Науково-історична конференція «Радомишль в історії Української церкви. 1682-1840 роки»

«Радомишль в історії Української

церкви. 1682-1840 роки», –

під такою назвою 8 червня 2012 року в Радомишлі відбулась науково-історична конференція, присвячена 250-річчю уведення на престол Української Греко-католицької (Уніатської) церкви Пилипа Володкевича, Митрополита Київського, Галицького та Всієї Русі. У зібранні взяли участь науковці, духовенство різних конфесій, богослови, релігієзнавці, студенти, слухачі духовних семінарій, що приїхали до Радомишля з різних куточків України, місцеві краєзнавці, освітяни, миряни, представники громадськості.

Те, що саме Радомишль став місцем проведення такого представницького форуму, не випадково. Адже упродовж XVII-XVIII століть це місто належало до володінь Уніатської церкви, а у 1746-1795 рр. тут містилась митрополича резиденція. Численні наукові розробки, архівні документи засвідчують те, як Українська церква, покинувши Софію-Київську, переїхала до Радомишля. Місто стало місцем проведення церковних соборів, синодів. У радомишльській землі знайшли вічний спочинок уніатські митрополити Л.Шептицький та Я.Смогоржевський.

Проходила конференція у чудовому куточку міста – музейному комплексі «Замок Радомисль» за підтримки його господині, знаного лікаря і мецената Ольги Богомолець, а також за підтримки української католицької парафії Святого Івана Хрестителя у місті Виппані (штат Нью-Джерсі, США) та її пароха о. Романа Мірчука. Організаторами наукового зібрання були Житомирське протопресвітерство та Київська Архиєпархія УГКЦ, Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, Український Католицький університет.

Перед початком конференції відбулась панахида пам‘яті митрополитів П.Володкевича, Л.Шептицького і Я.Смогоржевського, яку провів єпископ-помічник і протосинкел Київської архиєпархії владика Йосип (Мілян).

Відкриваючи наукову програму, він зазначив, що автентичну історію пишуть і трактують люди. Тому потрібно ставити певні акценти, говорити про історичні факти, заслуги, невдачі, відкривати істинну історію. Радомишль свого часу став осідком митрополитів, тому це місто повинно посісти чільне місце в історії Української Церкви.

З доповідями на конференції виступили провідні вчені-дослідники історії Української церкви і УГКЦ зокрема. Кандидат історичних наук, професор всесвітньої історії, декан історичного факультету та завідувач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, наш земляк-потіївчанин Леонід Тимошенко розповів учасникам конференції про долю Уніатських храмів Радомишля у ХІХ - на початку ХХ століть. Промовець висвітлив досліджені ним сторінки історії Свято-Троїцької церкви, що була кафедральною церквою митрополії, інших тогочасних храмів та культових споруд Радомишля.

Темою доповіді Ігоря Скочиляса – доктора історичних наук, старшого наукового співробітника Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, викладача кафедри церковної історії Українського Католицького Університету були собори Київської митрополичої Архиєпархії у Радомишлі у 1747-1793 роках, програма та склад їх учасників. Він навів промовисті приклади того, як велелюдні зібрання архієреїв Церкви (тут відбулося 36 соборів за участю духовенства, парафіян, представників української шляхти) сприяли розбудові і піднесенню міста та краю.

Кандидат історичних наук, семінарист Київської Трьохсвятительської Духовної семінарії УГКЦ Тарас Пшеничний у представленому дослідженні вів мову про рівень тогочасної духовної освіти на прикладі діяльності Уніатської Духовної семінарії, що була заснована і певний час функціонувала в Радомишлі в кінці XVIII століття.

Про уніатів правобережної України середини - другої половини ХІХ століття, про долю людини в історичних документах та спогадах тієї доби доповів Михайло Довбищенко – доктор історичних наук, науковий співробітник Центру Українознавства Філософського факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри філософії і соціальних наук Рівненського інституту слов’янознавства Надія Стоколос навела у своєму виступі численні приклади боротьби зі спадщиною Унійної церкви, яка велась на українських теренах упродовж майже двох століть і церковними, і владними структурами.

У повідомленні наукового співробітника Національного музею-заповідника «Софія Київська» Наталії Сінкевич йшлося про дослідження нею на стінах музею стародавніх графіті уніатського періоду.

Письменник, журналіст і краєзнавець Коростишівщини Михайло Прилуцький повідав присутнім про те, як берегли віру і прадавні традиції наші краяни за часів войовничого атеїзму.

Про культурно-історичну спадщину Радомишля, його легенди, таємниці, історичні місця, пов’язані зокрема з резидуванням у місті Греко-католицьких митрополитів, доповідали місцеві краєзнавці.

Журналіст і пошуковець Володимир Молодико висвітлив історію Радомишля у XVIII столітті, означивши цей період в історії міста, як поступ від руїни до піднесення.

Вчитель історії Руслан Майстренко розповів про трагічну долю священика УГКЦ отця Щепанюка, який неодноразово переслідувався радянським режимом і врешті був репресований та страчений, а Церквою занесений до лику блаженних.

Темою виступу освітянина-історика, голови районного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка Геннадія Цвіка була постать одного з предстоятелів Уніатської церкви часів радомишльської митрополичої кафедри Лева Шептицького, що походив із відомого роду церковних діячів і залишив вагомий слід в історії.

Краєзнавець Олександр Пирогов повідав присутнім про історичні пам’ятки Радомишля, зокрема про ті, що не збереглися до наших днів, про церкву Святої Трійці, митрополичі палати, будівлю семінарії, про легендарні радомишльські підземелля.

Промовцями було представлено чимало науково-важливих та не відомих широкому загалу фотографій, документів, архівних даних тощо. Висловлювалися різні думки, погляди та версії стосовно історичного минулого нашого краю і Радомишля. Йшлося про об’єднання зусиль дослідників, скажімо, для встановлення дати заснування Радомишльської семінарії, життєвого шляху її вихованців, пошуків і локалізації місць поховання митрополитів та інших історичних місцин.

Виступи науковців, краєзнавців, богословів були досить резонансними, викликаючи запитання, заперечення, а подеколи й жваву дискусію навколо піднятих тем . Така дискусія, приміром, виникла щодо походження традиції християнського вітання «Слава Ісусу Христу» – «Навіки слава!». Римо-католицький священик о.Домінік із Хмельниччини розповів присутнім, що традиція, яку він докладно досліджував, бере свій початок з середньовічної Франції, згодом її запозичили у Римі, а відтак це стало традицією для християн України, й Київщини зокрема.

В рамках конференції відбулась презентація двох видань – першого тому («Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр.») наукової серії «Архів Української Церкви», що видається Київським Національним Університетом ім.Т.Шевченка, і книги Н.Стоколос «Драма церкви», у яких відображено й події на Радомишльщині. Принагідно організатори повідомили, що матеріали конференції також буде видано окремою книгою.

Протопресвітер Житомирський, отець Віталій Сидорук розповів про наміри УГЦК впорядкувати у Радомишлі набережну і парк біля колишньої каплиці Святої Трійці, облаштувати в цьому історичному і святому місці культурно-історичний комплекс, який би став місцем відпочинку радомишлян. У місті діє громада УГКЦ, є спонсори, небайдужі до долі Радомишля, його ролі в історії Церкви та України, пам'яті похованих митрополитів. З такою пропозицією Церква звернулась до міської влади. Відповідне звернення знайшло своє втілення у резолюції учасників конференції, яку було одностайно підтримано.

Почесним гостем конференції був колишній Глава УГЦК Блаженніший Любомир (Гузар), який сердечно подякував історикам за велике Боже діло.

- Історія Церкви, а особливо Української (навіть якщо вона перебуває у вирі трагічного поділу) – є великою школою духовності. Нині ми замало уваги звертаємо на духовні цінності. Власне ці цінності віддзеркалюються в житті Церкви, суспільства і всього народу. Ми мусимо будувати щось далі, усвідомлюючи, що стоїмо на раменах великих людей. Тоді зможемо сягнути високо і далеко, - зазначив Любомир Гузар.

З вітальним і подячним словом звернувся до зібрання завідувач сектору у справах релігій та національностей облдержадміністрації Олександр Пивоварський, який зачитав привітання учасникам конференції від голови ОДА С.Рижука та голови обласної ради Й.Запаловського і вручив вітальну грамоту єпископу Й.Міляну.

Депутат Радомишльської районної ради Віктор Міхненко висловив вдячність організаторам і учасникам конференції, яка сприятиме відновленню історичної спадщини та минувшини міста, його подальшому розвиткові як історичного і духовного центру Полісся.

Перебуваючи в Радомишлі, гості міста відвідали колишні митрополичі палати (нині тут будівлі п’ятої міської школи), урочище Капличка, де знаходився собор Святої Трійці і де поховані тогочасні предстоятелі УГКЦ. Звичайно ж, з інтересом і цікавістю оглянули вони експозиції домашніх ікон, ознайомилися з папірнянським музейним комплексом. Про його створення і становлення розповідала шановному товариству Ольга Богомолець.

Проведення науково-історичної конференції «Радомишль в історії Української церкви. 1682-1840 роки», відкриті та оприлюднені її учасниками історичні свідчення й надбання стали важливою подією в житті міста та його громади і безумовно сприятимуть новим дослідженням та пошукам на радомишльських теренах. Принаймні науковці, дослідники і краєзнавці відповідні орієнтири для себе визначили, а організатори конференції запевнили, що такі заходи відбуватимуться у Радомишлі й надалі.

Газета "Зоря Полісся",  28 червня 2012 р.

Фото Володимира МОЛОДИКА, Павла ТУЖИКА, Віктора МАРКОВА.

Радомишль у XVIII столітті: від руїни до піднесення

Кінець XVII століття в українській історіографії називають Руїною. Це означення насамперед характеризує суспільно-політичну ситуацію на українських теренах, пов’язану із занепадом та розпадом державності, та водночас безпосередньо висвітлює знелюднення і запустіння багатьох регіонів України внаслідок тривалого збройного протистояння українських козацьких і польських військових формувань, спустошливих набігів татарських зайд. Таке становище спостерігалось і на Радомишльщині, що засвідчено зокрема грамотою короля Яна ІІІ Собеського від 1682 року про передачу Радомисля (такою була назва міста до 1946 р.) та навколишніх маєтностей Києво-печерського монастиря в управління львівському уніатському єпископу Й.Шумлянському. У королівському декреті зазначається, що ці володіння «без охорони й догляду прийшли у стан великого спустошення».

Проте по справжньому господарювати на Радомишльщині уніатська церква почала більш ніж за півстоліття по тому. Бо хоча за «Вічним миром» 1686 р., укладеним між Росією і Польщею, Радомисль у складі Лівобережжя відійшов до Речі Посполитої, ситуація тут залишалась нестабільною. Приміром, на межі XVII-XVIII ст. у Радомисльській волості владарювали козацькі повстанські загони С.Палія. Радомисль був одним із охоронних форпостів цієї вільної козацької області. Час від часу влаштовували тут свої вилазки гайдамацькі ватаги. Не полишала спроб повернути свої маєтності православна церква. 1711 року Київщина потерпіла від чергового нападу татар. Тож, не наважуючись, вочевидь, поринати у вир збройних сутичок та конфліктів, уніатська церква надає  радомишльські землі в орендне володіння. Але це теж не мало ефекту, бо орендарі змінювалися мало не щорічно. Як наслідок – 1714 року в Радомислі нараховувалося тільки 14 дворів (для порівняння: за реєстром 1682 року їх тут було 160).

Наразі лише після певної політичної стабілізації уніатська церква остаточно вступила в свої права в Радомисльських маєтностях, вирішивши влаштувати у містечку власну резиденцію. Бо у Києві, що належав Росії, а тому тримався православ’я, вона осісти не могла.

В 1746 році у Радомислі облаштувалась консисторія - керівний адміністративний і судовий орган, що відав майном, метричними справами, розглядав деякі злочини проти релігії та церкви, віровідступництво і т. ін.

Радомисль став місцем проведення уніатських церковних соборів, синодів, на які з’їжджалися сотні делегацій з усіх єпархій. Тут рукопокладалися й висвячувалися єпископи та священики. Мабуть, упродовж всієї своєї історії не бачило місто стільки сановних гостей.

Резидування митрополитів Греко-католицької Церкви в Радомислі всіляко сприяло його розвиткові. Тож невипадково у багатьох історичних джерелах йдеться про розбудову і піднесення Радомисля у ХVIII столітті. У тому числі й про соціально-економічний та господарський розвиток, як основу будь якого суспільного облаштування.

У містечку й навколо нього діяли тартак (лісопильня), гамарня, броварня, винокурня, цегельня, папірня, рудні, гути, кузні, млини, поташеві, смолокурні та інші промисли, розвивалося землеробство, тваринництво. Відтак активізувались торговельні зв’язки, ефективною була оренда землеволодінь, що не могло не сприяти залюдненню регіону. Тут були корчма, постоялий двір. Містився Радомисль на важливому транспортному і торговельному і шляху, що вів з Європи до Києва.

У 1780 році в Радомисльському ключі до митрополичих володінь належало кілька десятків маєтків. Серед них - містечко Радомисль, села Микгород, Рудня, Папірня, Лутівка, Чудин, Березці, Мала Рача, Велика Рача, Кримок, Білка, Межирічка, Краснобірка, Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця, Хомівка, Забілоччя, Негребівка, Гута Забілоцька, Потіївка, Облітки, Стара Буда, Нова Буда, Дубовик, Загалом Радомисльському деканатові підпорядковувалося містечко Радомисль і 21 село.

Тут названо лише населені пункти, що нині входять до складу Радомишльського району, а загалом володіння митрополії охоплювали сучасну Малинщину, Брусилівщину, Коростишівщину, Сквирщину, Димерщину.

Уніатські митрополити змогли не лише утримати колишні маєтності Печерського монастиря, а й примножити їх, налагодити роботу промислових підприємств, заснувати нові поселення.

Акцент у господарюванні був зроблений насамперед на відродження давніх промислів регіону.

Одне з чільних місць посідало рудництво. Адже покладами болотної руди, з якої виплавлялося залізо,  древлянська земля була в давнину надзвичайно багата. Руду копали у заплавах Тетерева, Мики, Сухарки. В історичних джерелах зустрічаються десятки назв рудень, пов'язаних із сучасною Радомишльщиною: Городецька (зберегла свою назву й донині), Кичкирівська (на р.Миці), Кримська (Кримоцька), Вепринська, Макалівська, Вирва, Облітківська (на р.Шлямарці), Заньківська (на р.Осечі), Лутівська тощо.

Залягала болотна руда переважно неглибоко, на два-три заступи від поверхні грунту, і являла собою кругляки бурого залізного каменю. Вміст заліза у болотній руді становив здебільшого 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали і возами звозили вже безпосередньо на «залізний завод» – рудню. Завідував цим виробництвом рудник, якому підпорядковувались підручні робітники – рудокопи, залізняки, ковалі. Рудня була водночас металоплавильним і ковальським підприємством.

Руду, а також мергель і деревне вугілля засипали у горно, де за допомогою міхів температура сягала 700-800 градусів. Роздувалися міхи своєрідним насосом, який приводився в дію млиновим колесом (тому й ставилися рудні на берегах річок). У горні руда перетворювалась на крицю – густу масу з залишками окалини і шлаків. Мергель, розтоплюючись, вбирав ці домішки в себе, утворюючи «жужель». Потому чорнове залізо випалювали ще, перековували, допоки воно остаточно не набувало потрібних властивостей. Тут же ковалі перетворювали виплавлений метал у знаряддя праці – передусім сільськогосподарський інвентар (плуги, борони, лопати, сапи, коси), підкови, цвяхи, сокири, кайла, колісний реманент та ін. А ще на руднях у значних масштабах вироблялась зброя. Очевидно полонізацією краю було спричинене те, що металоплавильне підприємство Радомисля у документах XVIII століття згадується як гамарня. За відомостями 1785 року оренда гамарні приносила митрополії 2500 злотих. 

Поташевий промисел давав змогу отримувати не лише поташ (калієва сіль вугільної кислоти), який у ту пору широко застосовувався при відбілюванні і фарбуванні тканин, у миловарні, виробництві скла тощо, а й цінні супутні компоненти. Поташ отримували виварюванням з дерев'яного попелу, який при цьому розподілявся на фальбу (поташевий напівфабрикат, випалений, але ще не смальцьований попіл) і смальцюгу. Останню отримували після перепалення вже заготовленої золи (фальби) у спеціальних печах - гартах, що входили до виробничого комплексу поташевої буди. Вироблялися також дьоготь, деревне вугілля. Фальба, смальцюга і готовий поташ нарівні зі збіжжям були важливими предметами експорту.

Постачався поташ на місцеві склоробні виробництва – гути, з поміж яких відомі Гута Забілоцька і Гута Потіївська, що розташовані на склоносних піщаних грунтах і мали достатні запаси необхідного для скловиробництва (гутництва) піску. Назви відповідних оселених пунктів збереглися донині. Існує на сучасній Радомишльщині й село з назвою Поташня, що неподалік Гути Забілоцької.

Щодо функціонування за часів митрополії Радомишльської паперової мануфактури історики одностайної думки не мають. У ряді досліджень виробнича діяльність папірні, заснованої 1612 року в Радомислі архімандритом Києво-печерської лаври Є.Плетенецьким для забезпечення папером лаврської друкарні, окреслена лише XVII століттям. Водночас ряд дослідників (І.Огієнко, Л.Тимошенко) припускають, що діяла вона і у XVIIІ ст. Вочевидь у зв’язку з цим потребує ретельнішого дослідження видавнича справа уніатської митрополії тієї доби. 

Свідчення про пивоваріння за часів митрополії підтверджують його давні традиції у наших краях, які нині гідно продовжує одне з провідних сучасних підприємств міста – пивобезалкогольний комбінат «Радомишль». Офіційною датою заснування цього заводу є 1906 рік. Хоча декілька років тому нинішні власники підприємства з доброго дива зробили його на двадцять років «старшим», пославшись при цьому на віднайдену ними рецептуру радомишльського пива, датовану 1886 роком. Звичайно, рецептура і заснування заводу - речі далеко не тотожні, бо існували до теперішнього заводу й інші пивоварні, зокрема й та, що, як бачимо, діяла у митрополичих володіннях ще у XVIIІ столітті.

Мала митрополія власну будівельну організацію, так звану Радомисльську фабрику.

Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомишльщині були закладені, збудовані, перебудовані або відновлені саме у ХVIII столітті , тобто в пору перебування тут уніатської митрополії. Це зокрема Михайлівська церква у Веприні (1721), церква Різдва Богородиці у Вишевичах (1726), Свято-Троїцька церква у Чайківці (1710), церква Воскресіння Христового у Ставках (1740), Покровська церква в Кочерові (1751), Михайлівська церква в Забілоччі (1752), Покровська церква в Кичкирях (1770), церква Різдва Пресвятої Богородиці в Межирічці (1753), Свято-Миколаївська церква в Чудині (1770), Свято-Троїцька церква в Макалевичах (1782), а ще храми у Верлоці, Заньках, Моделеві та інші.

Кафедральною церквою уніатських митрополитів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований 1730 року на місці колишньої православної церкви, що згоріла від пожежі.

Церкві Святої Трійці належали чималі земельні володіння. За генеральною візитацією 1783 року радомишльські священнослужителі мали у церковному господарстві 50 гектарів землі.

Цікаво, що у цьому документі одиницею виміру земельної площі названо для ріллі «день поля», а для сіножатей – «косар» («день косаря»), які вказували на середню продуктивність праці тодішніх землеробів – біля 60 соток (59,75). Така земельна міра веде початок ще з античних часів. Землеволодіння Свято-Троїцької церкви становили відповідно 40 днів поля і 44 косаря.

На утримання церкви місцеві землевласники сплачували медову данину. Одиницею виміру цього податку була «польська кварта меду» (пів-третини більця), якого на користь церкви надходило 84 кварти (у нинішніх одиницях – 84 літри).

Крім того прихожан зобов’язали сплачувати священику восени «встановлену з давніх давен роківщину: кожен, хто мав грунт – по корцю (центнеру) жита, а городники – по одному злотому, а дякові перші – по одному злотому, другі – по пів злотому». У церковній казні на 1783 рік нараховувалося 4162 злотих у вартості посуду і 296 злотих 23 грошей – готівкою. Для порівняння – за 5 років витрати церкви становили 5286 злотих.

Свято-Троїцька церква у Радомишлі. Фото 1920-х рр.

За відомостями 1777 р., у містечку податки стягувалися з 70 димів, 105 волів, 30 коней, чиншу надходило до церковної казни 440 злотих, оренди - 2100 злотих. Додаткові податі накладалися на будівництво чи ремонт церков. Вони подеколи були досить обтяжливими, викликаючи певний спротив.

Розпочала митрополія й будівництво нового мурованого собору в своїй резиденції. 1783 року на міській площі митрополит І.Юноша-Смогоржевський заклав його перші камені.

Крім того в Радомислі започаткувався чоловічий монастир, відкрилась духовна семінарія. Припускається, що саме в ті часи було прокладено мережу підземних ходів під містом, що якраз і сполучали між собою всі ці уніатські установи та виходили за межі міста.

Своєму історичному розвиткові у ХІХ столітті та в наступні періоди Радомишль значною мірою має завдячувати тому, що був свого часу митрополичою резиденцією. І це стало вагомим чинником, що саме Радомисль у 1795 році був визначений центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а за два роки – Київської губернії. Адже якраз у колишній митрополичій резиденції було розміщено більшість повітових установ, за часів митрополії тут сформувалися міцні адміністративні та господарські засади.  Радомисль став одним  з найбільших містечок краю за кількістю населення (за реєстром 1795 року тут нараховувалося 3,6 тисячі жителів). А тому уніатський період посідає важливе значення в історії міста і має бути належно поцінований та пошанований.

Повідомлення на Всеукраїнській науково-історичній конференції «Радомишль в історії Української церкви. 1682-1840 роки».

8 червня 2012 р., м.Радомишль,

Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль».

«Все звучить в мені його голос, Все зове мене його пісня…»

А одного разу йому наснився сон. Сашкові  привиділося, нібито він брав у лісі березовий сік, коли раптом з кущів несподівано вийшов військовий у новенькому однострої, наблизився до хлопця й попросив напитися. Спраглими вустами офіцер припав до слоїка і жадібно почав ковтати. Потому, пильно глянувши на Сашка, виразно промовив: «Знайди нас…», і так само таємниче й раптово зник за кущами…

Це місце виразно й назавжди закарбувалося в пам’яті Олександра Ткаченка. Навесні 1987 року він з ватагою хлопчаків з радомишльської околиці заготовляв у Глухівському лісі сік. Серед спрілого опалого листя хлопець помітив край якогось шкіряного ременя. Смикнувши за нього, він витягнув з піску офіцерську портупею.

- Хлопці, ну-мо сюди! – гукнув Сашко товаришів. – Тут щось є…

Трохи розгорнувши грунт, надибали вони саперну лопатку, щоправда вже без держака. Але в лісі неважко було його приладнати, відтак робота закипіла швидше. Розкопана знахідка приголомшила підлітків: у землі вони виявили останки невідомого радянського військового, затим ще одного. Під ними був офіцерський планшет, де могли б виявитися бодай якісь записи. Проте, на жаль, всі папери в ньому стліли.

Про знахідку хлопці повідомили до військкомату, і невдовзі ті останки було перепоховано в братську могилу у Глухові-Першому…

А потім Олександра призвали до війська. Після повернення додому лісова знахідка все більше почала цікавити його. Бо якраз отоді й привидівся йому той незабутній сон. Розпитуючи рідних, сусідів, які пережили в Радомишлі лихоліття нацистської окупації, дещо юнакові таки вдалося встановити. За їх розповідями, група радянських бійців з обозом несподівано з’явилась на північний околиці міста десь у жовтні 1943-го, ще за кілька  тижнів до початку першого визвольного наступу червоної армії.

За чутками, основні радянські військові розташування гуртувалися в Малині, а Радомишль ще був під німцем. Тож поява тут червоноармійців радісно переповідалась, хоча й без зайвого розголосу. Гомоніли, зокрема, про те, як виловлювали вони німецьких патрульних, як дісталися табору з радянськими полоненими, сподіваючись поповнити ними особовий склад підрозділу. Та, побачивши змарнілих і виснажених бранців, відмовилися від такого наміру.

- Сусід згадував, - розповідає Ткаченко, - як розмовляв з одним із бійців з того радянського батальйону. Той казав, що вони зазнали значних втрат у боях і потребували поповнення. Але звідки вони тут взялися і з якою метою, залишається невідомим.

Бабуся хлопця пішла тоді на базар, що так само діяв й за часів окупації, але, забачивши у місті безліч німецьких вояків, прожогом кинулась додому.

«Господи, - причитала вона, - тут німоти повно, а у мене на городі наші постоєм…»

- Тікайте, рідненькі, - переконувала вона їх…

-  А куди ж нам іти без наказу, - була відповідь.

І вже дід Ткаченків пояснив їм, як проминути Заболотські болота й дістатися Малина, порадивши підрозділу позбутися обозів, бо з ними – не пройти.

Перейшовши шляхбуд (так називали насип, де колись планували збудувати залізницю з Радомишля до Ірші), радянські бійці окопалися у Глухівському лісі. Їх усе ж виявила ворожа авіація і почала бомбити. А невдовзі сюди підтяглися й бойові сили гітлерівців. Зав'язався нерівний бій.

Про його подробиці розповів уже по війні один із бійців того розгромленого батальйону, що дивом урятувася і приїхав ушанувати полеглих побратимів. Живими залишилися лише двоє, що зуміли під шквальним вогнем противника відійти й переждати в болоті. До них ще довго долинали автоматні й кулеметні черги та постріли, бо нацисти ретельно прочісували ліс і довкола нього, добиваючи поранених. Один з бійців підірвав себе гранатою разом з гітлерівцями, що оточили його, сподіваючись узяти в полон...

Ці місця Олександр обходив разом з пошуковцями житомирської групи «Пошук». А докладніше він дізнався про них у 95-му, коли випадково розговорився з ветераном, якому завозив дрова. Той розповів, що ховав полеглих у тому бою. Своїх загиблих німці уночі вантажили на підводи (певно, щоб ніхто не бачив, як багато їх там полягло) і хоронили біля церкви. А радянських ховали, де кого знаходили, і поодинці, і групами. Тож скільки ще таких невідомих поховань залишається у лісі біля Глухова, одному Богові відомо.

Саме це й не дає спокою Олександрові Ткаченку. Він марно намагався з’ясувати, що то був за підрозділ, як опинився в Радомишлі, з якою метою тощо. На ту пору, коли Олександр всерйоз зацікавився історією того трагічного бою, його рідні, які свого часу спілкувалися з бійцями батальйону і могли пролити світло на деякі обставини, полегшуючи пошуки, вже відійшли  у світ інший. Та чоловік надій не полишає. Оббиває пороги кабінетів, самотужки намагається зв’язатися з пошуковими групами, знавцями військових дій у Другій світовій. Мусять же залишитися в архівах якісь зачепи. От тільки чи захоче хто у них копирсатися…

А ще клопочеться Ткаченко про встановлення бодай якогось пам’ятного знака на місці того легендарного бою, де навіки залишилися в землі його невідомі учасники.

Адже потрібно зберегти пам’ять про це для нащадків. Щоб, забачивши обеліск, підійшов до нього і вклонився полеглим подорожній, і щоби хоча б у пам'ятні дні лягали сюди офіційні квіти. А, може, колись таки заясніють за рядками «безвісти» імена та прізвища загиблих тут бійців, і приїдуть до Глухова віддати їм свою шану і борг нащадки героїв, бойових товаришів отого невідомого офіцера з незабутнього Ткаченкового сну. Сну, що сколихнув життя.

Газета «Зоря Полісся», 4 травня 2012 р.

Газета «Эхо», 8 травня 2013 р.

На пульсі життя

Рік 1912-й був одним з найуспішніших для Російської імперії та для економічного розвитку її губерній, повітів, міст і сіл. Відчув це на собі й повітовий Радомисль, що набував дедалі більше цивілізованих ознак і входив до п’ятірки провідних міст Київської губернії, маючи досить міцне фінансове становище. У місті інтенсивно замощувалися вулиці, благоустроювався центр з облаштуванням скверу, було побудовано водогін і електростанцію, зміцнено міст через Тетерів, змонтовано телефонну станцію, за межі центральної частини міста винесено шкірзаводи. У повітовому центрі вирувало не лише соціально-економічне, а й культурно-мистецьке життя. Тут діяли театр, сінематограф, бібліотека, музичний салон, а першого червня 1912-го до культурно-просвітницької палітри міста увійшла й перша газета. Засновник, видавець і редактор Х.Фельдман назвав своє дітище «Радомислянін», певно, наслідуючи популярну губернську газету «Кієвлянін». Повітові міста губернії своїх газет не мали, і перша така з’явилась саме в Радомислі.

Редакційну політику і позицію газета висловила у передовиці свого першого номера: «Ми живемо в малому, забутому Богом і людьми кутку, але є і в нас свої животрепетні інтереси… Саме цим нашим, маленьким для більшості, але великим для нас інтересам ми й приділимо головне місце у нашому виданні…». Для реалізації цих інтересів редакційний колектив залучив актив дописувачів і кореспондентів у селах повіту, заклавши традицію, яку продовжували й розвивали наступні покоління радомишльських газетярів. До речі, активним автором повітової газети був наш видатний земляк, уродженець Брусилова І.Огієнко.

«Радомислянін» виходив до 1917 року, а після Лютневої революції у місті видавалося вже дві газети – «Радомисльская газєта» (орган виконавчого комітету Тимчасового уряду) і україномовна «Народне діло», яка висвітлювала діяльність управи народного господарства, підпорядкованої Центральній раді, та народних організацій повіту.

У революційному вирі 1917-1920-х років, коли влада неодноразово переходила з рук у руки ворогуючих сторін, змінювалися у Радомислі й газети, проте їх вихід мав тимчасовий характер через нестабільність політичної ситуації. Такими, зокрема, були видання «Наш шлях», «Наше життя», «Трудовая звєзда», «Ехо комуніста», «Красный стрелок», «Вісті радомисльського ревкому».

У 1920 році у місті й повіті остаточно утвердилась радянська влада, і тут почала виходити газета «Большевик» («Більшовик»), яку видавав Радомисльський повітком КП(б) України. У 1921 р. друкованим органом повіткому більшовиків, повітвиконкому і політсекретаріату розквартированої в місті кавалерійської бригади була спочатку газета «Незаможник», а потім – «Пролетар і незаможник». Їх наступницею у 1922-23 рр. стала газета «Серп і Молот», яку видавали партповітком, повітвиконком і профбюро.

При запровадженні нового адміністративно-територіального устрою, яким було ліквідовано повіти і утворено округи, ця газета отримала статус окружної і з червня 1923-го почала видаватися в Малині, що став центром округу, започаткувавши водночас відлік історії малинської райгазети.

В новоутвореному Радомишльському районі випуск районки налагодився вже 26 грудня  1931 року, коли вийшов перший номер газети «Боротьба за соціалізм». У її вихідних даних засновниками і видавцями значилися райком КП(б)У, райвиконком і райпрофрада. Останній орган згодом відпав, а перших два, дещо видозмінюючи свої реквізити і назву газети, крокували пліч-о-пліч аж до вересня 1991-го року.

Після вимушеної окупаційної перерви 1941-1944 рр. відновлена газета дістала назву «Соціалістична перемога». Її перший повоєнний номер вийшов 23 лютого 1944 року. Згодом інша перерва (1962-1964 рр.) пов'язана була з черговою зміною адміністративного поділу і ліквідацією Радомишльського району.

А по тому з 1 квітня 1965 року в Радомишлі виходить газета «Зоря Полісся», засновником якої нині є Радомишльська районна рада, а співзасновниками - трудовий колектив редакції і первинна організація Спілки журналістів України.

Можливо, не завжди об'єктивно, з огляду на ідеологічні догми і штампи тодішніх компартійних часів, та газета все ж висвітлювала життя району, маючи значний загін своїх шанувальників і передплатників.

Попередники «Зорі Полісся» у радянські часи були здебільшого невеликі обсягом і виходили на одному аркуші. На чотирьох сторінках газета почала видаватися з 1954 року. У різні роки вона виходила від одного до чотирьох разів на тиждень. Найбільшого тиражу 6уло досягнуто у 1988 році — 12 тисяч примірників.

У різні роки колектив газети очолювали А.Нечипоренко, Салфетніков, С.Хруленко, К.Зайдель, М.Пустовалов, М.Вігілянський, Рабинович, Коростишівський, С.Каган, Ф.Гарбар, Макаренко, Євдокименко, П.Кормільчик, Морозова, Пароконний. С.Остапенко, Л.Назаренко, Л.Яроцький, П.Христенко, В.Залізко, М.Ярмолюк, М.Дубовий, з 2007 р. – Н.Данилюк.

Райгазета стала доброю школою для багатьох відомих журналістів, письменників. У свій час тут працювали П.Сліпчук, Р.Балясна, I.Стеценко, А.Онопрійчук, В.Зайчук, П.Федотюк, В.Скуратівський, В.Яцкевич, В.Ясиновський, О.Білик. І повсякчас сприяв у творенні її величезний загін позаштатного активу, який допомагав і допомагає редакції підтримувати зв'язки з читачами, робити газету змістовнішою і цікавішою.

Цей фотознімок був опублікований в республіканському журналі «Глобус» №10 за 1927 рік під заголовком “Робсількорія прокинулась”. Зображені на ньому люди – то делегати другої районної конференції робсількорів Радомишльщини (такою абревіатурою тоді називали робітничих і сільських кореспондентів) разом з учнями першої районної трудової школи, які влаштували концерт-виставу для учасників конференції.

Як зазначалося у публікації, в Радомишльському районі створено бюро робсількорів, яке об’єднало навколо себе з півсотні позаштатних кореспондентів і дописувачів — добровільних помічників редакцій місцевих і центральних газет. У Радомишлі навіть почав працювати гурток робсількорів.                                                                           

Газета «Зоря Полісся»,  13 квітня 2012 р.