давні предки мали добрий хист –

По собі залишили безліч гарних міст.

Кий поставив Київ, Малин - древній Мал,

Львів, як місто Лева Лев і збудував.

Як догнала Люта навісна стріла,

Що Олегом випущена в оленя була,

То загинув воїн. Ти й тепер стоїш

Над Дніпром великим древній град Лютіж.

Наче казка давня, із віків глибин

Загадково дивиться на ліси Дивин.

Був великий князь це чи простолюдин:

В Кичкирях Кочкар жив, в Чудині – Чудин.

Живуть міста, народжені в любові:

Сліпий Василько – в зрячім Василькові;

Наче гарний хлопець, ось вже шість століть

Радомишль усміхнений на горі стоїть.

Окрім батька-матері, що дали ім’я,

Місце, де живемо, – друге наше «Я» –

З кожним із нас ділиться іменем своїм.

Ми – радомишляни. І на тім стоїм.

- Тобто Ви розповіли про Радомишль так, як це місто Вам вбачається?

- Мови немає… Кожна книжка – це бачення людиною будь-якої речі. І якщо Ви спостерігали за цим у житті, то дайте будь-який предмет на уроці дітям, скажімо, дайте їм на малюванні намалювати яблуко, то у кожного буде абсолютно своє яблуко. Я б, звичайно, хотіла, щоб моє бачення розділили зі мною якомога більше людей. І мені через те буде дуже цікавою реакція читачів цієї книжки на сам текст. Я розумію, що, як завжди, на цьому білому світі, коли у нас справа стоїть «білий ангел», а зліва - «чорний ангел», і цих «50 на 50» - вони завжди існують, то так можуть розділитися і читачі моєї книжки. У комусь я знайду своїх прибічників та однодумців і матиму підтримку, а хтось взагалі не буде це сприймати. Але це – справа і вибір кожного.

- Нерідко автори присвячують свій твір якимось конкретним людям або ж подіям чи явищам. Ваша книга чомусь або комусь присвячена?

- Вона присвячена Свято-Миколаївському храму нашого міста. Ця присвята з’явилась не з самого початку… Коли писалась книжка, виникла ще ось така річ, така думка, що врешті підтвердилась. Людина тримається на цьому світі, звичайно, завдяки матеріальному світові. Але ще людина тримається на світі завдяки духовним цінностям. Коли ми дивимось на ікону Святої Трійці – там Бог Отець, Бог Син і Святий Дух, але якщо перекласти на просту мову - то це Віра, Надія і Любов, яка живе в кожній людині. Це і є та духовна основа, завдяки якій люди живуть і люди творять. І цей храм, що стоїть у нас в центрі міста, - він дійсно тут головна діюча історична особа. Чи були тут татари, чи були тут поляки, чи були тут німці, він уособлював духовність людей, оцю Віру, Надію й Любов. І я думаю, що це теж було моєю якоюсь підтримкою під час створення цієї книжки.

- Мені здається, пані Людмило, ми вже достатньо заінтригували потенційних читачів цією своєрідною презентацією книжки. Тож як і де читач безпосередньо може познайомитися з нею?

- Книжка вийшла досить обмеженим тиражем і видана власним коштом. Можливо, вона надійде у продаж, але у невеликій кількості. Обов’язково передам її в міську бібліотеку, щоб була вона доступною городянам. Говорити я про неї можу дуже довго, але ж можна її просто читати. Бо багато думок, які я висловила, вони у книжці є. Тож запрошую до читання…

Думаю, що погодяться з цим і читачі, на яких всякчас розрахований будь-який друкований твір й на увагу яких сподівається кожен автор. І Людмила Гладиш та її книжка «Радомишль: ключі від міста», звичайно, також.

Вів інтерв’ю Володимир Молодико.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 7 серпня 2007 р.

Позбавляючись «білих плям»

Започатковуючи свого часу в «Зорі Полісся» тематичну краєзнавчу сторінку «Край рідний», і на думці не малося, що це буде «всерйоз і надовго». Надто обмеженою видавалась попервах інформація про історичне минуле краю, яка вміщувалась в одну-дві рукописні праці ентузіастів краєзнавчої роботи, котрими були засновники і організатори місцевого історико-краєзнавчого музею покійні вже О.Мельник, Г.Покотило, Б.Пивовар, М.Осадчий, М.Криворук, Ф.Шкулій та інші.

Та, вивчаючи їх доробок, доходиш до висновку, що в історії Радомишля і сіл району є ще стільки незвіданого й невідкритого, що його вистачить для досліджень не одному поколінню пошуковців. Що вже тут говорити, коли навіть зовсім свіжі події, скажімо, 1930-40 років, оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні відомості, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страху, розкривати і стирати оті «білі плями». І приємно, що «Край рідний» став якраз отією змогою для відкриття невідомих або маловідомих, сторінок минулого.

Відтак навколо газети нині об’єдналися спражні ентузіасти краєзнавства, котрі дають можливість читачам поринути у минувшину, добути знань з історії Радомишльщини. Серед дописувачів сторінки, були і зостаються О.Пирогов, В.Фесай, Г.Цвік, В.Василевський, С.Горобець, П.Човнюк, Р.Майстренко, Л.Гладиш, М.Костриця. В.Юрченко та багато інших.

Постійним автором став і уродженець Потіївки кандидат історичних наук Леонід Тимошенко.

  

В «Зорі Полісся» були опубліковані його ґрунтовні історичні дослідження «Потіївка — поселення Потія», «Потіївка та її околиці», «Зберігаючи історичну пам’ять. Відкрито невідомі раніше документи до історії Потіївки». Праця Л.Тимошенка «Потіївка та її околиці у ХVІ-ХVІІ ст.» увійшла до наукового збірника «Малинщина у просторі і часі». Друкуються дослідження історика, присвячені минувшині рідної землі, в інших виданнях. Нині автор працює над дисертацією, тема якої також тісно пов’язана з нашим минулим. Стосується вона теж маловисвітлених сторінок — періоду уніатства. Саме ця робота й прислужилась Леонідові Тимошенку в підготовці запропонованих для друку в «Зорі Полісся» «Нарисів з історії Радомишля». Не претендуючи в них на всеосяжність і довершеність, автор зосереджує увагу читача якраз на тих подіях і фактах, що раніше подавалися поверхово, а то й зовсім були невідомими.

Можливо, дехто знайде тут якісь непевності, суперечності, неточності. Але в тому-то й полягає цінність таких досліджень, щоби будити думку, прагнути до пошуку, аби врешті встановити істину.

Тож стануть у нагоді ці нариси безумовно всім, хто цікавиться минулим краю — вчителям і учням, краєзнавцям, просто читачам.

Переднє слово до книжки Л.Тимошенка «Нариси з історії Радомишля»

(газета «Зоря Полісся», 1997 -1998 рр.).

Цікава географія

Чи знаєте ви, що…

... ТЕРИТОРІЯ Радомишльського району становить 129 709 гектарів (1,3 тисячі квадратних метри), що становить 4,4 відсотка, або 1/23 частину території Житомирської області. Для області це є абсолютно середнім показником, бо вона складається якраз із двадцяти трьох районів. За своїми розмірами район належить до найбільших в області — сьомий за площею.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН більший територіально за такі карликові держави, як Сінгапур (у 2 рази), Андорра (в 3 рази), Мальта, Гренада (в 4 рази), Ліхтенштейн (у 8 разів), Сан-Марино (у 21 раз), Монако (у 683 рази), Ватикан (у 2948 разів).

... З ПІВДНЯ НА ПІВНІЧ найбільша відстань в межах території району становить 51 кілометр, а між найвіддаленішими в цьому напрямі населеними пунктами Ірша і Кочерів — 41 кілометр. Із заходу на схід найбільша протяжність сягає 55 кілометрів, а між найвіддаленішими населеними пунктами Вихля і Макалевичі — 49 кілометрів.

... НАЙБІЛЬШУ географічну відстань між населеними пунктами району мають Гуто-Потіївка і Кочерів — 51 кілометр.

... НАЙПІВНІЧНІША ТОЧКА району розташована на р. Тетерів біля с. Раска Київської області (за 8 км на північний схід від Макалевичів) на 50° 46' північної широти. Найпівденніша — за 3 км на південний схід від с. Кочерів на 50° 19' північної широти. Крайня західна — за 2 км на захід від с. Вихля на 28° 49' східної довготи. Крайня східна — на 29°26' східної довготи за 6 км на південний схід від с. Макалевичі.

... НАЙБІЛЬШ ВІДДАЛЕНИМ від райцентру населеним пунктом району є село Гуто-Потіївка, географічна відстань до якого від Радомишля становить 33 кілометри.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН МЕЖУЄ з сімома адміністративно-територіальними районами: на півночі - з Малинським, на заході - з Володарськ-Волинським і Черняхівським, на південному заході - з Коростишівським, на півдні - з Брусилівським районами Житомирської області, на сході - з Макарівським і Бородянським Київської області.

... НАЙБЛИЖЧИМ ДО РАДОМИШЛЯ сусіднім райцентром є Коростишів, географічна відстань до нього - 24 кілометри. Найдалі географічно розташований Володарськ-Волинський - за 57 кілометрів.

... НАЙДОВШИЙ «КОРДОН» Радомишльський район має з Малинським районом - більше 80 кілометрів, найкоротший - з Володарськ-Волинським - 4 кілометри.

... ГЕОГРАФІЧНИМ ЦЕНТРОМ РАЙОНУ є пункт в долині річки Глухівки між селами Мала Рача, Глухів Другий і Філонівка з координатами 50° 31' північної широти і 29° 13' східної довготи.

... АДМІНІСТРАТИВНИЙ ЦЕНТР району м. Радомишль має географічні координати: 50° 30' північної широти і 29° 15' східної довготи і лежить за 6 км на південний схід від географічного центру.

… РЕЛЬЄФ району рівнинний, помітно хвилястий, злегка розчленований річковими долинами. З південного заходу на північний схід поверхня має невеликий нахил, що і зумовлює напрямок Тетерева (перепад урізу води головної річки району в його межах становить від 143 до 120 метрів над рівнем моря).

... ВИСОТА ПОВЕРХНІ території району над рівнем моря коливається від 120 до 210 метрів, переважна більшість території має абсолютну висоту в межах 160-190 метрів.

... НАЙВИЩА ТОЧКА поверхні району — 212 метрів над рівнем моря – лежить за 2 кілометри на південний захід від с. Теклянівки.

… НИЗОВИНА, що тягнеться від Чудина до Мигалок, вважається однією з найпримітніших і найбільших низовинних місцевостей Київського Полісся.

... В РІЧЦІ МИКА поблизу Радомишля вченими виявлено один з рідких видів бітінієвих - молюсків. Раніше вважалося, що такий вид у фауні Полісся не представлений. Це так званий прибережно-фітофільний вид, який оселяється на мілководдях, віддаючи перевагу заростям водної рослинності. Іноді трапляється в різноманітних донних відкладеннях. Цей молюск стійкий до забруднення води розчинними органічними речовинами і уникає ділянок водойм, зовсім позбавлених водної рослинності.

... ДО «ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ» занесений водяний горіх плаваючий. Ця рослина, проте, є досить поширеною у нашому краї. Зокрема, вона полюбляє «селитися» на ставках Мики, Бистріївки, Коробочки.

За матеріалами газети «Зоря Полісся», 1994-1996 рр.

Щоб була «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля»

У березневі дні українці зазвичай вшановують пам’ять свого неперевершеного велета – Тараса Григоровича Шевченка. Український народ унікальний, адже має за духовного наставника і проводиря не політика і не священика, а поета. Пристрасне Шевченкове слово ось уже друге століття є ясним дороговказом, допомагає українцям знаходити в собі сили до самоствердження, незважаючи на будь-які утиски і заборони поневолювачів чи можновладців.

Шевченко живе у душі і в серці кожного щирого українця та патріота. Для нього є місце у всякій оселі, будь-якому селі чи місті.

Радомишляни традиційно шанують Кобзаря. Названі його іменем вулиця і провулок у місті. Мав наймення Шевченка й кінотеатр, який, щоправда, разом зі статусом чомусь втратив і свою величну назву.

Радомишльський кінотеатр ім. Т.Шевченка. 1977 р.  

Тарасове ім’я ще з 1920 року носить школа (нині – ліцей)№1. А у 1924 році на  тодішньому подвір’ї школи, що містилась якраз на вулиці Шевченка на місці теперішньої двоповерхової «хрущовки», було встановлено перше у Радомишлі погруддя поета роботи скульптора Бредта.

Відкриття пам’ятника Т.Шевченку біля школи №1. 1924 р. 

У пору нацистської окупації і школа, і пам’ятник поетові були зруйновані. Школа, втім, працювала потому в іншому місці, а от нового пам’ятника Кобзареві радомишлянам довелося чекати доволі довго. Він був відкритий на міській площі поруч з кінотеатром імені Шевченка у 1964 році у березневу пору на честь 150-ї річниці від дня народження поета. Виготовили його копію в Житомирському художньо-виробничому комбінаті за роботою скульптора Фесенка.

Фото 2006 р.

Проте бюст, що зовні виглядав гранітним, був зроблений з бетону і оздоблений мармуровим кришивом, тож через п’ять десятиліть почав тріскатися. Відтак у 2017-му потіївський майстер Петро Лантух покрив його міддю, і пам’ятник поетові отримав своє друге життя. Це стало ще одним переконливим свідченням нашої шани та поваги до величі цієї видатної особистості.

Фото 2018 р.

Проте є й інший опосередкований зв’язок Тараса Григоровича з Радомишлем. У 1846 році життєва стежина поета промайнула нашим краєм, коли він повертався з Волині, де був у складі археографічної експедиції. Шевченкознавці наводять два можливих маршрути, якими Тарас міг повертатися з Житомира до Києва: або через Коростишів, Брусилів і Бишів, або основним трактом – через Радомишль і Білогородку. Тож Радомишльщина у будь-якому випадку відчувала подих генія.

Мав Шевченко і товаришів – радомишлян. Серед тих, хто залишив свій запис, і кого згадав поет у своєму щоденнику, є й уродженець Радомишля Степан Незабитовський. Поет зустрічався з ним у Астрахані, коли повертався із заслання. Незабитовський проходив там лікарську практику.

В когорті дослідників життєпису і творчості Кобзаря помітне місце посідають уродженці нашого краю: Микола Мацапура, що тривалий час працював директором Державного музею Т.Г.Шевченка, а також вчений-шевченкознавець Юрій Йосипчук, котрий у кривавому 1937-му став жертвою сталінських репресій, яких зазнавали передусім проукраїнські науковці.

Тож приходять до пам’ятника поету нові покоління. Приходять, щоби вклонитися йому, віддати свою шану й повагу, звірити з ним свої дії та вчинки, вибачитися, що багато в чому залишаємося ми «правнуками поганими славних прадідів великих». Адже й нині, хоча Україна і стала незалежною, далеко не всі Шевченкові мрії та сподівання справдилися. І якщо натхненні заклики Кобзаря до побудови міцної та могутньої української держави, у якій буде «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», втіляться у реальність, це буде найвагомішою шаною нашому національному генієві.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 13 березня 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 9 березня 2018 р.

У довіднику - про Радомишль

У 1990 році, під завісу радянської епохи, Київським видавництвом «Вища школа» було видано економіко-географічний довідник «Міста України». Його укладачі В.Ковтун і А.Степаненко зібрали в цьому довідниковому виданні тодішні відомості про 434 міста України, їхнє економічне та географічне положення, виникнення й розвиток, промисловий, науковий і освітній потенціали, інформацію про демографію, соціально-культурну сферу тощо.

Одну зі статей видання було присвячено Радомишлю (її підготував А.Степаненко). Гадаємо, що теперішнім радомишлянам - вчителям і учням, господарникам і робітникам, усім, хто цікавиться минулим і сьогоденням міста, - цікаво буде порівняти тогочасний і сучасний рівень розвитку міста.

Статистичні дані наведені станом на 1989 рік (втім за останнім радянським переписом населення того ж таки 1989 року чисельність населення в Радомишлі становила 16698 жителів, у підпорядкованих Радомишльській міськраді Глухові Першому – 235, Сосновій поляні – 74).

 «Радомишль — райцентр на р. Тетерів (притока Дніпра), за 30 км від залізничної станції Ірша, за 70 км від Житомира. Перші літописні відомості про Мик-город(Мичеськ) відносяться до 1150 р. В ХVІ-ХVІІ ст. містечко, потім місто Радомисль. З 1946 р. місто має сучасну назву. З 1795 р.— місто.

Територія міста 833 га, з яких 491 га під забудовою. Зелені масиви і насадження займають 323 га, у т. ч. 46 га загального користування.

Населення 16,8 тисячі чоловік. На 1000 чоловік населення 16,5 тих, що народилися, природний приріст населення біля 100 чоловік за рік. На роботу в місто з навколишніх поселень приїздить 900 чоловік.

В структурі зайнятості населення переважаюче значення належить промисловості (40 відсотків загальної кількості зайнятих), будівництву (10,5 відсотка), сільському господарству (9,3 відсотка), транспорту і зв'язку (8 відсотків). Місто — організаційно-господарський та культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. Основні промислові підприємства: заводи — машинобудівний, капронових виробів, льонопереробний, цегельний, консервний, маслоробний, хлібний, крохмальний, комбікормовий, пивоварний, меблевий цех об'єднання «Житомирдерев», швейна фабрика, комбінат побутового обслуговування.

Житловий фонд 256,2 тис. кв. м, з якого 31,1 відсотка — суспільний. Житлозабезпеченість 1 людини 15,3 кв. м. Потужність водопроводу становить 2 тисячі кубометрів на добу, каналізації — 4,3 тисячі кубометрів на добу. В середньому на 1 людину з водопроводу подається 98,3 л води на добу. Місто газифіковане зрідженим (5,7 тис. квартир) газом.

В місті 4 загальноосвітні, музична і спортивна школи, 2 професійно-технічних училища; лікарня, поліклініка; Будинок культури, кінотеатр, 2 клуби, Палац спорту, З бібліотеки, музеї: історико-краєзнавчий, флори і фауни».

Газета «Зоря Полісся», 7 січня 1993 р.