Небезпечний візитер

  

Днями на виноградній шпалері у вільному від пагонів лози «вікні» побачив чималого смугастого чорно-жовтого павука. Він хазяйновито засідав у центрі густо сплетеної ним павутини, що була рясно всіяна різноманітною мошкарнею.

Поділившись у мережі зробленою світлиною непроханого «звіра», отримав відповідь, що на фото – так званий павук-оса, і що з ним слід бути обережним.

Відтак покопирсався на інтернет-ресурсах і дізнався, що його наукова назва – Аргіопа тигрова (вочевидь, з огляду на «осине» забарвлення) або Брюнніха (за прізвищем данського зоолога й дослідника комах). 

Зазначається, що поширений він у помірному й субтропічному поясах, зокрема й практично по всій Україні, де найбільше розповсюджений у Тернопільській, Волинській, Рівненській та Київській областях. Ми, як бачимо, розташовані між двома останніми регіонами, тож присутність небезпечного павука на Радомишльщині цілком очікувана. І про зустрічі з ним час від часу повідомляють наші краяни.

Пригадалося тимчасом, що кілька років тому вже натрапляв на подібного візитера, але обмежився тоді порівнянням з тарантулом і каракуртом, тож особливої уваги не звернув і заспокоївся.

Зрештою, випробовувати долю не став і цього разу завбачливо нейтралізував підозрілого зайду, залишивши фото «на згадку».

Цей вид є отруйним і вважається небезпечним. Після згаданих тарантула і каракурта він посідає третій рядок у реєстрі отруйних павуків, присутніх на українських теренах. Втім, як зазначають зоологи, його укус не є смертельним для людини. Виняток становлять алергетики, для яких завдана павуком рана може спричинити летальні наслідки.

Хоча укус цього павука таки болючий, як, скажімо, і після оси чи подібних комах. Біль притому може не вщухати кілька днів, а на місці контакту під дією отрути часом утворюється нарив.

Не помітити грізного приблуду важко. Адже ловильна сітка у нього зазвичай щільна, сидить він у її центрі голівкою донизу, щоби у разі небезпеки стрибнути на землю. Впадає в очі й через чималі розміри – тіло сягає двох сантиметрів, а з ногами простягується до чотирьох. Передні й задні його лапки попарно зближені, тож зовні «хижак» під час полювання нагадує хрест чи літеру «Х». Місцями осідання та ловів для нього здебільшого є лугові зарості, узлісся, галявини. І, судячи з власного досвіду, навідується й у садочки.

Втім, за повідомленням пресслужби МОЗ, попри фіксацію випадків укусів павука (цьогоріч таких вже було шість), жодного смертельного випадку не зафіксовано.

Що стосується заходів домедичної допомоги в разі укусу, то передусім медики радять промити уражену ділянку дезінфікувальним засобом чи мильною водою, забинтувати рану та накласти холодний компрес, наклавши ще й пов’язку вище місця ураження. Потерпілому слід випити багато рідини, потрібно дати йому знеболювальний та протиалергійний препарати, контролюючи його стан до прибуття медпрацівників. Для точного визначення ліків або протиотрути бажано зберегти фото чи опис кусючки.

Павук-оса вважається неагресивним, але його краще не зачіпати, особливо коли той полює на павутинні. Слід зазначити, що має він славу вправного мисливця на комах.

Активізацію поширення небезпечних павуків зазвичай пов’язують зі спекою, що останніми роками стає вже звичним явищем навіть для нашого донедавна, здавалося б, помірного Полісся.

 

Газета «Зоря Полісся», 30 серпня 2024 р.

 

З серцем, сповненим любові до України

 

У 2018 році автор цих рядків мав честь долучитися до перевидання «Малої читанки» – підручника на 1925 рік для учнів ІІ і ІІІ класів народних шкіл Карпатської України.

Її підготував для тогочасних українських школярів Закарпаття знаний педагог, священник, громадський діяч, учений, письменник Августин Волошин, що був обраний Президентом проголошеної 15 березня 1939 року Карпатської України. І хоча проіснувала незалежна держава закарпатських українців лише декілька днів, бо була загарбана хортистською Угорщиною, та все ж стала прикладом відданості українській національній ідеї та власної самопожертви в її ім’я.

Готуючи читанку до видання (вона вийшла у Тернопільському видавництві «Терно-граф»), з приємністю відкрив для себе не тільки Августина Волошина, а й плеяду майстрів красного письменства цього одвік українського краю – будителів, просвітителів і подвижників української народної освіти Закарпаття, Буковини та Галичини. Серед них – Олександр Духнович, Олександр Павлович, Василь Попович, Іван Чургович, Володимир Бірчак, Сидір Воробкевич, Олександр Барвінський, Василь Ґренджа-Донський.

Їхні прізвища мало про що говорять сучасним українцям, що десятиліттями виховувалися під ідейним та культурологічним впливом «старшого брата», який насаджав вищість російської культури та периферійність української. За комуно-радянськими параметрами усі вони, крім того, підпадали під означення націоналістичних, буржуазних чи релігійних авторів, відтак не мали привертати до себе читацької, а тим паче суспільної уваги.

Втім теперішній читач їхніх оригінальних творів скоріше за все зіткнеться з певними труднощами, адже рясніють вони незрозумілими нині застарілими й діалектними словами та виразами. Тому й виникла у благодійника та мецената професора Джона Карка, знаного й своїми доброчинними заходами на Радомишльщині, котрий ініціював та фінансував видання читанки, перевидати її сучасною українською літературною мовою, аби вільно послуговувалися нею діти, яким вона передовсім й адресована. У цьому, власне, й полягала моя робота над текстами й творами читанки, яку певною мірою можна назвати перекладацькою.

Останній з наведеної плеяди авторів Василь Ґренджа-Донський особливого «перекладу» не потребував, адже послуговувався у своїй творчості, що припадає на середину ХХ століття, переважно сучасним лексиконом. Позаяк один з її зразків напевне знаний переважній більшості українців. Саме його поетичному перу належать рядки журливої пісні «Пливе кача по Тисині», що стала широковідомою як неодмінна складова реквіємів за полеглими учасниками Революції Гідності, а потім загиблих на теперішній російсько-українській війні захисників України. Адже оспівано в ній героїзм та самопожертву зі світлою тугою прощання.

 

Василь Ґренджа-Донський.

Вперше цей твір було надруковано в авторській збірці «Квіти з терном», що побачила світ 1923 року в Ужгороді. Скорботні рядки присвячувалися пам’яті Січових стрільців, що загинули, захищаючи рідну землю від зазіхання мадярів. Поет, прозаїк і драматург Василь Пачовський, що написав вступне слово до збірки, схвалив подану в ній «високу патріотичну ноту». Бо ж тут присвята і матерям, котрі народжували синів, щоби жити, і рідній Срібній землі (так називали свій край місцеві краяни), ключ любові до якої лежить на дні Тисини, отієї ріки Тиси, що в серці кожного українця-закарпатця.

Автор «Пливе кача…» теж був переслідуваний хортистами, що окупували Українське Закарпаття та кидали його й інших українських патріотів до в’язниць і концтаборів. Згодом знайшов Василь Ґренджа-Донський пристановище у сусідній Словаччині, де жив уже цілком вільно, проте творчо так само почувався ув’язненим чужиною. Недарма ж написав свого часу:

        Люби над все свій рідний край,
        Де нас зродила мати.
        В чужині долі не шукай,
       Тут жити і вмирати.

Тимчасом його творчий набуток доволі вагомий. Вже після смерті митця (він 77-річним відійшов у засвіти в 1974-му) його донька Зірка Ґренджа-Донська упорядкувала батькову літературну спадщину і за сприяння діаспори видала 12 томів творів – прозових та драматичних, поезій, публіцистики, перекладів.

Власне, завдяки цьому й мають змогу українці прилучитися до його творчості, пізнати тернистий життєвий і творчий шлях митця.

І, мабуть, чи не найвищою оцінкою є те, що знамениту «Качу» вважають народною. Йдеться і про текст, і про музику. Автор мелодії, до речі, теж відомий. Поклав на неї вірш також закарпатець – піаніст, диригент і композитор Дезидерій Задор. Саме за їхнім авторством  пісня була опублікована 1944 року в збірнику народних пісень підкарпатських русинів-українців.

Революція Гідності законодавчо визнана важливим етапом державотворення незалежності України, а її Герої мають правовий статус борців за незалежність. Належить до цієї меморіальної когорти й Василь Ґренджа-Донський – один з тих, чиє серце було сповнене любові до України упродовж усього життя, відданого ним рідній землі й своєму народові без останку.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2024 р.

 

Торуючи шлях до Олімпу

 

12 нагород здобули олімпійці України на 32-й Олімпіаді, яка у липні-серпні 2024-го проходила у Парижі. Вибороли! Попри те, що на відміну від суперників часто-густо вимушені були корегувати тренувальні плани з підготовки до головних змагань чотириріччя, переривати тренування і йти до укриття, рятуючись від чергового нальоту російського агресора, або ж проводити збори деінде, далеко від рідних домівок. Та й вкрай нелегко налаштовуватися на турнірну боротьбу, коли перед очима загиблі воїни, звичайні мирні люди, поруйновані домівки… Але вони будь-що прагнули принести своїм землякам-українцям хай і спортивну, але таки переможну звістку.  

Завершальну медаль – срібну – у передостанній змагальний день додала до командної скарбнички борчиня Ірина Коляденко – наша уславлена спортсменка-краянка, що перші кроки на борцівському килимі робила у Радомишльській ДЮСШ під керівництвом тренера Руслана Козенка.

Гучно звідси заявивши про себе перемогами на юніорському рівні і увірвавшись у великий спорт, Ірина осіла в прикиївському Ірпені – знаному центрі підготовки майстрів спортивної боротьби до найвищих спортивних досягнень. Тут уже під началом ірпінського наставника Володимира Яременка з мріями про майбутні олімпійські здобутки вона почала крок за кроком підніматися турнірними сходинками вгору. Услід за європейською «бронзою» у 2020-му через рік виборола титул чемпіонки Європи, утримуючи його дотепер. На чемпіонаті світу - 2019 отримала «срібло». А через два роки на Олімпіаді в Токіо зійшла на третю сходинку п’єдесталу. А ще ж були вагомі перемоги на престижних кубкових, кваліфікаційних, меморіальних турнірах.

Після здобутої олімпійської медалі Ірина Коляденко прив’язалась до Ірпеня вже міцніше: «бронзову» призерку головних світових спортивних ігор сучасності нагородили державною квартирою. Щоправда, Ірина її на знак величезної вдячності передала тренерові, котрий з родиною тулився по закутках. Натомість міська влада, оцінивши добрий жест спортсменки, теж обдарувала її житлом. Орієнтиром для неї стали вже Олімпійські Ігри 2024-го. Та поламало підготовчі і змагальні плани повномасштабне військове вторгнення росіян.

В Ірпені їй довелося спізнати трагічні й моторошні жахіття російської навали. З вірою в наших бійців із ЗСУ та тероборони, лікарів і волонтерів, що захищали місто й Україну, вона разом з рідними перебувала в місті до останнього. Хоча там не було ні світла, ні води, ні газу. Були постійні «прильоти» поруч, тому здебільшого перебували в підвалі, звідки часом доводилося таки вибиратися «нагору» в пошуках провіанту.

 

Згодом спортсменка розповідала, що будь-які нічні звуки чи рухи сприймалися з острахом. А ще доводилося бачити з вікна квартири, як за якихось півкілометра у ліс висаджувався російський десант. Після того таки вирішили виїжджати.

– 10 березня ми швидко завантажили мінімум речей, 6 людей в машину і кота. Я була за кермом, але не можу повністю згадати наш шлях. Найстрашнішими були перші півгодини дороги, коли я не бачила нічого навкруги. У мене була одна мета – виїхати, тому я тисла на газ, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо,  – з жахом згадує Коляденко той пекельний маршрут, що тримав 36 годин. – З нами також була бабуся, якій майже 80 років, то вона вже потім розповідала, що проминали дорогою розстріляні машини, убитих людей…

Їм усе ж вдалося дістатися Вінниччини. Тут рідні зосталися, а Ірина із сестрою Вікторією, теж борчинею, вирушили в Угорщину, де для них організували прихисток і тренувальний збір. Уже там дізналися, що в ірпінську квартиру влучив російський снаряд, і від неї майже нічого не лишилося…

Після визволення від окупантів Київщини, тренувальний цикл повернувся в узвичаєне українське русло. В олімпійське «міжсезоння» Ірина Коляденко підтвердила своє реноме найсильнішої в Європі та стала третьою на світовій першості.

Та все ж, попри стабільні і високі результати, її цьогорічні медальні олімпійські перспективи не надто оптимістично розглядали фахівці та спортивні чиновники. Адже у ваговій категорії до 62 кг у Парижі конкуренцію українській борчині становили три чемпіонки світу різних років (до слова, сама Коляденко світову вершину поки що не підкорила) і не менш амбітні призерки цих форумів.

Втім на своєму стрімкому і приголомшливому шляху до фінального двобою Ірина успішно розібралась з усіма чемпіонками. Вже у стартовій сутичці 1/8 фіналу наша землячка взяла гору над Орхон Пуревдорж з Монголії 8:7. У чвертьфіналі переконливо здолала опір представниці Болгарії Біляни Дудової 7:3. А у півфінальному поєдинку з рахунком 9:2 впевнено поквиталась із Айсулою Тининбековою з Киргизстану (саме їй Ірина поступилась на цій стадії олімпіади в Токіо). 

У фіналі українській борчині протистояла срібна призерка останнього чемпіонату світу японка Сакурі Мотокі. Вона, на жаль, була сильнішою за Ірину, та й рахунок фінального протистояння говорить сам за себе – 1:12.

 

Після програного поєдинку в очах у Коляденко стояли сльози. Адже, здавалося б, омріяне олімпійське «золото» було так близько. Проте від цієї мети Ірина не відступає, адже вона таки наблизилась до неї ще на крок.

 

Нехай же її й наші найзаповітніші мрії здійсняться! І не лише перемогами на борцівському килимі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2024 р.

 

Телевізійна картинка з минулого

 

Напередодні нового 1954 року Радомишлем швидко поширилась неймовірна новина: у лісгоспі встановили справжній телевізор!

У районній газеті, що не залишила цю непересічну подію без уваги, повідомлялося, що того дня 50 робітників і службовців лісогосподарського підприємства з цікавістю переглянули оперету Б.Мокроусова «Роза вітрів». І відтоді вони майже щовечо­ра із задоволенням дивилися нові художні кінокартини, документальні фільми виступи артистів київських театрів та інше. До речі, регулярного мовлення тоді ще не було, воно почалося у 1956-му. А до того телепередачі з означеним вмістом транслювалися двічі на день. Подивитися їх приходили в лісгосп працівники з інших установ та під­приємств міста.

Втім приклад лісівників почав ширитися. І вже під завісу 1954-го в Радомишлі і селах району працювало аж вісім телевізорів.

Першими на наших теренах були телевізійні приймачі марки Т2–«Ленінград», звісно, ще чорно-білого зображення, бо кольорове телебачення почало впроваджуватися в СРСР 1967 року.

 

Світлина з мереж. 

Той телевізор був доволі масивним і громіздким – з габаритами 78х40х46 см й вагою у 52 кілограми – шафа, так би мовити. Одначе екран мав майже крихітний: 18 на 13,5 см – така собі «фотокартка», які зберігаються у старих фотоальбомах, за поширеним колись одним зі стандартів фотопаперу, щоправда, із заокругленими кутами. У сучасних діагональних характеристиках такий розмір дорівнює 8,9 дюйма (на рівні теперішнього планшету). Відтак, аби «збільшити» зображення, подекуди застосовували спеціальну лінзу (деякі з них, що йшли для широкого вжитку, були «водяними» – наливними), яку закріпляли перед екраном…

А оцю світлину було знайдено на одному з радомишльських обійсть серед непотребу, що його вимітали з помешкання нові власники господи. Телевізора, що на фото, там, звісно, вже давно не було, а от згадку про нього колишні мешканці залишили. Мабуть тому, що був він у них першим – надзвичайно поширеної і, можна сказати, масової в СРСР моделі «Рекорд-64», що випускалась у 1960-х (64 – рік впровадження розробки у виробництво). Діагональ цей телевізор мав уже більшу – до 13 дюймів, а важив менше – 21 кг.

 

Примітно, що на знімку зафіксувалась заставка першої телевізійної програми з позначкою «КСТ» – Київська студія телебачення. Переглянуті в тогорічних газетних підшивках анонси телепрограм, що регулярно друкувалися, засвідчують, проте, переважну трансляцію передач із Москви. Отак відтоді звідти й формували наш «спільний інформаційний простір»...

У нашій родині першим телевізором став ще один колишній масовий прилад «Старт-3».

 

Імпонувало, що мав він притому влаштований блок для приймання радіопередач в діапазоні ультракоротких хвиль (тодішній аналог ФМ). Завдяки йому мав можливість робити з радіоефіру більш-менш якісні, як за тогочасними мірками, магнітофонні записи через вхід звукознімача, що дозволяв, крім того, використовувати підсилювач телевізора для програвача та подібних зовнішніх пристроїв.

Пам’ятаю, що телевізор батьки придбали восени 1966-го. Зафіксував цю дату як футбольний уболівальник, бо першим матчем, що його по ньому подивився, був тогорічний фінальний поєдинок Кубка СРСР з футболу між київським «Динамо» і московським «Торпедо». Відбувся він 8 листопада.

А до того телеприймач кілька тижнів бовванів у квартирі, чекаючи встановлення антени. На ту пору це вважалося доволі складною технічною процедурою, яка не всім була до снаги. Доволі масивні телевізійні антени переважно монтували на дахах будинків. Деінде вони стоять там дотепер, бо демонтувати їх також непросто. Нам антену на даху зрештою обладнала бригада місцевих зв’язківців, що залюбки «халтурили» у такий спосіб. Благо, попит на телебачення усякчас зростав.

Нині його популярність навпаки йде на спад. З одного боку інтернет-мережі дають змогу знайти й переглянути у зручний час та спосіб будь-який телевізійний сюжет. З іншого – «телеящик» наразі часто-густо перетворюється у засіб зомбування та промивання мізків. Тож від офіційного запрограмованого перегляду телебачення мимоволі відходиш. І, відверто кажучи, особливого дискомфорту й якоїсь відчутної втрати при цьому не відчувається.

 

 

 

Українські ходаки до Лєніна не ходили, натомість вирушали аж у Сибір та на Далекий Схід

 

    Для тих, хто зростав у часи СРСР, поняття «ходаки» насамперед асоціюється з відомою картиною В.Сєрова «Ходаки у Лєніна», що була важливою складовою комуністичної пропаганди. На ній «вождь світового пролетаріату» зображувався цілком мирною й доступною людиною, до якої могли вільно прийти представники трудового селянства. Як зазначають мистецтвознавці, зображений на полотні прийом у Кремлі, куди селяни дісталися, аби звернутися до Лєніна, як до «вищої правди», як до «нового царя», «щоби порадитися, розвіяти сумніви і зміцнити віру у нове життя». Зрештою, події відбуваються у 1917 році після більшовицького декрету про землю, який скасував приватну земельну власність і передавав поміщицькі, приватновласницькі та церковні землі у відання волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів.

    Серед тих ходаків українців не було, бо до України на ту пору лєнінці ще не дісталися. Та й потому українські селяни зустрічали більшовицьких зайд, що вимітали харчі, зі зброєю в руках, створюючи повстанські загони. Українці покладалися на власні сили та зброю, не сподіваючись на «доброго і всесильного» зверхника.

    Проте слово «ходак» було доладу знайоме нашим пращурам. Притому значно раніше. Серед ряду тлумачень академічний Словник української мови означає ним особу, яку обирають і посилають куди-небудь з певним дорученням чи клопотанням.

    Поширилося воно зокрема на початку ХХ століття і пов’язане були з царськими «земельними декретами». Один з них стосувався освоєння обширних та вільних земель Сибіру, а також Зеленого Клину – так українці називали територію Приамур’я, яку почали обживати ще з середини ХІХ ст. До речі, побутувала там і назва цього регіону як Зелена Україна. Тож і закликали російські чиновники широкі селянські верстви передусім малоземельних та безземельних «малоросів» переселитися у край, де вільні земельні угіддя неміряні.

    Проте широко пропаговане переселення відбувалося не навмання. Охочим, що стали офіційними громадськими ходаками, надавалася можливість казенним коштом побувати «на землях обітованих», аби на власні очі побачити тамтешні достоїнства та переваги і після повернення поділитися побаченим із земляками.

    У серпні 1908 року Радомисльська повітова землевпорядна комісія склала список ходаків з усього повіту, що мали вирушити у Сибір та на Далекий Схід. До цього реєстру увійшли зокрема один ходок від 11 родин (у них налічувалась 31 особа чоловічої статі, жінок комісія не рахувала) з Великої Рачі і ходак з власної родини (8 душ) з міста Радомисля, що збиралися переселитися у Томську губернію. В Тургайську губернію вирушали два ходаки з Веприна від 25 тамтешніх родин, у яких налічувалося 86 чоловіків, один – з Ніжиловичів від власної родини (2 чоловіки). У Приморську область – два ходаки з Межирічки (9 родин з 35 чоловіків). Найбільше ходаків збиралося до Амурської області, з-поміж них четверо раковичан – представників дев’яти родин з 29 чоловіків, один з Великорацької родини (2 чоловіки). Загалом з повіту готувалося до переїзду 123 селянські сім’ї, що нараховували 416 осіб чоловічої статі.

     Вочевидь ходаки повернулися з позитивними враженнями. Відтак кількість селян, що побажали заволодіти цілинними й угідними чималими земельними наділами, тільки зросла. Ба більше, у губерніях навіть існували черги з охочих переселитися. Позаяк, за статистикою переселенського руху того ж таки 1908 року, поза чергою з Радомисльського повіту в Єнісейську губернію переселилися 22 родини з 132 душ, в Іркутську – 9 (46), Акмолинську область – 1 (7), в Приморську – 4 (23). Загалом за три черги – 62 родини з 362 душ.

     Водночас в наступних урядових циркулярах зазначалося, що повітові мирові посередники Київщини повинні зібрати на місцях докладні відомості про кількість сімей, що збираються переселятися в місцевості Сибіру в 1909 році. Притому повинні рахуватися тільки ті селяни, що вже замовили для себе на місцях переселення земельні частки і як доказ мають на руках свідоцтва від переселенських чиновників або «прийомні приговори» від обжитих тамтешніх громад. Про ці «бомаги», вірогідно, заздалегідь подбали саме ходаки.

     У підсумковому зведенні таких сімей у Київській губернії нарахували 1759, охоплювалася ними 10571 людина. З них 287 родин обрали для переселення Далекосхідний край. По Радомисльському повіту рахувалося 100 «узаконених» переселенських родин з 400 осіб.

     Мабуть, далеко не всі з них відразу і твердо обжилися на нових місцях. Та попри труднощі й негаразди повертатися в Україну вони не збирались, тримала українців на далекосхідній чужині передусім земля, заради якої вони, власне, й вирушили світ за очі.

     Журналіст і письменник Хведот Майстренко оповідав згодом про те, як зустрів ще у 1905-му на одній зі сибірських залізничних станцій українських переселенців. То були літня бабуся і 40-річний чоловік, що пропонували подорожнім купити у них чорну редьку, притому припрошували «щирою українською мовою». Вони, як розповіла бабуся, поневіряються там уже з років шість. Спокусилися тими ж солодкими закликами, що землі тут можна взяти хоч губернію, що дійних корів є змога тримати цілу череду, бо вільних пасовищ – скільки оком окинеш, а сіна заскиртуєш стільки, що не на одну зиму вистачить, якщо не струхне. Рай, мовляв, за Уралом! Отож і рушили. А на місці побачили голий степ і мало не пустелю. Попервах такі собі землянки облаштували. До води заледве докопалися – вона тут глибоко-преглибоко, дна в колодязі не побачиш, а води в ньому – жменька.

     Позаймали землі по десятині на душу, обсіялися. А влітку посуха. Паша – і та зів’яла. Коли згодом таки задощило, інша напасть спричинилась: мошка обсіла така, що світу білого не побачиш. Рятувалися дьогтем, обмазуючи ним те, що не закутаєш – лице, руки. Кожен виглядав як марюка…

     Тримались, проте, як могли, а далі кинулися врозтіч – кращих місць шукати.

     – Молоді усе ж потроху призвичаїлися, а мене мрії не полишають в Україну повернутися, хоча б краєчком на рідну землю поглянути, – сповідалась сокровенним бабця…

     У 1908 році з Радомисльського повіту вирушило на сибірські і далекосхідні простори 529 сімей (2784 душ), що становило 8 відсотків до загальної кількості переселенців. Той рік, до речі, став наймасовішим для цієї міграції. За рік вона зросла у півтора, а проти 1903 року – в 17,5  раза. Водночас 43 жителі Радомишльщини повернулися звідти у рідний край.

     У 1909 році повідомлялося, що для Радомисльського повіту зберігається 150 паїв з-поміж тих, що роком раніше призначалися на Київщину. Відтак передбачалося відрядити за Урал ходаків від 7158 селян, що зголосилися до переселення, які притому мали б при собі відомості про земельні потреби очікуваних переселенців, позаяк реальна ситуація засвідчувала, що достатньої кількості земельних наділів уже бракувало. Адже при потребі майже в 70 тисяч паїв тільки для заявлених переселенців з Київської губернії загалом на п’ять «малоросійських губерній» їх надавалося лише дев’ять тисяч.

     На тогорічному засіданні Державної думи її депутат українець Андрій Шило (до речі, був саме переселенцем з Полтавщини на Далекий Схід) звертав увагу на сумні переселенські реалії, що змушують новоселів повертатися додому. Йшлося зокрема про відсутність не тільки обіцяних земельних наділів, а й, за теперішньою термінологією, належної інфраструктури – шляхів сполучень, медичної допомоги та іншого.

     Землі в Зеленому Клині (офіційна назва – Приморська область) виглядали найбільш привабними для українців. За російським імперським переписом 1897 року 15 відсотків його населення назвали рідною українську мову. Приморські статистичні відомості засвідчували, що з 22122 родин, що переселились сюди у 1858-1914 роках, 15475, тобто дві третини, були з українських губерній. Перший радянський перепис 1926 року засвідчив, що у Далекосхідному краї СРСР 18,1 відсотка населення вважали себе українцями.

     Харківський історик Василь Кисиленко, уроджений у Потіївці, віднайшов у архівах далекосхідні сліди своїх земляків-потіївців. Йдеться про метричний запис у церкві міста Нікольськ-Усурійський про народження 19 квітня 1916 року доньки Ніни у «селянина с.Потіївки Радомисльського повіту Київської губернії Кирила Данилова Тивоненка та законної дружини його Ольги Степанової».

     Знаний майстер українського писемного слова Іван Багряний, що став жертвою більшовицьких репресій і після тюремного ув’язнення карався спецпоселенням у Зеленому Клині, зазначав, що цей край був колонізований потужними хвилями беззбройної армії українських переселенців. На місці теперішніх великих міст перші українці застали ще пусті місця. У Хабаровську, наприклад, стояла лише одна поштова конторка, вона ж слугувала й урядовою управою, біля якої, до речі, тигри регулярно крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх великих сіл, був дикий, первісний, непрохідний праліс. Українці перетворили це безлюддя у квітучий край. «І хто б там що не казав, таки український край!», – наголошував літератор.

Хата українських переселенців у селі Іванівка на далекосхідному Зеленому Клині. Світлина 1920-х рр. 

     Українськість Зеленого Клину виразно виявила себе у революційному вирі 1917-го року. Тоді київська газета «Нова Рада» з приємністю сповіщала про створення українських громад у Владивостоці, Хабаровську, Омську, про видання україномовних газет у тому ж Хабаровську та Благовіщенську, про врочисто-поминальні зібрання, влаштовані українськими організаціями на цих теренах у Шевченківські дні.

     Як не прикро, але і тодішні, й сучасні владні структури в України були до їхніх прагнень далекими не лише за відстанню, бо не завжди могли впоратися навіть з внутрішніми проблемами в самій Україні, не кажучи вже про діаспору, яку залишали без підтримки на самоті.

     Натомість волелюбний дух тамтешніх українців таки дається взнаки. Недарма цими регіонами свого часу прокотилася найбільша кількість протестних акцій із засудженням путінської диктаторської політики, спрямованої на обмеження прав місцевих громад.

    На жаль, оте «призвичаїлися», про яке зізнавалась Майстренкові переселенка, означало передовсім асиміляцію. Дарма що засновані українцями поселення попервах іменувалися ними на свій лад на згадку про свою далеку батьківщину – з’явилися там Українки, Київки, Волинки та відповідні адміністративні регіони. Згодом, щоправда, більшовики переінакшили все на власний кшталт, і українські назви змінилися на узвичаєні «робітничо-селянські» – Лєнінки, Лазовки, Кагановичівки та їм подібні.

     Услід за назвами потроху «стиралося» й українське коріння мешканців зросійщених поселень. Адже червона армія саме «на Тіхом окєанє свой закончіла поход», що став початком створення комуністичною владою в СРСР «єдиної історичної радянської спільноти».

     Відтак ешелонами відправлялися на освоєння все ще незаселених сибірських та далекосхідних просторів «вороги народу», затим туди масово поринула сільська українська молодь на «великі будови», щоби хоч у такий спосіб позбутися колгоспного кріпацтва. А там, як і їх загітовані ходаками попередники, поступово перетворювалися на росіян. Змінювали навіть на російський лад прізвища, як це робили у ХІХ столітті малороси, що потрапляли до чиновницького стану. Тож Іваненки ставали Івановими, Ковалі, Ковалюки, Ковальчуки чи Коваленки – Ковальовими, Морозюки й Морозенки – Морозовими і т. ін.

     Очільники «пролетаріту» та їхні послідовники рішуче взяли на озброєння слова того ж таки свого провідника Лєніна, котрий зазначав, що «обрусєвшиє інородци всєгда пєрєсалівают по часті ісконно рускаво настроєнія». І нині із Сибіру, Далекого Сходу та інших російських регіонів нескінченними потоками етнічні зросійщені нащадки українців їдуть в Україну на війну з корінним народом землі української, щоби його так само упокорити й асимілювати.

     У 2006 році путінська росія впровадила в державну політику концепцію «русскаво міра», як однієї з вагомих ідеологічних новоімперських засад, що спирається на триєдину основу: православіє (звісно, під проводом рпц), російська мова й культура, спільні проросійські історична пам’ять та тлумачення суспільного розвитку. Попервах це стало підставою для ліквідації українських, як і інших національних осередків, у самій ерефії, де з неминучим розпадом СРСР активізувався проукраїнський рух в багатьох закутках. Радомишлянин Віктор Шахман згадував, як після першотравненої демонстрації 1990 року, коли вперше за радянської доби на масовому зібранні в Радомишлі у його руках замайорів національний синьо-жовтий стяг, до активістів, що сприяли цій акції, підійшов гість-краянин, котрий працював десь на острові у Баренцевому морі, і попросив два прапора, щоби підняти український дух у цьому регіоні.

     Відомо, що на Камчатці місцеві ще офіційні на ту пору українці заснували українську суботню школу, видавали україномовну газету «Батьківщина». Потім від них не лишилося й сліду. А «рускій мір» з року в рік почав впевнений наступ вже за межами росії, зокрема і в Україні. Спочатку «ідейний», а з 2014-го – збройний.

     По тому почали рясніти повідомлення про тих чи інших російських загарбників з українським корінням, що знайшли свій кінець на землі пращурів.

     Для прикладу, в квітні 2024 року в мережах поширився некролог про загибель в Україні окупанта з містечка Кіріши, що під Петербургом, з «предковічним російським прізвищем» Ткачук. Він «захищав» Лєнінградську область від «настоящіх фашистов» в українських степах, де й був одним з кількох мільйонів колишніх «укрАінцев», яких росіяни зробили одним народом з собою.

     Як скрушно з цього приводу зазначають аналітики, українська діаспора у рф нині вже становить інтерес не для істориків чи антропологів, а швидше – для археологів.

Газета «Зоря Полісся», 12 липня 2024 р.

У полоні цифр та художніх образів

 

Попри хрестоматійний поділ інтелектуалів на фізиків та ліриків маємо силу-силенну прикладів, коли ці, здавалося б, непоєднані іпостасі цілком уживаються в одній особі. Тим паче, коли йдеться про людей талановитих, бо ж недарма існує інше розхоже твердження, що талановита людина талановита в усьому.

Коли багаторічний очільник колишнього Радомишльського районного фінансового відділу Олександр Візго виступав з офіційними доповідями на різного роду зібраннях і рясно сипав багатозначними числами грошових бюджетних коштів, досконало орієнтуючись у сумах та призначеннях, складалося враження, що світ сухих цифр цілковито полонив усе його єство, не залишаючи часу для інших земних справ. Проте у вільну хвилину він усякчас полюбляв насолоджуватися знаними з дитячих літ мальовничими краєвидами рідної Папірні, оточеної предковічними лісами та омитої стрімкими Микою, Бистріївкою, Коробочкою й утвореними на них ставками. Кохався в українській пісні, національній танцювальній культурі. Захоплений був також фотографією, приручивши й добре освоївши знаменитих «Фотокора» і «Лейку».

Та чи не найбільшим позафінансовим уподобанням стало для Олександра Олександровича малювання. Майстерно володів художник-самоук і пензлем, і олівцем. Згодом його син Діамін розповідав, що коли на батька надходило натхнення, він майже щодень видавав «на гора» свій черговий малюнок.

Олександр Візго. Автопортрет.1947 р. 

Скільки їх було на його віку, хтозна. Не збирав він своїх творінь, а щедро дарив друзям, рідним, колегам. Здебільшого це були копії відомих художніх полотен.

Одначе зберігся в родині блокнот з надзвичайно цікавими авторськими графічними начерками та ескізами. Тут і ілюстрації до літературних творів, і портрети відомих особистостей та близьких людей, і дотепні карикатури, і тваринний світ, і пейзажі з краєвидами рідної Папірні – ставком, знаним млином, Микою.

 

Важкенькі дрівця з лісу через Мику... 1947 р.

 

Папірнянський млин.1947 р.

 

Рибалки на ставку.

Саме на Папірні, вподобавши ці мальовничі місця, на початку ХХ століття оселився його дід. До речі, теж звався Сан Саничем – схоже, для родоводу Візго, коріння якого йде зі Старокостянтинова, що на Поділлі, це колись було такою собі сімейною традицією. Тимчасом родинна легенда стверджує, що надбав він земельні угіддя в повітовому Радомислі, завдячуючи славетній Соломії Крушельницькій. Нібито у молодечі роки мав Олександр Візго (старший) бурхливий роман зі співачкою. Вона затим виїхала в закордоння, звала і його з собою. Але для військового це було неможливим. Тож оперна діва віддячила йому фінансовим подарунком зі свого заможного, хоча й тендітного зіркового плеча. Так воно було чи ні, але Папірня, де понад Великою Житомирською вулицею збудувався відставний осавул, відтоді стала лагідним родинним кубельцем для наступних поколінь роду...

Навички живопису карбувалися у Сан Санича (молодшого) ще з юнацьких літ. Помітили їх під час армійської служби. Вирушив він до війська у 1939-му. Після закінчення полкової школи молодших командирів потрапив у кінну розвідку, де щоправда, не склалися його стосунки з кіньми, відтак, зважаючи на добрі математичні знання, став обчислювальником артилерійського розрахунку однієї з частин Закавказького військового округу. Бойове хрещення отримав у 1941-му в Ірані, куди після початку німецько-радянської війни увійшли радянські війська. Затим були Кримський та Північно-Кавказький фронти.

А в липні 1943-го його направили на навчання до Москви у військово-топографічне управління, де сержант Візго став креслярем-картографом. Ця військова професія водила його затим багатьма фронтовими шляхами, для подолання яких і арміям, і батальйонам, і підрозділам потрібні були докладні карти. Бозна, до складання скількох їх сотень, а може й тисяч долучився топограф і картограф Візго, вдосконалюючи водночас власну художню майстерність. У його нащадків досі зберігаються малюнки, виконані ним на зворотному «чистому» боці мап, позаяк у радянські часи з папером бувало сутужно (та хіба лише з ним!), а у війську тим паче. На таких клаптях малював Олександр портрети своїх товаришів по службі.

На військово-топографічному поприщі зустрів рисувальник Візго і свою життєву половинку – відчайдушну водійку армійського «студебекера» Надію Подмаркову, з якою рука об руку крокували по життю 45 літ (Надія Іванівна відлетіла в засвіти у 1988-му). Свою кохану дружину чоловік з любов’ю увічнив на багатьох графічних замальовках.

 

Портрет дружини. 1949 р.

Додому старшина Візго повернувся з подружньою парою, численними нагородами й відзнаками (серед них – орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги», іменна зброя – револьвер-наган і пістолет ТТ) та з пакою малюнків…

У Радомишлі знову став до роботи у фінвідділі. З цією важливою районною службою, власне, було пов’язане практично усе його трудове життя, бо саме тут попервах працевлаштувався бухгалтером у 1937–му вісімнадцятирічний випускник Радомишльської середньої школи №2. Школу він, до речі, закінчив на відмінно, вирізнявся притому чудовим знанням математики.

Знаний йому з дитинства освітянин Самійло Чернишевич, що також виріс на Папірні, а згодом учив дітей Олександра Візга, напучуючи на старання, примовляв при цьому, що їхній тато у юнацькому школярському віці научав папірнянців грамоті. Такою собі лікнепівською школою слугувала у ту пору хатина Візгів.

З-поміж його ровесників – знані серед радомишлян Сергій Куликівський, Сергій Довгаленко, Михайло Уницький, Юхим Підгорний, Михайло Ясногородський. З ними разом Олександр потому відбув на військову службу.

Відразу після школи він вступив до Одеського сільгоспінституту, але через безгрошів’я на навчання не поїхав. До слова, з дитинства зростав Сашко напівсиротою – батько помер, коли хлопчикові не виповнилося й року, тож певний час навіть виховувався в дитбудинку.

Фахову освіту Олександр Візго набув уже по війні: спочатку закінчив Одеський фінансовий технікум, а потім – факультет економіки інституту народного господарства. Посаду завідувача райфінвідділу він обіймав упродовж 17 літ до виходу «на заслужений відпочинок» у 1980-му.

Олександр Олександрович відійшов у вічність в 2013 році, залишивши по собі добрий слід на землі – у житті, у праці, у звитязі і в творчості.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 червня 2024 року.

 

Парашут від... Хрущова

 

У генеалогії багатьох наших краян переплелися не лише різноманітні родини, а й часто-густо навіть надто віддалені населені пункти. От і радомишлянка Людмила Новикова (у дівоцтві Ящук) поєднала в своєму родоводі два стародавніх поселення Радомишльщини. Із Кримка з Гораїв походить її мама, батько ж родом із Торчина, що тепер входить до Старосілецької громади Житомирського району, а в давнину належав до Потіївської волості Радомисльського повіту, а також Потіївського, Радомишльського, Черняхівського й Коростишівського районів.

З Торчином пов’язано чимало споминів пані Людмили. Ще з її дитячих літ батьки постійно приїздили туди перевідувати бабусю Єфросинію Степанівну, котра від Другої світової війни вдовувала. У пам’яті закарбувалася хоча й благенька та ще із земляною долівкою, але завжди охайна, побілена й впорядкована хатина, причепурена самотканими килимками, вишитими рушниками, фіранками, постіллю. Запам’ятався й кущ жасміну майже біля порогу хати, аромат від цвітіння якого жінка мовби відчуває й дотепер…

Єфросинія Степанівна Ящук. 

Відійшла бабуня у засвіти 84-річною. Її дівоче прізвище – Печенюк, і, до речі, доводилась вона троюрідною сестрою Героєві Радянського Союзу Федорові Печенюку, чий довоєнний життєпис був пов’язаний зокрема з Потіївкою, Русанівкою.

У листопаді 1943-го Єфросиніного чоловіка Олександра Пархомовича Ящука мобілізували на фронт. Вже за п’ять місяців звістки від нього перестали надходити, а у райвійськкоматі повідомили, що зник він безвісти у фронтовому вирі.

Але згодом з війни повернувся односелець, що воював разом з дідом, і був свідком його загибелі. Сталося це у березні 1944 на Поділлі у бою за село Війтівці колишнього Волочиського району Хмельницької області. Там у братській могилі Олександра Ящука й поховали як невідомого.

 

Олександр Пархомович Ящук. Фото 1924 року.

Довелося Єфросинії самотужки піднімати й виховувати десятеро діток, що їх надбало подружжя. Притому упродовж року родина поповнилась відразу трьома дітками, коли народились у їхній родині трійня та двійня. До того ще одного разу трапились двійнята (з тих близнюків був і батько Людмили Новікової Іван). Останнього свого сина, Олександра, народженого у тому ж 1944-му, Олександр Пархомович уже не побачив.

Тяжким було для напівосиротілої родини повоєнне життя. Всякого траплялося. Якось через нещасний випадок багатодітна мати кілька днів перебувала в комі, але таки оклигала. У голодні 1946-47 рр. сина Михася примітили зі зібраними колосками на колгоспному полі. На щастя, це був не 1933-й, коли подібна провина могла обернутися найжорстокішим покаранням. Єфросинія нашвидкуруч зібрала синові клумачка на дорогу, й хлопець подався світ за очі, діставшись аж на Донбас, що вкрай потребував у ту пору робочих рук. Він осів відтоді у Маріуполі. Услід за ним потім туди подалися й інші Єфросиніни діти.

Та то вже пізніше, коли життя трохи налагодилося. А по війні бідолашну удову часто-густо охоплював відчай: як вижити і дітей вберегти – і голодно, і холодно.

І тоді вона зважилась звернутися за допомогою аж до головного урядовця УРСР – Микити Хрущова. Відповідного листа їй вочевидь допомогли скласти.

Невдовзі до багатодітного торчинського обійстя надійшов чималий пакунок, у якому виявився справжній армійський парашут, а це небагато-немало – до сотні квадратних метрів добротного й міцного перкалю.

«То було справжнім дарунком долі для мене й моїх діток, фактично порятувавши нас у скрутну годину», – розповідала згодом Єфросинія Степанівна нащадкам. Вона шила з нього, як мовиться, і горішнє, й спіднє. Навіть валянки та куфайки лаштувала. Дарма що білі, головне – діти вже були одягнені й узуті. А годувалися сяк-так з власного господарства. Отак і пережили лихоліття…

Тож парашут таки виконав свою рятівну місію.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 червня 2024 р.