За що ми воюємо…

 

За теперішньої російсько-української війни, коли росіяни нещадно нищать наші пам’ятки історії та культури, освітні заклади, бібліотеки, музеї, експонати, книги, часто-густо наводиться крилатий вислів, що, як вважається, належить звісному британському прем’єрові В.Черчиллю. Коли під час Другої світової йому, як голові уряду, запропонували обмежити фінансування культурної галузі, сер Вінстон риторично запитав: «А за що ж ми тоді воюємо?»

А й справді, за що? За країну, за народ? Так. Але чого будуть варті наші жертви та втрати, коли ми будемо ніким і нічим, людьми без роду-племені, такими собі манкуртами, котрим байдуже, ким бути і під ким бути, аби лиш була територія для проживання.

Саме такими хоче бачити нас наш ворог, що впродовж багатьох століть намагається стерти чи хоча б нівелювати нашу національну ідентичність. Витруїти з нашої свідомості будь-які згадки про своїх пращурів-українців, про їхні прагнення до волі, суверенності й незалежності, про одвічні традиції та рідну мову, про культурно-мистецькі надбання століть і навіть тисячоліть.

Новий прихід ординців на українську землю вкотре підтвердив їхні руйнівні наміри. Та водночас ще більш згуртував українців навколо захисту своїх національних засад. Згуртував не лише на збройний опір, а й на засадничий, внутрішній, коли на весь голос лунає пристрасне мистецьке слово, що морально допомагає стримувати знавіснілого російського агресора. Позаяк сила нашого опору залежить не лише від мужніх і непоступливих бійців на фронтах, а й від тих, хто надихає їх на це, роблячи Україну самобутньою, змістовною, привабливою й особливою.

Тому, згадуючи вислів Черчилля, слід вести мову не тільки про асигнування культурної галузі, а й про потребу підтримки наших талановитих митців і аматорів – творчих людей, підтримуючи їх словом та ділом, підтримувати книжкові й газетні видавництва, що пропагують і висвітлюють наші культурно-мистецькі надбання: і багаторічні, і нові. Бо ж, перефразовуючи інший відомий крилатий вислів, якщо не схочемо годувати та поширювати власних письменників, поетів, художників, музикантів, дослідників, годуватимемо «запорєбрікових». Такою, на жаль, є гірка істина нашого підневільного вікового існування.

Недарма й досі навіть з вуст наших окремих зверхників, що таким чином демонструють особисту недограмотність, лунають твердження про нібито «маленьку» українську культуру, котра потребує доповнення «великою» культурою «великого» сусіда. Натомість сусідські «моральні авторитети» аж ніяк не соромляться закликати своє «доблесне визвольне військо» перевиховувати українців на росіян, перетворювати їх на слухняних та покірних рабів, принижуючи водночас наших геніїв та митців. Відтак годі дивуватися, що так наполегливо несли й несуть вони сюди творчість російських класиків різних галузей і рівнів, спираючись на яких потім залюбки руйнують та паплюжать мистецькі цінності окупованого сусіда, відвантажуючи із загарбаних земель не книги, не картини, а пральні машини, мікрохвильовки чи бодай унітази. Як мовиться, хто на кому й на чому вихований… 

Наразі читаймо, вивчаймо і накопичуймо власні набутки. Щоби була «в СВОЇЙ хаті СВОЯ правда, і сила, і воля», як писав геніальний Кобзар.

 

 Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 2022 р.

А до наведеного – добірка світлин про культармійців і народних мистців Радомишльщини різних поколінь та років.

Духовий оркестр вихованців Радомишльського дитячого будинку, 1952 р.

Сцена з вистави «Чужа дитина» у постановці драматичного колективу Радомишльського будинку культури (режисер М.Євстифєєв), 1960-і роки.

Ансамбль пісні й танцю Потіївської школи (керівник Юрій Мілієнко), 1960 р.

Виконавець сатиричних куплетів Михайло Ревенко у супроводі інструментального квартету.

 

Український гопак у виконанні танцювального колективу районного Будинку культури (кер. Григорій Власенко).

Учасники вокального ансамблю «Полісянка» РБК з Олександром Білашем.

Солістка районного Будинку культури Любов Глухівська.

Самодіяльний художник Анатолій Політ.

Свято проводів зими – м.Радомишль, 1968 р.

Учасники художньої самодіяльності села Заболоть, 1975 р.

Вокальний ансамбль райвузла зв’язку, 1975 р.

Хор села Облітки, 1976 р.

Зведений хор району.

Ансамбль бандуристок села Велика Рача (керівник Леонтій Ткачук), 1977 р.

Вокальний ансамбль Чудинського клубу, 1989 р.

Хор лісгоспу.

Виставка робіт самодіяльного художника Сергія Коротіна.

Хор культпрацівників.

Ансамбль «Берегиня» (с.Меделівка) на сцені столичного Жовтневого Палацу культури, 1991 р.

Вокальний ансамбль райспоживспілки.

Ансамбль учителів музичної школи.

Ансамбль «Вишевичанка», 1995 р.

Співочі жіночки з Малої Рачі, 1996 р.

Співають брати Кузьменки, с.Велика Рача, 1996 р.

Фольклорний колектив «Чайківчанка».

Купальське свято в Радомишлі, 1997 р.

Фольклорно-етнографічний ансамбль «Берізонька», с. Велика Рача

 

Різьбяр Геннадій Цвік.

Вокальний ансамбль «Пісенне джерело» районного Будинку культури.

 

Вокальний ансамбль «Пісні моєї душі».

Вишивальниця Людмила Бурлаченко.

Потіївський соловейко Наталія Бадюк.

Ансамбль «Хуторяни» (с.Вирва) на фольклорному фестивалі у Пироговому.

Ансамбль «Калинка» дитячої музичної школи, керівник Любов Головань.

Творчий звіт самодіяльних виконавців і колективів Радомишльщині в обласному муздрамтеатрі, 2011 р.

 

Світлини – з особистих зібрань радомишлян, міського народного краєзнавчого музею, автора.

Народний сміхотворець

  

Попри роки та покоління серед українців не вщухає популярність творчої спадщини видатного українського поета-гумориста та сатирика Павла ГЛАЗОВОГО.

Його віршовані гуморески ще за життя стали класикою, адже були влучними, дотепними, висміюючи ті чи інші людські вади або суспільні явища. Про останнє знаний пересмішник мав мужність говорити навіть в умовах пильної та всевидячої радянської цензури, подеколи, застосовуючи «езопову мову», спритно вкладав приховану сутність моралі твору поміж рядками.

Свій творчий шлях він починав у 1950-х у відомому журналі «Перець», де спочатку був таким собі початківцем, а вже через два роки став заступником головного редактора. Надзвичайно популярний гумористично-сатиричний часопис тоді передплачували й читали чи не у кожній родині, насолоджуючись кращими зразками українського сміховинного жанру, що в ту пору на наших теренах всякчас давав фору московським гумористам. І своєрідним еталоном для вітчизняних сміхотворців віршованого слова завжди слугувала творчість Глазового.

Примітно, що творче хрещення молодий гуморист-початківець отримав від метра українського гумору Остапа Вишні, а з роками вже й сам став напутником для інших. Адже його наслідували чимало поетів, що творили на гумористично-сатиричній ниві.

А ще значною мірою саме на гуморесках Глазового зробили собі сценічне ім’я Андрій Сова, Валентин Дуклер, Неоніла Крюкова, Анатолій Паламаренко, Анатолій Литвинов, Микола Невідничий та інші українські гумористичні актори. Дехто з них свого часу виступав на радомишльській сцені, і коли перед тим чи іншим номером анонсувалося авторство Павла Глазового, це відразу налаштовувало глядача на щось оригінальне й неординарне.

Так само надзвичайно тепло зустрічав Радомишль знаного й популярного автора майже шість десятиліть тому в складі творчої бригади журналу «Соціалістична культура». Компанію Павлу Прокоповичу тоді склали поет Олекса Новицький, знані композитори Олександр Білаш та Борис Буєвський, редакційні колеги Олена Вишневецька і Михайло Гершон. 

На світлині: Павло Глазовий (найвищий з-поміж усіх) у складі творчої групи «Соціалістичної культури» на сцені Радомишльського Будинку культури з місцевим культосвітнім активом – Григорієм Власенком, Михайлом Ревенком, Миколою Лотюком, Оленою Яновською, Ларисою Забігайло, Ольгою Черніченко, Зоєю Огороднійчук, Всеволодом Скуратівським та іншими.

І ще одна світлина про ту подію з фондів Радомишльського краєзнавчого музею. 

Між тим, у галузеву «Соціалістичну культуру», що спрямовувалась передусім на бібліотечні установи та заклади культури, Глазового, котрий на тлі чергового закручування гайок потрапив через оту свою сміливість у немилість, відрядили «на перевиховання» після престижних і надзвичайно популярних серед широкого загалу «Перця» та «Мистецтва». Але й тут, як бачимо, він знаходив і мав шляхи до читача.

Незважаючи на негласну заборону на великі урядові сцени, його вірші залюбки й повсюдно виконували читці-аматори. Брали вони їх, до речі, зі сторінок тієї ж «Соцкультури», що завдяки гуморескам Глазового почала користуватися попитом у читачів.

Віршовані посмішки улюбленого народом автора усякчас слугували надійною гарантією успіху будь-якого концерту. Їх залюбки переповідали у гамірних товариствах, у веселих компаніях, де вони перевершували за бурхливою та емоційною реакцією найсмаженіші анекдоти.

У цьому, мабуть, і полягає його реноме воістину народного поета, що міцно тримається й дотепер. Не втрачають своєї актуальності й багато творів митця, як, приміром, і ось така сатирична баєчка, у якій проглядається чимало багатозначних натяків.

МЕДАЛЬ

     Свиня на виставці стоїть,
     з корита п’є густі помиї.
     Облипла салом, аж двигтить,
     та ще й Медаль висить на шиї.
        Отак, буває, чудеса
        людина виявить у праці,
        але медаль за це дадуть
        якійсь безсовісній свиняці.

 

 

 

Козак Яцкевич з Листопадового рейду

 

Другий Зимовий похід Армії Української Республіки став останньою спробою позбутися російської більшовицької окупації століттям тому та відновити державну незалежність України. На жаль, – невдалою і трагічною. Листопадовий рейд 1921 року завершився розстрілом полонених українських вояків у селі Базар. Нині відомо про 360 страчених козаків-рейдовиків, що називали себе Українською повстанською армією.

22 листопада чергову групу бранців вивели за село до двох свіжовикопаних ям і попервах запропонували їм перейти на бік «червоних». Не зголосився ніхто, натомість полонені заспівали «Ще не вмерла Україна…». І спів той зупинили лише кулеметні черги карателів-котовців.

Ті, кого на смерть прошили кулі, належали до різних етнічних груп. У розстрільних актах вони вказані як росіяни, поляки, білоруси, євреї, німці та навіть китайці. Були вояки і з різних регіонів Української землі. Бо ж і тоді, як і тепер, так само серцю милий рідний край і на заході, й на сході, і на півночі, й на півдні, адже патріотизм та самопожертва задля захисту своєї Вітчизни однаково притаманні українцям, незалежно від географічної належності. Відтак у скорботному реєстрі – є вихідці з Поділля та Подніпров’я, Волині та Січеславщини, Таврії та Галичини, Криму та Херсонщини, Слобожанщини та Придінцевого Порубіжжя, Бесарабії та Курщини, Полтавщини та Орловщини і, звісно, поліщуки. Адже похід пролягав саме поліським регіоном Волині, Житомирщини та Київщини, тому вкрай потрібними вбачалися під час рейду ті, хто обізнаний з тією або іншою місцевістю маршруту. Одним з вузлових пунктів походу розглядався Радомишль, біля якого усі похідні групи, долучивши місцеві повстанські сили, мали з’єднатися в одне потужне бойове угруповання.

Радомишльщина була зокрема рідним краєм для козака Степана Яцкевича, уродженого в Борщеві 31 жовтня 1897 року. Рід збіднілих шляхтичів Яцкевичів, чиє коріння, ймовірно, йде з околичного шляхетського села Яцковичі (Яцкевичі), відомий на цих теренах ще з XVIII століття. На тлі польських утисків у Російській імперії їх, як безземельних, позбавили шляхетських привілеїв та зарахували до селянського стану. Тож селянами вважалися й Степанові батьки Максим Маркович та Єфросинія Прокопівна. Як велося в ті часи, родина була багатодітною (мав Степанко чотирьох братів та сестер, ще трійко померли малолітніми), проте здобули діти початкову освіту у місцевій ЦПШ. А коли при нововідкритій у Борщеві земській школі запрацювали ремісничі класи, хлопчина набув там токарських навичок і завдяки їм почав заробляти собі на хліб, подавшись на фабрично-заводські простори.

Перебуваючи у буремному 1917 році в робітничому «пролетарському» середовищі, пристав до більшовицьких лав та згодом був мобілізований до «червоного» московського війська. Однак у 1919-му в боях з армією УНР потрапив у полон та перейшов на український бік. І вже відданості Україні не змінив, спізнавши й наступні визвольні перемоги та поразки, й польське інтернування. Коли на теренах Польщі формувалося військо для визвольного Зимового походу, він увійшов до 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Натомість після важких боїв у Коростені та Чоповичах повстанці змушені були увесь час відступати під натиском переважаючих сил московитів. Тож, коли проходили через рідні місця Яцкевича – Чайківку, Пилиповичі, Журавлинку, про жодне перевідування рідних не йшлося, адже після Чайківського бою, де таки вдалося дещо поскубти котовців, слід було спробувати будь-що відірватися від них. Позаяк у важких зимових умовах, не маючи достатньо сил та засобів, це виглядало практично неможливим. І подальший шлях Радомишльщиною та Київщиною до Малих Миньок, де відбувся останній вирішальний і трагічний бій, українцям доводилося долати під безупинний акомпанемент ворожої пальби.

21-23 листопада в Базарі вона була вже розстрільною…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.

 

Повернений митець і патріот

 

Мабуть, чи не в кожного, хто колись за навчальною програмою радянської школи вивчав українську літературу, складалося враження про її обмеженість іменами та творами. Надто вже куцим та бідним виглядав той перелік. Недарма і тепер дехто, досі перебуваючи у полоні тих уявлень, називає українську культуру «маленькою». Проте інакше й бути не могло, зважаючи на те, що вивчалась в СРСР українська радянська література, в якій, звісно, не було місця для  різного роду «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців» та їм подібних сепаратистів-самостійників, що носили ідеологічне тавро «українських буржуазних націоналістів».

Воно стосувалося не лише літераторів, згублених вже комуністичним режимом на Соловках або Колимі чи змушених емігрувати від такої загрози в закордоння, а й тих, що були гнані ще в імперські часи. Адже і до 1917 року «червоною ганчіркою» для російської шовіністичної влади слугували українські національні громадські чи мистецькі об’єднання на кшталт «Кирило-Мефодіївців», «Громад», «Плеяд», «Тарасівців» та інших, члени й осередки яких, пропагуючи та відстоюючи українські національні ідеї, не раз зазнавали владних репресій і переслідувань.

До кола очільників та активістів двох останніх товариств входив поет, прозаїк та громадський діяч Мусій Кононенко.

Він також маловідомий сучасникам, хоча багато хто, певно, чув пісню зі словами його вірша, покладеного на музику.

      Сховалось сонце за горою,
      Туман легенький землю вкрив,
      Шепоче вітер з осокою,
      Гайок зелений потемнів…

Її вважають народною, а таке означення всякчас слугувало найкращою відзнакою автора твору. Втім його ім’я лише після відновлення незалежності української держави, можна сказати, повернулося з небуття. Пояснення цьому промовисто подано в Українській Радянській енциклопедії, де в статті, присвяченій поету та його творчості (про громадську діяльність та прозове письменництво там ані слова), лаконічно зазначено, що «мотиви реакційного романтизму, які були в окремих віршах Кононенка, переросли в одверту буржуазно-націоналістичну тенденцію».

Хоча, здавалося б, біографія гнобленого царськими сатрапами митця і родовід з кріпацької родини начебто підпадали під радянські стандарти «класика з народу».

Батьки уродженого в Турівці Прилуцького повіту (нині – в складі Київської області) хлопчини дійсно були кріпаками місцевого поміщика Миколи Маркевича, що виглядав аж ніяк не деспотом-самодуром, адже увійшов в історію як український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор.

Втім належали Кононенки таки до бідних селянських верств. Попри намагання Мусія вчитися, коштів на це родина не мала, а тому його початкова шкільна наука обмежилась лише двома зимами. Отож займався він самоосвітою. Певною мірою прислужилося тут йому наймитування – підліток гарно куховарив, перейнявши тонкощі цієї справи від батька. Спочатку козачкував у заможних родинах в рідному краї, згодом вже у Києві в професора О.Шкляревського. Притому залюбки читав книжки, що їх мали й пропонували йому господарі. Під їхнім впливом почалися й перші поетичні спроби юного Мусія.

Написана ним поема «Нещасне кохання» настільки сподобалась професорській родині, що вони її власним коштом надрукували й видали. А потому Шкляревські ще й посприяли вступові свого служки, що прагнув бути народним учителем, на Педагогічні курси. Та провчився він там недовго, бо був аж на п’ять років забраний до війська. Після кількарічних наступних поневірянь і пошуків заробітку (працював навіть нічним сторожем) Мусій Кононенко повернувся до Києва і знову таки за рекомендацією О.Шкляревського став до служби в Управлінні Південно-Західної залізниці. І доволі скорим часом піднявся кар’єрними сходинками від рядового писаря до начальника пасажирського відділу, забезпечивши собі й своїй родині вже доволі міцне матеріальне становище.

Водночас усі ці роки він плідно творив, адже щороку з’являлися й друкувалися в часописах, альманахах, у збірках його нові вірші, поеми й балади, віршовані казки, шевченкознавчі дослідження. Саме поеми були для нього, можна сказати, провідним напрямком у творчості. Літературознавці називають Кононенка по суті першим після Т.Шевченка українським поетом, що активно творив у цьому жанрі.

Його творчі й життєві шляхи перетинаються тієї пори з такими корифеями як Володимир Антонович, Леонід Глібов, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Микола Ковалевський, Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Нечуй-Левицький, Степан Ніс, Тадей Рильський, Михайло Чалий. Знане й авторитетне оточення не могло не сприяти становленню і самовдосконаленню молодого літератора.

А ще він активно включився в громадську діяльність, увійшовши до гуртка «Плеяда», створеному в Києві Лесею Українкою та її братом Михайлом, а згодом – до «Братства Тарасівців», що об’єднало митців, учених, представників інтелігенції, котрі пропагували й відстоювали українські національні ідеї. До їхнього кола входили зокрема Віталій Боровик, Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський, Іван Липа, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський. До речі, зорганізованих у Харкові  «Тарасівців» за дорученням організації координував у Києві якраз Кононенко.

Зрештою він вирішив покинути державну службу і сповна поринув у громадську та літературну діяльність. Позаяк Мусій Степанович придбав у Вовчківському маєтку Радомисльського повіту земельний наділ у 562 десятини, що охоплював також тамтешні присілки Шкнева та Амелінська Буда. Тож у Вовчкові на певний час і осів, господарюючи на землі та займаючись творчістю. Як зазначав згодом у своїх спогадах, – «пішов у народ». Примітно, між тим, що сусідували з ним поміщики Гіжицькі, один з яких володів під Радомислем сільцем Бистріївка.

Вже на Радомисльщині Кононенко поряд з поезією почав писати прозові твори – оповідання, нариси, повісті, казки, п’єси (тему однієї з них – «Верховодниці» – використано в сучасній культовій виставі «Фараони»). У його доробку згадується роман «Свобода», що був підготовлений до друку, але так і не вийшов. У радянські часи рукопис твору безслідно зник.

Одначе проукраїнська суспільна активність митця всякчас привертала увагу поліційних наглядачів. У буремному 1905-му його арештували і ув’язнили в радомисльській тюрмі. Між тим, і там він часу не марнував, написавши за гратами поеми «Чудак» та «Коваль». Невдовзі все ж ув’язнення змінили на поліційний нагляд із забороною працювати на державній службі.

Тут слід відзначити вагому роль у пом’якшенні вироків, які виносилися українським діячам та активістам, одного з кращих тогочасних адвокатів – Миколи Міхновского, що набув досвіду й ваги, вигравши ряд подібних резонансних судових справ. Міхновський, до слова, не тільки тісно співпрацював з Кононенком у Тарасівському братерстві, а й був його односельцем та давнім приятелем.

Перебуваючи під наглядом у тому ж Вовчкові, Мусій Степанович тимчасом громадської діяльності та літературної творчості не полишив. Освоїв, до того ж, журналістику, дописуючи до україномовної газети «Рада», у якій був означений як «власний кореспондент в Радомисльському повіті». Захопився, крім того, кооперативним рухом, пропагуючи його засади спочатку на Радомисльщині, а після 1913-го у Лубнах, куди переїхав, продавши Вовчківські маєтності, потому – в Полтаві, де увійшов до керівництва місцевого кредитно-кооперативного союзу та «Союзбанку».

У 1917 р. Кононенко долучився до українських революційних подій, займаючись просвітницькими справами, відтак переслідувався й «білими», й «червоними».

Арешт і ув’язнення чекістами в 1919-му виявилися фатальними для митця та громадського діяча. Хоча пробув у неволі декілька місяців, проте захворів на туберкульоз, який прикував його до ліжка, уберігши певною мірою від подальших більшовицьких репресій. І хоча через три роки він трохи оклигав і навіть здійснив свою юнацьку мрію – кілька місяців попрацював учителем, – все ж недуга таки завдала йому смертельного вироку…

Гідною продовжувачкою справ Мусія Степановича Кононенка стала його прийомна донька Харитя, знана як подвижниця українських червонохресного, миротворчого, просвітницького та жіночого рухів на західно-українських теренах і в еміграції, чий життєвий шлях обірвався в 1943 році в Рівному вже у нацистській катівні.

Вони нині повертаються до нас. Адже Кононенкові поетичні заклики уберегти, оживити й відродити Україну були й дотепер залишаються надзвичайно актуальними:

      Хай проснеться вона, хай промовить усім,
      Що і тілом, і духом ми люде,
      Що наш край дорогий ще не вмер у ярмі
      І вмирати вже більше не буде!

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.